1.3. Сучасний стан та проблеми правового регулювання застосування оперативного розпізнавання

Застосування оперативного розпізнавання, найуніверсальнішо -го і найдіевішого комплексного методу, в діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів обумовлено п.п. 1, 4, 5, 6, 14,18 ч. 1 ст. 8 Закону Украіни «Про оперативно-розшукову діяльність», а також іх загальним обов'язком у протидіі злочинності, передбаче-ним п. 1 ст. 7 цього Закону, а саме: в межах своіх повноважень від-повідно до законів, що становлять правову основу оперативно-роз-шуковоі діяльності, вживати необхідних оперативно-розшукових заходів щодо попередження, своечасного виявлення, припинення і розкриття злочинів та викриття причин і умов, які сприяють вчи-ненню злочинів, здійснювати профілактику правопорушень.

Дослідження системи правового регулювання оперативного розпізнавання (особистого пошуку) надае можливість визначити нормативні підстави його здійснення, процедурні вимоги застосу-вання та межі втручання в охоронювані права і свободи громадян й ін. Це базуеться на вивченні загальних підходів регулювання опе-ративно-розшуковою діяльністю. Основи правового регулювання оперативно-розшуковоі діяльності розроблювали К. В. Антонов, О. М. Бандурка, К. К. Горяінов, 6. О. Дідоренко, О. Ф. Должен-ков, Г. О. Душейко, В. П. бвтушок, 6. О. Железов, I. П. Козаченко, В. А. Ііекрасов, М. М. Перепелиця, В. Д. Пчолкін, В. С. Овчінський, В. Л. Регульский, О. П. Снігерьов, Н. 6. Філіпенко, I. Р. Шинкарен-ко, О. Ю. Шумілов та інші. Але такий специфічний метод оператив-

ио-розшуковоі діяльності, як особистий пошук, ще не знайшов сво-го детального висвітлеішя.

Оперативно-розшукова діяльність за своею сутністю належить до юридичних наук. Тому об'ективний аналіз передумов формуван-і ія оперативно-розшукових знань, появи певноі іх системи, особли-востей розробки та використання засобів і методів необхідно здій-снювати, виходячи із існуючоі сукупності правових норм.

У загальній теоріі права під правовим регулюванням розуміють результативний нормативно-організаційний вплив, який здійсню-еться на суспільні відносини за допомогою системи правових засо-бів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних приписів) з метою іх впорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспіль-них потреб [33, С. 145]; сукупність різних форм та методів юридич-ного впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин, який здійснюеться з метою підпорядкувати цю поведінку встанов-леному у суспільстві правопорядку [34, С. 19 - 20]; впорядкування суспільних відносин, іх юридичне закріплення, охорона і розвиток, яке здійснюеться за допомогою права і сукупності правових засо-бів [35, С 529]; як спеціальну діяльність держави в особі іі органів і посадових осіб з впорядкування суспільних відносин, шляхом вста-новлення правових норм і прийняття індивідуально-регламентова-них рішень з юридично важливих питань, що виникають у межах цихвідносин [13, С. 163].

Визначаючи правове регулювання через категорію правового впливу, слід підкреслити, що останній - це досить широке поняття, яке характеризуе право в діі, всі напрямки та форми впливу права на суспільне життя, в тому числі й на функціонування права як ду-ховного фактору. I хоча остання із зазначених сторін функціонуван-ня права та правове регулювання мають взаемопроникнення, вплив права як духовного (ідеологічного) фактора не е для нього специ-фічним за своею природою. В принципі, юридичний вплив в цьому розумінні, заснованому на особливостях права як форми суспільноі свідомості, не відрізняеться від впливу на суспільне життя інших духовних, ідеологічних форм та засобів (засобів агітаціі, пропаган-ди, морального виховання тощо) [36, С.59].

В. В. Копейчіков зазначае, що правовий вплив - це дія права на широке коло суспільних відносин, свідомість і поведінку людей за

допомогою неправових (психологічних, ідеологічних та ін.) механіз-мів. При цьому, якщо можна так сказати, діе не право як сукупність норм, а, скоріше, «дух права» [37, С .217]. Правове ж регулювання, продовжуе вчений, - це специфічний вплив, який здійснюеться правом як особливим нормативним інституційним регулятором. Своерідність правового регулювання полягае в тому що воно, по-перше, відповідно до своеі' соціальноі' природи е таким різновидом соціального регулювання, який мае цілеспрямований, організова-ний, результативний характер, а, по-друге, здійснюеться за допомо-гою цілісноі' системи засобів, що реально виражають саму матерію права як нормативного інституційного утворення - регулятора. Ін-шими словами, правовому регулюванню, на відміну від загального духовного, ідеологічного впливу права властиве те, що воно завжди здійснюеться за допомогою особливого, властивого тільки праву механізму, покликаного юридично гарантувати досягнення мети, вираженоі в правових нормах [37, С. 218].

Рівень досконалості механізму правового регулювання, його відповідності завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв'язків, що піддаються природному впорядкуван ню, знаходять свое відображення в ефективності правового регулювання. Під ефективністю правового регулювання автори розуміють співвідношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та іі фактичними результатами [38, С .416]. Ефективність права є результуючою характеристикою його діі, що свідчить про здатність закону вирішувати певні соціально-правові проблеми. Ефективність діі законодавства визначаеться складним комплексом факторів, що характеризують соціально-економічну, політичну правову моральну ситуацію в краіні. До основних правових елементів самого законодавства відносяться правова якість самого законодавства, ефективність правозастосовчоі діяльності, рівень правосвідомості правозастосовувача й населення у цілому [39, С. 499].

Гарантування захисту прав та свобод громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів, ефективність попереджувальноі діяльності багато в чому залежать від визначення меж правового регулювання такоі" діяльності. Під ними розуміються обумовлені об'ективними та суб'ективними факторами межі державно-владно-го втручання у суспільні відносини, які виникають у зв'язку з наявністю достатнього ступеня вірогідності виникнення злочину, його іюпередження гласним чи конспіративним шляхом, виявленням та іірипиненням за допомогою спеціальних сил, засобів і методів, а та-кож здійснення оперативно-розшукових заходів за правилами опе-ративно-розшукового та іншого законодавства [13, С. 163]. Тому в теоріі ОРД правове регулювання являе собою вплив правових норм, котрі регламентують оперативно-розшукову діяльність на суспільні відносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням правоохоронноі функціі держави ... з використанням наданих ій засобів, і насампе-ред норм права, що регламентують цю діяльність [40, с. 59].

Правове регулювання - це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права. Згід-но з цим, механізм правового регулювання як комплексного явища, складаеться з таких елементів як:

1. Норми права (правова основа), які е основою механізму пра-вового регулювання, враховуючи те, що з юридичних норм і іх змісту починаеться правовий вплив на суспільні відносини.

2. Правові відносини, тобто суспільні відносини, що здійсню-ються в рамках, визначених нормами права.

3. Акти реалізаціі прав та обов'язків - це діяльність суб'ектів, що виконують приписи правових норм [37, С. 219 - 220].

Розглянемо названі елементи докладніше.

Норми права (правова основа), які е основою механізму правового регулювання, враховуючи те, що з юридичних норм і гх змісту почи-наеться правовий вплив на суспілъні відносини.

Основною складовою правового регулювання правоохоронноі діяльності та виникаючих у зв'язку з застосуванням оперативно-розшукових засобів правовідносин, е правова основа ОРД.

У теоріі оперативно-розшуковоі діяльності під правовою осно-вою розуміеться сукупність правових норм, які закріплюють юри-дичну необхідність і створюють умови для досягнення завдань оперативно-розшуковоі діяльності, безпосередньо визначають правові, організаційні та тактичні положення використання глас-них і негласних сил, засобів і методів боротьби зі злочинністю [41, С. 35 - 36]. Розвиваючи це положення, О. М Бандурка зазначае, що правова основа ОРД складаеться з сукупності правових актів, які проголошують правові норми, що регламентують групи однорідних

суспільних відносин між державою і особою в процесі діяльності по забезпеченню безпеки людини і суспільства, шляхом застосування спеціальних методів, сил і засобів і виконання оперативно-розшуко-вих дій, якщо іншими заходами неможливо попередити чи усунути загрозу життево важливим інтересам людини і суспільства. В такій діяльності через застосування правових норм регламентуються від-носини між державою чи іі представниками та особами (перш за все, особами, які посягають на об'екти, які охороняються кримінальним законодавством), і в зв'язку з необхідністю захисту життево-важли-вих інтересів особистості, суспільства і держави від злочинних по-сягань [42, С. 61].

Вивчаючи організаційно-тактичні аспекти розкриття злочи-нів, в. О. Железов пише, що правова основа діяльності з розкриття злочинів - це сукупність норм, що регламентують оперативно-розшукову та дізнавальську роботу співробітників КР, іх права та обов'язки, визначае гарантіі законності у цій діяльності, а також со-ціальний і правовий захист співробітників та осіб, які заохочуються до виконання завдань з розкриття злочинів. Правову основу діяль-ності з розкриття злочинів складають Конституція Украіни, Закони Украіни, Укази Президента Украіни, Постанови Кабінету Міністрів Украіни з питань боротьби зі злочинністю, а також міжнародно-пра-вові угоди, учасником яких е Украіна [43, С. 86].

Н. 6. Філіпенко вважае, що це сукупність норм, викладених у законах і підзаконних нормативних актах, що створюють правові передумови для здійснення оперативно-розшуковоі профілактики, або безпосередньо регламентують правові, організаційні і тактичні основи такоі діяльності [44, С. 9].

Правовою основою оперативноі розробки організованих злочин-них груп е вся сукупність нормативно-правових актів, регулюючих і регламентуючих у правовому відношенні заведення оперативно-розшукових справ, організацію та порядок провадження по них, а також порядок реалізаціі здобутих оперативним шляхом фактич-них даних - вважае С. М. Сергатий [45, С. 179].

