1*Роботодавці

2*працівники ;

3* фізичні особи, які виконують роботи (надають послуги* на підприємствах, в установах та організаціях

4* фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності;

5* особи, які забезпечують себе роботою самостійно;

6* громадяни України, які працюють у розташованих за межами України дипломатичних представництвах і консульських установах України, філіях, представництвах;

7* особи, які працюють на виборних посадах в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян та отримують заробітну плату (винагороду* за роботу на такій посаді;

8* працівники воєнізованих формувань, гірничорятувальних частин незалежно від підпорядкування, а також особовий склад аварійно-рятувальної служби, утвореної відповідно до законодавства на постійній основі;

9* військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби*, особи рядового і начальницького складу;

10* батьки - вихователі дитячих будинків сімейного типу, прийомні батьки, якщо вони отримують грошове забезпечення відповідно до законодавства;

11* Особи, які отримують допомогу по тимчасовій непрацездатності;

12* особи, які проходять строкову військову службу у Збройних Силах України, Службі безпеки України, органах Міністерства внутрішніх справ України та службу в органах і підрозділах цивільного захисту;

13* особи, які відповідно до закону отримують допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

14* один з непрацюючих працездатних батьків, усиновителів, опікун, піклувальник, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом.

Облік  осіб ведеться  в  порядку,  встановленому  Пенсійним фондом за погодженням з фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування,   а  щодо   застрахованих  осіб,  які  є  учасниками накопичувальної     системи    загальнообов'язкового    державного пенсійного   страхування   (далі   -   учасниками  накопичувальної пенсійної  системи*  -  з Національною комісією з регулювання ринків фінансових  послуг України та центральним органом виконавчої влади у  сфері соціальної політики. Обліком платників єдиного внеску, забезпеченням збору та веденням обліку страхових коштів, контролем за повнотою та своєчасністю їх сплати, веденням Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування буде займатися Пенсійний фонд України. Єдиний соціальний внесок буде сплачуватися саме на його рахунки. Потім ці суми будуть розподілятися серед фондів соціального страхування.

Взяття на облік осіб, здійснюється Пенсійним фондом шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників.

Зняття з обліку платників єдиного внеску здійснюється Пенсійним фондом на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, - за їхньою заявою після проведення передбачених законодавством перевірок платників, звірення розрахунків та проведення остаточного розрахунку.

Права та обов'язки платника єдиного внеску. Платник єдиного внеску має право:

1* безоплатно отримувати від територіального органу Пенсійного фонду інформацію, необхідну для виконання обов'язків; 2* звертатися до Пенсійного фонду з письмовою заявою про зміну умов сплати єдиного внеску у разі зміни його статусу як платник; 3* безоплатно отримувати від Пенсійного фонду консультації та роз'яснення щодо прав та обов'язків платника єдиного внеску, порядку сплати єдиного внеску; 4* оскаржувати рішення територіального органу Пенсійного фонду та дії, бездіяльність його посадових осіб; 5* захищати свої права та законні інтереси, а також права та законні інтереси застрахованих осіб, на користь яких він сплачує єдиний внесок, у тому числі в суді. Платник єдиного внескузобов'язаний: 1* своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; 2* вести облік виплат (доходу* застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком; 3* допускати посадових осіб територіального органу Пенсійного фонду до проведення перевірки правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску за наявності направлення на перевірку та посвідчення осіб, надавати їм передбачені законодавством документи та пояснення з питань, що виникають у процесі перевірки; 4* подавати звітність до територіального органу Пенсійного фонду у строки; 5* надавати безоплатно застрахованій особі та на вимогу членів сім'ї померлої застрахованої особи відомості про заробітну плату (дохід*, суму сплаченого єдиного внеску та інші відомості про застраховану особу, що подаються до територіального органу Пенсійного фонду; 6* пред'являти на вимогу застрахованої особи, на користь якої він сплачує єдиний внесок, повідомлення про взяття на облік як платника єдиного внеску та надавати інформацію про сплату єдиного внеску

База нарахування єдиного внеску.  Єдиний внесок нараховується: 1* - для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого*, 2, 3, 6, 7 і 8, - на суму нарахованої заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" ( 108/95-ВР *, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг* за цивільно-правовими договорами;

-  для платників, зазначених в абзаці сьомому пункту 1, - на суму грошового забезпечення, оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності, що здійснюється за рахунок коштів роботодавця, та допомоги по тимчасовій непрацездатності; допомоги або компенсації відповідно до законодавства.

