Лекція 2. Проблема класифікацій соціологічних теорій і вчень. Передумови виникнення соціології.

План

1. Динамізм та множинність соціологічних теорій.

2. Класифікація соціологічних теорій

3. Етапи розвитку соціологічного знання.

4. Передумови виникнення соціології.

Динамізм та множинність соціологічної теорії.

Створення хоч наближеного портрету теоретичної соціології в її історичному розрізі – це завдання великого масштабу. Адже мінливість і динамічність розвитку соціуму і індивідів у ньому найхарактерніша риса, яку намагається вивчити і описати протягом усього свого існування соціологія як науки. Суть соціології полягає саме у тому, що вона прагне охопити цей динамічний процес, і в той самий час втрачає можливість схопити плинність того, що відбувається. Тоді соціологія починає цілком обґрунтовано структурувати реальність, прагнучи в категоріях та термінах “заморозити” і зупинити цю мінливу соціальну матерію.

Соціологічні теоретизування охоплюють різноманітні сторони соціального буття, а саме зміни соціальних структур і функцій цих структур, зміни соціальних цінностей і соціальних смислів, зміни ролей соціальних суб’єктів тощо. Відповідно до того, як розуміється соціальний розвиток, так і формуються пояснюючі моделі тих, хто намагається описати всі ці процеси.

Особливістю соціологічних теорій і вчень є те, що всі вони, хоч і намагались описати ззовні здавалося один і той самий об’єкт – суспільство у його розвитку та статиці, виділити та проаналізувати його структурні та функціональні елементи – до його опису підходили настільки з протилежних сторін, ще це інколи призводить до ще більшого нерозуміння всієї багатоманітної палітри соціальних і культурних взаємодій. Коли назріває потреба підвести різноманітні соціологічні теорії під деякий загальний знаменник, то зіткнення соціологічних парадигм веде не до позитивного синтезу, а скоріш за все породжує негативний. Інколи протилежні соціологічні концепції породжують конфронтації, але не доповнюють одна одній. Понятійний апарат “своєї” концепції видається за справжній, а положення “чужої” доктрини в рамках суперництва піддається критиці, виставляються як метафоричні, такі, які маскують реальність.

По суті, сьогодні історична спадщина соціологічного теоретизування складається з множини різних концептуальних схем, які не попадають під об’єднуючий принцип загальнотеоретичної методології. Кожен з підходів, який претендує на єдино правильне бачення соціальної панорами, виступає одним з можливих способів пояснення соціального світу. Це, певною мірою, пов’язано з тим, що об’єкт – мінлива соціальна реальність, становить не єдиний, жорстко обмежений світ, а множину соціальних світів, серед яких один актуалізований, реальний, а інші – його можливі, віртуальні альтернативи.

Одним словом, впорядкувати всі існуючі соціологічні теорії, певним чином типологізувати і класифікувати їх є досить непростою справою. Ця складність поглиблюється ще й тим, що не існує деякої лінійної поступальності в розвитку соціально-теоретичного знання, коли одна теорія плавно змінює іншу. Скоріш за все, тут існує ціле віяло теорій. При цьому одна і та ж теорія може ввібрати в себе не одну, а декілька концепцій; своїм ядром відноситься до одного класу теорій, а своєю периферією торкатися декількох інших класів. Завмерши на певний період, теорія може відродитись знову; декілька теорій, виникнувши одночасно, можуть конкурувати чи доповнювати одна одну; один і той самий автор на початках своєї творчості може відстоювати одну позицію, а потім переходити на іншу.

У своїй більшості теорії, які традиційно розглядаються як соціологічні, в дійсності мають більш широкий теоретичний контекст, тому як утворюють собою поєднання соціологічних ідей з ідеями соціальної психології, соціальної екології, соціальної антропології, теорії особистості, теорій політологічного чи культурологічного характеру. Тому багато з цих теорій відносяться не тільки до історії соціологічної думки, але і з повним правом можуть бути віднесені і до історії інших суспільних наук.

Класифікація соціологічних теорій та вчень

При всій строкатості і різноманітності соціологічних теорій їм притаманне дещо спільне, а саме прагнення пояснити три основних питання:

1. як влаштоване суспільство (яка його структура);

2. як воно функціонує в цілому або як функціонують його окремі підсистеми;

3. як і в якому напрямку суспільство розвивається.

При цьому одиницями соціальної реальності у одних авторів виступають макрооб’єкти (класи, прошарки, спільноти, населення, натовп, організація, інститути, елементи культури тощо), в інших – мікрооб’єкти (особистість, група, дія, взаємодія), у третіх – різні поєднання цих об’єктів.

Виходячи з вищевикладеного, всі соціологічні теорії можна з тією чи іншою точності розбити на два основних блоки.