На думку, А. А. Гліевого законодавча основа взаемодіі оператив-них підрозділів пенітенціарноі системи і кримінальноі міліціі - це система правових норм, що містяться у законодавчих актах Украі-ни та міжнародно-правових угодах і договорах, що набули законноі

чинності в Украіні, котрі створюють правові умови для здійснення нзаемодіі під час виконання завдань боротьби зі злочинністю та ви-:піачають гарантіі законності, а також регламентують забезпечення 11 рав і свобод громадян, соціального і правового захисту працівників онеративних підрозділів кримінально-виконавчоі системи і кримі-иальноі міліціі в процесі здійснення взаемодіі [46, С. 88].

Вивчаючи питання реалізаціі оперативно-розшуковоі інформа-ціі, В. В. Яременко розумів під правовою основою такоі діяльності сукупність правових актів, що регламентують роль інформаціі в забезпеченні пізнавальноі, управлінськоі і конструктивноі діяль-ності суб'ектів ОРД при вирішенні завдань боротьби зі злочинніс-тю [47, С. 58].

На нашу думку, під правовою основою здійснення особистого пошуку оперативними підрозділами правоохоронних органів слід розуміти сукупність правових норм, що визначають правові, орга-нізаційні й тактичні положення використання гласних і негласних сил, засобів і методів і створюють умови для досягнення окремих оперативно-тактичних завдань.

Правові відносини, тобто суспільні відносини, що здійснюються в рамках, визначених нормами права.

Дослідження проблеми правового регулювання діяльності опе-ративних підрозділів органів внутрішніх справ передбачае також з'ясування кола суспільних відносин, які в ній виникають, тобто ви-значення предмета правового регулювання. Ним охоплюються усі суспільні відносини, які об'ективно, за своею природою можуть під-даватися нормативно-організаційному впливу і в даних соціально-політичних умовах потребують такого впливу, що здійснюеться за допомогою юридичних норм та всіх інших юридичних засобів, які утворюють механізм правового регулювання. Наявність специфіч-ноі групи суспільних відносин в зазначеній сфері, суб'ектами яких е оперативні підрозділи Міністерства внутрішніх справ Украіни (Де-партаменти), управлінь та управлінь МВС на транспорті, посадові особи органів внутрішніх справ (оперативні працівники), підпри-емства, установи, організаціі та іх посадові особи, а також громадя-ни, викликае необхідність іх нормативно-правовоі регламентаціі. Суттева особливість суспільних відносин, які регулюються правом, полягае також в тому, що вони можуть бути предметом правового впливу лише остільки, оскільки е вольовими відносинами, тобто ви-ражаються у вольовій поведінці людей. Таким чином, безпосереднім предметом правового регулювання е вольова поведінка учасників суспільних відносин, поведінка, через яку тільки й можна здійсню-вати відповідний вплив. Виходячи з цього, до предмета правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ при застосуванні особистого пошуку можна віднести суспільні відносини, які виникають з приводу здійснення ціеі діяльності.

Головна особливість правового регулювання діялъності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ щодо застосування особистого пошуку обумовлена саме специфікою суб'екта ціеі' діяльності, яким е органи внутрішніх справ. Так, відповідно до Указу Президента Украіни «Про Міністерство внутрішніх справ Украіни» [48] основними завданнями органів внутрішніх справ Украіни е: ор-ганізація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського гюрядку і забезпечення громадськоі безпеки; участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю; запобігання злочинів, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень.

У ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» наведені наступні завдання, які повинні вирішуватися усіма суб'єктами, що мають право здійснювати цю діяльність: пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в ін-тересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави [17]. Отже, серед наведених вище завдань доцільно виділити ті, які безпосередньо відносяться до діяльності оперативних підрозділів системи МВС України в сфері проведення оперативно-розшукових заходів. Серед них: забезпечення реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю; забезпечення організації здійснення іншими структурними підрозділами органів внутрішніх справ профілактичних й інших заходів щодо запобігання злочинів, їх виявлення, припинення і розкриття, забезпечення провадження дізнання і досудового слідства у справах про злочини, розслідування яких законом покладено на ці органи; сприяння у виявленні і розкритті злочинів, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, боротьбі з організованою злочинністю, наркобізнесом і злочинами у сфері економіки; забез-печення профілактики правопорушень, внесення центральним і місцевим органам виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям подання щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень, участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослідженнях, розробленні на основі їх результатів державних програм боротьби із злочинністю і охорони громадського порядку; забезпечення розшуку громадян у випадках, передбачених законодавством України та міжнародними договорами; організація інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів внутрішніх справ, формування центральних довідково-інформаційних фондів, ведення оперативно-пошукового та криміналістичного обліку, у межах своїх повноважень складення державної статистичної звітності; участь у розробленні проектів міжнародних договорів України з питань боротьби із злочинністю, забезпечення в межах своїх повноважень виконання укладених міжнародних деговорів України, відповідно до законодавства укладає з відповіднйми органами іноземних держав угоди про співробітництво у сфері боротьби із злочинністю та з інших питань, що належать до їх компетенції; участь у формуванні науково-технічної політики у сфері діяльності органів внутрішніх справ; організація і координація впровадження в практику досягнень науки і передового досвіду, забезпечення розроблення спеціальних і технічних; забезпечення реалізації державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства, в органах внутрішніх справ і внутрішніх військах.

Від характеру й сутності предмета правового регулювання багато в чому залежать особливості його змісту. На його специфіку впливають також елементи суспільних відносин - статус їх суб'єктів, особливості об'єктів, їх права та обов'язки тощо.

О. В. Петрішин до елементів правового статусу державних служ-бовців відносить: а) юридичні державно-владні повноваження, б) юридичну відповідальність [50, С. 41].

Ю. П. Бітяк відносить до елементів правового статусу посадової особи трудову правосуб'єктність працівників, їх основні трудові права та обов'язки, гарантіі цих прав і відповідальність за невико-нання обов'язків [51, С. 43].

М.О. Іллічов визначає правовий статус працівника органів внутрішніх справ як врегульоване нормами права його положення відносно інших працівників в окремо взятому підрозділі, органі чи службі системи МВС Украіни, що характеризуеться такими складовими елементами: найменування посади; посадові функціі; повноваження (права та обов'язки) працівника органів внутрішніх справ; нормативно закріплені структурно-функціональні зв'язки посадових осіб; відповідальність [52, С. 21 - 22].

Таким чином, усі існуючі в науковій літературі підходи щодо виділення складових елементів статусу державного службовця, доцільно згрупувати за об'ектами іх дослідження:

По-перше, це складові статусу державного службовця: завдання по посаді; функції; відповідні їм права та обов'язки; правові форми діяльності державного службовця; порядок взаємовідносин по посаді (В. М. Манохін) [53, С. 97 - 98]; обов'язки, права, відповідальність, що випливають з посади (Л. А. Сергієнко) [54, С. 42]; службова функція з комплексом прав, обов'язків, відповідальності; професійно-кваліфікаційні вимоги по посаді; спосіб зарахування на службу; службові зв'язки підпорядкування та координації (В. О. Воробйов) [55, С. 23 - 29].

По-друге, складові статусу адміністрації: мета, функція, компетенція; взаємовідносини з місцевими радами; вищими ланками уиравління, трудовим колективом (М. Г. Шульга) [56, С. 11 - 21]. По-третє, складові статусу посадових осіб: юридичні, державно-владні повноваження та юридична відповідальність (О. В. Петришин) [57, С. 5 - 12]; найменування посадової особи; місце в служ-бовій ієрархії; функції; повноваження; гарантії реалізації повноважень; відповідальність (О. М. Костюков) [58, С. 12 - 16].

Як бачимо, позиції вчених з приводу досліджуваної проблеми неоднорідні. На основі проведених досліджень можна зробити висновок, що статус працівника оперативного підрозділу, який у свою чергу є державним службовцем, виникає на основі відповідного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів. Вважаємо, що основу статусу працівників оперативних підрозділів органів внутрішніх справ складають шість груп державно-службових норм, що визначають: обов'язки, права, обмеження, гарантіі, економічне забезпечення та їх відповідальність. Окремими пунктами нами пропонується ввести до складу елементів статусу працівника оперативного підрозділу його професійну компетентність та морально-правові вимоги до його поведінки як з однієї сторони - працівників ор-ганів внутрішніх справ, з іншої - суб'єктів, які використовують усі оперативно-розшукові засоби та методи, у тому числі й негласні.

3 питанням статусу оперативного працівника та правовідносинами, що виникають при застосуванні особистого пошуку, тісно пов'язані питання його прав та обов'язків. Одніею з особливостей особистого пошуку є те, що в процесі його застосування часто виникає необхідність негайноі реалізації отриманих даних. Це обумовлено, з одного боку, обов'язком оперативного працівника виконувати вимоги кримінально-процесуального закону про прийняття усіх мір, необхідних для своечасного попередження чи розкриття злочину, а також розшуку злочинців, з іншого боку, можливістю використання при цьому повноважень, що надані міліції не тільки як органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, але й як органу дізнання й адміністративного нагляду. Кримінально-процесуальним законом підрозділам міліції як органу дізнання надано право проводити затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину (ст.106 КПК України). Затримання є таким заходом, що зачіпає конституційні права громадян. Тому, якщо при застосуванні особистого пошуку виникае необхідність затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, оперативні працівники повинні чітко та неухильно виконувати приписи закону.

Здійснюючи особистий пошук, оперативний працівник має право затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину тільки при встановленні в її діях ознак складу злочину, за які може бути назначено покарання у вигляді позбавлення волі й за наявності однієї з наступних підстав: якщо ця особа застигнута при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; коли очевидці, у тому числі й потерпілий, прямо вкажуть на цю особу як на злочинця; якщо на підозрюваному чи на його одязі, при ньому чи в його помешканні будуть виявлені явні сліди злочину. Якщо оперативний працівник виявить злочин у момент його вчинення, то він, на грунті своїх власних теоретичних пізнань й практичного досвіду роботи без усяких складностей зможе уяснити ситуацію, оцінити вчинене та прийняти справедливе рішення. Інакше буває, коли на особу, яка вчинила злочин, вказують свідки чи потерпілий. Часто ці особи, знаходячись під впливом вчиненого на їх очах правопорушення, схильні до перебілыпення ступеню його суспільної небезпеки та в ряді випадків перекручують обставини вчиненого злочину.

