14. Українська філософія доби Відродження (XIV – xvIст.) (Іван Вишенський)

Починаючи з XV ст. в українському духовному житті спостерігається зростання інтересу до пізнання людини і природи, активно засвоюються досягнення світової культури. На ґрунті її відбуваються прогресивні зрушення у філософських поглядах передових представників української культури, поширюються ідеї гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів кінця XV – першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович та ін. Всі вони одержали освіту і працювали у найвизначніших навчальних закладах Європи й своєю діяльністю не лише сприяли перенесенню ідей гуманізму на землі України, а й зробили значний внесок до підвалин величної будови польського та європейського гуманізму доби Відродження.

Для творчості їх були характерними глибокі знання античної філософії, прагнення спиратися у своїй діяльності на духовні здобутки античних мислителів. Значне місце в їхньому творчому доробкові посідає розробка проблем природи. Поширення знань про Всесвіт у суспільстві, на їхню думку, є обов'язковою передумовою вдосконалення розумових здібностей людини. Так само як родюче поле, зазначав Оріховський, без належного обробітку залишиться безплідним, так і людина, найталановитіша від природи, нічого не здійснить видатного без оволодіння науковим знанням. Найпершою серед наук є філософія. Відправною точкою світогляду цих діячів е ствердження гідності особи, свободи її, ідеалів соціальної справедливості. З позицій теорії «природного права» та «суспільного договору» розглядаються питання державності, релігії, власності, людського суспільства.

Ренесансний гуманізм, поширений в Україні в XV–XVI ст., став ґрунтом для переходу до наступного етапу, тобто формування відмінного типу світогляду, що пов'язаний передусім з реформаційною ідеологією. Якщо речники гуманістичних ідей представляли певним чином інтелектуальну, елітарну, культуро-центричну течію, то новий етап більш щільно пов'язаний із загостренням соціально-економічних, національних, віросповідних суперечностей і з зумовленою ними конфесіональною полемікою, що велась в Україні після Люблінської (1569) і Брестської уній (1596) за умов наступу католицької контрреформації.

Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні відігравали братські школи, передусім Львівська, Київська, Луцька.

І.Вишенський – орієнтація на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності (з одного боку, збереження нац єдності, культурних традицій, з іншого, загроза духовної ізоляції). Погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину іс-тину. Богові підпорядковане усе. Божественний світ протистоїть світу земному, де панує зло, не-правда, підступ. Людина – єдність душі і тіла. Обгрунтовує ідею сомазречення, усамітнення, відмови від мирського, рідних як єдино можли-вий шлях єднання людини з Богом. Сенс життя – подолання тілесного, злого в імя утвердження вічних ідеалів. Пізнання людини має спрямову-ватися на осягнення Бога. На шляху цього осяг-нення людина має здолати неістинне, поверхневе знання. Душа не кожної людини піднімається до осягнення Бога. У цьому разі розумове знання дає змогу дещо наблизитися до Божої істини. Розвязання проблеми “Бог-світ”, “Бог-людина”.