2. Декларація прав людини і громадянина 1789 року: її основні ідеї і принципи.

Декларація прав людини і громадянина 1789 р. З перших же днів революції Національні, а потім установчі збори зайнялися розробкою конституції і визначенням принципів організації нової державної влади, у зв'язку з чим були утворені спеціальні конституційні комісії. Важливою віхою на шляху становлення французького конституціоналізму стало урочисте проголошення 26 серпня 1789 Декларації прав людини і громадянина. У цьому документі формулювались найважливіші державно-правові вимоги революційного налаштованого третього стану, який виступав у цей час ще єдиним фронтом у конфлікті з королем і з усім старим режимом. На складання декларації, витриманої в дусі природньо-правової концепції, істотний вплив мали ідеї французьких просвітителів XVIII ст.,а також декларація незалежності США. Автори французької декларації (Лафайет, Мірабо, Муньє, Дюпор) розглядали людину як істоту, від природи наділеної природними і невідчужуваними правами ("люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах" - ст. 1). Саме "забуття прав людини", зневага до них є, на думку авторів Декларації, "причинами суспільних негараздів та вад урядів". До природних прав належать: свобода, власність, безпека, опір гнобленню (ст. 2). У концепції природних прав, що претендують на універсальне вираження природи людини, реалізовувались не тільки загальнодемократичні устремління народних мас, а й специфічні інтереси буржуазії, закріплювалися найважливіші відносини несформованого капіталістичного суспільства. Ідея свободи була, безсумнівно, центральною і найдемократичнішою ідеєю декларації. Вона не зводилася лише до політичної свободи, а означала в кінцевому рахунку більш широке розуміння свободи людини і громадянина як свободи підприємництва, свободи пересування, свободи релігійних переконань. Власність також розглядалася авторами декларації в абстрактно-індивідуалістичному дусі і була єдиним правом, яке оголошувалося в цьому документі "священним". Непорушність приватної власності була гарантована: "Ніхто не може бути позбавлений її інакше, як у випадку встановленої законом безсумнівною громадської необхідності", причому лише на умовах "справедливого і попереднього відшкодування" (ст. 17). Прагнення захистити майнові інтереси громадян знайшло своє відображення у статтях 13, 14, в яких заборонялись довільні королівські побори (в тому числі на утримання збройних сил) і встановлювалися загальні принципи податкової системи (рівномірний розподіл загальних внесків, справляння їх лише за згодою самих громадян або їх представників і т. д.). У декларації було проголошена своєрідна "націоналізація" державної власності, яка не розглядалася вже як заснована на "власному праві короля", а трактувалася як висловлювання національного суверенітету ("джерело суверенітету ґрунтується по суті в нації" - ст. 3 ). Будь-яка влада в державі, в тому числі і королівська, могла виникати тільки з цього джерела. Закон розглядався як "вираження загальної волі" (ст. 6), причому підкреслювалося, що всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його утворенні. Тут же проголошувалося, що всім громадянам "по їх здібностям" в однаковій мірі відкритий доступ до всіх державних посад. По суті це означало відмову від феодального принципу закритості державного апарату для представників третього стану і обґрунтування однакової доступності державних посад "зважаючи на їх рівність перед законом". Декларація проголошувала ряд першорядних для закріплення демократичного ладу політичних прав і свобод громадян ("право висловлюватися, писати і друкувати свобідно" - ст. 11; "право висловлювати свої думки, в тому числі релігійні" - ст. 10) . Однією з основних ідей Декларації 1789 р. була ідея законності. Виступаючи проти свавілля королівської влади, конституціоналісти брали на себе зобов'язання побудувати новий правовий порядок на "твердій основі закону". В епоху абсолютизму і придушення особистості право базувалося на принципі: "Тільки те дозволено, що дозволяється". Згідно ж ст. 5 Декларації, все, "що не заборонене законом, те дозволено", і нікого не можна примушувати до дії, не передбаченого в законі. Депутати Установчих зборів ясно представляли собі, що без гарантій недоторканності особистості не могло бути й мови про безпеку, оголошену одним з природних прав людини, а тим самим і про вільне користування майновими і політичними правами. Саме тому в ст. 8 чітко формулювалися принципи нової кримінальної політики: "Ніхто не може бути покараний інакше, як в силу закону, належно застосованого, виданого і оприлюдненого до вчинення правопорушення". Ці принципи пізніше були виражені у класичних формулах: немає злочину і покарання без вказівки на те в законі, "закон не має зворотної сили". Обов'язок держави забезпечити безпеку своїх громадян визначала також і процесуальні форми захисту особистості. Ніхто не міг піддатися звинуваченням або бути заарештованим інакше, як у випадках і при додержанні форм, передбачених законом (ст. 7). У ст. 9 вказувалось, що будь-яка особа передбачається невинним, поки не встановлено протилежне. Таким чином, діяла презумпція невинності на противагу середньовічним уявленням про винність підозрюваного. З іншого боку, кожний громадянин, "затриманий в силу закону, повинен коритися". Опір владі в таких випадках тяг за собою відповідальність. Ідея законності отримала своє закріплення і у вигляді загальних принципів організації державної влади, і насамперед у поділі влади. При всьому своєму ясно вираженому політико-юридичному змісті декларація не мала нормативно-правової сили. Вона була лише вихідним документом революційної влади, яка прагнула встановити конституційний лад. Тому багато її положень носили програмний характер і не могли бути негайно реалізовані на практиці в умовах