3 метою виключення будь-яких помилок, оперативний працівник повинен вміти правильно оцінювати отриману інформацію та знайти можливість перевірити й за допомогою інших джерел інформації. При затриманні підозрюваного, якщо на ньому, на його одежі тощо спостерігаються сліди вчиненого злочину, необхідно врахо-вувати, що в законі не наведено перелік цих слідів. Тому оператив-ному працівнику в кожному окремому випадку необхідно самому вирішувати, чи відносяться побачені на особі ознаки до злочину. При цьому побачені сліди повинні бути явними та не викликати жодного сумніву. Такими явними слідами можуть бути, наприклад, викрадене майно, знаряддя злочину, кров, подряпини, брудний та розірваний одяг тощо. В процесі особистого пошуку оперативний працівник може отримати й іншу інформацію, яка дае змогу обгрун-товано підозрювати особу у вчиненні злочину. Але в цьому випадку підозрюваний може бути затриманий лише тоді, коли він перехову-еться від органів дізнання, не мае постійного місця проживання або не встановлена його особа.

При проведені оперативно-розшукових заходів у рамках осо-бистого пошуку виникають такі ситуаціі', коли поведінка особи, іі вигляд тощо дають привід підозрювати іі у вчиненні злочину, але відсутні достатні підстави для затримання (наприклад, у місці зі значною скупченістю людей (ринок, вокзал) з'явилася особа, яка раніше була засуджена за кишенькові крадіжки, її уважний погляд, проходжування без будь-якої мети тощо можуть вказати на те, що ця особа знову хоче вчинити злочин. Але подібні дії не можуть слугувати підставою для затримання ціеі особи. В таких випадках головним завданням оперативного працівника є продовження особистого пошуку та спостереження за об'єктом. У залежності від обстановки, що склалася, він може здійснити заходи щодо затримання підозрюваної особи (при отриманні достатніх підстав) чи буде проводити роботу щодо подальшої перевірки особи за допомогою на-явних сил, засобів або методів.

Оперативний працівник, застосовуючи метод особистого пошуку має право здійснити по відношенню до особи адміністративне затримання чи привід в органи міліції. Це дозволить не тільки попередити порушення порядку в громадських місцях, але й дасть змогу в подальшому відпрацювати дану особу по оперативних обліках і за допомогою агентури на предмет виявлення у нього нерозкритих раніше злочинів.

Оперативні працівники в процесі особистого пошуку також ма-

ють право:

1. Перевірити документи в осіб, які підозрюються у вчинен-ні злочину, а також у очевидців правопорушення й у інших осіб, якщо необхідно встановити іх особу.

2. Входити до приміщень, що належать громадянам, установам та організаціям усіх форм власності в разі переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину й для припинення злочинів чи правопорушень, що загрожують громадському порядку або особистій безпеці громадян.

3. Використовувати на безоплатній основі транспортні засоби, що належать державним, муніципальним установам, організа-ціям та окремим громадянам з метою переслідування злочин-ця, що втікае з місця злочину; для доставлення в медичні за-клади осіб, які потребують негайноі медичноі допомоги тощо

4. Як крайній захід оперативні працівники можуть застосовувати зброю (наприклад, для захисту громадян від нападу злочинця, якщо він погрожуе іх життю чи здоров'ю, якщо інакше іх захис- тити не можна; для відбивання групового нападу на службові й адміністративні приміщення, банки, пошту, телеграф, радіо- центри та сховища державних цінностей, а також при нападі на інші важливі об'екти під час масових безладів, що супроводжуються погромами, підпалами та іншими подібиими анти-громадськими діями; для захисту особистого життя від нападу злочинця; при затриманні злочинця, який скоів втечу з місць позбавлення волі, з-під варти, а також застигнутого на місці вчинення небезпечного злочину, якщо жодним іншим спосо-бом зупинити його неможливо тощо). Застосування зброі е крайнім, останнім заходом, який застосовуеться проти особи. Тому оперативний працівник при його застосуванні повинен виконувати всі обов'язкові вимоги Закону [59]. Оперативні працівники, які в рамках застосування особисто-го пошуку ведуть переслідування злочинця чи використовують транспортні засоби з іншою законною метою повинні зробити у шляховому листі обов'язковий запис щодо часу, який зайняла поїздка, вказати своє прізвище, посаду, номер службового телефону. Правомочне використання оперативними працівниками у процесі особистого пошуку повноважень, що мають міліціянти, є гарантією забезпечення дотримання вимог законності й обов'язковою умовою успішного вирішення завдань боротьби зі злочинністю. Таким чином, правовий статус працівника оперативного підрозділу - це визначена у нормативно-правових актах система прав, обов'язків, обмежень, морально-правових вимог і гарантій професійної діяльності окремої категорії працівників системи МВС України, що виконують правоохоронні завдання в сфері оперативно-розшукової діяльності, їх соціально-правовий захист і особливості юридичної відповідальності.

Не менш актуальним, стосовно проблеми нашого дослідження, постає питання щодо методів правового регулювання, оскільки з конкретним предметом правового регулювання пов'язаний відповідний метод і їх єдність є цілком закономірною. Крім того, як свідчить нормотворча практика, ефективне регулювання можливе лише за умов суворої відповідності предмета та метода регулювання. На відміну від предмета правового регулювання, який відповідає на запитання, що регулюється правовими нормами, метод правового регулювання вказує на те, яким чином регулюються ці відносини. Як зазначають I. М. Погрібний та А. М. Шульга, метод правового регулювання - це сукупність юридичних способів і прийомів, які використовуються в даній сфері суспільних відносин [60, С. 14].

Розглядаючи методи правового регулювання як реальні юридичні явища, що одержують свое життя в межах галузей права, слід звернути увагу також на деякі первинні, початкові методи, які можна зобразити як виділені логічним шляхом найпростіші засоби регулювання, що визначають головне в правовому статусі суб'ек-тів, у іх початкових юридичних позиціях. Це, по-перше, централі-зоване, імперативне регулювання (метод субординацп) і, по-друге, децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координаціі). Першому властиві владно-імперативні засади, де одна сторона мае державно-владні повноваження, інша ж е підпорядкованою. Другий базуеться на юридичній рівності сторін у відносинах, коли сторони мають право самостійно обирати варіант поведінки в межах, вста-новлених правовою нормою [33, С. 158].

У юридичній літературі визначено, що тип правового регулюван-ня, який лежить в основі того чи іншого методу, у найбілын загально-му вигляді визначае вихідні прийоми правового регулювання, мож-ливості і межі діяльності суб'ектів права, способи іх дій на основі або загального дозволяння, або конкретних дозволів [61, С. 137]. За типами методи правового регулювання, як правило, поділяють на: загальнодозволений, який будуеться за принципом «дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом»; спеціально-дозвільний «дозволено лише те, що прямо передбачено законом» [35, С. 539].

Вид та методи правового регулювання, закріплені законодав-ством, визначаються не тільки предметом. Вони залежать також від завдань, цілеспрямованих інтересів держави в цій сфері, які об'ективно обумовлені існуючими матеріальними умовами життя. В умовах адміністративно-командноі системи, як відомо, переважа-ли обмежувальні законодавчі установлення. Це означало, що для громадян та інших суб'ектів, які вступали у відносини з органами державноі влади, діяв, у принципі, дозвільний порядок. Вони, в ці-лому, мали тільки ті права, які прямо визначались у конкретному нормативному акті. Функціі, компетенція ж органів державноі вла-ди не ставилися в чіткі законодавчі рамки. Вони діяли, як правило, в загально-дозволеному порядку. Використання зазначеного методу регулювання діяльності Украінськоі держави характеризуе іі полі-тико-правову атмосферу, реально демонструе тенденцію створен-ня нового законодавства Украіни. Але не менш важливим засобом становлення якісно нового законодавства Украіни е вдосконалення дозвільного регулювання, поширення сфери його діі перш за все на тих, хто мае владні повноваження. Сказане цілком стосуеться діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ, для регулювання якоі використовуються як загальнодозволений, так і дозвільний методи.

Виходячи з положень загальноі теоріі права, досліджувати пи-тання правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ щодо застосування особистого пошуку можна лише звернувшись до проблеми механізму правового регу-лювання. Вперше в юридичну літературу термін «механізм право-вого регулювання» запровадив та розкрив його зміст С. С. Алексеев. Він визначае його як систему правових засобів, за допомогою яких забезпечуеться результативний правовий вплив на суспільні відно-сини, і зараховуе до його елементів юридичні норми, правові від-носини, акти реалізаціі суб'ективних юридичних прав та обов'язків, акти застосування права, а також деякі додаткові елементи - інди-відуальні акти, правоположення практики тощо [33, С. 150]. Тобто до цього переліку включаються всі правові явища, які справляють певний регулюючий вплив на суспільні відносини. В юридичній лі-тературі звертаеться увага на те, що категорія механізму правового регулювання е досить місткою і багатогранною, такою, яка допускае різні підходи і дозволяе розглядати іі в різних аспектах. Головне ж, у чому виявляеться його зміст, - це переведення правових приписів у впорядкованість суспільних відносин [61, С. 395]. Зазначений ме-ханізм включае три основні стадіі: стадію формування і загальноі діі юридичних норм, яка передбачае тісний зв'язок права з державою, едність і взаемозв'язок права і держави за одночасноі іх відносноі самостійності; стадію виникнення на основі юридичних фактів у конкретних суб'ектів прав та обов'язків - правовідносин як індиві-дуалізованоі міри поведінки. Цій стадіі нерідко передуе факульта-тивна стадія - застосування права, без якоі правовідносини виник-нути не можуть. Вона мае місце тоді, коли існуе правова патологія в формі спору про право або правопорушення.

