3. Класичний сократівський період античної філософії та його характерні риси (Сократ, Платон, Арістоткель)

Другий етап розвитку філософії античного світу, що тривав від середини V століття і до кінця ІV століття дохристової ери визначається як класичний.

Він характеризується насамперед філософським баченням світу і діяльністю таких великих філософів як Сократа, Платона та Арістотеля. Одночасно цей період є також і вершиною розвитку грецької рабовласницької демократії

У Давній Греції впродовж цього періоду сформувався цілий ряд філософських, так званих сократичних шкіл, зокрема платонівської, мегарської, елідо-еретрійської, кінічної та кіренської, що були засновані учнями та послідовниками Сократа.

Софістика стала основою розвитку класичної філософії, геніальними представниками якої були Сократ, Платон, Арістотель.

Ядром софістичного мислення стала теза «homo mensura» («людина є мірою всіх речей»).

В історії світової філософії з ім’ям Сократа (469—399 рр. до н. е.) пов’язували поворот філософії до вивчення людини. Сократа вважають засновником автономної філософської етики. Основами свого філософствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічого не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — через постановку питань сформулювати проблему («знання — незнання») й у такий спосіб стимулювати співрозмовника на самостійний пошук її розв’язання (знаходження істини).

Головними темами філософських роздумів Сократа були: добро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихильником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Він неодноразово зазначав, що йому допомагав у цьому внутрішній голос «даймон», який керував його вчинками та слугував йому орієнтиром для реалізації в житті Божого провидіння.

Платон (428/427—347 рр. до н. е.) — видатний учень Сократа, засновник ідеалістичного напряму філософії, походив з аристократичної афінської родини. Платон намагався дати відповідь на питання про можливість створення ідеальної держави на основі принципів добра й справедливості. Філософський пошук Платона одночасно містив теорію ідей, теорію безсмертя, теорію пізнання, а також учення про ідеальну державу.

Він став одним з перших філософів античного світу, який залишив по собі низку документальних філософських творів: понад 30 діалогів, окремі листи, епіграми.

Платон вважав, що між матеріальним предметним світом і світом еталонних образів-ейдосів існує чимала різниця: предмети матеріального світу є несталими, кінечними й невічними, і, навпаки, предмети світу ейдосів — вічні, нескінченні. Нестабільний матеріальний світ має можливість існувати й відновлюватися тільки завдяки вічним ідеям. Таким чином, ідея стає першопричиною й водночас метою, якої намагається досягти весь матеріальний світ, зокрема й усе живе на землі.

Взаємодія матеріального та ідеального світів перебуває в певній суперечливій взаємодії, що віддзеркалює активна позиція ідеї добра. Платон виділяв ідею добра як головну й найвпливовішу в загальній піраміді ідей, вона існує незалежно від людини та визначається як справжнє буття. Не менш важливою стає ідея справедливості.

Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робітники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов’язки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). У роботі «Закони» Платон запропонував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та методів насильства робитимуть людину щасливою.

Арістотель (384—322 рр. до н. е.) був учнем Платона, засновником Афінської школи Лікею. Арістотеля цікавила філософія, яка після його смерті отримала назву метафізика (як система світоглядних знань про причинно-наслідкові зв’язки у світі).

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («первинна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку.

Найважливішою частиною теоретичної філософії стала критика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття.

Розмірковуючи над проблемою матерії, Арістотель визначає її як потенцію, обмежену формою, наприклад, мідна куля — це мідь, обмежена формою кулі. Матерію створює Бог як безформену речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасивною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал предмета (можливість предмета бути предметом).

Арістотель матеріалістично пояснював сутність існування людини. Він вважав, що людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення.

Мислитель говорив про те, що людина є політична тварина, наділена інтелектуальними можливостями. Вона створює механізм захисту від ворогів, підтримує внутрішній порядок, розвиває економіку тощо. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, який стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх.