9. Договірно-правовий метод регулювання правовідносин з приводу публічних фінансів.

Даний спосіб найбільш розповсюджений у цивільному праві. Проте розповсюдження договірних форм та методів на сферу державного управління не оспорюється. Останнім часом повернулись знов до розробки таких видів договорів як адміністративно-правовий договір та конституційно-правовий договір, лише у фінансовому праві продовжуються дискусії з приводу можливості застосування даного способу правового регулювання.

Хоча останнім часом у фінансово-правовому регулюванні викорис­товуються засоби, властиві цивільно-правовому регулюванню, зок­рема укладення договору при наданні податкового кредиту (ст..198ПКУ*, цільових податкових пільг, при реструктуризації заборгованості підприємств з платежів до державного бюджету. Інший приклад можна навести з ст.. 104.БКУ «Субвенції на утримання об'єктів спільного  користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування» Умови утримання об'єктів спільного користування чи ліквідації негативних на­слідків діяльності об'єктів спільного користування та надання субвенції визначаються на договірних засадах між надавачем субвенції та її отримувачем.

Договірна форма притаманна також для відносин щодо: здійснення Пенсійним фондом окремих банківських операцій, добровільних внесків до державних цільових фондів, державного кредиту. У цих випадках договір є засобом фінансово-правового регулювання, а не цивільно-правового, оскільки названі відносини виникають у сфері публічних фінансів, регулюються нормами фінансового права і ґрунтуються на чітко визначених повноваженнях.

Проте, більшістю науковців вважається, що для фінансово-правового регулювання суспільних відносин в цілому найбільш характерними є приписи і заборони, тобто таке регулювання є владно імперативним.  Договір являє собою юридичний факт, що виступає підставою виникнення, зміни, припинення фінансових правовідносин. Договірні відносини у фінансовому праві неоднорідні.

До суттєвих ознак фінансово-правових договорів можна віднести наступні:

По-перше, фінансові договори можуть бути укладені між учасниками фінансових відносин, причому на стороні одного з них завжди виступає орган держави (місцевого самоврядування*, наділений не просто владними повноваженнями, а владно-фінансовими повноваженнями.

По-друге, фінансові договори укладаються в рамках здійснення фінансової діяльності держави та територіальних громад, іншими словами предмет даних договорів повинен відповідати предмету регулювання фінансового права.

По-третє, фінансові договори направлені на одну з трьох основних цілей – збирання, розподіл чи використання грошових коштів держави, територіальних громад.

По-четверте, підставою для укладення фінансового договору є, як правило, нормативний припис державного органу, наділеного відповідною владно-фінансовою компетенцією.

Фінансово-правові договори відносяться до числа публічно-правових договорів, оскільки відповідають всім юридичним ознакам останніх; принципово відрізняються від подібних публічно-правових договорів, які використовуються іншими галузями права, своїм предметом і характером обов’язків сторін; мають специфічні правові особливості, які відокремлюють їх в окрему групу – фінансово-правових договорів чи фінансових публічно-правових договорів.

Можна виділити 4 групи  фінансово-правових договорів.

Перша група договорів – це безпосередньо цивільно-правові договори “вплетені” в тканину фінансових правовідносин. При використання окремих договірних конструкцій у фінансовому праві законодавець встановлює пряме посилання до норм цивільного законодавства. Це означає, що при укладенні певного договору суб’єкти фінансових відносин переміщуються в сферу цивільно-правового регулювання. Цивільне законодавство регламентує не тільки порядок укладення договору та його суттєві умови, але і питання відповідальності сторін за його неналежне виконання. В якості прикладу таких договірних відносин у фінансовому праві можна назвати договір податкової поруки, який міг укладатися між платником податків та банком та виступав одним з способів забезпечення виконання податкового зобов’язання до липня 2011 року. Згідно ПК РФ таким ознакам відповідає договір податкової застави, який використовується в якості засобу забезпечення виконання зобов’язання платником податків зі сплати податків.

Друга група договорів, яка використовується як спосіб регулювання фінансових відносин, характеризується більшим ступенем залежності від імперативних велінь уповноважених суб’єктів фінансових правовідносин. Такі договори характеризуються тим, що поєднують в собі елементи цивільно-правових принципів побудови відносин та одночасно достатньо детально врегульовані фінансовими нормами. На думку вчених, до такої групи договорів слід відносити: відносини по зворотному бюджетному фінансуванню, з інвестиційного податкового кредиту, цільових податкових пільг.Договірним відносинам завжди передує управлінське рішення державного органу про надання відповідному суб’єкту бюджетного чи податкового кредиту. По-третє, договір фактично є роз’ясненням до закону чи управлінського рішення, свобода розсуду суб’єктів є незначною.