З'ясування сутності та змісту правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ неможливе без детальнішого аналізу такого поняття як «правові засоби». Застосування цього терміну в юридичній літературі останніх років, як зазначає С. С. Алексеєв [33, С. 151], може створити враження, що мова йде про якийсь особливий клас правових явищ. Разом з тим правові засоби не утворюють якихось особливих, принципово відмінних від традиційних, зафіксованих в загальноприйнятому понятійному апараті явищ правової дійсності. Це весь діапазон правових феноменів різних рівнів з тією лише особливістю, що вони виокремлюються і розглядаються не з позицій потреб юридичної практики, а з позицій їх функціонального призначення, тих рис, які характеризують їх як інструменти вирішення певних соціальних завдань.

Отже, питання правових засобів - це не стільки питання відокремлення в особливий підрозділ тих чи інших фрагментів правової дійсності, скільки питання їх особливого бачення в чітко визначеному ракурсі - їх функціонального призначення, їх ролі як інструментів вирішення соціальних завдань. Іншими словами, перед нами ті самі, наприклад, юридичні норми, заходи заохочення, санкції, але які постають як функціональні явища, інструмен-ти реалізації сили, цінності права. Правові засоби - це не просто інструменти вирішення тих чи інших соціальних завдань, що існують поряд з іншими і допускають альтернативи. Соціально-політична суть поставлення проблеми про правові засоби полягає в тому, що вони є не тільки соціальною необхідністю, своєрідною об'єктивною закономірністю, але і оптимальним, адекватним умо-вам цивілізації способом вирішення завдань, які стоять перед суспільством, способом, що виражає соціальну цінність права як регулятора суспільних відносин.

Щодо конкретних суспільних відносин правове регулювання здійснюється за допомогою таких прийомів або способів: дозволу, зобов'язання, заборони [35, С. 537]. Так, дозвіл полягає у наданні суб'єкту права на здійснення певних дій. Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього засобу може бути норма ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», яка надає право оперативним підрозділам здійснювати певні оперативно-розшукові заходи, дії та операції, зокрема ті, що застосовуються під час особистого пошуку, а саме:

- опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну допомогу;

• проводити операціі з захоплення злочинців, припинення зло-чинів, розвідувально-підривноі діяльності спецслужб інозем-них держав, організацій та окремих осіб;

• відвідувати житлові та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого зло-чину або такого, що готується, а також збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких провадиться перевірка;

- негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, доку- менти та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативно- го працівника в приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки;

- здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно- та відеозйомки, оптичних і радіоприладів, інших технічних засобів;

• отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, та загрозу безпеці суспільства і держави;

• використовувати за згодою адміністрації службові приміщення, транспортні засоби та інше майно підприемств, установ, організацій, а так само за згодою осіб - житло, інші приміщення, транспортні засоби та майно, які ім належать;

• застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених законами [17].

Зобов'язання становить юридично закріплену необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах, обставинах (ст. 7 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Це покладаеться на працівни-ків оперативних підрозділів обов'язку:

- у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову основу оперативно-розшукової діяльності, вживати необхідних оперативно-розшукових заходів щодо попередження, своєчасного виявлення, припинення і розкриття злочинів та викриття причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів, здійснювати профілактику правопорушень;

• виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та ухвали суду і запити повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-розшукових заходів;

• виконувати запити відповідних міжнародних правоохорон-них організацій та правоохоронних органів інших держав на підставі договорів і угод;

• інформувати відповідні державні органи про відомі їм факти та дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства і держави, а також про порушення законодавства, пов'язані зі службовою діяльністю посадових осіб;

• здійснювати взаємодію між собою та іншими правоохоронними органами з метою швидкого і повного розкриття злочинів та викриття винних;

• забезпечити із залученням інших підрозділів безпеку працівників суду і правоохоронних органів, осіб, які надають допомогу, сприяють оперативно-розшуковій діяльності, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб; забезпечувати збереження зна-йдених, вилучених у затриманих і заарештованих осіб і зданих у міліцію документів, речей, цінностей та іншого майна, вживати заходів до повернення їх законним власникам (п. 19, ст. 10 Закону Украіни «Про міліцію») тощо.

Заборона, з регулятивного боку, полягає у юридичних обов'язках, але ці обов'язки мають пасивний характер, тобто обов'язок утримуватись від певних, визначених дій. Як приклади заборон можна назвати заборону застосовувати спеціальні засоби та вогнепальну зброю щодо вагітних жінок і малолітніх, заборона щодо розголошення таємниці досудового слідства, відомостей, що но-сять інтимний характер тощо. Так, згідно зі ст. 10 Закону України «Про звернення громадян» [62] не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняеться законом, та іншої інформації, якщо це зачіпає права і законні інтереси громадян. Заборона юридично опосередкована у забороняючих нормах, які реалізуються у формі дотримання, в основному, під загрозою застосування юридичної

відповідальності. Найважливіші особливості юридичних заборон виражені у і"х органічному зв'язку із юридичними дозволяннями. За допомогою заборон визначаються межі дозволянь та з викорис-танням юридичних засобів забезпечуються, гарантуються свободи поведінки суб'ектів.

Акти реалізаціі прав та обов'язків - це діяльність суб'ектів, що виконують приписи правових норм.

Нормативна регламентація процесу діяльності оперативних під-розділів при застосуванні ними особистого пошуку відіграе важли-ву роль, оскільки ефективність правового регулювання в багатьох випадках залежить від досконалості його правовоі основи, чіткос-ті приписів, наявності розвиненоі* системи законодавства. Норми права традиційно розглядаються як загальнообов'язкові, формаль-но-визначені правила поведінки, які визнаються та забезпечують-ся державою і визначають права та обов'язки учасників суспільних відносин [61, С. 147]. Норми права містяться головним чином в нор-мативно-правових актах - офіційних документах органів державноі законодавчоі, виконавчоі або судовоі влади правотворчого характе-ру. Норми права становлять продукт творчоі діяльності, внаслідок чого не тільки відображаеться об'ективна реальність, але й форму-ються ідеі про іі доцільну зміну.

Правове регулювання діяльності оперативних підрозділів ор-ганів внутрішніх справ забезпечуеться значною кількістю норма-тивних актів, які відрізняються один від одного за багатьма озна-ками - назвою, юридичною силою, порядком прийняття, набрання чинності та діі тощо. У правовому регулюванні діяльності оператив-них підрозділів органів внутрішніх справ важливе місце відіграють норми Конституціі Украіни [63]. У цьому документі закріплено по-ложення про те, що іі норми е нормами прямоі діі, тобто вони ма-ють застосовуватися безпосередньо, незалежно від того, чи внесено зміни до відповідних нормативних актів, у разі іх невідповідності нормам Конституціі, застосовуються останні. Конституціею Украі-ни значно розширено можливості громадян для захисту своіх прав і свобод від свавілля державних органів і посадових осіб, у разі ви-користання всіх національних засобів правового захисту громадяни можуть звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи інших міжнародних організацій.

відповідальності. Найважливіші особливості юридичних заборон виражені у і"х органічному зв'язку із юридичними дозволяннями. За допомогою заборон визначаються межі дозволянь та з викорис-танням юридичних засобів забезпечуються, гарантуються свободи поведінки суб'ектів.

Акти реалізаціі прав та обов'язків - це діяльність суб'ектів, що виконують приписи правових норм.

Нормативна регламентація процесу діяльності оперативних під-розділів при застосуванні ними особистого пошуку відіграе важли-ву роль, оскільки ефективність правового регулювання в багатьох випадках залежить від досконалості його правовоі основи, чіткос-ті приписів, наявності розвиненоі* системи законодавства. Норми права традиційно розглядаються як загальнообов'язкові, формаль-но-визначені правила поведінки, які визнаються та забезпечують-ся державою і визначають права та обов'язки учасників суспільних відносин [61, С. 147]. Норми права містяться головним чином в нор-мативно-правових актах - офіційних документах органів державноі законодавчоі, виконавчоі або судовоі влади правотворчого характе-ру. Норми права становлять продукт творчоі діяльності, внаслідок чого не тільки відображаеться об'ективна реальність, але й форму-ються ідеі про іі доцільну зміну.

Правове регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ забезпечуеться значною кількістю норма-тивних актів, які відрізняються один від одного за багатьма ознаками - назвою, юридичною силою, порядком прийняття, набрання чинності та дії тощо. У правовому регулюванні діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ важливе місце відіграють норми Конституції України [63]. У цьому документі закріплено положення про те, що її норми є нормами прямої дії, тобто вони мають застосовуватися безпосередньо, незалежно від того, чи внесено зміни до відповідних нормативних актів, у разі їх невідповідності нормам Конституції, застосовуються останні. Конституцією України значно розширено можливості громадян для захисту своїх прав і свобод від свавілля державних органів і посадових осіб, у разі використання всіх національних засобів правового захисту громадяни можуть звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи інших міжнародних організацій у тому числі і за допомогою технічних засобів при здійсненні особистого пошуку, у цьому зв'язку ми згодні з думкою В. П. Сапальова, який підкреслював, що ці норми вказують на суворе обмеження використання всього спектру технічних засобів. У разі якщо є потреба проникнен-ня в житло (під цим розуміють обстеження та інші форми отримання інформації, в тому числі з використанням оперативно-технічних засобів), існує чітке конституційне обмеження, а саме: при непередбачених надзвичайних ситуаціях; при захисті правопорядку [66]. Тому, згідно з вимогами Конституції України оперативні підрозділи правоохоронних органів мають право використовувати спеціальну техніку лише в громадських місцях з додержанням конституційних норм. Але, на нашу думку, норми, що містяться у статтях 30 - 32 Конституції України потребують розробки механізму їх дотримання у процесі здійснення негласних оперативно-розшукових заходів, особливо при застосуванні особистого пошуку В чинному законодавстві повинно бути визначено: 1) вичерпний перелік випадків, у яких можуть тимчасово обмежуватися конституційні права людини; 2) порядок складання, зберігання та знищення документів, які з'явилися в результаті здійснення ОРЗ; 3) порядок міжвідомчого контролю за законністю здійснення оперативно-розшукових заходів у рамках застосування особистого пошуку та інших оперативно-розшукових методів та заходів.

