15. Порядок виборів депутатів. Мажоритарна система. Порядок обрання сенаторів. Багатопартійність.

Третя республіка у Франції (1871-1900). Після падіння Комуни посилилась реакція по усіх напрямах + терор по відношенню до комунарів. В багатьох департаментах введено облоговий стан.

В серпні 1871 р. – початок розпуску Національної гвардії, 1872 – відновлення постійної армії на базі загальної військової повинності. Відновлювалася поліцейська система. Літо 1871 р. – знову заявляють претензії на престол члени монархічних династій. Посилюється вплив католицької церкви.

З 31 серпня 1871 – Національні збори надали собі установчі функції, але Тьєру тимчасово надали титул «президент Республіки». Перші президенти були монархістами, основні міністерства знаходилися в руках противників республіки, і сам цей термін перестав використовуватись в держ. документах. Але незважаючи на це монархісти не зуміли поламати республіканський устрій. Цьому завадили і внутрішні суперечки між самими монархістами, і зміни у свідомості французького суспільства. Коротше, людям подобалася республіка більше, ніж монархія. В 1877 р., вже після прийняття конституції, президент Мак-Магон пробував здійснити переворот, але невдало. 1884 – поправка до Конституції: республіканський лад не може бути переглянутий.

Конституційні закони 1875 року. Розчарованим монархістам нічого іншого не залишалося, як прийняти Конституцію Третьої республіки. Вона помітно відступала від попередніх стереотипів французького конституціоналізму. Тут не було Декларації чи вступної частини, які містили принципи держ влади, перелік прав і свобод. Конституція повністю присвячена організації вищих держ установ. Складалася з трьох окремих законів: про організацію Сенату, про організацію держ влади, про відносини між держ владами. Статті всього 34, деталізація низька, потім доповнювали поточними законами. Конституція відображала ряд поступок консерваторам.

Прерогативи президента. Обирався на 7 років, бав право на переобрання. Право законодавчої ініціативи, промульгація законів, слідкував за їх виконанням. Міг відстрочити засідання парламенту та розпускати нижню палату (правда, за згоди верхньої). Керує збройними силами, призначає на цивільні та військові посади, право помилування. За свої дії не ніс політичної відповідальності, бо існувала контрасигнація одним з міністрів.

Законодавча влада: Палата депутатів і Сенат. Палата депутатів обиралася на 4 роки загальним голосуванням. Сенат складався з 75 пожиттєвих сенаторів та 225 сенаторів, які обиралися побічним шляхом особливими колегіями виборців по департаментам на 9 років.

Сенат – верхня палата. Діяв постійно, не міг бути розпущеним, кожні 3 роки оновлювався на третину. Мав право законодавчої ініціативи, розробки законів, контролю за діяльністю уряду. Такі ж повноваження мала і Палата депутатів + приймала фінансові закони. Сенат повинен був гальмувати розвиток радикального законод-ва. В 1884 ліквідований інститут по життєвого сенаторства (але старих все-таки не виперли одразу, вони ще просиділи до Першої світової). Засідання палат проходили одночасно, але самостійно. У випадку обрання президента чи перегляду конституції вони збирались разом  Національні збори.

Державна рада. Члени призначалися президентом зі згоди Ради міністрів. Мав помітну політичну вагу, будучи лише дорадчим органом у законодавчих та адміністративних справах. Він розглядав скарги на вищих держ. чиновників і апеляції на рішення нижчих адмін. судів (рад префектур в департаментах).

Рада міністрів. «Міністри солідарно відповідальні перед палатами за спільну політику уряду та індивідуально – за їх особисті дії».  Інститут парламентської відповідальності уряду, надавав йому самостійність по відношенню до президента. Президент не був головою уряду; тільки призначав голову РМ. Якщо Президента немає – РМ має всю повноту виконавчої влади.

Виборчі права французьких громадян.

Мажоритарна система. Порядок виборів не регламентований. Спец закон-во встановлює таке: обирають з 21 року, ценз осілості – 6 місяців. Крім жінок, військових і більшості населення колоній. Обирали за мажоритарною системою в 2 тури. Набираєш більше 50% в 1 турі – стаєш депутатом. Якщо ніхто не набрав – другий тур, тут уже обирається за відносною більшістю.

Місцеве управління. Префекти і супрефекти. Виборні органи.

Посилюється підкорення місцевих органів центральній владі. Головою адміністрації департаменту був префект, призначуваний президентом і підпорядкований міністру внутрішніх справ. Генеральні ради в департаментах, що займалися лише питаннями місцевого значення, знаходилися в залежності від префекта. Не мали своїх виконавчих органів і при винесенні рішення повинні були звертатися по допомогу до префекта. В округах були су префекти, які підпорядковувались префекту. В кантонах взагалі не було органів місцевого самоврядування.