Нарахування та сплата єдиного внеску за платників, зазначених у пунктах 10, 12, 13 та 14, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, але не менше мінімального страхового внеску за кожну особу;

2* для платників, зазначених у пункті 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування* та 5, - на суму доходу (прибутку*, отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб - підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід (прибуток*.  (До членів сімей фізичних осіб - підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, належать дружина (чоловік*, батьки, діти та інші утриманці, які досягли 15-річного віку, не перебувають у трудових або цивільно-правових відносинах з такою фізичною особою - підприємцем, але спільно з ним провадять підприємницьку діяльність і отримують від цього частину доходу*

3* для платників, зазначених у пункті 4, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе та членів сім'ї, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу;

4* для платників, зазначених у пункті 11 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму допомоги по тимчасовій непрацездатності.

Для осіб, які працюють у сільському господарстві, зайняті на сезонних роботах, виконують роботи (надають послуги* за цивільно-правовими договорами, творчих працівників (архітекторів, художників, артистів, музикантів, композиторів, критиків, мистецтвознавців, письменників, кінематографістів*, та інших осіб, які отримують заробітну плату (дохід* за виконану роботу (надані послуги*, строк виконання яких перевищує календарний місяць, єдиний внесок нараховується на суму, що визначається шляхом ділення заробітної плати (доходу*, виплаченої за результатами роботи, на кількість місяців, за які вона нарахована. Зазначений порядок нарахування внеску поширюється також на осіб, яким після звільнення з роботи нарахована заробітна плату (дохід* за відпрацьований час або згідно з рішенням суду середню заробітну плату за вимушений прогул.

Нарахування єдиного внеску здійснюється в межах максимальної величини бази нарахування єдиного внеску.

Розмір єдиного внеску для кожної категорії платників, визначених Законом, та пропорції його розподілу за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування встановлюються з урахуванням того:

- що вони повинні забезпечувати застрахованим особам страхові виплати і соціальні послуги, передбачені законодавством про загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

- фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків;

- створення резерву коштів для забезпечення страхових виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам;

- покриття адміністративних витрат із забезпечення функціонування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Єдиний внесок не входить до системи оподаткування. Податкове законодавство не регулює порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску.

Кошти, що надходять від сплати єдиного внеску та застосування фінансових санкцій відповідно до  Закону, не можуть зараховуватися до Державного бюджету України, бюджетів інших рівнів та використовуватися на цілі, не передбачені законодавством про загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Для роботодавців ці ставки встановлюються відповідно до класів професійного ризику виробництва, до яких віднесено платників єдиного внеску, з урахуванням видів їх економічної діяльності.

Для працівників які працюють на підприємствах, у фізичних осіб – підприємцях або у фізичних осіб, що забезпечують себе роботою самостійно на умовах трудового договору встановлюється ставка єдиного соціального внеску 3,6%.

Для бюджетних установ єдиний внесок встановлюється у розмірі 36,3 відсотка визначеної бази нарахування.

Максимальна величина бази нарахування єдиного внеску - максимальна сума доходу застрахованої особи, що дорівнює сімнадцяти розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, на яку нараховується єдиний внесок;

Мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід*, та підлягає сплаті щомісяця;

Суми єдиного внескурозподіляються за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування пропорційно до сум єдиного внеску (у відсотках*.

Крім того, суми фінансових санкцій також розподіляються відповідно до пропорцій, визначених для розподілу єдиного внеску.

У разі необхідності центральний орган виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики за пропозицією правлінь відповідних фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування подає узгоджені зі сторонами соціального діалогу зміни розміру єдиного внеску та пропорції його розподілу за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування до Кабінету Міністрів України для внесення їх на розгляд Верховної Ради України. Пропозиції щодо змін розміру єдиного внеску та пропорцій його розподілу за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування вносяться Кабінетом Міністрів України одночасно з проектом закону про Державний бюджет України на наступний рік.

Єдиний внесок обчислюється виключно у національній валюті, у тому числі з виплат (доходу*, що здійснюються в натуральній формі, шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки територіальних органів Пенсійного фонду, відкриті в органах Державного казначейства України для його зарахування.  Для зарахування єдиного внеску в органах Державного казначейства України відкриваються в установленому порядку не бюджетні рахунки відповідному територіальному органу Пенсійного фонду. Зазначені рахунки відкриваються виключно для обслуговування коштів єдиного внеску.