Центральне місце в механізмі правового регулювання діяль-ності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ посідають закони та інші законодавчі акти УкраГни. Причому їх значення у ході становлення правової держави мае постійно зростати, оскіль-ки верховенство закону є невід'ємною ознакою останньоГ. Верховенство закону виявляеться, перш за все, в суворій відповідності йому всіх інших нормативних актів, оскільки закони (після Кон-ституціГ) мають найвищу юридичну силу. Закони регулюють найважливіші питання державного та суспільного життя, їх норми складають серцевину, фундамент формування і розвитку інших адміністративно-правових норм [67, С. 55 - 67]. Підкреслюючи значення закону в системі правового регулювання, необхідно мати на увазі, що термін «закон» в цьому випадку вживається як уза-гальнююче поняття. Під ним розуміють всі нормативні акти, які мають силу закону, або, іншими словами, законодавчі акти. До них належать, окрім власне законів, основи законодавства, кодекси, статути, положення та інші акти, які приймаються Верховною Радою України (наприклад, «Основи законодавства про охорону здоров'я», Кодекс про адміністративні правопорушення, Дисци-плінарний статут органів внутрішніх справ тощо).

Для правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ щодо забезпечення слідчих дій та опера-тивно-розшукових заходів першочергове значення мають такі за-конодавчі акти: закони України «Про оперативно-розшукову діяль-ність», «Про міліцію», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», «Про боротьбу з корупцією», «Про звернення громадян», «Про інформацію», Кодекс про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс та ін.

Основоположне значення для правового регулювання застосування особистого пошуку в діяльності органів внутрішніх справ має кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, у якому сконцентровано вимоги Конституції України про захист прав та інтересів громадян, держави, громадських, кооперативних, приватних установ, організацій, підприємств і їх майна від злочинних посягань [15, С. 240]. До найбільш важливих приписів слід віднести норми Кримінально-процесуального кодексу України, у відповідності з якими на органи дізнання покладені обов'язки здійснювати необхідні оперативно-розшукові заходи з метою встановлення ознак злочину та осіб, що його вчинили, а також заходи, необхідні для попередження й припинення злочинів [74].

3 наведених вище Законів найбілып важливими є Закони України «Про міліцію» та «Про оперативно-розшукову діяльність».

Закон України «Про міліцію» є першим законодавчим актом, який запровадив дозвільні норми використання в діяльності міліції гласних та негласних оперативно-розшукових заходів. Це безумовно є досить великим кроком, щоб розсекретити роботу міліціянтів, зробити й більш прозорою та підзвітною для суспільства. Але ми згодні з 1.1. Шинкаренко, яка вважае, що таке визначення лише з великим припущенням можна віднести до законодавчого підгрунтя методів оперативно-розшукової діяльності [75, С. 45], так само й особистого пошуку.

3 прийняттям у 1992 році Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» гласна та негласна діяльність оперативних підрозділів правоохоронних органів була законодавчо легалізована. Цей документ в систематизованому вигляді містить практично всю систему оперативно-розшукових заходів [76, С. 8]. Перелічуючи оперативно-розшукові заходи, які може здійснювати оперативний працівник, законодавець вже припускає здійснення особистого пошуку. Ми поділяємо думку М. А. Погорецького, що у ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» не наведено ви-черпний перелік оперативно-розшукових заходів. Деталізований перелік цих заходів указано в закритих нормативно-правових актах. Процес переходу правового регулювання оперативно-розшукової діяльності із підзаконного рівня на рівень закону повинен привести до встановлення в окремій статті Закону про ОРД системи оперативно-розшукових заходів з вказівкою на те, що їх перелік є вичерпним [77, С. 206].

Тому для підвищення законності при здійсненні особистого пошуку, на нашу думку Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» слід доповнити наступними положеннями: 1) чітко визначити перелік оперативно-розшукових заходів, при здійсненні яких не потрібно отримувати дозвіл суду (наприклад, застосування аудіотехніки при розробці фігурантів, коли це відомо одному спі-вучаснику розмови); 2) регламентувати порядок зберігання та знищення матеріалів, отриманих в процесі проведення окремих оперативно-розшукових заходів, тощо.

Наступним дуже важливим документом, положення якого мають бути обов'язково враховані при застосуванні оперативним працівником особистого пошуку є Закон Украіни «Про інформацію» [71]. Цей Закон визначив головні принципи інформаційних відносин та інформаційноі діяльності, навів поняття і джерела інформації її поняття режиму доступу, порядку одержання, використання, охорони та зберігання інформаціі, підстави виникнення інформа-ційних відносин, вказавши при цьому, що дія цього Закону поши-рюеться на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя й діяльності суспільства і держави. Особистий пошук – це в першу чергу збір інформаціі про особу чи обставини, що викли-кають оперативний інтерес. При цьому в оперативного працівника може з'явитися інформація особистого, конфіденційного характеру. I від того, яким чином він нею скористаеться, залежатиме честь, гідність, а іноді й життя людини, щодо якоі проводилися оперативно-розшукові заходи. Тому ми вважаємо, що в нормах Закону України «Про інформацію» мають бути білып докладніші відомості про сутність конфіденційноі інформаціі та відповідальність посадових осіб у разі її розголошення.

У нормах Кримінально-процесуального кодексу України також є окремі положення, які регламентують проведення окремих оперативно-розшукових заходів. Наприклад, зобов'язуючі приписи ст. 103 КПК про прийняття органами дізнання необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і встановлення осіб, які його вчинили, е нормою, що лежить в основі тактичних прийомів застосування особистого пошуку. В окремих статтях КПК е прямі приписи про можливість і необхідність застосування тих чи інших заходів, засобів, прийомів, методів, завдяки яким можна представити на досудовому слідстві та під час судового розгляду докази по кримінальній справі. При цьому дані норми визначають, передусім, правові підстави та складають частину правовоі основи здійснення особистого пошуку та окремих оперативно-розшукових дій, що спрямовані на вирішення окремих тактичних завдань з ме-тою боротьби зі злочинністю та в сукупності з іншими нормами можуть набувати такого значення [74].

Головною метою здійснення особистого пошуку є виявлення і фіксація фактичних даних, які дозволять застосувати до фігурантів передбачені законом заходи (адміністративного чи кримінального порядку), а також забезпечити можливість їх використання в процесі розкриття і розслідування злочинів. При цьому отримання даних при застосуванні особистого пошуку створює надійні гарантії швидкості й об'єктивності отриманоі інформації, що може бути підставою для наступного перетворення їх із дотриманням процесуальних вимог, на судові докази.

3 урахуванням цього представляється доцільним закріплення подібних норм у кримінально-процесуальному законодавстві України з подалыпим врегулюванням даного питання у відомчих норма тивних актах. Таким шляхом йдуть багато країн світу, що зіштовхнулися з організованою злочинністю, у боротьбі з якою звичайний процесуальний механізм найчастіше запізнюється, не дозволяючи вчасно і повно знайти і зафіксувати фактичні дані, необхідні для розкриття злочинів. Наприклад, в кримінальному процесі Німеч-чини поширена доктрина помірного застосування таємних заходів. Відповідно до цієї концепції переважаючого інтересу застосування таємних технічних засобів і пристроів та їх використання як доказів вважаються припустимими, якщо зважування блага й інтересу призводить до висновку про наявність переважаючого інтересу. Ця ідея покладена в основу роз'яснення федерального конституційного суду, що вказав, що таємні дії неприпустимі тільки тоді, коли вони гюрушують приватну сферу громадян та їх використання як доказів не виправдано переважаючим інтересом суспільства. У 1968 р. був прийнятий спеціальний закон «Про обмеження таємниці листування, телеграфних повідомлень і телефонних переговорів». На підставі цього закону Верховний Суд Німеччини визначив, що звукозапис може бути використаний в суді в якості речового доказу або документа. У 1993 році в КПК Німеччини був включений ряд доповнень, що регламентують такі методи оперативно-розшукової діяльності як негласне фотографування, негласне прослуховування і звукозапис розмов громадян, застосування особливих технічних засобів для негласного спостереження, поліцейське спостереження [78, С. 138 — 157].

У США результати негласної поліцейської діяльності більшістю судів розглядаються як докази. Поліцейське спостереження є одним із способів розшуку і збирання доказів, що представляються у виді показань свідків, поліцейського, що робив таємне спостереження, а також зроблених фотографій, кіно- та відеомагнітофонних записів. У 1968 році був прийнятий закон про контроль над злочинністю і забезпеченню безпеки на вулицях, що легалізував застосування поліцією прослуховування телефонних розмов і перлюстрацію кореспонденції з наступним використанням зібраних даних як доказів по кримінальних справах [79; 80].

Серед актів Президента та Уряду України, які мають значення для правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ при застосуванні особистого пошуку можна назвати: «Положення про Міністерство внутрішніх справ України», «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001 -2005 роки», «Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю», «Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних та інших органів виконавчої влади в їх розшуку»; «Положення про порядок продажу, придбання, реестрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії» тощо.

Основна кількість правових норм, які регулюють діяльність оперативних підрозділів органів внутрішніх справ, міститься у відомчих нормативних актах Міністерства внутрішніх справ України. Наказами міністра внутрішніх справ України встановлені: структура, завдання, функції, права і обов'язки оперативних підрозділів та їх працівників, визначені основні цілі, форми, методи оперативно-розшукової діяльності як спеціального виду правоохоронної діяльності органів внутрішніх справ, а також як одного з найважливіших елементів практики. Нормативно закріплені правові засади щодо: планування, обліку роботи та звітності оперативних підрозділів, контроль за їх діяльністю, правові засади, принципи та форми взаємодії і координаційної діяльності, сили та засоби оперативно-розшукової діяльності органів внутрішніх справ, визначено загальні засади професійноі підготовки працівників оперативних підрозділів та підвищення їх кваліфікації, передбачено основні принципи між-народного співробітництва, встановлено загальні засади організації науково-дослідної діяльності, передбачено матеріально-технічне забезпечення оперативних підрозділів органів внутрішніх справ та соціально-правовий захист їх працівників.

