22. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм (Огюст Конт, Бертран Рассел, Карл Поппер).

Історія позитивізму має три періоди розвитку.

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філосо­фія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою кла­сифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснова­ний на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окре­мих конкретних наук

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

• пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

• вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Ці та інші положення були викладені О. Контом в роботі «Курс позитивної філософії». Його ідеї виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806—1873) та Герберта Спенсера (1820—1903)(10-томник «Синтетична філософія»).

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, нім. філософ Р. Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма - неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мові Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л. Вітгенштейн та ін.

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм І. Лакатоша Т. Кука, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

22. Постмодернізм (Жак Дерріда, Жорж Батай).

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p. в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури", але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, малярстві та музиці.

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979).

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

• культ незалежної особистості;

• потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

• прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

• бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

• використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

• зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

• суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

• сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

• запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

• як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

• іронічність та пародійність.