88. Сутність пізнавального процесу

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.

Результатом процесу пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного.

89. Проблеми людини у філософії.

У процесі еволюції людина, її біологічна природа дедалі більше збачачувалася соціальними компонентами, тому точніше буде говорити не про “біологічну і соціальну”, а про “соціально-біологічну” природу людини. Сутність людини соціальна.

Під поняттям “людина” розуміємо суспільну істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики най-вищого якісного рівня матеріального світу – суспільного буття.

Основні ідеї, які необхідно враховувати при створенні цілісної філософської кон-цепції людини.

По-перше, людину слід розглядати не з точки зору абсолютного приману об’єк-тивної чи суб’єктивної реальності , а з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивно-го, скінченного і нескінченного. Відповід-но призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі.

По-друге, і субстратні рівні людини (природне, суспільне, внутрішній і духовний світ) не слід протиставляти й абсолютизувати. Сутність людини не в одному з них, а у суперечливому поєднанні обох, в постійній гармонізації взаємо-впливів між цими рівнями, що і визначає характер людської цінності

Ідеї принципової незавершеності людини, її відкритості світові, сутності її саморозвитку, який перебуває мовби на межі природного, соціального і духовного буття, були розвинуті в таких напрямах сучасної філософії, як філософська антропологія (Шелер, Плеснер), і частково – в персоналізмі (Бердяєв, Муньє, Рікер).

По-третє, кожен із цих рівнів слід розкривати більш глибоко. Природне в людині не зводиться до безпосередньо біологічного, а має в собі безконечність космосу. Для космізму (ідеї В.Соловьова, М.Федорова; природничонаукові інтерпре-тації – К.Ціолоковського, О.Чижевського) людина є космічною істотою. Соціальне не повинно зводитися лише до наявних суспільних відносин, воно має включати в себе безконечність культурно-історичної пам’яті. Внутрішній духовний світ слід розглядати не просто як функцію зовнішніх умов, а й як особливу самостійну реальність.

Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського.