Застосування принципів «соціологізму» до дослідження причин самогубства.

Проблема самогубства, дослідженню якої Дюркгейм присвятив спеціальну монографію, привернула його увагу з багатьох причин. Дюркгейм розглядав свою роботу як застосування до емпіричного матеріалу головного принципу соціологічного методу: вивчення соціального факту як «речі», тобто визнання існування особливої, зовнішньої стосовно індивіда суспільної реальності, яка, визначаючи його поведінку, не залежить від волі цього індивіда.

Дюркгейм відкидав пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами і стверджував в якості пояснюючих факторів суто соціальні причини: «Самогубство залежить головним чином не від внутрішніх властивостей індивіда, а від зовнішніх причин, що керують людьми».

Визначення причини соціальної хвороби, рекомендація засобів її подолання здавалися йому кращим способом зміцнення престижу соціології як науки. Соціологічне пояснення «найбільш індивідуальної дії» могло пролити світло на ті сили, що поєднують людей, оскільки самогубства – явний приклад руйнування соціальних зв'язків.

Фактори несоціального порядку, писав Дюркгейм, можуть впливати на відсоток самогубств тільки непрямо. Вплив біологічних, наприклад, статевих, розходжень стає зрозумілим, коли проаналізовані відповідні соціальні позиції чоловіків і жінок, способи їхньої участі в соціальному й економічному житті. Стверджуючи, що «різні типи самогубств можуть випливати з різних визначальних причин», Дюркгейм прийняв рішення скласти класифікацію самогубств.

Він виділив чотири види самогубств: егоїстичне, альтруїстичне, анемічне і фаталістичне.

• Егоїстичне самогубство обумовлене віддаленням індивіда від суспільства, яке перестає впливати на нього регулюючим чином. Розрив соціальних зв'язків, відсутність колективної підтримки, стан роз’єднаності породжують почуття самітності, порожнечі, відчуття трагізму існування. Однією з причин самогубства подібно виду може бути крайній індивідуалізм, але ґрунтом, що його породжує, є «хворе суспільство, колективна нечутливість, соціальна туга». Суспільна дезорганізація, «втрата суспільних цілей послабляють соціальні узи, що прив'язують індивіда до суспільства, а отже, до життя. Цей загальний стан у свою чергу відбивається в дезінтеграції суспільних груп – релігійних, сімейних, політичних, що безпосередньо впливають на індивіда.

• Другий вид самогубства – альтруїстичний – зустрічаються тоді, коли особисті інтереси зовсім поглинені соціальними, коли інтеграція групи настільки велика, що індивід перестає існувати як самостійна одиниця. До цього виду Дюркгейм відносить стародавні звичаї: самогубство старих і хворих, самоспалення дружин після смерті чоловіків, самогубство рабів після смерті хазяїна і т.п. Такого роду самогубства існували головним чином в архаїчних суспільствах.

• Третій вид самогубств – анемічний. Він зустрічається переважно під час великих суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає здатність пристосовуватися до соціальних перетворень, новим соціальним вимогам і втрачає зв'язок із суспільством.

Таким чином, ослаблення чи відсутність суспільної регламентації, безладна, неврегульована суспільна діяльність лежить в основі анемічного самогубства. Якщо суспільство не здатне впливати на людину, сумний результат неминучий.

• Протилежністю анемічного самогубства є фаталістичне, яке виникає в результаті посиленого контролю групи над індивідом, “надлишку регламентації”, яка останньому стає нестерпною. “Його здійснюють люди, майбутнє яких безжалісно замуроване, пристрасті яких жорстоко обмежені дисципліною”.

Таким чином, самогубство, на думку Дюркгейма, є навмисним і свідомим актом, який скоює індивід у залежності від соціальної дисципліни.

Незважаючи на те, що концепція Дюркгейма мала потребу в більш детальному аналізі співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів, головний напрямок його дослідження дало поштовх до розробки загального питання – соціальної обумовленості індивідуальної психології.

Соціологія Макса Вебера.

Макс Вебер є одним із найбільших соціологів кінця XIX початку XX ст., який справив великий вплив на розвиток цієї науки; Він однаково добре орієнтувався у сфері політекономії, права, соціології і філософії, виступав як історик господарства, політичних інститутів і політичних теорій, релігії і науки, нарешті, як логік і методолог, який розробив принципи пізнання соціальних наук.

Макс Вебер походив із давнього роду німецьких бюргерів. Народився 1864 року у сім'ї урядовця, змалку відзначався великими інтелектуальними здібностями; він рано оволодів класичними та сучасними іноземними мовами, залюбки читав складні філософські й історичні трактати. Вищу освіту Вебер здобув в університетах Мюнхена та Берліна, де вивчав правознавство й економіку. У подальшому Вебер викладає в університетах Гайдельберга і Мюнхена, веде наукову роботу в галузі економічної історії. Помер 14 червня 1920 року.