Обслуговування коштів єдиного внеску здійснюється згідно з положенням про рух коштів, що затверджується Державним казначейством України та Пенсійним фондом за погодженням з фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Розрахункове обслуговування територіального органу Пенсійного фонду здійснюється відповідно до умов договорів між органами Державного казначейства України і власниками рахунків.

Обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення* або які підтверджують нарахування (обчислення* виплат (доходу*, на які відповідно до Закону нараховується єдиний внесок. 

Порядок розподілу страхових коштів за видами загальнообов'язкового державного соціального   страхування. Страхові  кошти, акумульовані на централізованих рахунках Пенсійного   фонду,   автоматично   перераховуються   не   пізніше наступного операційного дня після їх зарахування на централізовані рахунки   фондів   загальнообов'язкового   державного  соціального страхування,  на рахунки Накопичувального пенсійного фонду (далі - Накопичувальний  фонд*,  а  у  випадках,  передбачених  законом, - недержавних  пенсійних  фондів  відповідно  до  визначених законом пропорцій. 

130. ЗБОРИ ДО ФОНДУ ГАРАНТУВАННЯ ВКЛАДІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

У відповідності до Положення про порядок розрахунку нарахування і сплати зборів до Фонду гарантування гарантування вкладів фізичних осіб, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування гарантування вкладів фізичних осіб від 02.07.2012 №     1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за №     1273/21585 від 27.07.2012 (далі – Положення):  Початковий збір

Розмір збору: Розмір початкового збору становить 1 відсоток від статутного капіталу банку.

Терміни надання звітності: Звіт «Розрахунок початкового збору, що підлягає сплаті до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб» подається протягом десяти календарних днів з дня одержання банківської ліцензії.

Форма надання звітності: Звіт «Розрахунок початкового збору, що підлягає сплаті до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб» подається в паперовому вигляді і завіряється підписами керівника і головного бухгалтера банку та скріплюється відбитком печатки банку.

Терміни сплати збору: Початковий збір сплачується протягом тридцяти календарних днів з дня одержання банківської ліцензії.

Регулярний збір

Розрахунок, нарахування та розмір збору:  Розрахунок та нарахування регулярного збору здійснюються учасниками Фонду станом на кінець останнього робочого дня звітного кварталу за базовою річною ставкою, яка становить 0,5 відсотка бази нарахування за вкладами в національній валюті та 0,8 відсотка бази нарахування за вкладами в іноземній валюті.

База нарахування для розрахунку регулярного збору визначається як середньозважена за розрахунковий період сума щоденних балансових залишків на рахунках з обліку вкладів та відсотків за ними.

Розрахунковим періодом для визначення бази нарахування є звітний квартал поточного року.

Терміни надання звітності: Звіт «Розрахунок регулярного збору, що підлягає сплаті до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – розрахунок регулярного збору) подається у строк до 10 числа місяця, наступного за звітним кварталом.

Якщо останній день строку подання розрахунку регулярного збору припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, то останнім днем подання розрахунку вважається перший після нього робочий день.

Форма надання звітності: Розрахунок регулярного збору подається в електронному вигляді відповідно до Правил надання звітності учасниками Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, затверджених рішенням виконавчої дирекції Фонду від 09липня 2012 року №   4, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 27 липня 2012 року за №   1269/21581.

Терміни сплати збору: Сплата регулярного збору до Фонду здійснюється щокварталу до 15 числа місяця, наступного за звітним кварталом. Якщо останній день строку сплати регулярного збору припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, то останнім днем сплати вважається перший після нього робочий день.

Фонд має право прийняти рішення про встановлення спеціального збору до Фонду у разі, якщо:

поточні доходи Фонду є недостатніми для виконання ним у повному обсязі своїх зобов’язань щодо виплати відшкодування за вкладами та/або щодо обслуговування та погашення залучених кредитів;

недостатність поточних доходів Фонду - обсяг коштів Фонду є нижчим за 2,5 відсотка від суми гарантованих Фондом коштів вкладників у межах суми відшкодування з урахуванням суми зборів з учасників Фонду, які мають надійти протягом наступного кварталу.

2. Запровадження спеціального збору, його розмір та строк сплати встановлюються рішенням виконавчої дирекції Фонду і затверджуються адміністративною радою Фонду.

Затверджене рішення протягом трьох робочих днів доводиться до відома учасників Фонду.

3. Учасник Фонду зобов’язаний здійснити сплату спеціального збору протягом строку, встановленого у рішенні виконавчої дирекції Фонду.

