17. Українська філософія другої половини хіх ст. (Іван Франко, Леся Українка)

Українська філософія другої половини ХІХ ст. У другій половині ХІХ ст. коло філософської проблематики значно розширилося. Насамперед на філософську думку України неабиякий вплив мали ідеї революційних соціал-демократів, значного поширення набувають натуралістично-позитивістські вчення, представлені ідеями анархічного суспільства Михайла Драгоманова (1841—1895 рр.), творчістю Сергія Подолинського (1850—1891 рр.) та Михайла Павлика (1835—1915 рр.).

У межах натуралістично-позитивістських і соціалістичних ідей сформував свою позицію інший український мислитель, критик деяких ідей марксизму та анархічного суспільства Драгоманова Іван Франко.

Іван Якович Франко (1856—1916 рр.) В основі філософських поглядів І. Франка лежать натуралістично-позитивістські ідеї, що були характерні для Австрійської (Віденської) філософської школи кінця ХІХ — початку ХХ ст. Однією з головних філософських проблем, якою переймався Іван Франко, була проблема сутності людини, її місця та ролі в суспільному прогресі.

Франко висловив думку про те, що найбільшою цінністю на Землі, яка варта уваги філософа, є людина, але не людина взагалі, а конкретна особа, «правдивий живий чоловік», що через осмислення свого трагічного буття виростає до необхідності духовного прориву в просторі й часі.

Філософія Івана Яковича Франка мала у своїй основі натуралістично-позитивістські й соціалістичні ідеї. Головною філософською проблемою для нього було подолання експлуатації людини людиною та відновлення справжньої людської сутності. Вирішенню цього завдання повинна була сприяти етизація політичної боротьби, відновлення свободи людського існування через єдність і любов до інших людей. Практична філософія І. Франка давала орієнтири безкорисної любові не тільки до окремої людини, а й до своєї Батьківщини, людства загалом.

Натуралістично-позитивістські мотиви в українській філософії другої половини ХІХ ст. продовжувала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871—1913 рр.) — українська поетеса, літератор, талановитий представник філософської думки в Україні. У своїй творчості вона розвивала ідеї Г. С. Сковороди й Т. Г. Шевченка, запропонувала свій оригінальний філософський дискурс, який умовно називався «філософія переживання».

В основі цих філософських роздумів лежали ідеї послідовного матеріалізму, діалектики, впевненість у пізнавальних можливостях людини, реалістична естетика та історичний оптимізм.

Показовими були антропологічні ідеї Лесі Українки. Вона вважала, що сутність людини можна зрозуміти лише через її особисті соціальні якості, серед яких найвище значення має гідність (як найбільша цінність людського існування). Гідність стала ніби віддзеркаленням духу Прометея, який мав визначити сенс життя людини, а головне — бути принципом, з якого розпочнеться подолання «рабства» в людині й серед людей. Ці думки доповнювалися необхідністю обстоювання національної гідності й вияву активності в подоланні насильства й гноблення людини людиною в будь-якій формі. Ідея прометеїзму орієнтувала на те, що особистість, завдяки активності, стає своєрідним пророком, месією, який веде людей через драматизм їхнього існування до волі й щастя.

В основі естетики Лесі Українки були ідеї про єдність трьох цінностей — народності, краси та ідейності. Інакше кажучи, творчість художника повинна нести красу, мрію, ідеал.

Особливою характеристикою філософської позиції Лесі Українки було її непримиренне ставлення до релігії та церкви. Поетеса стояла на позиціях войовничого атеїзму, який давав їй підстави говорити про те, що релігію вигадали люди, які не могли пояснити незрозумілі явища природи. Фантастичне пояснення природи та соціального світу було використане експлуататорськими класами, які за допомогою релігії й церкви виправдовували рабство людей, дух покори, несправедливості та експлуатацію людини людиною. З цього випливало, що подолання рабського існування людини потребує знищення релігії й церкви. Дух прометеїзму Лесі Українки робив її непримиренним критиком тих соціальних обставин (зокрема й релігійних), які знищували в людині її найкращі людські якості.