Основні праці: «Протестантська етика і дух капіталізму», «Наука як покликання і професія», «Зміст «свободи від оцінки» в соціологічній і економічній науці».

Розуміюча соціологія Макса Вебера.

На противагу Е. Дюркгейма, соціологічна доктрина, запропонована М. Вебером, була наповнена скептицизму стосовно до всілякого роду «колективних суб'єктів» та інших соціологічних узагальнень. Науковість соціологіі, на думку М. Вебера полягає у тому, щоб пояснювати соціальний світ не через великі соціологічні фікції такі як Держава, Нація, а через індивідувальні дії, результатом яких вони і є. и Тільки у тому випадку, якщо всі види та форми поведінки людей (їх соціальні дії, соціальні відносини, соціальні прагнення) будуть зведені до конкретних проявів діяльності конкретних індивідів у їх відносинах (взаємодіях) з іншими індивідами, соціологія зможе стати справжньою наукою про соціальну дійсність. А для цього соціологія повинна стати розуміючою, тобто виходити з того, що тільки людській поведінці властиві такі зв'язки і регулярність, які можуть бути зрозуміло витлумачені. Але зрозуміти і зрозуміло витлумачити можна не колективні дії безлічі індивідів, а перш за все такі зв'язки, які розкриваються в діях окремого індивіда.

Якщо все це підсумувати, стає зрозумілим визначення соціології, дане Вебером: соціологія це наука, яка прагне, пояснюючи, зрозуміти соціальну дію і тим самим причинно пояснити її процес. Отже, в центрі «розуміючої» соціології М. Вебера знаходиться соціальна дія, її розуміння і причинне пояснення.

Категорія «соціальної дії», її найважливіші характеристики.

З принципом розуміння пов'язана одна з центральних категорій веберівської соціології – категорія соціальної дії. Яким чином Вебер визначає саму соціальну дію? Соціальною дією Вебер називає таку дію, яка згідно з намірами дійової особи співвідноситься з діями інших людей і орієнтована на них. Таким чином, соціальна дія, за Вебером, припускає два моменти:

• суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи, без якої взагалі не можна говорити про дію,

• орієнтацію на інших, без якої дію не можна розглядати як соціальну.

Отож, наявність суб'єктивного змісту в орієнтації на іншого дві необхідні ознаки соціальної дії. У відповідності з цим визначенням не всім типам людських взаємовідносин притаманний соціальний характер. Соціальною є лише та дія, яка за своїм смислом орієнтована на поведінку інших. Так. якщо дія індивіда орієнтована на очікування певної «поведінки» не зі сторони інших індивідів, а зі сторони речових предметів (машин, явищ природи тощо), то вона не може вважатись соціальною дією в прийнятому Вебером значенні цього слова. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад, це не більше аніж подія, схожа на явище природи. Проте спроба когось із них запобігти зіткненню, так само як лайка, сутичка чи мирне врегулювання конфлікту після зіткнення, - це вже соціальна дія.

«Про «спільно спрямовану дію» ми ведемо мову тоді, коли вчинки людини суб'єктивно осмислено співвіднесені з поведінкою інших людей. Випадкове зіткнення двох велосипедистів ми не зазвемо спільно спрямованою дією. Проте їхні спроби уникнути цього інциденту, так само як і можливу «чубанину» або спроби уладнати справу миром, вже можна віднести до вищезгаданого типу дії. .. Важливим, хоча й не необхідним складником спільно спрямованої дії є її осмислена орієнтація на очікування певної поведінки інших людей".

Так само не можна віднести до рангу соціальних деякі інші однотипні чи масово поширені прояви людської активності (одночасне відкриття парасольок з початком дощу, масові емоційні реакції тощо). Хоча критерії розмежування тут не завжди чіткі й однозначні, все ж, як переконаний соціолог, в усіх зазначених випадках відсутня свідома орієнтація на інших, свідоме очікування реакції інших на мій вчинок. Соціологія, робить висновок Вебер, не займається вивченням винятково лише соціальної дії, проте остання є її центральною проблемою, основоположною для неї як для науки.

Типи соціальної дії

Формулюючи основні поняття теорії соціальної дії, Вебер узагальнив значний дослідницький матеріал сучасної йому психології та інших наук про людину дійшов до висновку, що соціальну дію необхідно розглядати з боку не лише її мотивацій, а й нормативних меж звичаїв, співвставлення інтересів, порядку.