Перший блок – це теорії, автори яких, аналізуючи макроструктурні підсистеми суспільства, прагнуть розкрити його структурно-динамічні характеристики, дати відповідь на запитання, як еволюціонує суспільство, в якому напрямку воно розвивається.

Другий блок – це теорії, націлені на аналіз структури дії та взаємодії на рівні окремих індивідів та їх груп, тобто основна увага звертається на вивчення соціального мікросвіту .

Конкретизуючи дане розмежування можна уточнити ці підходи наступними двома головними течіями, які прослідковуються ще з часів двох великих класиків соціології – Еміля Дюркгейма та Макса Вебера.

У соціологічній традиції ХХ ст. погляди Дюркгейма стали основою “пояснюючого” або структуралістського напрямку. Основна ідея даного підходу полягає у тому, що суспільство розглядається незалежно від тих чи інших взірців поведінки, які обирають для себе люди. Прихильники “пояснюючого” напрямку зайняті пошуком універсальних законів життя соціуму, саме такий підхід, на їхню думку, створює найбільш сприятливий грунт для “вимірювання” людської життєдіяльності в термінах соціальних інститутів, позицій, ролей, тим самим оберігаючи дослідника від зіткнення з ірраціональними аспектами людської поведінки. Суспільство постає як автономна, стабільна і здатна до самовідтворення сутність.

Теоретико-методологічні принципи Вебера отримали розвиток в різноманітних версіях “розуміючого”, або екзистенціального, напрямку соціології, яке розглядає суспільство як результат вчинків окремих індивідів, які володіють свободою вибору. По суті, поза людиною немає нічого такого, що могло примушувати би її діяти тим чи іншим чином.

У контексті даного розгляду не можна обійти увагою і такі поняття в соціології, як соціологічний реалізм та соціологічний номіналізм, які визначають шляхи побудови наукової картини і розуміння логіки соціального життя.

Для соціологів, які поділяють позицію реалізму, пріоритетом є аналіз тенденцій, законів розвитку соціальних систем, соціальних над- і позаіндивідуальних утворень. Ці системи диктують певні правила, норми поведінки будь-якому індивіду, який включений у дану систему. Індивід, стаючи елементом соціальної системи, відчутно втрачає свободу вибору, вимушено стає деяким соціальним роботом, автоматом. І ця вимушена покірливість не просто сваволя системи, а необхідна умова існування соціальної системи. Причому властивості останньої незвідні до властивостей одиничних індивідів, характеристикам їх одиничних дій. Адже не суспільство, не держава, не нація отримують свої якості від одиничних людей, а навпаки, одиничні люди отримують соціальні цінності, норми поведінки, статуси, залучаються до над- і позаіндивідуальних утворень.

Класичним носієм подібної позиції був Е. Дюркгейм, який суспільство називав “вищою істотою” і фактично обожнював його.

Прихильники соціологічного номіналізму переконані, що єдиним реальним соціальним суб’єктом є одиничний індивід і, відповідно, джерелом соціальних явищ – одинична соціальна дія. Саме на основі одиничних суб’єктів і їх дій повинні формуватись основні характеристики соціальних явищ, спільностей, процесів. Для представників номіналізму пріоритетом є аналіз дій окремих людей. Суспільство, наука, держава – це не що інше, як “застиглі” комплекси дій окремих людей, які набули якість взірців, стандартів поведінки. Практичний аспект номіналістичного підходу до соціального життя полягає у тому, що в центрів його уваги – особистість, її активність, винахідливість. Суспільство – лише винахід самих людей, яке в кінцевому рахунку підвладне людям.

Вперше найбільш послідовне обгрунтування соціологічний номіналізм отримав в працях М. Вебера, який підкреслював: “Соціологія розглядає окремого індивіда і його дію як первинну одиницю, як “атом”…”.

Е. Дюркгейм робить акцент на “суспільстві”, М. Вебер – на “особистості”. Їх підходи не є діаметрально протилежними, оскільки вони доповнюють, уточнюють один одного. Хіба суспільство не примушує нас до певних дій, не справляє на нас вплив, існуючи незалежно від наших бажань? І навпаки, хіба суспільство може існувати без постійної активності особистості, чиї щоденні дії і надають енергії суспільству? Що таке суспільство без особистості, її життєвої активності?

Як бачимо, саме парадокси реального життя людей породили різні методи аналізу соціального життя, які доповнюють один одного.

Отож, існуюча множина соціологічних теорій та вчень постають не у вигляді якихось “жорстких” непробивних схем. Кожна з них, пояснююче специфіку та умови соціального життя, підходить зі своєї позиції, висвітлюючи ті чи інші сторони одного і того ж об’єкта – суспільства, в центрі якого, як би то не було, залишається людина з її власною долею, яка, сплітаючись з долями інших собі подібних, утворює те, що називається соціумом.