4. Загальний розмір спеціального збору, сплаченого учасником Фонду протягом року, не повинен перевищувати розміру регулярного збору з такого учасника Фонду, сплаченого ним за попередній рік.

131. Інститут загальнообов’язкового страхування в системі фінансового права.

Питання про місце страхового права в системі права не раз притягувало вчених, які на цей рахунок висловлювали різноманітні судження.Багато з них вважають, що страхове право слід розглядати як комплексну галузь права. З такою позицією погодитись досить важко, оскільки відбувається досить грубе змішування таких категорій, правових явищ як страхове законодавство та правовий інститут страхування, що є неприпустимим.

У  літературі зі страхового права висловлювався погляд про те, що  обов’язкове страхування належить до інститутів публічного права. В.І. Серебровський указував, що «справді ми маємо перед собою різновид особливого інституту публічного права – обов’язкове виконання публічно-правового наказу зобов’язаною  до цього особою».  На думку М.В.Гордона, правовідносини з обов’язкового страхування виходять за рамки цивільного права. Тут укладення договору відсутнє, а органи страхування ведуть облік об’єктів, визначених законом; усі ці об’єкти вважаються застрахованими, іплата з їх власників стягується в обов’язковому порядку. Тому відносини з обов’язкового страхування належать до інституту фінансового права.

Велика частина відносин у галузі страхування керуються нор­мами фінансового права, адже при страхуванні виникають гро­шові перерозподільні відносини. Наявність обставин, які мо­жуть нанести шкоду здоров'ю, життю або майну фізичних і юридичних осіб, примушують страхувальників частину націо­нального доходу, яка їм належить, передати на утворення страхових фондів. Причому участь у створенні цих фондів мо­же бути обов'язковою (при обов'язковому страхуванні — ст. 7 Закону України "Про страхування"* або добровільною (ст. 6 Закону "Про страхування"*. Ці фонди в Україні не належать державі, і вона не втручається в конкретні страхові відносини страхови­ків і страхувальників. Однак держава підтримує публічний фінансовий інтерес усіх учасників страхових відносин, і не тільки регулює частину відносин методом владних приписів, але й частину витрат на виплату відшкодувань працівникам бюджетних установ, які служать у особливо небезпечних умо­вах (військовослужбовці, митники, пожежники, службовці органів внутрішніх справ тощо*, бере на себе за рахунок кош­тів Державного бюджету. Крім того, держава визначає порядок одержання ліцензії і ліцензійні умови для здійснення страхової діяльності в ст. 38 Закону України "Про страхування", у Ліцензійних умовах здійснення страхової діяльності. Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг", Положення про Національну комісію з регулювання рин­ків фінансових послуг, уповноваженим дер­жавним органом, що здійснює видачу ліцензій на здійснення страхової діяльності і нагляд за діяльністю страховиків, є Національна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Якість правового регулювання залежить від того, наскільки правильно норми враховують закономірності суспільних відносин, що регулюються, наскільки високим є рівень загальної та правової культури суб’єктів даних відносин.

У світовій практиці існує три типи фінансово-правового регулювання діяльності у сфері страхування:

1*        коли фінансово-правове регулювання у сфері страхування здійснюється на рівні центральних виконавчих органів влади (Україна, Росія, Велика Британія, ФРН*, що є найбільш поширеним;

2*        фінансово-правове регулювання здійснюється як на державному рівні, так і на рівні провінцій (Канада*;

3*        фінансово-правове регулювання страхової діяльності здійснюється на рівні суб’єктів федерації (США*.

Під фінансово-правовим режимом страхування розуміється особливий порядок правового регулювання, встановлений для фінансово-правових відносин страхової галузі, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання.

Фінансово-правове регулювання діяльності у сфері страхування з боку держави проявляється у:

-  прийнятті нормативних правових актів, що регулюють страхову діяльність (у тому числі й тих, що регулюють фінансові відносини у цій сфері*;

- встановленні обов’язкового страхування в інтересах суспільства та окремих категорій його громадян (державне обов’язкове страхування повністю знаходиться у сфері фінансово-правового регулювання*;

- проведенні спеціальної фінансової політики (ця функція повністю знаходиться у сфері фінансово-правового регулювання страхової діяльності з боку держави*;

- встановленні різноманітного роду податкових пільг суб’єктам страхової справи для стимулювання їх діяльності (застосування пільг у сфері оподаткування та інвестиційної діяльності регулюється нормами фінансового права*;

- створенні правового механізму, що забезпечує нагляд за діяльністю суб’єктів страхової справи й дотриманні ними вимог законодавства, у тому числі й фінансового, що регламентує відносини у сфері страхування.