Мотиваційне підґрунтя соціальної дії Вебер розглядає як складну систему, утворену внаслідок взаємодії і взаємопроникнення кількох головних мотиваційних субсистем. Сюди він відносить насамперед «традиційну», «афективну» (емоційну), «ціннісно-раціональну» та «цілераціональну» системи мотивацій. Відповідно до них класифікуються і типи соціальної дії.

Розглядаючи чотири типа соціальних дій не тільки з точки зору їх вмотивованості, але й з точки зору осмисленості, М. Вебер розмістив їх від найменш раціональних до найбільш раціональних і осмислених.

• Так звана традиційна соціальна дія може бути віднесена до категорії соціальної лише з рядом застережень, оскільки вона часто лежить за межами того, що можна вважати осмисленими вчинками. Найчастіше це просто система автоматичних реакцій на звичні подразники відповідно до певної засвоєними у минулому установки. Такий характер має, за деяким винятком, більша частина звичайної повсякденної людської поведінки. Традиційна поведінка диктується звичками, звичаями, віруваннями, які стали другою натурою.

Суб'єкт поступає за традицією, йому немає потреби ні ставити перед собою мету, ні визначати цінності, ні зазнавати емоційного збудж'ення - він просто підкоряється укоріненим в ньому за довгу практику рефлексам.

• Майже на межі "усвідомленого" перебуває і більшість "афективних вчинків", котрі частіше за все виникають як реакції на несподівані, незвичні подразники.

Вчинок, який Вебер називає афектним, обумовлений виключно душевним станом або настроєм індивіда. Мати молсе ударити свою дитину, тому що її поведінка нестерпна, футболіст завдає удару в ході матчу іншому гравцеві, втративши контроль над собою. У цих випадках вчинок визначається не метою або системою цінностей, а емоційною реакцією суб'єкта в певних обставинах.

Два інших типи соціальної дії ціннісно-раціональний і цілераціональнй - уже повною мірою, як вважає Вебер, відповідають строгим критеріям соціальної дії як такої.

• Ціннісно-раціональна поведінка індивіда пов'язана насамперед зі свідомою і наперед плановою орієнтацією не на досягнення якоїсь мети, а перш за все на свої власні переконання про честь, обов'язок, гідність тощо. Можливі наслідки такої дії виступають на задній план порівняно зі змістом тієї чи іншої цінності. Така поведінка завжди підпорядкована "заповідям" чи "вимогам", у підкорені яким даний індивід вбачає свій обов'язок". Вебер зауважує, що такого типу поведінка трапляється в житті нечасто, одначе її значення настільки важливе, що дає підставу включати цей тип до загальної класифікації; Раціональний по відношенню до цінності, ціннісно-раціональиий вчинок зробив,наприклад, капітан, який відмовився покинути своє судно, яке зазнало катастрофи. Вчинок виявляється ціннісно-раціопальним у такому разі не тому, що направлений на досягнення певної мети, яка зовні фіксується, а тому, що не прийняти виклику або покинути тонучий корабель було б безчестям. Суб'єкт поступає раціонально, йдучи на ризик не заради досягнення результату, а з вірності власному уявленню про честь.

• Цілераціональною Вебер називає таку поведінку, коли насамперед "прораховуються" всі можливі наслідки дії і засоби її досягнення. Така поведінка не емоційна і не традиційна, оскільки побудована на свідомому виборі і розрахунку. У будь-якому випадку головним компонентом цієї дії є спрямованість на досягнення певної мети чи цілі.

Це дії інженера, який будує міст; спекулянта, який прагне заробити гроші; генерала, який хоче отримати перемогу. У всіх цих випадках цілераціональна поведінка визначається тим, що суб'єкт ставить перед собою ясну мету і застосовує відповідні засоби для її досягнення.

Загалом, зауважує Вебер, чисті типи тієї чи іншої соціальної поведінки трапляються рідко, проте уся багатоманітність форм людської взаємодії може розглядатись з точки зору тяжіння до того чи іншого типу.

Реально протікаюча поведінка індивіда, говорить Вебер, орієнтована, як правило, у відповідності з двома і більше видами* дії: в ній мають місце і цілераціональні, і ціннісно-раціональні, і афективні, і традиційні моменти. У різних типах суспільства ті чи інші види дії можуть бути переважаючими: в традиційних суспільствах переважає традиційний і афективний типи орієнтації дії, в індустріальному ціле- та ціннісно-раціональний.

