3.2 Предмет доказування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Досягнення мети кримінально-процесуального доказування можливе лише тоді, коли з достатньою повнотою й достовірністю будуть установлені всі обставини й факти, сукупність передбачених КПК обставин, доказування яких є обов’язковим і сукупність яких створює можливість суду вирішити питання про застосування до особи примусових заходів медичного характеру.

Стаття 505 КПК України передбачає обставини, які необхідно встановити під час досудового розслідування у кримінально провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Предмет доказування у кримінальному проваджені щодо застосування примусових заходів медичного характеру має певну специфіку. Про це свідчить юридичний зміст окремих структурних елементів предмета доказування, передбачених ст.ст. 91 та 505 КПК. Порівняння змісту зазначених статей дає змогу дійти висновку, що ст. 505 КПК містить перелік специфічних обставин, які підлягають установленню у кримінальному провадженні щодо застосування примусових медичного характеру.

Якщо, наприклад, суспільно небезпечне діяння вчинене неосудною особою, то не встановлюються винуватість особи, форма, мотив та інші ознаки суб'єктивної сторони, обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обтяжують чи пом’якшують покарання.

На відміну від обставин, перелічених у ст. 91 КПК, під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру мають бути всебічно, повно і об'єктивно встановлені такі обставини, як: 1) учинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою; 2) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час учинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування; 3) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього; 4) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою; 5) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

Необхідність доказування зазначених обставин виникає з моменту встановлення під час досудового розслідування підстав для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру і слідчим або прокурором буде прийнята постанова про зміну порядку досудового розслідування.

У кримінальному провадженні щодо особи, в якої психічний розлад настав після вчинення злочину, доказуванню підлягають всі обставини, передбачені ст. 91 КПК України, зокрема форма вини, мотиви злочину, обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання й інші.

3.3 Локальний предмет доказування

Розглянуті обставини, які складають предмет доказування, необ­хідно встановити для вирішення справи по суті. Разом з тим, у ході провадження в кримінальній справі виникає необхідність вирішувати деякі питання, для чого потрібно встановити певні обставини, зокре­ма, в зв'язку із здійсненням судом (суддею) функції судового контро­лю. Так, скажімо, розгляд у суді подання слідчого про обрання до об­винуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту потребує встановлення наявності відповідних підстав.

Саме в зв'язку з формуванням в законодавстві функції судового контролю в науковій літературі набрало актуальності питання про об­ставини, які необхідно встановити на підставі доказів під час розгляду в суді скарг на дії та рішення органів дізнання, слідчого, прокурора, подання про проведення слідчих дій, що обмежують права громадян, про усунення захисника від участі в справі, тобто про існування особ­ливого предмета доказування.

Ми також вважаємо, що є необхідність у виділенні так званого «ло­кального» предмета доказування, тобто переліку обставин, які слід встановити, зокрема, при здійсненні судом (суддею) контрольних пов­новажень. На жаль, у чинному кримінально-процесуальному законо­давстві такі обставини чітко не визначені і тому суттєве значення ма­ють роз'яснення Пленуму Верховного Суду України з цих питань.

Як зауважив Пленум Верховного Суду України в постанові № 4 від 25 квітня 2003 року (із змінами, внесеними постановою № 10 від 11 червня 2004 року та постановою № 25 від 24 жовтня 2008 року) «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та подовження строків тримання під вартою на ста­діях дізнання та досудового слідства», під час судового розгляду по­дання про взяття під варту, предметом дослідження є ті обставини, з якими закон пов'язує можливість обрання цього запобіжного заходу. Зокрема, суддя з'ясовує, чи є підозра у вчиненні особою злочину або обвинувачення останньої обґрунтованими, тобто чи є в розпоряджен­ні органу дізнання, слідчого встановлені у визначеному законом по­рядку достатні дані, що свідчать про наявність ознак злочину, вчи­неного саме цією особою (ними можуть бути заяви й повідомлення про злочин, явка з повинною, документи, складені за результатами оперативно-розшукової діяльності, протоколи слідчих дій, висновки експертиз тощо).