Особливості правовідносин, які виникають при обов’язковому страхуванні, дозволяють  віднести їх до числа правовідносин, які регулюються фінансовим правом.  Так, характерними рисами страхових правовідносин з державного обов’язкового страхування як фінансово-правових є: по-перше, встановлення державою видів, порядку і умов обов’язкового страхування, яке здійснюється  як за рахунок   засобів самих страхувальників (обов’язкове страхування*, так і за рахунок відповідних бюджетів (державне обов’язкове страхування*.

По-друге, наявність державного контролю (нагляду* в цій сфері чи безпосередня участь держави (уповноваженого органу* в якості обов’язкового суб’єкта з обов’язкового державного страхування.

По-третє, застосування переважно  імперативного методу при регулюванні виникнення, зміни і припинення правовідносин, тобто норми фінансового права визначають  систему й організацію страхування, його види,  порядок обов’язкового страхування, ліцензування страхової діяльності, забезпечення фінансової стійкості страховиків, а також здійснення державного нагляду за страховою діяльністю.

Втручання в діяльність страховиків з боку державних та ін­ших органів, якщо воно не пов'язане з повноваженнями орга­нів, які здійснюють державний нагляд і контроль за діяльніс­тю страховиків, заборонено.

Ст. 116 Конституції України поклала на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, податкової по­літики, політики соціального захисту населення.

В галузі стра­хування Законом України "Про страхування" на Кабінет Міністрів покладено встановлення розміру плати за видачу ліцензії на страхову діяльність; визначення порядку і правил проведення обов'язкового страхування, встановлення особли­вих умов ліцензування обов'язкового страхування, розмірів страхових сум та максимальних розмірів страхових тарифів або методику  розрахунків. Кабінет Міністрів України встановлює випадки та умови, коли із централізованих страхових резервних фондів виплачу­ються компенсації за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю по­терпілих у дорожньо-транспортних подіях, або інших випад­ках (ст. 13 Закону України "Про страхування"*. За вимогами Закону України "Про страхування" страховик створюєгарантійний фонд. Законом визначені і джерела цього фонду: додатковий, резервний капітал та сума нерозподіленого прибутку.

Для забезпечення виконання страховиками зобов'язань що­до окремих видів обов'язкового страхування за Законом Украї­ни "Про страхування" страховики можуть утворювати центра­лізовані страхові резервні фонди і органи, які управлятимуть цими фондами. Положення про централізовані страхові резервні фонди затверджує Національна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Фонди діють на підставі статутів, що затверджуються у порядку, визначеному законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.  Управління ними здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб’єктів соціального страхування: роботодавцями та застрахованими особами.

Управління фондами загальнообов’язкового державного соціального страхування здійснюють правління та виконавчі дирекції страхових фондів, які забезпечують визначені законами конкретні види соціального страхування.

Джерелами централізованих страхових резервних фондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внески власних коштів страховика, а також доходи від роз­міщення коштів централізованих страхових резервних фондів.

Перехід від фінансування загальнообов’язкового державного соціального страхування через систему податків до системи внес­ків має принципове значення, оскільки поняття «соціальний податок» та «страхові внески» різняться як за соціально-еконо­мічною природою, так і за роллю й призначенням у соціальному захисті.

Страхові внески — це форма резервування заробітної плати, яка забезпечує матеріальні виплати та надання соціальних послуг працівникам у разі настання страхового випадку.

Підміна страхових внесків єдиним соціальним податком за прикладом Російської Федерації позбавила б  їх цільового призначення. Фінансові механізми соціального страхування у такому разі знову трансформувалися б у систему соціальної допомоги, що призводить до втрати взаємо­зв’язку індивідуального вкладу застрахованої особи та його роботодавця з розміром соціальних виплат, а також до зменшення надходжень до фондів соціального страхування. Досвід Російської Федерації, яка перейшла з 1.01.2001 року на єдиний соціальний податок (ст. 241 Податкового кодексу Російської Федерації*, показує, що він не тільки не вирішив існуючих соціальних проблем, а навпаки загострив їх у зв’язку із зменшенням надходжень до фондів. Оскільки внески на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань до єдиного соціального податку не включені, а внески до державного фонду зайнятості ліквідовано, то, по суті, єдиного соціального податку не існує.

Страховики як суб'єкти фінансових правовідносин сплачують податки і збори та інші обов'язкові платежі до Державного бю­джету України та внески до державних позабюджетних цільових фондів і придбавають цінні папери, які емітує держава. Як платники податків страховики несуть відповідальність за додержання податкового законодавства і відповідають в ра­зі його порушення.

