Київське і Волинське удільні князівства.

• Незважаючи на поразку, українські удільні князі залишалися вагомою і впливовою силою. Щоб запобігти її новим виступам, після проголошення Казимира великим князем були відновлені Київське і Волинське удільні князівства. Волинське князівство було віддано Свидриґайлові, який правив князівством до кінця життя (помер 1452 р.), після чого князівство було ліквідоване.

• У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольґердовичів. Князем став син Володимира Ольґердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441-1454 рр.).

• Князювання Олелька та його сина Семена (1455-1470 рр.) становлять цілісний період, який характеризується спробою відновлення могутності Київської держави.

• Крім зміцнення влади Олельковичі прагнули розширити свої володіння. Так, під їхньою владою опинилися Київщина, Переяславщина, Брацлавщина (Східне Поділля), частина Чернігівщини. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів (Дике Поле) на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами.

• Київські князі переймалися проблемами не лише власних володінь, а й претендували на великокняжий престол.

• У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.

• Зростання могутності Київського князівства та його майже самостійне існування занепокоїло великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 р. великий князь скасував князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником був призначений Мартін Гаштольд.

• Гаштольду довелося силою утверджувати свою владу в Києві, який не бажав бачити його своїм намісником.

• Таким чином, на початок 70-х рр. ХV ст. на українських землях було остаточно ліквідовано удільний устрій і поширене воєводське управління.

Польське панування на українських землях наприкінці хіv-хv ст.

• Із приєднанням Галичини польська експансія на українські землі не припинилася. Наступним об’єктом зазіхань стало Поділля.

• Після відвоювання литовцями Подільської землі в татар утворилося Подільське князівство, володарями якого стали князі Коріятовичі. За правління Федора Коріятовича князівство домоглося майже цілковитої самостійності. Як уже згадувалося вище, у 1392 р. він відмовився визнати владу великого князя литовського Вітовта, однак, не змігши втримати свої володіння в боротьбі з Вітовтом, був змушений тікати до Угорщини. Подільське князівство було ліквідоване, проте Вітовту довелося відразу боронити Поділля від поляків.

• Поляки, які не бажали посилення влади Вітовта, вторглися на Поділля, однак відразу оволодіти ним не змогли. Лише після запеклої боротьби Вітовт змушений був поступитися західною частиною краю (на захід від річки Мурафі) з містами Кам’янець, Смотрич, Бокота, Скала та Червоноград. Але вже 1395 р. Західне Поділля було повернуте литовцям. На цьому боротьба за ці землі не скінчилася. Скориставшись усобицею в Литві, у 1430 р. польське військо знову вторглося на Поділля. Цього разу поляки наразилися на сильний опір місцевого населення, очолюваного князями Федьком Несвізьким, Олександром Носом та Івашком Рогатиським. Поляки зазнали поразки, але саме в цей час між великим литовським князем Свидриґайлом і Федьком спалахнув конфлікт, у результаті якого останній перейшов на бік Польщі й допомагає полякам захопити Західне Поділля.

• Щоб закріпитися на приєднаних українських землях, у 1434 р. в Галичині було створене Руське воєводство, а в Західному Поділлі — Подільське воєводство.

• На загарбаних українських землях політика Польщі докорінно відрізнялася від литовської. Поляки навіть не намагалися знайти спільну мову з місцевою елітою, а відразу запроваджували польську систему управління, передаючи її виключно в руки поляків. Крім того, польські землевласники отримували маєтки, а в міста запрошувалися німецькі, єврейські та вірменські переселенці, які отримували всілякі пільги і привілеї. Така політика призвела до втрати містами українського характеру, українці були витіснені з ремесла й торгівлі. Містам надавалося Маґдебурзьке право — право на самоврядування, але ним могли користуватися лише жителі міста й католики.

• У Львові українські православні міщани перетворилися на найбільш безправну групу населення міста. Їм заборонялося продавати тканини, горілку та інші товари, жити в місті поза межами визначеного кварталу — Руської вулиці. Усі ділові документи в місті мали вестися виключно латиною або польською мовою.

• Також на українських землях запроваджувалася й польська система судочинства, яка мала становий характер. Тобто кожен стан мав власний судовий орган. Шляхта підлягала земському суду, міщани — магістрату, а решта — старостинському.

• Утвердження польського панування супроводжувалося наступом католицької церкви на православну. Для боротьби з православними католики вживали багатьох заходів. Створювалася власна церковна організація: у Володимирі, Галичі, Перемишлі, Кам’янці, Холмі було засновано єпископства, а в 1412 р. у Львові — архієпископство. Було заборонено будувати нові православні храми, у той час як старі закривалися. На православних священиків був накладений податок, у той час як католицькі його не сплачували. Православним також заборонялося справляти обряди, свята, обіймати державні посади. На них накидався комплекс меншовартості й неповноцінності.

• Таким чином, установлення польського панування супроводжувалося ополяченням й окатоличенням українського населення.

Литві довелося вести боротьбу за українські землі також з Московським князівством, яке претендувало на спадок Київської держави.

