Лекція 8. Стенфордський експеримент

американський психолог

Філіп Зімбардо

У 1971 році провів Стенфордський тюремний експеримент.

В експерименті досліджувався вплив обмеження свободи та тюремного оточення на психіку людини, а також вплив нав'язаної соціальної ролі на поведінку.

Групу, що складається з двадцяти чотирьох молодих чоловіків, поділили випадковим чином на «Ув’язнених» і «охоронців».

умовна в'язниця була влаштована на базі кафедри психології Стенфорда.

Ф. Зімбардо створив для учасників ряд специфічних умов, які повинні були сприяти дезорієнтації, втраті відчуття реальності і своєї самоідентифікації.

Охоронцям видали дерев’яні кийки і уніформи кольору хакі воєнного зразка, яку вони самі вибрали в магазині.

Їм також видали дзеркальні сонцезахисні окуляри, за якими не видно було очей.

На відміну від в’язнів, вони повинні були працювати по змінах і повертатись додому на вихідні, хоча згодом багато хто брав участь в неоплачуваних понаднормових чергуваннях.

В’язні повинні були вдягатись тільки в навмисно погано підібрані міткалеві халати без спідньої білизни і резинові пантофлі

Зімбардо стверджував, що такий одяг змусить їх тримати незвичну осанку, вони будуть відчувати дискомфорт, а це буде сприяти їх дезорієнтації.

Увязнених називали тільки по номерах, які їм присвоїли замість імен.

Ці номери були пришиті на їхніх халатах, крім того вони повинні були носити тугі капронові шапочки на голові, що символізували новобранців, що проходять початкову воєнну підготовку в армії.

Ще вони носили на кісточках маленькі ланцюжки, як нагадування про їхнє ув’язнення.

За день до експерименту охоронцям влаштували короткі установчі збори, але їм не дали ніяких вказівок, окрім неприпустимості фізичного насилля.

Їхній обов’язок – обхід в’язниці їм запропонували здійснювати у будь-який зручний для них спосіб.

Результати

Над експериментом швидко втратили контроль.

Зімбардо вирішив припинити експеримент завчасно, коли Кристина Маслач, студентка, не знайома раніше з експериментом, виразила протест проти страхітливих умов в'язниці після того, як вона прийшла туди провести бесіди. Зімбардо згадує, що зі всіх п'ятдесяти свідків експерименту тільки вона поставила питання про його відповідність моралі. Хоча експеримент був розрахований на два тижні, через шість днів він був припинений.

В’язні потерпали від садистського ставлення охоронців і під кінець в багатьох спостерігався сильний емоційний розлад.

Охоронці глумились з ув’язнених і карали їх фізично, зокрема змушували їх виконувати фізичні вправи.

Один із в’язнів, що прийшов на заміну, № 416, був шокований ставленням охоронців і оголосив голодування. Його на три години закрили в тісній комірчині для одиночного ув’язнення.

Експериментатори стверджували, що приблизно кожен третій охоронець проявляє справжні садистські схильності.

Стенфордський експеримент закінчився 20 серпня 1971 року, тривав він тільки 6 днів, замість запланованих 14-ти.

Результати експерименту використовувались для того, щоб проілюструвати як легко люди піддаються впливу, якщо присутня узаконююча ідеологія і соціальна та інституціональна підтримка.

Також їх використовують для ілюстрації теорії когнітивного дисонансу та впливу влади авторитетів.

Результати експерименту використовують на підтримку ситуативним чинникам поведінки (situational attributions) людини на противагу особистісним (dispositional attribution).

Іншими словами, схоже на те, що ситуація визначає поведінку людини більше ніж внутрішні особливості особистості.