70. Діалектика як загальна концепція розвитку

Діалектика – учення про загальні закони розвитку й руху природи, сусп, пізнання; метод пізнання дійсності в її розвитку, суперечності, цілісності; обєктивний процес рощзвитку явищ у свохй повноті та їх форм і притаманних йому суперечностях.

1.стихійна антична діалектика: діалектика – мистецтво вести розмову з метою досягти істини

2.геракліт: суперечність – причина розвитку

3.Серелньовіччя: діалектику замінено на метафізику.

4.Ідеалістична діілек. Гегель: це спосіб знаходження та вирішення суперечностей що існують на рівні понять як результат зіткнення протилежних визначень, які можна вирішити шляхом обєднання.

5.матеріаліст діалектика. Маркс,Енгельс: поєднання матеріалізму та діал. Діал – основа законів розвитку прирроди, сусп.матеріалістичне розуміння історії – основа синтезу діалектики та гуманіщму.

6.Неокласична діалектика: герменевтика – діал метод пошуку в процесі ситуаційного аналізу обєкту пізнання.

Обєкт діал – розвиток реального світу.

Субєєкт діал – діалектика понять (мислення).

Принципи: звязку, розвитку, єдності, діяльності, суперечливості, гармонії, тотожності мислення та буття.

70. Діалектика (грецька, dialextixn - мистецтво вести бесіду, спір) вчення - про найбільш загальні закономірні зв'язки в становленні, розвитку буття і пізнання і заснований на цьому метод творчого пізнання, мислення.

Розвиток - незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів.

З погляду діалектики в процесі безперервної зміни, розвитку перебувають як матеріальний світ, так і людське пізнання: тому виділяють два аспекти:

v Об'єктивна діалектика - розвиток буття, об'єкта, об'єктивного миру (діалектика природи);,

v Суб'єктивна діалектика - розвиток пізнання, мислення (діалектика духу).

Давні філософи (Антична філософія) уявляли світ як єдиний, самодостатній Космос, що вічно розвивається. У перших натурфілософів були здогадки про протиріччя як джерело розвитку.

Геракліт стверджував, що боротьба батько всьому і усього цар. Починаючи із софістів і Сократа, філософи звернули увагу на суб'єктивну діалектику (звідси і етимологія терміну "діалектика" мистецтво вести бесіду), що був введений Сократом. Сократ і Платон своїми відомими діалогами показали, як істина народжується із зіткнення протилежних точок зору, що істина - це не готовий результат, а процес пізнання світу і людини. Для першої історичної форми діалектики характерні дві істотні риси, які в наступних етапах були багато в чому загублені і відроджені в науці і філософії кінця ХІХ-ХХ століть:

1) єдність об'єктивної та суб'єктивної діалектики (у давніх філософів розвитку були піддані як світ, природа, так і пізнання її);

2) уявлення і здогадки про внутрішнє джерело розвитку миру (Космосом, no-думці древніх ніхто і ніщо не керує - він самодостатній).

У середньовічній релігійній філософії джерело розвитку остаточно було перенесено в сферу духу. Бог має нескінченні потенції, творчі сили; він створює світ і є постійним джерелом його розвитку. В ідеалістичній філософії розвивається суб'єктивна діалектика, оскільки ознаками розвитку володіють, насамперед, світовий дух (Бог) і людська душа (мислення, пізнання).

Філософія Нового часу ідею буття як процесу замінила уявленням про світ як про механічний агрегат (Дивись Механічна наукова картина миру). Цей період характеризується пануванням метафізичного мислення. Метафізика тут розуміється як антидіалектика, як багато в чому протилежна діалектиці концепція розвитку.

Новий етап в історії діалектики пов'язаний з німецькою класичною філософією. У Гегеля діалектика набуває вид цілісної концепції, універсальної теорії і методу пізнання світу. Розвиток духу, природи, суспільства, людини представлено, як єдиний висхідний закономірний процес; сформульовані основні закони цього процесу. Діалектика Гегелем розвивається на ідеалістичній основі. Причиною розвитку світу у нього є саморозвиток світового духу.

В ХІХ-ХХ ст. у філософії знову переважала ідея єдності розвитку матерії і духу, природи і свідомості. Ця ідея в сучасній філософії з'являється не у вигляді геніальної здогадки - гіпотези (як це було в Античній філософії), але як результат синтезу двох розвинутих сторін: діалектики духу (Гегель) і діалектики природи (марксизм). В марксизмі - діалектичному матеріалізмі обґрунтовується ідея про первинність розвитку об'єктивного світу; діалектичні закони об'єктивного світу є причиною, а діалектика пізнання, мислення (духу) - наслідком, тому що пізнання є не що інше, як відображення об'єктивного миру. Якщо свідомість прагне відбити світ таким, який він є (тобто процесом, що розвивається), то вона сама повинна бути рухомою, мінливою (діалектичною). Сучасна наука, збагнувши суть багатьох процесів природи, обґрунтувала і підтвердила багато діалектичних ідей.

71. Небуття — відсутність, заперечення буття, неіснування взагалі, неіснуюча реальність, абсолютний початок усього сущого. Ніщо — спосіб існування небуття. За Демокрітом небуття знаходиться серед буття, наповнюючи і пронизуючи його. [1]

Небуття — онтологічна категорія, що є запереченням поняття «буття». Складність осмислення «небуття», зазначена у свій час ще Парменідом, полягає в наступному: в загальному сенсі, небуття — це відсутність, проте опис відсутності має спиратися на якісь ознаки, а наявність ознак, у свою чергу, обумовлює наявність об'єкта опису. Таким чином, виникає парадокс наявності відсутності.

Антична філософія

Елейська школа

Парменід, родоначальник елейської філософської школи, вперше поставив проблему усвідомлення буття, проводить пряму відповідність між останнім і реальністю. Протиставляючи буття небуття, Парменід відмовляє небуття у самій можливості існування [2]. Відповідно до вчення елейської школи, небуття не існує, внаслідок цього його не можливо помислити, описати раціонально. Можна лише щось говорити і мислити, що є: буття адже Є, а ніщо не є.

Атомісти

Розвиток філософії атомістів, головним чином завдяки Демокріту і Левкіппу, приніс нове сприйняття поняття «небуття». Тут небуття розглядалося як «порожнеча» (ніщо), і за ним визнавалося право на існування в реальності. Знаменитий постулат Демокріта свідчив, що буття не реальніше, ніж небуття. Атомісти сприймали небуття як якийсь простір, протяжність.

Платон

З розвитком діалектичної філософії Платона знову виникає питання про існування небуття. Оскільки діалектика Платона мала на увазі перехід об'єкта в своє інше (теза про єдність протилежностей), то, отже, буття має переходити в небуття [4]. Таким чином було вироблено тезу про існування небуття, необхідність якого дорівнює необхідності існування самого буття.

Християнство

Християнство проповідує буття, (вічне життя), можливе тільки із самого початку. І завжди існував Бог, який завжди мав задум про світ і в певний момент вічності створив небуття (ніщо). З цього небуття Бог потім і створив усіх ангелів і матеріальний Всесвіт (((Біблія | 2Мак | 7:28))).

72. Розумі́ння — психологічний стан, який виражає собою правильність ухваленого рішення і супроводжуваний відчуттям упевненості в точності сприйняття або інтерпретації якої-небудь події, явища, факту.

Проблеми розуміння вперше були підняті у філософії. Розуміння як метод гуманітарних наук протиставило поясненню як методу природних наук. У сучасній філософії розуміння досліджує герменевтика.

Об'єкти розуміння: інформація, відомості, знання про навколишній або внутрішній світ суб'єкта.

Суб'єкти розуміння: особа.

1. Розуміння не є принципово відмінним від мислення самостійним психічним процесом. Розуміння — це компонент мислення, один із процесів, що його створюють. Розуміння забезпечує встановлення зв'язку розкриваних нових властивостей об'єкта пізнання з вже відомими суб'єктові, формування операціонального сенсу нових властивостей об'єкта і визначення їхнього місця і ролі в структурі розумової діяльності.

2. Для розуміння нового матеріалу (незнайомих фактів, подій тощо) людина завжди повинна вирішити певну розумову задачу, оскільки формування розуміння нового відбувається в процесі розумової діяльності та є її результатом. Коли ж суб'єктові потрібно зрозуміти вже відому подію або явище, те розуміння здійснюється без актуальної участі мислення — це розуміння-спогад. Будь-яка форма даного психологічного феномена при повторному зверненні суб'єкта до пізнавальної ситуації, що породила його, перетворюється на розуміння-спогад.

3. Одні й ті ж три форми розуміння виявляються і в таких видах розумової діяльності, в яких розуміння складає основний психологічний зміст, і в таких, де воно грає допоміжну роль, виявляється компонентом діяльності. В обох випадках для виникнення аналізованого феномена людина повинна вирішити деяке розумове завдання. Те, яка форма розуміння виникає у суб'єкта в конкретній ситуації, зумовлене перш за все характером розумової діяльності: тим, в які об'єктивні обставини, що вимагають розуміння, потрапляє людина і які завдання вона вирішує в цих обставинах.

Поя́снення науко́ве — розкриття сутності предметів і явищ об'єктивного світу шляхом з'ясування причин виникнення та існування явищ, знаходження законів їхнього розвитку чи функціонування, виявлення механізму дії тощо.

П. н. в цьому розумінні слід відрізняти від опису наукового, який виявляє і фіксує зовн. властивості предметів і явищ. У наук, пізнанні світу П. н. є безпосереднім завданням науки.