Найнижчою одиницею місцевого самоврядування були комуни або общини, де збиралася муніципальна рада. З 1883 р. муніципальні ради отримали право обирати свого главу – мера. Центральна влада часто користувалася правом відсторонення мерів від посади та розпуску муніципальних рад.

В Парижі та великих робітничих центрах заборонили мати мерів. Виконавча влада в Парижі – в руках префектів поліції і префекта департаменту Сени. Префект відповідав за порядок у Парижі та несення поліцейської служби, а крім того міг втручатися в справи муніципалітету, навіть до розробки муніципального бюджету.

Еволюція державного устрою Третьої республіки. Обмеження ролі і функцій президента. Розширення повноважень парламенту.

Наличие многочисленной мелкой и средней буржуазии, отсутствие традиционных партий, которые не могли сложиться в XIX в. в условиях политической нестабильности, определили возникновение сложной многопартийной системы. С политической арены окончательно сошли монархические группировки, но на их место пришло множество разновидностей буржуазных республиканцев («умеренные» республиканцы, республиканская левая и т. д.). К концу XIX в. влиятельной партией стали радикалы. Большинство политических партий Третьей республики в организационном отношении были аморфными, часто разваливались, перегруппировывались, существовали лишь как парламентские фракции. Истинный классовый смысл политических партий, как правило, был скрыт за спекулятивной игрой в республиканизм, фальшивыми лозунгами и социальной демагогией. Избирателям из народа было трудно разобраться в нагромождении политических партий и в той ожесточенной борьбе, которая велась за власть различными группировками буржуазии.

Развитие государственной системы Третьей республики проявилось прежде всего в существенном сокращении власти президента. Начиная с 80-х гг. президент на практике перестал использовать свои политически наиболее значимые конституционные полномочия (право роспуска палаты, отстрочки сессий и т. д.). Теоретически президент назначал и увольнял министров, но парламентская ответственность правительства фактически выводила Совет министров из-под контроля президента. Конфликт Палаты депутатов и президента Греви в 1887 г. создал обстановку, когда президент оказался неспособным сформировать правительство и был вынужден сам уйти в отставку. Во избежание подобных конфликтов на будущее по молчаливому согласию основных политических партий на пост президента стали подбираться заведомо безынициативные и маловлиятельные политические деятели (Дешанель, Думерг и т. п.). формальные конституционные полномочия президента оставались для правящих кругов своего рода политическим резервом на случай кризисной или чрезвычайной обстановки. Так, во время первой мировой войны, потребовавшей максимальной централизации государственной власти, президент Пуанкаре вновь стал активной фигурой в политической жизни Франции.

Эволюция Третьей республики нашла свое отражение и в деятельности палат французского парламента. Внешне парламентаризм и депутатские свободы достигли тогда своего апогея. Однако постепенно, по мере обострения партийной борьбы, особенно в начале XX в., внутренний регламент палаты предусматривает все большие ограничения свободы прений. Председатель по своему усмотрению определял порядок дня, прерывал заседания и т. д. Создавалась система комиссий палаты и Сената, куда нередко переносилось обсуждение наиболее важных или политически острых вопросов.

К концу XIX в. сложилась доктрина и практика так называемой регламентарной власти. Согласно этой доктрине, правительство может издавать нормативные акты без специального делегирования ему законодательных полномочий от парламента. Формально эти акты должны по своему назначению лишь уточнять законы и носить подзаконный характер, но фактически это были "декреты-законы".

«Підштукатурювання кабінету». Рада міністрів кожного разу утворювалась в результаті складних парламентських комбінацій та блоків, в результаті чого його положення не могло бути стабільним. Були випадки, коли уряд був чинним усього декілька тижнів. Зазвичай урядова криза тягла за собою тільки перестановку міністрів, яке отримало назву «підштукатурювання кабінету».

Наполеонівська кодифікація права. Створення цивільного (1804 р.), торгового (1807 р.), кримінального (1810 р.), цивільного процесуального і кримінального процесуального кодексів (1810 р.).

Цивільний кодекс (1804 р.)

Передреволюційна Франція являла собою країну багатьох народів (бретонці, гасконці, бургунди, лотарінги). Кодифікація могла об’єднати сусп., тому спроби її провести були ще за часів Людовіка ХІ. Найбільш інтенсивна робота – у республіканський період. Усього було 5 проектів. В їх підготовці брав участь дехто Камбасерес, який потім став консулом разом з Наполеоном. За часи якобінців – 2 проекта (перший (93 р.) вважався недостатньо радикальним у забезпеченні природних прав людини, другий (94) – з пробілами). 1796 – ще 2 проекти.

