6. Етапи істиричного розвитку Середньовічної філософії та їх основні риси.

Середньовічна філософія розвивалася впродовж чималого проміжку часу — з ІІ по ХVІ ст., її головною особливістю став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Природно, що філософія була засобом вирішення тих чи тих проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та богослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світогляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті дисциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала, так би мовити, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філософського каменя».

У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоластику. Патристика із самого початку набула форми апологетики (ІІ—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (грецький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (ХІ—ХІІ ст.), зрілий (ХІІ—ХІІІ) і пізній (ХІІІ—ХIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також умовно виокремлюють раціоналістичний та містичний напрями.

Етап патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії датується ІІ—VIII ст., перший період етапу патристики є початком розвитку середньовічної філософії, він отримав назву «апологетика». Апологетика (кінець ІІ—ІІІ ст.) за допомогою прийомів античної філософії та логічного доведення християнських істин захищає християнство, аби утвердити його в суспільстві. Своїм головним завданням апологети вважали доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, найкращі античні філософи (Сократ, Платон, стоїки) передбачили ідеї християнства, а теологія, що доводить Божі істини, є єдино правильною порівняно з античною мудрістю.

Етап схоластики (IX—XV ст.) продовжує вирішувати проблеми філософії патристики. Термін «схоластика» (від лат. shcola — «школа») означає шкільну, «навчальну» філософію, що викладалася в університетах і школах. Усіх, хто викладав релігійно-філософські дисципліни, стали називати схоластами («ученими-теоретиками»).

Етап схоластики був репрезентований Іоанном Еріуґеною, Боецієм, Бонавентурою, Росцеліном, П’єром Абеляром, Ансельмом Кентерберійським, Фомою Аквінським, Ібн Рушдом, Вільямом Оккамом та іншими, які, як і попередні філософи, розвивали теорію «гармонії» віри та розуму, теорію «двоїстої істини».

Однією з домінуючих проблем стає розуміння триєдинства Бога, і її пропонувалося вирішувати з позицій «номіналізму» або «реалізму». «Номіналізм» обстоював погляд, згідно з яким загальне (універсалії) існує тільки в іменах або розумі як результат позначення одиничних предметів; універсалії є імена, що існують не до, а після предмета. Прихильником позиції «номіналізму» був Росцелін з Комп’єна (1050—1110 рр.). Згідно з такою логікою виходило, що іпостасі в Божому триєдинстві важливіші, ніж сам Бог, а кожна особа триєдиного Бога може існувати самостійно. Церква не могла погодитися з такими єретичними думками й боролася з ними за допомогою філософського знання, протиставляючи «номіналізму» позицію «реалізму», відповідно до якої загальне (універсалії) існує реально як сутність у Божому розумі, тобто загальне існує до предмета. Прихильником такої позиції був Ансельм Кентерберійський (1033—1109 рр.).