У сфері фінансових правовідносин виділяють також таку групу фінансово-правових договорів як компетенційно - розмежувальні договори та угоди про делегування повноважень, які укладаються між різними рівнями та гілками влади. Досить поширеною є така група договорів у складних (федеративних*державах, наприклад РФ.

Четверту групу фінансово-правових договорів складають міжнародні договори про уникнення подвійного оподаткування. Міжнародне подвійне оподаткування – це одночасне обкладання в різних країнах ідентичними податками, або такими, що мають однакову природу. Основним призначенням двосторонніх податкових договорів є: запобігання податковим шахрайствам, уникнення подвійного оподаткування, запобігання ухилення від оподаткування, розподіл податкових прав між договірними державами, запобігання податкової дискримінації.

10. Заборони, рекомендації та заохочення у фінансовому праві.

Спосіб правової заборони означає, що на суб’єкта покладається обов’язок утриматись від здійснення певних дій. Окремі науковці пропонують розмежовувати заборони та обмеження, мотивуючи це тим, що обмеження є родовим поняттям, яке включає: обов’язки, заборони, призупинення, покарання та ін. Сутність заборони як виду правового впливу на фінансові відно­сини полягає в тому, що правова норма покладає на своїх адресатів юридичний обов'язок утримуватися від здійснення певних значущих дій в умовах, які передбачені відповідною нормою (наприклад, нормою ст. 48 Закону України «Про Національний банк України» заборонено використання золотовалютного резерву для надання кредитів і гарантій резидентам та нерезидентам України*[1]. Юридичні заборони вченими пропонується класифікувати за різними підставами:

за функціональним значенням:

імпліцитні (виконують превентивну функцію, виступаючи в якості допоміжного засобу стосовно зобов’язуючих та дозвільних норм – ст. 67 КУ*;

експліцитні (заборона набуває визначального значення – норми, які встановлюють санкції за податкові правопорушення - згідно ч.1 ст. 126 ПКУ у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового  зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом,  такий  платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу*.

за характером та об’ємом правової інформації:

інформативні (містять інформацію про недозволену поведінку - згідно ч.1ст. 121 ПКУ незабезпечення платником податків зберігання первинних документів  облікових  та  інших  регістрів,   бухгалтерської   та статистичної  звітності,  інших  документів  з питань обчислення і сплати податків та зборів протягом установлених статтею  44  цього Кодексу  строків їх зберігання та/або ненадання платником податків контролюючим  органам  оригіналів  документів  чи  їх  копій   при здійсненні податкового   контролю  у  випадках,  передбачених  цим Кодексом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 510 гривень*;

елементарні (не містять такої інформації, або містять мінімальну інформацію*. Наприклад, елементарні заборони, сформульовані в статтях Податкового кодексу України  або Бюджетного кодексу України, що містять конкретні склади порушення відповідного законодавства.

Перераховані критерії для класифікації правових заборон можна доповнити ще одним – за способом вираження заборонних приписів. У відповідності із даним критерієм заборони можуть бути прямими та непрямими. Пряма заборона містить конкретну вказівку на заборону небажаної поведінки за допомогою використання спеціальних слів: «забороняється», «не допускається» і т.п. Непряма заборона прямо не виражена в нормі, але логічно може бути виведена із її змісту. Спосіб непрямих юридичних заборон  використовується при обмеженні компетенції  державних та інших органів влади в різних сферах діяльності.

Отримавши найбільше розповсюдження серед допоміжних способів правового регулювання, рекомендації, тим не менше, неоднозначно сприймаються юристами фінансистами. Деякі не вважають норми, що містять рекомендації правовими, оскільки останні позбавленні такої важливої для правових норм ознаки, як обов’язковості. Інші, не заперечуючи дану ознаку, апелюють, що все таки в разі її прийняття, виконання забезпечується засобами державного впливу. Якщо суб’єкт вибирає варіант, що рекомендується, можливо, що одночасно він набуває і певної користі або заохочення. В тому випадку, коли суб’єкт ігнорує рекомендацію і самостійно вибирає варіант поведінки, ніяких негативних наслідків у вигляді правових санкцій до нього не застосовується.