Найскладніша проблема – систематизувати та визначити недоліки та переваги збірників звичаєвого права (тоді їх було більше 360) + тут ще діяли римські правові інститути, королівські ордонанси та десятки розрізнених законів.

Над останнім проектом працювали знавець кутюмів Тронше, інша особа – знавець римського права Порталіс, а також Біго де Преамене та Маллевіль. Комісія збиралася протягом чотирьох (!) років і засиджувалася (не можу не написати, хоча б заради Юлі!, - з 12.00 до 22.00). Наполеон теж втручався у написання законів, він хотів максимально точних формулювань; «позбутися суддівського свавілля можна тільки підкорившись деспотизму закону».

Про сам кодекс: "Code civil des francaise" прийнято – березень 1804 р. Звід уніфікованих законів, що діяли на усій території країни, логіка викладу – за інститутами, містив точні юридичні визначення. Замінив усі 360 збірників кутюмів. Був доступний для розуміння.

Закріпив обов’язок судді вирішувати конфлікт навіть в тому випадку, коли закон мовчить. Закріплював рівноправ’я громадян у особистих та майнових правах, свободу вступу у договірні відносини та свободу шлюбу. Принижено становище одружених жінок в сім’ї, нерівність її з чоловіком. Зменшена правоздатність і у осіб, які працюють по найму. Встановлена громадянська смерть (позбавлення основних майнових прав та деяких суспільних привілеїв – прийшло з середньовіччя).

Мав три книги і майже 2,5 тисячі статей. Я думаю, це треба читати!!!

Книга перша – «Про особи» - регламентовано користування громадянськими правами, позбавлення цих прав, акти громадянського стану, повноліття тощо.

Книга друга – «Про майно та різні видозміни власності» - положення про рухомість і нерухомість, про власність, право приєднувати те, що виробляється річчю (плоди дерева тощо), сервітути. Головне речове право – право власності. Вона не була недоторканою, якщо користування нею вступало в протиріччя з суспільною користю. Ліквідовано поділ майна на родове та благонабуте (благоприобретённое). Основний поділ тепер – на рухоме та нерухоме. Встановлені сервітути (про спільну стіну, про право проходу тощо) – див. римське право. Також з римського права запозичили інститут узуфрукту – право на користування речами, які належать іншій людині, але з обов’язком зберегти сутність речі.

Книга третя – «Про різні способи набуття власності». Спадкування, дарування, розділ майна, договори і договірні зобов’язання, продаж, міна, договір найму, договір товариства, позика, зберігання, поруки, про строки давності. Закріплений принцип спадкування за законом (не дивуйтесь, під час революції була популярна концепція суспільного походження власності – держава сама намагалася регулювати ці питання). Справедливим вважалося все, що базувалося на взаємній згоді осіб  високо цінується договір. У римлян запозичили субституцію (призначення додаткового спадкоємця) – щось типу обов’язкової частини у спадку. Встановлені також ступені рідства.

Торговий кодекс (кодекс комерції) -1807 р.

Поділявся на 4 книги ( 1- про торгівлю взагалі, 2-морське право, 3-конкурсне право, 4-комерційні суди).

Ідеї рівноправ’я і свободи на противагу становим привілеям. Компенсували відсутність інституту юридичних осіб, визнав учасниками торгових відносин: а) товариство під загальною назвою, б) командитне товариство, в) анонімне товариство.

Кримінальний кодекс 1810 

Кримінальне право Франції кодифіковано вже в роки Революції. Оновлений кодекс 1795 характеризувався вадами у визначенні караності злочинів і за своїм внутрішнім особливостям був незручним для практики. З проведенням судових реформ початку Консульства і Першої імперії - протиріччя з новими інститутами.  Розгляд проекту поновився в 1808 р. Розробили 2 зводи Кримінальний та Кримінального судочинства. Наполеон виступив за збереження суду присяжних, оскільки цим досягається певний рівень суспільної справедливості і попереджається надмірне збільшення ролі суду, яке могло б стати на заваді справжнього правосуддя.

1 січня 1811 року КК і КПК вступили в силу.

КК 1810 р. (484 ст.) Поділено на 4 книги. 1 - Про покарання кримінальні та виправні та їх наслідки. 2 - Про осіб караних, звільнених від відповідальності і відповідальних за злочини та проступки. 3 - Про злочини, проступки та їх покарання. 4 - Про поліцейські порушення та їх покарання.

«Ніяке правопорушення, ніякий проступок не можуть бути покараними жодною карою, які не були встановлені законом до того, як їх було здійснено».

В основі доктрини кодексу лежало уявлення про злочин як про прояв шкідливого спрямування людської волі. Тому співучасть у злочині (сприяння, пособництві, приховуванні і т. д.) каралося однаково з самим злочином.