5. Римський період античної філософії та його характерні риси (Тіт Лукрецій Кар, Марк Аврелій, Сенека)

Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. є. -V-VI стст. н. є.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція.

Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лук-рецій Кар). У III—V стст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Пло-тін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

Одним з перших вчень, яке проникло до Риму, було епікурейство. Це відбулося приблизно в II ст. до н.е. Легкість, з якою вчення Епікура прижилося в Італії, пояснюється тим, що для розбагатілих римських аристократів — еліти суспільства — новітня філософія асоціювалася з гедонізмом (вченням, згідно з яким найвищим благом і метою життя є насолода). Те, проти чого боровся Епікур, стало основою розповсюдження його вчення.

Дуже відомим послідовником епікурейства в Римі був Тит Лукрецій Кар (І ст. до н.е.). Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмерття душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення.

Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною (субстанцією світу, визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зумовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею (що створюють форми вічної та незмінної субстанції). В основі Космосу також лежить вогонь (пневма), який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом (логосом). Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній системі.

Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з поняттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв’язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й тактику етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазвичай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто погоджується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (доброчинного життя) веде до щастя (евдемонії).

Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які неможливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й доброчинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.

Прикладом поєднання давньогрецької та давньоримської філософії, що зумовило створення нової світоглядної культури є неоплатонізм. Із самісінького початку в його основу було покладено філософсько-містичне вчення (ІІІ—VI ст. н. е.), яке намагалося поєднати традиції давньогрецької філософії (учення Платона) з ідеями східних релігійно-філософських систем — подолання людською душею матеріальної залежності з метою поєднання, злиття з Абсолютом. Репрезентували цей філософський напрям Аммоній Саккас (бл. 175—242 рр.), Плотін (бл. 204—270 рр.), Прокл (410—485 рр.) та ін. В основі їх учення лежала діалектична тріада — Єдине, Розум, Душа.

Єдине шляхом еманації (випромінювання) виділяє із себе Світовий Розум (нус — світ ідей), який творить Космічну Душу (псюхе), що відчуває світ через людину, а також інші демонічні та астральні істоти. Загалом Єдине, разом з Розумом і Космічною Душею створюють Космос, наповнений розумом і почуттями. Подальша еманація Розуму через Душу в матерію необхідна для того, щоб через матеріальний етап свого існування (процес самовдосконалення) Розум і Душа знову повернулися до Єдиного. Матеріальний світ у неоплатонізмі видається як щось ілюзорне, тимчасове, недосконале, гріховне.

Головним завданням людини неоплатонізм вважає необхідність подолання її тілесних потреб, особистих вад як елементів матеріального світу. Для цього людині необхідно реалізовувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, займатися музикою, поезією з метою щонайшвидшого злиття з Єдиним.

Природно, що неоплатонізм визнавав ідею переселення душ (метемпсихоза), заплановану Богом (Абсолютом, першопричиною) з метою звільнення душі від матеріальної залежності. Ці ідеї неоплатонізму неабияк вплинули на становлення християнського віровчення в Римській імперії. У XX—XXI ст. неоплатонізм став предметом спеціальних досліджень і нових реінтерпретацій.