- •1 Головні періоди, представники та характерні риси античної філософії
- •2 Досократівський період античної філософії та його характерні риси (Геракліт Ефеський, Демокріт, Левкіп).
- •3. Класичний сократівський період античної філософії та його характерні риси (Сократ, Платон, Арістоткель)
- •4 Елліністичний період античної філософії та його характерні риси (Епікур)
- •5. Римський період античної філософії та його характерні риси (Тіт Лукрецій Кар, Марк Аврелій, Сенека)
- •6. Етапи істиричного розвитку Середньовічної філософії та їх основні риси.
- •7. Етап патристики в Середньовічній філософії (Август Блаженний)
- •8. Етап схоластики в Середньовічній філософії (Фома аквінський)
- •9. Головні напрямки та характерні риси філософії Відродження (Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Микола Кузанський, микола копернік, Нікколо Макіавеллі, томас Мор)
- •10. Головні напрямки та характерні риси філософії Реформації (Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін, Томас Мюнцер, Еразм Роттердамський)
- •11. Емпіризм та раціоналізм філософії Нового часу (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Рене Декарт, Готфрід Вільгельм Ляйбніц, Бенедикт Спіноза)
- •12. Доба просвітництва та її основні риси (Франсуа Вольтер, Шарль Луї де Монтеск’є, Жан Жак Руссо, Дені Дідро, Поль Гольбах, Сен-Сімон)
- •13. Основні періоди, представники та характерні риси української філософії.
- •14. Українська філософія доби Відродження (XIV – xvIст.) (Іван Вишенський)
- •15. Філософська думка в Києво-Могилянській академії (Петро Могила, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода)
- •16. Університетська філософія в Україні хviii ст. – поч. Хіх ст. (Памфіл Юркевич)
- •17. Українська філософія другої половини хіх ст. (Іван Франко, Леся Українка)
- •Новітня українська філософія хіх–хх ст. (Микола Бердяєв, Лев Шестов, Володимир Винниченко, Володимир Вернадський)
- •Герменевтика (Ганс Гадамер, Юрген Габермас).
- •Філософські погляди в.І. Вернадського.
- •21. Головні напрями сучасної філософії та її основні риси.
- •«Філософія життя» (Вільгельм Дільтей, Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер).
- •Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм (Огюст Конт, Бертран Рассел, Карл Поппер).
- •Постмодернізм (Жак Дерріда, Жорж Батай).
- •Екзистенціалізм (Мартін Хайдеггер, Альберт Камю, Жан-Поль Сартр).
- •Німецька класична філософія та її основні досягнення (Іммануїл Кант, Ґеорґ Геґель, Фрідрих Шеллінг, Йоган Фіхте, Людвіг Фейєрбах).
- •Марксизм (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс).
- •Фрейдизм (Зигмунд Фрейд).
- •Неофрейдизм (Карл Юнг, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Альфред Адлер).
- •Неотомізм (Етьєн Жильсон, Жан Марітен, Іван Павло іі).
- •Особливості, характерні риси, основні школи філософії Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм).
- •Особливості, характерні риси, основні школи філософії Стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм).
- •Прагматизм (Чарльз Пірс, Вільям Джеймс, Джон Дьюї).
- •Філософська антропологія (Макс Шеллер, Гельмут Плеснер, Арнольд Гелен).
- •Феноменологія (Едмунд Гуссерль).
- •Гіпотеза як форма пізнання.
- •Наука як форма духовної діяльності людини. Проблема класифікації сучасних наук.
- •Творчість та інтуїція в процесі пізнання.
- •Спеціальні методи наукового пізнання.
- •Загальнонаукові методи наукового пізнання.
- •Діалектика чуттєвого та раціонального рівнів пізнання.
- •Філософські методи наукового пізнання.
- •Сутність пізнавального процесу.
- •44. Проблеми цінностей в філософії.
- •45. Теорія як форма пізнання.
- •46. Співвідношення філософії та науки.
- •48. Феномен культури та багаторанність її виявів.
- •49. Глобальні проблеми сучасності.
- •50. Духовне життя суспільства (духовне виробництво).
- •51. Основні методи прогнозування.
- •52. Концепція коеволюції людського «я» і природи.
- •53. Головні аспекти передбачення майбутнього
- •54.Екологічна проблема та шляхи її вирішення
- •55. Прогнозування та його різновиди
- •56 .Наука і моральна відповідальність
- •57. Проблема майбутнього в філософії
- •58.Проблеми взаємодії суспільства і природи в філософії
- •59.Теоретизація та діалектизація науки.
- •60. Діяльність як спосіб існування соціального
- •61.Проблема історичного процесу в філософії
- •62. Сфери життєдіяльності сусп.
- •64.Проблема суспільства в філософії
- •65. Структура і функції наукової теорії. Закон як її засадовий елемент.
- •66.Закони діалектики
- •67.Принцип співвідності в розвитку наукового пізнання
- •68.Проблема агностицизму у філософії
- •69. Альтернативи діалектики
- •70. Діалектика як загальна концепція розвитку
- •73. Філософські категорії.
- •76. Проблеми буття у філософії.
- •86. Суспільна свідомості та її структура.
- •87. Методи наукового пізнання
- •88. Сутність пізнавального процесу
- •89. Проблеми людини у філософії.
- •90. Рівні свідомості
- •91. Форми наукового пізнання.
- •92. Головні функції свідомості.
- •93. Елементи наукового пізнання.
- •95. Сутність та структура наукового пізнання.
- •96. Теорія відображення в матеріалістичній філософії.
- •97. Найважливіші різновиди практики
- •98. Головні підходи до проблеми свідомості у філософії
- •99.Критерії істини
- •100. Принципи пізнання
- •101. Категорії діалектики
- •102. Принципи діалектики
- •103. Діалектико-матеріалістичне вчення про істину.
- •104. Свобода критики та недопустимість монополізму та догматизму в науковому пізнанні.
- •105. Структура процесу пізнання
Неотомізм (Етьєн Жильсон, Жан Марітен, Іван Павло іі).
Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, Ж.Марітен - у Франції; Е.Корет– в Австрії; Ю.М.Бохенський – у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген – у Бельгії; К.Войтила– у Польщі.
Сутність філософії неотомізму. Неотомізм - філософська школа в католіцизмі що виходить з вчення Фоми Аквинського і є сучасним етапом в розвитку томізма. З 1979 року неотомізм отримав офіційне визнання Ватикану.
Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).
Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об`єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене Богом. Абсолютне буття - Бог. Розум людини - неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного.
Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання - це форма віри і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії. Центральну для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію ( єдиність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних моральних та теологічних чеснот на становлення чких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес за неотомізмом підкоряється божественому проведінню.