18. Новітня українська філософія хіх–хх ст. (Микола Бердяєв, Лев Шестов, Володимир Винниченко, Володимир Вернадський)

Український народ витворює філософію, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Це не просто людина, а передусім людина Землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального. Українська філософія — це оригінальна система, в основі якої постає філософський дух українського народу як органічна єдність віри, надії і любові у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й скеровує людське життя. Аналіз розвитку філософії України XX ст. — одне з основних завдань для майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає мудрої виваженості певного часу, Однак уже сьогодні можна із впевненістю сказати, що філософія в Україні жила і буде жити. Витоки цієї животворчості у мудрості українського народу.

Мико́ла Олекса́ндрович Бердяєв - російський релігійний філософ.

Микола Бердяєв вважається одним з найвидатніших філософів ХХ сторіччя. Його творчість відносять до релігійного екзистенціалізму — філософії існування, яка мала значний вплив на розвиток літератури та мистецтва. Більш того, він започаткував такий філософський напрямок, як персоналізм, який визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості» — Бога.

Найвищою цінністю для Бердяєва була людина та її свобода. Але він наголошує на тому, що це не просто, що свобода — то важке випробування, що подеколи легше залишитися у рабстві. Свобода є первинною, вона відкриває можливості творчості та створення всього нового, чого ще не було у світі. На противагу Ніцше, Бердяєв вважав, що демонізм, а не християнство, є мораллю рабів.

Лев Ісаакович Шестов (справжнє ім'я - Ієгуда Лейб Шварцман; 31 січня (12 лютого) 1866, Київ — 19 листопада 1938, Париж) - філософ-екзистенціоналіст.

По думки Бердяєва і Шестова, всі вчення про людину, що розглядають його в співвідношенні з природою або суспільством, а не самого по собі, недостатні. Згідно П., існування індивіда, вплетене в складну мережу суспільних стосунків, підпорядковане соціальним змінам, виключає для нього можливість затвердити своє неповторне «Я». П. розрізняє поняття індивіда і осіб. Людина як частина роду, як частина суспільства є індивід; про нього — біологічному або соціальному атомі — нічого не відомо, він лише елементна частина, визначувана співвідношенням з цілим. Людина ж як особа може затвердити себе лише шляхом вільного волевиявлення, за допомогою волі, яка долає і кінцівку життя людини, і соціальні перегородки як би зсередини людини. Таким образом, в основі учення П. про особу лежить теза про свободі волі . З позицій П. питання про закономірності соціального розвитку не може бути вирішений раціональним пізнанням. Рішення завжди виходить з особи, передбачає напрям волі, вибір, етичну оцінку.

Вернадський В. І. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. 1. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов'язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

В. Винниченко у творах „Щастя“ (листи до юнака) і „Конкордизм — система будування щастя“.

У Винниченкових творах життєвий простір людського буття складний і багатомірний, антитетично-діалектичний у своїй основі. У них ретельно виписані етико-філософські виміри буття – конкордизм (від лат. concordia – погодження, згода) та дискордизм (від лат. discordia – розлад), – трансцендентна направленість людського існування до щастя визначається філософсько-антропологічним феноменом “чесності з собою”, що супроводжується екзистенціалами вини, відповідальності, страху, боротьби тощо. Реалізація настанов філософії конкордизму передбачає досягнення людиною стану екзистенції, за Винниченком, рівноваги тілесного і духовного, соціального та індивідуального, особистісного та колективного.

Філософські ідеї Володимира Винниченка засвідчують гуманістичний зміст його творчої спадщини. В.Винниченко прагнув відшукати модель ідеальної людини в ідеальному суспільстві, яке не обмежує внутрішньої свободи особистості. Ця проблема залишається актуальною і сьогодні, що й зумовило вибір теми цього дисертаційного дослідження.

У межах аналізу Винниченкової “конкордистської” системи  тлумачаться такі основоположні поняття як рівновага, повнота і цілісність буття, проблеми кохання, шлюбу, дітонародження висвітлюються через призму  категорії “інстинкт – розум”, правила поведінки розглядаються у співвідношенні до власного стилю життя письменника, а реалізація ідеї щастя – як філософський образ його творчості.

Головною підвалиною особистого щастя, за Винниченком, має бути внутрішня рівновага, гармонія, його система набула назви “Конкордизм” – з латинської “погодження”. Саме поняття гармонії стало началом відліку в етичній концепції письменника. Питання про ґенезу Винниченкового сприйняття і художнього втілення буття розглянуто у першому підрозділі.

Стан щастя інтерпретується ним як відчуття гармонійної співвіднесеності з усім оточуючим світом. Вже ранні твори письменника дають підстави говорити про певне співвідношення понять “щастя”, “гармонія”, “рівновага”, що, власне, розуміється як внутрішня цілісність людини. У цьому відбивається характер культури, яка виникла на зламі епох внаслідок моральної перипетії і прямувала у кращих своїх виявленнях до усвідомлення гармонії усіх чинників єдиної панорами буття. Через це його позиція щодо проблеми щастя звучить у “Конкордизмі” впевнено і переконливо: прагнення щастя є споконвічною внутрішньою потребою людини і народжується зсередини, з закладеної у світі необхідності гармонії, вдосконалення.

Щасливе життя є гармонійне життя, а гармонійність є моральність – ось єдиний критерій, яким, на думку Винниченка, перевіряються усі моральні доктрини. З цих позицій він і намагався побудувати власну теорію моралі – “Конкордизм”.

“Конкордизм” мав стати першою програмою гармонійного суспільства, однак, ця теорія не є догмою, на чому і наголошує Винниченко, вона лише уособлює вказівки на кшталт шляху до оновлення, до розвитку узгодженого людського співжиття – шляху до щастя. Система пропонує людині дотримуватися певних правил-порад щодо власної поведінки, яка сприятиме стати сильним, здоровим і щасливим. Щодо необхідності власного самовдосконалення, людина сама, на рівні моральної самосвідомості, повинна прийти до цього.