1 Головні періоди, представники та характерні риси античної філософії

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди.

Перший етап визначається як досократівський (VІІ- VІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (V-ІV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських піднавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н.е. — початок ІІ ст. до н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

Четвертий період (I ст. до н.е. — V/VІ ст. н.е.) – римський період

В історії античної філософії виділяють певні етапи розвитку:

- натурфілосфіський (фізичний) або рання класики (VІІ –V ст. до РХ.)

- висока класика (V –ІV ст. до РХ.)

- пізня класика або завершальний цикл античної філософії.

До нього входять періоди:

- елліністична філософія (ІV –І ст. до РХ.)

- олександрійська філософія (І ст. до РХ – V-VІ ст..)

- Римська філософія (І-VІ ст..)

На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших культурно-споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування.

Отже, антична філософія є першої історичною формою європейської філософії. В античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших афер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку. Завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських (Натурфілософія – це філософське осмислення природи) ідей та шкіл у Стародавній Греції). Мілетська, Піфагорська, та Елейська школи).

2 Досократівський період античної філософії та його характерні риси (Геракліт Ефеський, Демокріт, Левкіп).

Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. Він розпочався в VIІ ст. до н. е. з вивчення проблем філософії природи (натурфілософія). Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу. Але головним досягненням досократівського періоду є створення підґрунтя для появи класичної філософії, з якою пов’язана розробка засадових філософських проблем, ідей, уявлень, категорій, понять тощо.

Античний світ вимагав нових форм світогляду, позбавлених впливу релігійно-міфологічних ідей. Людині був потрібен такий світогляд, який дав би їй змогу самостійно організовувати власне життя. Античність відкрила й сформулювала важливий закон, що став основою нового рівня світогляду, який регулював відносини людини й природи, людини й людини, людини й суспільства (держави) — номос. Номос як закон і цінність ставився вище за приватний інтерес особи й згодом він став найпропагованішою правовою ідеєю, обов’язковою для виконання всіма жителями полісу.

Геракліт з Ефеса (544—483 рр. до н. е.) зробив якісно новий крок у філософії. Його називають засновником першої форми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення. Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як величезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «холодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (ворожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.

Народження та розвиток матеріалістичного пояснення картини світу пов’язані з іменами Демокріта, Левкіпа, Епікура. Першопричиною світу вони вважали атом. Надалі вчення Демокріта стає підґрунтям розвитку матеріалістичного напряму в філософії («лінія Демокріта»), на противагу ідеалістичному напряму, послідовники якого першопричиною світу вважали ідею («лінія Платона»).

Головні положення атомістичної концепції Демокріта були такі: весь матеріальний світ складається з атомів; атоми є найдрібнішою частинкою, «цеглинкою» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атомами існує простір, заповнений порожниною. Атоми перебувають у постійному русі, вони летять у порожнині з однією швидкістю (це означає, що випадковості немає, усі події життя проходять за необхідністю, яка визначає незмінну долю, фатум). Існує кругообіг атомів у природі, наприклад, після смерті тіло розпадається на атоми, які знову стають живим організмом або матеріальними предметами.

Людина сприймає зовнішній світ через образи («ідоли»), які виділяються предметами світу. Душа людини також складається з атомів (вогняної пневми), що виділяються зовні й викликають відчуття в інших людей. Демокріт пояснював розумову діяльність людини як матеріальний та атомарний процес.

Філософ вважав, що головною метою життя людини є правильна організація існування душі, її гармонійний спокій, дотримання міри й обмеження в чуттєвих насолодах, орієнтація на духовні блага.