Проблеми відомчого правового регулювання вже тривалий час є предметом пильної уваги представників різних галузей правовоі науки. Частіш за все ці акти одержують критичні відгуки. Представники вкрай негативного ставлення до відомчих актів взагалі не вважають їх джерелами права, принизливо називаючи «бюрократичним звичаєвим правом», яке не передбачено і не санкціоновано законом [85, С. 20 - 26]. Ми не поділяємо даної точки зору. В цьому зв'язку ми погоджуємося з тими вченими, які вважають, що до системи правових джерел, які регулюють оперативно-розшукову діяльність та застосування особистого пошуку в діяльності органів внутрішніх справ, входять і відомчі нормативні акти МВС України, в яких вказується на необхідність застосування цього методу при вирішенні завдань боротьби з правопорушеннями і злочинністю [15, С. 241]. 1

Розглядаючи можливість віднесення відомчих нормативно-правових актів до правових джерел регулювання оперативно-розшукової діяльності Н. С Філіпенко вважає, що:

1. Норми відомчих актів складають переважну білыпість норм; які безпосередньо регулюють діяльність органів внутрішніх справ, зокрема оперативних підрозділів. 2. У законодавчих актах, що регламентують оперативно-розшукову діяльність, можуть бути лише загальні, принципові норми (положення) про порядок застосування оперативно-розшукових сил, засобів і методів. 3 цього випливає, що в тих випадках, коли на практиці виникає необхідність здійснення різноманітних оперативно-розшукових заходів, які прямо не передбачені в законодавчому акті, оперативні працівники для забезпечення правомірності своїх дій повинні керуватися вимогами положень, закріплених у відомчих нормативних актах, оскільки вони дозволяють заповнити «білі плями» у правовому механізмі роботи оперативних підрозділів. 3. Відомчі нормативні акти не тільки визначають механізм застосування діючих правових норм, але й надають певні рекомендації щодо застосування їх на практиці [44, С. 9]. Тобто норми, викладені у відомчих актах, є джерелами нормативно-правового регулювання діяльності оперативних підрозділів правоохоронних органів України. В цьому полягає значення відомчого регулювання. Що ж стосується санкціонування відомчої правотворчості, то в ст. 4 Закону «Про міліцію» нормативні акти МВС України прямо названо серед інших актів, які є правовою основою діяльності міліції. Звісно, ці акти є підзаконними та повинні відповідати всім нормативним актам, які мають вищу юридичну силу.

Провівши контент-аналіз даних 19 відомчих нормативних актів (наказів МВС СРСР, МВС України та Рішень колегі МВС України) за вказаний період ми дійшли наступних висновків: використанню цього високоефективного комплексного методу ОРД у відомчих актах приділяється дуже мало уваги. Так, в них вказувалося на необхідність використання особистого пошуку з наступною метою (при цьому в документі могли міститися як окремі, так й комплексні цілі): профілактика злочинів (45,9 %); виявлення осіб та фактів, що викликають оперативний інтерес (45,4 %); пошук осіб, які вчинили злочин, в основному по «гарячих слідах» (29,6 %); робота й місцях збуту викрадених речей та цінностей (10,8%); використавши особистого пошуку у боротьбі зі злочинцями-гастролерами (5,4 %); вивчення місць зі складною оперативною обстановкою (2,7 %). Звертає на себе увагу й нормативна регламентація видів влочинів, у боротьбі з якими необхідно використовувати особистий иошук: крадіжки авто, автотранспортних засобів (13,4 %); крадіжки .і помешкань осіб та інших жилих та нежилих приміщень (8,1 %); боротьба з розповсюдженням наркоманії (10,8 %); крадіжки з підмриемств, організацій установ державної власності (8,1 %); пограбування та розбійні напади (16,2 %); злочини проти особи (5,4 %); боротьба з фальшивомонетництвом (2,7 %); інші злочини, які відсутні у Кримінальному кодексі України 2001 року - спекуляція, порушення правил валютних операцій (13,5 %). Недостатньо уваги, на паш погляд, у цих нормативних актах було приділено організації й тактиці здійснення особистого пошуку з метою вирішення окремих оперативно-тактичних задач. Так, в усіх вивчених нормативних актах вказувалося на застосування лише окремих тактичних прийомів особистого пошуку та інших методів ОРД, а саме: розвідувального опитування (10,8%); оперативної установки (10,7%); візуального спостереження (16,2 %); організації засідок, блокування (13,4%); негласного фотографування (2,7 %); оперативного огляду (18,9 %).Існує також певна недооцінка при використанні в особистому пошуку спеціальної техніки, лише в 18,9 % документів, на використання автотранспорту, засобів зв'язку в 5,4 % вивчених нормативних документів. Викликає певний інтерес визначення у вказаних документах місць проведення особистого пошуку. До них належать: місця збереження та збуту викраденого майна та інших цінностей (37,8 %), місця загального використання: парки, сквери (32,4 %), об'єкти транспорту (32,4 %), місця, де особи, яких розшукують мають з'явитися (14,3 %). Водночас недостатньо уваги було приділено проведенню заходів особистого пошуку в місцях ймовірного вчинення злочинів (16,2 %) та в місцях концентрації кримінального елементу (8,3 %).

На необхідність проведення особистого пошуку на території обслуговування йшла мова лише у 5,3 % документів.

Таким чином, можна зробити висновок, що в розглянутих архівних та діючих нормативних актах недостатньо повно регламентовано наступні положення:

1. Використання особистого пошуку з метою: а) документування злочинноі діяльності фігурантів; попередження та припинення злочинів; б) розшуку осіб, які скоїли втечу з місць позбавлення волі, з-під арешту, переховуються від слідства та суду, а також безвісно відсутні; в) боротьбі зі злочинністю не-повнолітніх тощо.

2. Тактика й методика використання психологічних знань при проведенні особистого пошуку, розпізнання злочинців, прийняття управлінського рішення тощо.

3. Використання при проведенні особистого пошуку спеціальних технічних засобів, авто-, мототранспорту тощо.

Однак хочемо підкреслити, що у вивчених нормативних актах є вказівки на наявність ряду недоліків, які значно знижують ефективність застосування особистого пошуку. Серед них найбільш типовими є: недоліки у роботі по проведенню особистого пошуку на шляхах відходу злочинців з місця вчинення злочину; поганої організації пошуку злочинця по «гарячих слідах»; практично повна відсутність пошуку злочинців за прикметами зовнішності; несвоєчасність та неповнота орієнтувань, що надходять в оперативні підрозділи; безсистемність проведення пошукових заходів в місцях концентрації кримінального елемента; недооцінка та слабка інформованість про кращі приклади застосування особистого пошуку тощо.

Останнім часом вжито певних заходів щодо удосконалення відомчого регулювання, з цією метою запроваджено державну рееєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів виконавчої влади відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р. [90]. Державній реестрації підлягають нормативні акти будь-якого виду, якщо вони зачіпають права, свободи та законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Органи юстиції, на які покладено здійснення державної реестрації зазначених актів, при цьому контролюють відповідність їх чинному законодавству. Значення державної реестрації полягає в тому, що відомчий нормативний акт може набути чинності лише через 10 днів після реестрації. Порядок регестрації детально врегульовано відповідним Положенням, затвердженням постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. |91|. Значну роботу щодо удосконалення правового регулювання проведено останнім часом в МВС України. Так, наказом від 15 січня 1993 р. № 11 на виконання вимог, зазначених Указом Президента та «Положенням про державну реестрацію нормативних актів» передбачено порядок розробки проектів нормативних актів МВС України, вимоги до проектів, їх узгодження, затвердження тощо.

Підбиваючи підсумок сказаному, можна зробити наступні висновки:

1. Механізм правового регулювання діяльності оперативних підрозділів охоплює дуже широке коло питань. Правові норми, що діють у даній сфері, можна об'єднати в такі групи: 1) правові норми, які регулюють поведінку людей, визначають права й обов'язки громадян. Ці норми містяться в різних правових актах: Конституції України, законах, Указах Президента; постановах Кабінету Міністрів; нормативних актах міністерств і відомств; рішеннях органів місцевого самоврядування; 2) особливу групу правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері оперативно-розшуковоії діяльності складають встановлені державою заборони щодо вчинення протиправних дій, а також норми, що передбачають відповідальність за вчинення подібних дій; 3) третю групу норм, що регулюють відносини в сфері діяльності оперативних підрозділів, складають норми, що визначають повноваження їх органів, посадових осіб та окремих працівників щодо виконання ними покладених на них функцій, а також форми, методи, і способи здійснення цих функцій.

2. Головними вимогами до працівників оперативних підрозділів правоохоронних органів при здійсненні ними особистого пошуку є: абсолютна неприпустимість використання в процесі здійснення особистого пошуку таких засобів й методів, що суперечать вимогам законів та правилам моралі; оперативно-розшукові заходи, що проводяться в процесі застосування особистого пошуку можуть здійснюватися виключно з метою попередження, припинення та розкриття злочинів, а також

виявлення осіб, причетних до Гх вчинення; оперативно-роз-шукові заходи не повинні порушувати законні права та свобо-ди осіб, у тому числі й тих, які вчинили протиправні порушен-ня та злочини; оперативно-розшукові заходи, що проводяться в процесі застосування особистого пошуку, не можуть містити в собі елементів провокаціГ та фальсифікаціГ. 3. На нашу думку, під правовою основою здійснення особистого пошуку оперативними підрозділами правоохоронних органів слід розуміти сукупність правових норм, що визначають пра-вові, організаційні й тактичні положення використання глас-них і негласних сил, засобів і методів, та створюють умови для досягнення окремих оперативно-тактичних завдань. 4. Нормативно-правове регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ необхідно розуміти як цілеспрямовану діяльність суб'ектів нормотворчого процесу щодо врегулювання та впорядкування засобами юридичноГ техніки суспільних відносин, які виникають з приводу здій-снення оперативно-розшукових заходів з метою боротьби зі злочинністю.