Якщо питання про взяття під варту вирішується до порушення кримінальної справи щодо затриманої особи, суддя повинен перевіри­ти, чи мали місце передбачені частинами 1 та 2 ст. 106 КПК підстави для затримання, чи наведені вони у відповідній постанові органу ді­знання і чи зазначено в ній, у вчиненні якого саме злочину підозрю­ється особа та як він кваліфікується за статтями КК.

У разі, коли питання стосується особи, щодо якої порушено кримі­нальну справу, суд має дослідити, чи наявні передбачені ст. 94 КПК приводи та підстави до її порушення і чи зазначено в постанові кримі­нальний закон, за ознаками якого порушено кримінальну справу.

Коли питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взят­тя під варту вирішується щодо обвинуваченого, необхідно також пере­вірити, чи є у справі докази, що вказують на вчинення злочину саме цією особою, чи відповідає постанова про притягнення її як обвину­ваченого вимогам ст. 132 КПК, чи було пред'явлено обвинувачення з додержанням вимог ст. 140 КПК.

Далі Пленум підкреслив, що суддя не вправі досліджувати дока­зи, давати їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини пі­дозрюваного чи обвинуваченого, а постанови про обрання запобіжного заходу мають бути викладені у формулюваннях, які забезпечують до­тримання принципу презумпції невинуватості особи.

Крім названих обставин досліджуються також обставини, які від­повідно до ст. 150 КПК мають бути враховані при обранні запобіжного заходу» вік підозрюваного чи обвинуваченого, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання, дані про по­передні судимості, соціальні зв'язки особи, її схильності (чи вживає наркотики, алкогольні напої тощо), спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі (чи не ухилялася раніше ця особа від слідства, суду або виконання судових рішень, чи не вчинювала злочини проти правосуддя). Дослідженню підлягають і відомості, що вказують на існування факторів, обставин чи моральних цінностей, які можуть свідчити про те, що підозрюваний, обвинуваче­ний, перебуваючи на волі, не порушуватиме покладених на нього про­цесуальних обов'язків, та не займеться злочинною діяльністю (п. 10 названої постанови).

Менш конкретними є роз'яснення щодо обставин, які необхідно встановити під час розгляду подань про проведення слідчих чи оперативно-розшукових дій, пов'язаних з обмеженням конституційних права і свобод людини і громадянина, в постанові Пленуму № 2 від 28 березня 2008 року «Про деякі питання застосування судами Укра­їни законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснен­ня оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства». Аналіз деяких рекомендацій з цього питання дозволяє дійти виснов­ку, що, розглядаючи, наприклад, подання органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, суди повинні переконатися, що в поданні вказано мету, з якою пропонується здійснити певні дії, обґрун­тування терміну їх застосування, та неможливості одержати інформа­цію іншим способом. Крім того, в поданні має бути зазначено, які саме заходи пропонується провести, спосіб їх здійснення, об'єкт здійснення заходів з конкретними характеристиками (номер каналу зв'язку, його вид, адреса житла чи іншого володіння особи, вмотивовані дані про їх належність особі та дані про те, що особа може користуватися ними тощо). Далі в постанові підкреслюється, що суди не вправі надавати до­зволи на проведення розглядуваний дій, якщо немає даних, які б свід­чили, що отримати інформацію в інший спосіб неможливо. В поданні слідчого про проведення обшуку, огляду чи виїмки має бути зазначено, зокрема, дані про порушення кримінальної справи, дані про особу пі­дозрюваного (обвинуваченого), адресу житла чи іншого володіння осо­би, де планується провести певні дії, дані про те, що знаряддя злочину, речі чи цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети чи документи, сліди злочину та інші речові докази, які можуть мати значення для справи, знаходяться в цьому житлі чи іншому володін­ні особи. Розглядаючи подання, суддя, для того, щоб переконатися в наявності підстав для проведення конкретних дій, вивчає матеріали оперативно-розшукової, контррозвідувальної або кримінальної спра­ви, причому, обсяги надання матеріалів справи визначаються суддею.

Поняття «локальний предмет доказування» доцільно вживати і для визначення обставин, які підлягають доказуванню під час розгля­ду різних питань у стадії виконання вироку.

Розглядуване поняття потребує подальшого науко­вого дослідження, а також конкретизації в законодавстві переліку об­ставин, які повинні бути встановлені для прийняття певних рішень під час провадження в справі.