Приєднання Чернігово-Сіверщини до Росії

• Російська дер­жава, що в XIV-XV ст. сформувалась на землях Північно-Східної Русі, була тією силою, що змогла протистояти агре­сивним устремлінням правителів Золотої Орди, Литви, Поль­щі, Туреччини, а пізніше й Кримського ханства.

• Значною історичною подією стало повалення золотоординського іга: переможна Куликовська битва (8 вересня 1380 р.), в якій вій­сько московського князя Дмитрія Донського мало союзників — військові загони з України і Білорусі, поклала початок визво­ленню усіх руських земель.

• У 1480 р. золотоординське військо, діставши могутню від­січ російських дружин на р. Угрі, назавжди відступило за межі Росії, а сама Золота Орда розпалася на ряд удільних ханств.

• Московський князь Іван III прийняв титул "великий князь всія Русі" та зробив спробу дипломатичним шляхом примусити Литву визнати цей титул. В 1498 р. вибухнула московсько-литовська війна, яка була успішною для Мос­кви. В 1500 р. спалахнула нова війна, в результаті якої за угодою 1503 р. під владу Івана III перейшли Чорнігів, Стародуб, Новгород-Сіверський та інші міста Чернігово-Сіверської землі. Великий литовський князь визнав за Іваном III право титулуватися великим князем. Москов­ські дипломати на переговорах прямо вказували на пре­тензії Москви на "всю Русскую землю".

• В 1523 р. Москва ліквідувала удільне Новгород-Сівер­ське князівство. У верхів'ях Сули та Ворскли розташовуєть­ся московська військова сторожа, створюється укріплена лінія, головною ланкою в якій була фортеця Путивль.

Польсько-молдавське суперництво

• Вже в 1359 р. польські феодали зробили спробу підкорити щойно утворене Молдавське князівство та приєднати до Польщі землі над Прутом та в Середньому Подністров'ї. Пізніше молдавський правитель (воєвода або господар) визнав верховенство польського короля, проте війни між Польським королівством та Молдавією за українські землі стали звичним явищем.

• В 1497 р. молдавський воєвода Стефан розбив війська польського короля в Буковині. А наступного року він на­віть спробував захопити Кам'янець-Подільський.

• Особливо запеклим був польсько-молдавський кон­флікт в 1531 р., коли молдавський воєвода захопив Покут­тя. Польська армія у серпні 1531 р. в битві під Обертином вщент розгромила молдавське військо.

Українські землі в XIV — першій половині XVI ст. стали ареною запеклої боротьби між іноземними державами та місцевими правителями.

Таким чином, на початок XIV ст. українські землі були поділені між сусідніми державами: Литвою (до її складу ввійшли Волинь, східне і Поділля, середнє Подніпров'я, Київщина), Польщею (Галичина, Холмщина, західне Поділля), Угорщиною (Закарпаття), Молдавським князівством, що з половини XV ст. перебувало під Османським протек­торатом (Буковина), Московською державою (Чернігово-Сіверщина).

У результаті цього відбулося розчленування українських етнічних територій, розрив між ними економічних, культурних зв'язків, втрата політичної незалежності та безперервності державотворчих процесів

Висновки. У ХІV ст. більшість українських земель опинилися в складі Великого князівства Литовського. Попервах політика литовських князів не була обтяжливою для місцевого люду, оскільки ті не руйнували їхніх традицій і не запроваджували щось нове. Відродився удільний устрій українських земель. Литовська еліта перейняла православну віру, культуру й закони Русі. Також литовські князі сприяли звільненню українських земель від монголо-татар. Битва на Синіх Водах (1362 р.) фактично поклала край монголо-татарському пануванню. Це дає вченим підставу говорити про Литовсько-Руську державу.

Значне розширення кордонів Великого князівства Литовського викликало конфлікти із сусідами, які також прагнули володіти землями колишньої Русі. Крім того, католицька церква наполегливо намагалася поширити свій вплив на Схід. Наприкінці ХІV ст. відбулося зближення Литви та Польщі, що привело до укладення між ними 1385 р. Кревської унії. Завдяки об’єднанню зусиль удалося завдати поразки Тевтонському ордену (Ґрюнвальдська битва 1410 р.), який загрожував обом державам.

Зближення з Польщею спричинило внутрішній конфлікт у Великому князівстві Литовському, який перетворився на відкрите збройне протистояння між прихильниками православ’я і старих удільних традицій, з одного боку, та прихильниками зближення з Польщею, католицизму та зміцнення централізації Литви, із другого. Вількомирська битва 1435 р. визначила подальший шлях розвитку Великого князівства Литовського в бік зближення з Польщею. У 1452 і 1470 рр. були ліквідовані Волинське і Київське удільні князівства, руська православна знать остаточно втратила свій вплив. Усі її спроби відновити старі порядки вже не мали успіху.

Поступово на українських землях установлювалося польсько-литовське панування, що супроводжувалося витісненням православної церкви католицькою, запровадженням нових порядків.