На відміну від дозволів рекомендація надає суб’єкту право вибору варіанта поведінки, не виказуючи переваги жодному з можливих варіантів.  В якості прикладів можна навести: відносини щодо розподілу доходів та видатків між окремими місцевими бюджетами. Крім того, даний спосіб активно використовується при відомчому регулюванні. Відомчі рекомендації зустрічаються в наказах, листах виданих органами спеціальної фінансової компетенції, і не тільки фінансової компетенції(але тих що стосуються публічних фінансів*

Заохочення також розглядається як самостійний метод правового регулювання. Основною відмінною рисою даного способу є те, що він обов’язково передбачає настання реальних матеріальної чи іншої користі для суб’єкта, що виконає певний припис. Аналіз чинного фінансового законодавства показує, що прямі заохочувальні норми, які містять слово заохочення, практично не зустрічаються. Найбільш розповсюджений спосіб заохочення у податковому праві, зокрема при встановлені податкових пільг. Теорії податкового права виділяють наступні види пільг: вилучення, скидки, зниження ставки податку, зміна строку сплати податку, реструктуризація заборгованості за податками, звільнення від сплати податку, офшори. Безумовно не всі пільги можна розглядати як заохочення. Деякі податкові пільги, що надаються фізичним особам мають виключно соціальний характер і направленні на реалізацію принципу справедливості. (неоподатковуваний. мінімум, мінімальна заробітна плата*.

Податкова пільга – передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов’язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених Податковим кодексом України. Податкова пільга надається шляхом:

а* податкового вирахування (знижки*, що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;

б* зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та збору;

в* встановлення зниженої ставки податку та збору;

г* звільнення від сплати податку та збору.

Більшість ж пільг виконують функцію заохочення, наприклад, при встановлені податку на дохід фізичних осіб законодавець заохочує, винагороджує тих платників,які приймали участь у воєннихдіях, ліквідації наслідків стихійних лих, катастроф, мають інші заслуги перед Батьківщиною.

11. Поняття та еволюція науки фінансового права. 

Наука фінансо­вого права становить сукупність теоретичних понять, тлумачень і уявлень про чинне фінансове право, його предмет і метод, пра­вові підгалузі й інститути, що входять до його складу.

Наукові погляди на сутність і зміст, межі фі­нансового права пройшли довгу та складну еволюцію, без вра­хування якої, на нашу думку, не можливо всебічно проаналізу­вати та адекватно відобразити сутність фінансового права пост-соціалістичної держави. До найбільш дискусійних питань, як правило, належали та продовжують ними залишатися нині наступні проблеми: 1* які саме суспільні відносини належать до сфери фінансового права; 2* які фонди грошових коштів необхідно включати в дану галузь права; 3* яким характером відзначаються фінансово-правові від­носини і чим саме він зумовлений; 4* що являє собою система фінансового права і чим вона зумовлюється; 5* в чому поляга­ють сутність і особливості фінансово-правового методу (чи ме­тодів* регулювання.

Наше розуміння публічних фінансів визначається принци­пом соціального натуралізму. Воно спирається на новітні досяг­нення науки про фінанси і виходить з того, що фінансові відносини - це відносини з розподілу та перерозподілу валового суспільного продукту і національного доходу. Тобто, що це - розподільні та перерозподільні відносини у сфері публічних фінансів. Проте такої точки зору дотримуються далеко не всі вчені. У всі періоди розвитку науки фінансового права як вітчизняні, так і зарубіжні юристи-фінансисти нерідко саме поняття "фінан­сове право" ототожнювали з фінансами, з фінансово-правовою наукою і навіть з наукою про фінанси. Таке змішування якісно різних категорій - юридичних, економічних, науково-пізнаваль­них - глибоко помилкове. Проте ми були б не об'єктивними, як би не сказали, що таке змішування має певне логічне пояснення (не переплутати з виправданням*. Зокрема, методологічним ключем до такого пояснення є те, що "фінансове право" як юри­дична категорія генетично пов'язане з "публічними фінансами" як економічною категорією. При цьому характер їх взає­мозв'язку детермінований діалектикою форми та змісту. Тут: Лебедев, Патлаєвський, Янжул (див. пит..2)