Теорія раціоналізму та "Протестантська етика і дух капіталізму"

Вебер не випадково розташував чотири описаних ним типи соціальної дії в порядку зростання раціональності; такий порядок не просто методологічний прийом, зручний для пояснення: Вебер переконаний, що раціоналізація соціальної дії це тенденція самого історичного процесу. І хоча цей процес протікає не без "перешкод" і "відхилень", європейська історія останніх століть і інших, неєвропейських цивілізацій, на шляху індустріалізації, прокладений Заходом, свідчать, що раціоналізація є всесвітньо-історичним процесом.

Для пояснення суті теорії раціоналізації, необхідно уточнити поняття «раціональний» та протилежне йому поняття «ірраціональне».

Раціональне (лат. ratonalis – розумний, ratio – розум) те, що осягається розумом, охоплюється логічними засобами. У широкому розумінні філософських напрямок, що протиставляє містиці, теології переконання у здатності людського розуму пізнавати закони розвитку природи і суспільства.

Ірраціональне (від лат. irrationalis – нерозумний) недоступний розумові, неосяжне мисленням, таке, що не можна виразити в поняттях.

У всіх дослідженнях Вебера провідною ідеєю була думка про раціональність як визначній рисі сучасної європейської культури. В основі раціональності лежать вигода, чистий розрахунок, тому і мораль, і право, і політика стали підпорядковуватись раціоналізму.

Раціоналізація постає як результат поєднання цілого ряду історичних фактів, які визначили напрямок розвитку Європи за останні 300-400 років. Поєднання цих фактів не розглядається Вебером як щось наперед визначене. Скоріш за все, це свого виду історичний випадок. Трапилось так, що в певний період часу і в певному районі світу зустрілось декілька феноменів, які несли в собі раціональне начало:

• антична наука, особливо математика, доповнена в епоху Відродження експериментом і яка набула з часів Галілея характер нової, експериментальної науки;

• раціональне римське право, якого не знали попередні тини суспільства і яке отримало на європейському ґрунті свій подальший розвиток у середні віки;

• раціональний спосіб ведення господарства.

Фактором, який дозволив як би синтезувати всі ці елементи, виявився, згідно Веберу, протестантизму який створив світоглядні передумови для здійснення раціонального способу ведення господарства (перш за все для втілення в економіку досягнень науки і перетворення останньої в безпосередню виробничу силу), оскільки економічний успіх був звеличений протестантською етикою у релігійне покликання.

У результаті в Європі вперше виник новий, який до цього ніколи не існував і тому не мав аналогів в історії тип суспільства, який сучасні соціологи називають індустріальним. Всі попередні типи суспільства, які існували до цього часу на відміну від сучасного Вебер називає традиційними. Найважливіша ознака традиційного суспільства це відсутність в них формально-раціонального господарства. Що ж уявляє собою це останнє? Формальна раціональність - це перш за все калькульованість, те, що піддається кількісному обрахунку та обліку.

Вебер розглядав капіталізм як певну форму економічного раціоналізму систему, що побудована на розрахунку норми прибутку та раціональному планування виробничого процесу.

Однак, як неодноразово зауважував Вебер, його цікавить не об'єктивний аспект економічного раціоналізму, а суб'єктивний, а саме: певні нахили людей до раціональної економічної поведінки.

Особливої ваги Вебер надає фактові співвідносності між господарчим статусом і конфесійною приналежністю. Результатом досліджень колег Вебера був той факт, що більшість тих представників західноєвропейського великого бізнесу, що вважають себе віруючими, належать, як правило, до протестантських конфесій. Це дало змогу дійти до висновку, що саме протестанти виявляють специфічну схильність до економічного раціоналізму, тоді як послідовники католицизму та інших конфесій такої схильності не проявляють.

У роботі «Протестантська етика та дух капіталізму» Вебер намагався відстояти думку про специфіку особистісних ціннісних орієнтацій тих, хто одержав виховання у протестантському середовищі. Вебер доходить висновку, що своєрідний склад психіки, привитий вихованням і, зокрема, тим його напрямом, який зумовлений релігійною атмосферою країни і сім'ї, визначає вибір професії і подальший напрямок професійної діяльності. Ціннісне ж ядро протестантської культури складають норми і приписи аскетичного характеру, котрі вимагають від віруючого пуританської поведінки, строгого раціонального контролю за способом життя і, зокрема, відмови від гедоністичної життєвої поведінки.

Вебер переконаний, що капіталізм як система раціонального господарювання і «дух капіталізму» як певна психологічна готовність до саме такого господарювання - це не ідентичні речі. Раціонально вміли господарювати вже в Індії, Китаї, Вавилоні та інших стародавніх культурах. У певному розумінні можна вважати, що там мав місце свого роду капіталізм, однак там не було саме того, що звуть «духом капіталізму». Натомість, як переконаний Вебер, у Новій Англії такий «дух» був наявний ще задовго до капіталістичного розвитку цього краю.

11