5. Провівши контент-аналіз нормативно-правових документів за останні роки, враховуючи теоретичні розробки в цій галузі та практичний досвід застосування особистого пошуку може-мо констатувати найбілып характерні недоліки в організаціГ й проведенні особистого пошуку: а) відсутність у більшості ор-ганів внутрішніх справ спеціалізованих груп, співробітники яких проводять особистий пошук; б) недооцінювання мож-ливостей особистого пошуку для попередження та розкриття різноманітних майнових злочинів і злочинів проти життя й здоров'я осіб; в) відсутність вичерпноГ інформаціГ про при-кмети злочинців та викрадених речей і цінностей; слабка про-фесійна підготовка кадрів; г) практично відсутні психологічні знання щодо розпізнання злочинців (фізіономістика); д) не-достатня забезпеченість сучасними технічними засобами, автотранспортом; е) недоліки у взаемодіГ по розкриттю зло-чинів, у тому числі й по «гарячих слідах»; ж) низький рівень контролю керівництва органу за проведенням оперативно-розшукових заходів та максимально повним використанням наявних сил, засобів та методів. Тому ми вважаемо, що для суттевого покращення стану роботи оперативних підрозділів правоохоронних органів у цьому напрямку необхідно при-йняття спільного відомчого нормативно-правового акта (на-казу), який би регламентував застосування особистого пошу-ку. Ми вважаемо, що в ньому необхідно звернути особливу увагу на детальну розробку наступних положень:

1. Правова основа застосування особистого пошуку та гарантіГ забезпечення законності при проведенні особистого пошуку;

2. Здійснення підготовчого етапу проведення особистого пошу-ку (аналіз інформаціі, яка вже е; планування заходів; техніч-на оснащеність заходу; підбір та навчання кадрів);

3. Залучення фахівця-психолога та використання психологіч-них знань при здійсненні особистого пошуку;

4. Тактика виявлення у процесі особистого пошуку осіб та фак-тів, що викликають оперативний інтерес;

5. Тактика документування злочинних дій фігурантів;

6. Тактико-психологічні особливості використання оператив-ного гардеробу та інших засобів маскування;

7. Тактика припинення злочину й особливості затримання зло-чинців (зі зброею та без неГ);

8. Тактика застосування в процесі проведення особистого пошу-ку візуального спостереження, оперативноГ установки, розвід-увального опитування, оперативного огляду та інших методів й заходів оперативно-розшуковоі діяльності;

Організаціі особистого пошуку з боку керівництва органу та особистого контролю за проведенням окремих оперативно-розшукових заходів (визначення головних (стратегічних) напрямків пошуку, планування заходів, розстановка сил та засобів для проведення особистого пошуку із врахуванням Гх спеціалізаціі, організація взаемодіі внутрішньоі та зовніш-ньоі взаемодіі при проведенні окремих заходів, перевірка комплексності використання спеціальних засобів та всього матеріально-технічного забезпечення застосування особис-того пошуку, облік результатів роботи та оцінювання діяль-ності окремих працівників при проведенні особистого пошу-ку тощо) боротьба із крадіжками авто-, мототранспорту

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТАКТИЧНІ

ОСНОВИ ЗАСТОСУВАННЯ

ОПЕРАТИВНОГО

РОЗПІЗНАВАННЯ

2.1. Використання психологічних знань при оперативному розпізнаванні

В умовах складноі' криміногенноі ситуаціі, коли злочинці корис-туються не тільки найсучаснішим матеріально-технічним облад-нанням, але мають й достатній інтелектуальний рівень, коли біль-шість тяжких злочинів носить латентний характер, а при вчиненні злочинів застосовуються відповідні досягнення науки, оперативно-розшукова діяльність набувае творчого характеру [42, С. 3]. Вона вимагае поглибленого психологічного, інтелектуально-логічного, наукового і професійного підходу Оперативно-розшукова наука широко використовуе психологічні знання, вивчае психологічні закономірності, використовуючи спеціальні психологічні методи, і мае через це психологічну природу Теорія оперативно-розшуковоі діяльності визначае проблеми, що потребують психологічних дослі-джень, представляе практичний матеріал, що потребуе психологіч-ного розуміння.

Використання в правоохоронній діяльності знань та прийомів практичноі психологіі сталося не досить давно, приблизно з по-чатку 70-х років минулого сторіччя. До того часу сама психологія вважалася «лженаукою», а методи іі використання були під забороною. 3 моменту набуття Украіною незалежності прийшло поняття його, що правоохоронна діяльність - це «губка», що повинна «по-глинати» найсучасніші методики та прийоми з метою боротьби зі алочинніетю. 3 ціею метою в 1969 р. у головному кримінологічному иауково-дослідному закладі краіни - Всесоюзному інституті ви-ичення причин і розробки заходів попередження злочинності (ство-рсному в 1963 р.) - починає працювати сектор судовоі психології |92, С. 34- 38]. Його завданням було дослідження психологічних аспектів індивідуальної і суспільноі правосвідомості, вивчення психологічних факторів злочинності, психологіі особистості правопорушника, психологічних основ слідчоі та судовоі практики.

Результати наукових пошуків знаходять свое відображення у монографіях, навчальних посібниках, статтях учених і практиків С. П. Бочарової, I. В. Ващенко, С. П. Гіренька, С. В. Землянськоі 193; 94] та інших. Дослідження названих фахівців мали досить ши-рокий діапазон. Це не тільки проблеми використання судово-пси-хологічноі експертизи, психологіі дізнання і слідства, психологічні проблеми профілактики правопорушень, а й питання психологіі особистості правопорушника, психології судочинства, правомірноі поведінки, професіограми і психограма юридичних професій тощо.

Одними з перших використовувати психологічні напрацювання для попередження та розслідування злочинів почали відомі криміналісти й кримінологи: В. П. Бахін, В. К. Весельский,. В. С. Коно-валова, В. Г Лукашевич, Т. С. Маліков, В. В. Юстицкий [95-98] та інші. Ми бачимо в їх працях перші вдалі спроби розробити та вико-ристати в практичній діяльності правоохоронних органів психограму слідчого. Зокрема, В. О. Коновалова зазначає, що психологічна специфіка слідчої і судової роботи визначаеться рядом чинників, знання ідослідження яких сприяє розумінню її у всій складності і повноті. До таких чинників належать: 1) детальна правова регламентація основних форм діяльності; 2) наявність владних повноважень і підвищеноі відповідальності за прийняті рішення - їхня важливість і суспільна значимість; 3) дефіцит часу; 4) прлтидія зацікавлених осіб; 5) різноманіття і творчий характер розв'язання розумових (логічних і психологічних) задач; 6) виховний вплив здійснюваноі діяльності [99]. Але ж наведений вислів повністю можна віднести й до роботи дізнавача.

Нині суттево розширюеться горизонт психологічних досліджень та сфер застосування іх результатів у практичній юриспруденціі. Вимальовуеться тенденція використання психологічних знань для забезпечення виконання завдань цивільного судочинства, профі-лактики адміністративних правопорушень, іх застосування в за-конотворчому процесі та в оперативно-розшуковій діяльності. Позитивні зміни спостерігаються і в плані організаціі наукових дослі-джень - останніми роками визначилося прагнення до координаціі наукових досліджень, коопераціі з науковими пошуками у суміж-них сферах - соціологіі, педагогіці, медицині. Сьогодні психологіч-ні знання в ОРД перебувають на межі юридичних і психологічних наук. Багато значних розробок використання психологічних знань в ОРД е у працях М. I. Ануфріева, Б. I. Бараненка, О. М. Бандурки, О. Ф. Долженкова, Г. Е. Запорожцева, А. Г. Кіцула, Я. Ю. Кондра-тьева, В.А. Некрасова, П. I. Пясецького, Е. В. Рижкова, Ю. В. Чу-фаровського [42; 100-104] та інших. На думку О. Ф. Долженкова, з якою ми погоджуемось, використання психологічних знань в опе-ративно-розшуковій діяльності е цілісною системою, в якій тісно взаемопов'язані різні рівні наукового знання психологічних зако-номірностей оперативноі роботи, але разом з тим, ці закономірнос-ті по-різному проявляються в різних оперативно-розшукових діях [103, С. 106 - 107]. На жаль, питання використання психологічних знань при підготовці та застосуванні особистого пошуку практично залишилися поза іх увагою. В зв'язку з цим ми хочемо більш до-кладно розглянути використання психологічних знань та навичок при застосуванні оперативного розпізнавання.

Практика використання психологічних знань при проведенні оперативного розпізнавання оперативними підрозділами переконливо свідчить, що якість, повнота виявлення і фіксації фактичних даних, котрі мають значення для попередження і розкриття злочинів, розшук осіб, що переховуються від слідства і суду чи безвісно відсутпіх осіб, у першу чергу, залежать від правильноі організаціі такоі діяльності. Поряд з цим удосконалення процесу здійснення оперативно-розшукових заходів оперативними підрозділами припускае, у першу чергу, підвищення рівня організаційних основ, форм і методів іх ро боти. Разом з тим, як показало проведене анкетування, обсяг і якостей оперативно-розшукових заходів, що проводяться у рамках застосовання оперативного розпізнавання, здебільшого не задовольняють потребам практики. На цю обставину, зокрема, вказало близько 80 % опитаних респондентів, та про це свідчать результати вивчення опе-ративно-розшукових справ. Таке положення обумовлене рядом об-ставин, одніею з яких е недостатня теоретична розробка проблем організаціі використання психологічних знань при проведенні опе-ративного розпізнавання оперативними підрозділами.