 Період становлення радянської доктрини фінансового права (1918-1939 рр.*. Цей період у розвитку науки фінансового права чи не найдраматичніший. Він розпочався із закриття більшови­ками усіх кафедр фінансового права, що були раніше створені у вузах країни, а пізніше, з 1929 по 1939 роки, продовжився ще жахливіше - фінансове право як навчальна дисципліна взагалі було вилучено з програм підготовки фахівців-юристів як "бур­жуазну дисципліну". Тим не менше фінансові відносини продо­вжували у суспільстві об'єктивно існувати, даючи знати про се­бе на кожному кроці, а в силу цього розвивалась і наука фінан­сового права. Звісно, методологічні засади її поступу докорінно відрізнялися від попередніх. Найповніше вони були сформульо­вані у Конституції РСФСР 1918 р. Розділ V цієї Конституції називався "Бюджетне право". У ньому були викладені засади фінансової політики нової влади. На перше місце, природно, були поставлені бюджетні інтереси "диктатури трудящих". Наука фінансового права зобов'язу­валась сконцентруватись на розробці проблем бюджетного пра­ва. Необхідно особливо підкреслити, що у 20-і роки XX ст. всупереч об'єктивному процесу значного звуження сфери това­рно-грошових відносин внаслідок одержавлення суспільного виробництва методами експропріації, націоналізації та колекти­візації ще більше посилилась тенденція до ототожнення фінан­сів тільки з грошовими відносинами. На рубежі 30-х-40-х років XX століття ця тенденція стала домінуючою, а дещо пізніше -пануючою в науці фінансового права. Інші погляди на суспільну природу фінансів та фінансового права в цей час по-суті не ви­словлювались.

3. Радянська доктрина фінансового права (1940-1990 рр.*.Класичний період розвитку радянського фінансового права розпочався у 1940 році, після опублікування статті Ю.А. Ровинського "Предмет радянського фінансового права" та першого радянського підручника з фінансового права. У цих роботах раніше фрагментарні, неповні, безсистемні знання з радянського  фінансового права були вибудувані у чітку, внутрішньо-логічну систему категорій та понять, з чітко визначеними межами пред­мету фінансово-правового регулювання та його методом. Це сталося в ході найбільш плідної в довоєнний період дискусії про систему права та систему законодавства, яка відбулася на рубе­жі ЗО-х-40-х років XX століття. "Радянське фінансове право як галузь радянського соціалістичного права є сукупність норм, що регулюють відносини в галузі фінансової діяльності дер­жави з метою виконання її завдань і функцій, спрямованих на по­будову комунізму в СРСР" – Ровінський.

Рівно через сорок років після визначення сфери дії фінан­сового права Ю.А. Ровинським його суттєво уточнила та збага­тила одна з учениць цього відомого науковця та педагога, фун­датор української школи юристів-фінансистів Л.К. Воронова. "Фінансове право, - зазначала вона, - це сукупність правових норм, що регулюють відносини в галузі мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, що є частиною національного доходу країни, з метою забезпечення виконання завдань і функцій радянської загальнонародної держави".

4. Розуміння фінансового права у пострадянський період (1991-2013 рр.*.

В постсоціалістичний період сферу дії фінансо­вого права розширили ще більше, включивши до неї поряд з фі­нансовою діяльністю держави ще й фінансову діяльність органів місцевого самоврядування. Дане визначення із вищезазначеним уточненням нині наводиться майже у всіх підручниках, навча­льних посібниках, наукових виданнях, що оприлюднюються в Україні та інших постсоціалістичних державах. Проте при де­тальнішому аналізі з'ясовується, що наведене вище та усі інші, йому подібні, визначення предмету фінансового права мають недоліки онтологічного та методологічного характеру. Головним недоліком такого підходу до визначення пред­мету фінансового права - тільки зазначенням його меж - є те, що він є нічим не обгрунтованим відступом від загальноприйнятого у континентальній системі права критерію поділу права на галузі у відповідності зі змістом суспільних відносин, що ре­гулюються тією чи іншою системою норм права. При цьому вказівка на обсяг предмету правового регулювання не обов'яз­кова у визначенні предмету, хоча в силу традицій, що склались, вона може міститися також.

Серед провідних науковців у галузі фінансового права, що активно впливають на розвиток науки, вдосконалення категорій­ного апарату, вирішення методологічних завдань, що постають перед цією галуззю права, слід назвати представників російської школи — Д. В. Вінницького, С. В. Запольського, О. Ю. Грачову, С. Г. Пепеляєва, 1.1. Кучерова, І. В. Рукавишникову, М. В. Карасьову, М. В. Івлієву, О. В. Покачалову, Д. М. Щьокіна та бага­тьох інших.

Перестали бути науковою «цілиною» й інститути податково­го права, фінансового контролю, банківської діяльності. У сфері банківської діяльності здійснено докторські дослі­дження автора даного підручника й Т. А. Латковської.