Організація і управління - це елементи функціонування будь-якоі суспільноі системи, завдяки якій зберігаеться іхня структурна ішзначеність, підтримуеться режим діяльності, реалізуеться про-грама щодо досягнення свідомо поставленоі мети [93, С. 5]. Тому організація використання психологічних знань при застосуванні ирийомів оперативного розпізнавання е складовою частиною діяль-Ності оперативних підрозділів правоохоронних органів Украіни та Виступае одним із основних факторів, що впливае на ефективність іх діяльності

Початковим етапом дослідження теоретико-практичноі пробле-ми, в нашому випадку використання психологічних знань при проиєденні оперативного розпізнавання оперативними підрозділами, ікшинно бути обрання основ методології, зокрема, теоретичне поменшення запропонованого підходу до досліджуваних явищ, у першу Чѵргу до визначень, категорій, що мають ключове значення для вивчення понятійного каркасу проблеми. Це обумовлено тим, що на днііий час правова наука не виробила єдиного підходу до розумін-Ин монять «організація», «управління», «організаційна структура уираиління» тощо. Зазначені поняття не визначені і в правових таких. хоча досить часто в них зустрічаються [17; 59; 68].

Тлумачні словники пояснюють термін «організовувати» як: 1) засновувати що-небудь, що мае суспільне значення; 2) підготов-ляти, налагоджувати що-небудь [2, С. 232].

У теоріі філософіі «організацію» визначають як ступінь вну-трішньоі впорядкованості й погодженості часток цілого, як спосіб з'еднання елементів системи, що призначена для виконання пев-них функцій. До ознак організаціі ця наука відносить: а) наявність мети; б) сукупність функціоналышх положень та соціальних ролей; в) правила, які регулюють відношення між ролями; г) формалізацію значноі частини завдань [23, С. 652].

У науці управління ще немае загальновизнаноі теоріі організа-ціі, хоча активні пошуки проводяться у рамках теоріі систем, прак-сеологіі, інформатики тощо, тому Л. В. Коваль виокремлював три основні випадки використання терміна «організація». По-перше, словом «організація» можуть називатися державні, громадські, са-моврядувальні органи, утворені для виконання будь-яких функцій державного або громадського характеру Тут організація е соціаль-ним інститутом із певним статусом. По-друге, термін «організація» може означати певну діяльність, що включае розподіл функцій, по-вноважень, обов'язків, налагодження сталих зв'язків, координацію тощо. Тут «організація» - дія, процес, вплив. Нарешті організація *4 це явище, фактор, а відповідно поняття і категорія, протилежні де-зорганізаціі, невпорядкованості, невизначеності, хаосу [106, С. 191.

Г. В. Атаманчук характеризуе організацію наступним чином: цв формальне явище, створене шляхом виділення з будь-якого цілого його певноі частки з метою покладення на неі (частину) адекватних функцій цілого; це взаемодія елементів частини як усередині, так і поза нею з метою реалізаціі покладених на неі функцій цілого; ц« стійка (за часом та в просторі) взаемодія елементів, що надае чао тині певні контури та укріпляючи іх, за допомогою спеціалізаціі ти коопераціі можливостей цих елементів [107, С. 130 - 131].

М. I. Буденко зазначае, що в науці управління поняття «оргаиІ« зація» вживаеться в двох основних смислових значеннях: а) як уно* рядкований стан управляючоі системи, об'екта управління, тобто IX внутрішня структура (організація в статиці); б) як функція процссу

управління або стадія управлінськоі діяльності (організація в дина-міці)[108, С. 188].

В. М. Плішкін, зазначав, що поняття «організація» в науці управ-ління застосовуеться в двох основних значеннях: організація як стан керованого об'екта (системи) і організація як функція управління або, що одне і те саме, елемент (стадія, етап) управлінського циклу [109, С. 247].

Цікавою е позиція Г. А .Туманова, який наголошував: «орга-нізація» як термін - це певне структуроване соціальне утворен-пя - орган державного управління, громадське формування, соці-ально-психологічна спільність тощо; організація в атрибутивному розумінні - об'ективна функція управління, як його мета, засіб, результат; організація в статиці - фіксований, умовно стабільний стан складного об'екта, об'екта-системи; організація в динаміці - це елемент (стадія) послідовно здійснюваного процесу управління (управлінського циклу) [110, С. 42].

технічних засобів, а в разі необхідності з метою пошуку та фіксаціі оперативно-розшуковоі інформаціі, забезпечуе відповідно розро-бленим методам й тактичним прийомам іх ефективне застосування особовим складом, який пройшов спеціальну підготовку [66].

На нашу думку, під організаціею використання психологічних знань при проведенні оперативного розпізнавання оперативними під-розділами розуміеться впровадження прийомів і засобів психологіі' та соціологіі в діяльності оперативних підрозділів для вирішення питань, пов'язаних зі створенням умов підготовки й проведення оперативного розпізнавання, а також використання його результа-тів в кримінальному судочинстві.

Певні труднощі виникають при розв'язанні проблеми розмеж-ування організаційноі та управлінськоі діяльності. У науковій лі-тературі досить часто зустрічаються такі висловлювання, як: «орга-нізація управління» та «управління організаціею» [110; 113]. Одні автори проводять ідентифікацію порівнюваних явищ, при цьому організацію розуміють як упорядкування відносин, що мае схожість із процесом управління, на підставі чого робиться висновок про організаційну сутність управління та ототожнення зазначених по-нять. Проте білыд розповсюдженою е точка зору відповідно до якоі організація й управління неадекватні та одночасно тісно пов'язані [114, С. 37 - 43]. Для з'ясування співвідношення понять «організа-ція» та «управління» існуе три різні погляди: 1) паритетні основи організаціі та управління; 2) домінування організаційних дій над управлінськими, в цьому випадку провідна роль надаеться організа-ціі; 3) розуміння управління білып широким явищем, у якому орга-нізаціі належить певне місце. На нашу думку, термін «організація» е ширшим за «управління», оскільки при такому підході підкрес-люеться організаційна сутність управління, яка полягае в організу-ючому впливі суб'екта на об'ект управління, що складае неправові форми управління. Оскільки організуюча діяльність здійснюеться шляхом об'еднання, узгодження, регулювання, координаціі, контр-олю, а також за допомогою владно-організуючих та примусових заходів держави, тим самим підкреслюеться організаційна за сво-іми формами та методами сутність управління. Таким чином, «ор-ганізація» охоплюе не тільки побудову управлінських структур та здійснення матеріально-технічних операцій, а й діяльність щодо

впорядкування, встановлення зв'язків між елементами системи управління. Більш того, поняття «організація» часто-густо засто-совуеться як рівнозначне поняттю «управління», що обумовлено не тільки тим, що організація виконання управлінського рішення е центральним робочим елементом управлінського циклу але й тим, що організаційні моменти буквально пронизують усю діяльність щодо управління. Навіть висунення управлінських гіпотез часом необхідно організовувати, не кажучи вже про збирання інформаціі, контроль та облік. Тому прийнято вважати, що саме управління по-требує організаціі.

Досі в літературі не визначені основні елементи організаціі. Пев-ні автори зараховують до них: визначення мети; висунення задуму; прогнозування; рішення; здійснення дій; контролю результатів [115, С. 27]. Інші - вивчення, аналіз й оцінку оперативноі обстановки; планування оперативно-розшуковоі діяльності [116, С. 46 - 56]; розстановку сил і засобів оперативних підрозділів; організацію вза-емодіі в процесі оперативно-розшуковоі діяльності; контроль за оперативно-розшуковою діяльністю. Треті доповнюють перераховані елементи також впровадженням в практичну діяльність право-охоронних органів передових форм і методів роботи, наукових рекомендацій, новітніх технічних засобів [118, С. 12]. Провівши аналіз думок фахівців з теорії управління, криміналістики, оператив-но-розшуковоі діяльності, ми вважаємо, що загальними критеріями ефективності організаціі забезпечення оперативного розпізнавання психологічними прийомами та методами є: доцільність застосуван-ня того чи іншого оперативно-розшукового заходу зокрема опера-тивного розпізнавання; неможливість або недоцільність з оперативно-тактичних міркувань отримання необхідних фактичних даних без застосування оперативного розпізнавання; невідкладність отри-мання об'ективних даних, необхідних для вирішення оперативно-розшукових завдань; суттева економія наявних сил та засобів.

Визначаючи організацію як стан системи, призначеноі для вирі-шення конкретних функцій-завдань Е. О. Дідоренко, Я. Ю. Кондра-тьев, I. П. Козаченко та В. Л. Регульський розуміють під нею найбільш доцільну за даних умов систему використання наявних сил, засобів і методів оперативно-розшуковоі діяльності в боротьбі з правопорушеннями і злочинністю [15, С. 335]. 3 огляду на тему нашоі роботи - це створення умов постійноі готовності оперативних підрозділів, а в нашому випадку - до застосування прийомів, мето-дів та засобів психологіі. Сучасний стан організаціі створення таких умов в кінцевому підсумку виявляеться у професійній грамотності оперативних працівників, і, нарешті, у результативності застосуван-ня окремих оперативно-розшукових заходів й тактичних прийомів оперативного розпізнавання у розшуку злочинців, що переховують-ся чи безвісно відсутніх громадян, документуванні злочинних дій фігурантів чи вирішенні інших завдань ОРД.

ГІід системою психологічного забезпечення оперативно-роз-щуковоі діяльності розуміеться сукупно узгоджена діяльність спеціальних підрозділів психологічного забезпечення, науково-до-сдідних установ, навчальних закладів, оперативних підрозділів, підрозділів, забезпечуючих оперативно-розшукову діяльність, що спрямована на підвищення ефективності іх оперативно-службовоі діяльності та боездатності шляхом цілеспрямованого використання науково обгрунтованих форм, методів і засобів професійноі психо-логіі [42, С. 237].

На нашу думку, систему пспхологічного забезпечення засто-сування оперативного розпізнавання оперативними підрозділами правоохоронних органів необхідно розглядати в трьох аспектах: 1) професійно-психологічна підготовка оперативного працівника для застосування оперативного розпізнавання; 2) використання психо-логічних знань для безпосереднього застосування оперативного роз-піэнавання; 3) вивчення особистості злочинця з метою його пошуку та нейтралізаціг злочинноі діяльності. Зупинимося на цих аспектах білып докладно.