Відомий своїми теоретичними та практичними напрацюваннями у галузі страхування, професор А.А. Мамедов зазначає, що „Прослідкувати регулюючий вплив держави у галузі оподаткування страхової діяльності можна по різноманітним напрямкам”. Серед них професор виокремлює:

1.        Вплив на попит страхових послуг через оподаткування страхових організацій та інших професійних учасників страхового ринку. Відповідно, структура та рівень податків прямо впливають на ціну та асортимент ринку. Тут необхідно зазначити, що в умовах високих податкових платежів страхові організації відмовляються від малорентабельних, але соціально значимих видів страхування, або намагаються перекласти частину податкового тягаря на споживачів, підвищуючи страхові тарифи.

2.        Прямий вплив на попит страхувальників через систему оподаткування страхових операцій. Обкладення податками страхових премій (внесків* та страхових виплат неминуче відображається на економічній ефективності страхового захисту. Щодо цього напряму впливу податків на страхування, зазначив А.Н Зубець: „В умовах високої чутливості споживачів до ціни страхових послуг та високої еластичності попиту на добровільне страхування, необґрунтоване оподаткування, що призводить до подорожчання страхових послуг, здатне призвести до падіння попиту на страхування цієї форми. Як наслідок зменшуються податкові надходження у доходну частину державного бюджету та стагнація страхової діяльності. У свою чергу, пільговий режим оподаткування страхових операцій сприяє зниженню витрат на страховий захист та стимулює попит на нього”.

3.        Непрямий впливна попит страхувальниківчерез систему оподаткування юридичних та фізичних осіб. Чим вище рівень податкових платежів, тим меншим є залишок вільних грошових коштів у розпорядженні суб’єктів господарювання та громадян, і тим меншим є платоспроможний попит на страхові послуги.

Таким чином, податки потенційно будуть одним із основних факторів, що визначатиме попит та пропозицію в сегменті добровільного страхування у страховому ринку, структуру та обсяг страхового портфеля страхових організацій, й тим самим, ступінь захищеності населення та суб’єктів господарювання від впливу небажаних подій. Із практики останніх років можна зробити висновок, що держава намагається визначити „правильний” розмір ставок податків. Спроби знайти „золоту” середину є більшою мірою завданням економічної політики, але не права. У той же час встановлення особливого порядку правового регулювання відносин у сфері страхування,  що забезпечує доходну частину державного бюджету – задача, безсумнівно, правова.

Відносини в галузі страхування, що регулюються нормами фінансового права, в залежності від суб’єктів, які беруть у них участь, можнакласифікувати так:

1. Відносини між організаціями-страховиками та державою в особі органів виконавчої влади, які здійснюють нагляд за страховою діяльністю (Міністерство фінансів України* з приводу визначення основних положень їхньої  діяльності в цілях здійснення державного нагляду за страховою діяльністю в Україні.

2. Відносини між органами виконавчої влади з нагляду за страховою діяльністю та організаціями — страховиками з приводу видачі ліцензій, встановлення правил формування та розміщення резервів, показників і форм звітності страхових організацій;

3. Відносини між державою в особі Антимонопольного комітету України та організаціями-страховиками з приводу попередження, обмеження й усунення монопольної діяльності та недобросовісної конкуренції на страховому ринку;

4. Відносини з державного обов’язкового особистого страхування, де держава як обов’язковий суб’єкт усіх фінансових правовідносин виступає в якості страховика майнових та особистих інтересів окремих категорій громадян і вибирає заходи для забезпечення їхніх (страхувальників* інтересів.

5. Відносини між Державною податковою службою України, Національною комісією з цінних паперів і фондового ринку з приводу здійснення контрольних функцій за страховою діяльністю.

6. Між державними контрольними органами і страховиками.

Отже, можна прийти до висновку, що державну обов’язкову форму страхування, як інститут фінансового права, відрізняють такі ознаки:

1. Встановлення державою видів, порядку й умов обов’язкового страхування, як за рахунок засобів самих  страхувальників (обов’язкове страхування*, так і за рахунок засобів визначених бюджетів;

2. Наявність державного контролю в цій сфері чи безпосередня участь  держави в якості обов’язкового суб’єкта з державного обов’язкового страхування;

3. Застосування переважно імперативного методу при регулюванні виникнення, зміни і припинення  цих правовідносин, тобто норми фінансового права  визначають систему й організацію страхування, ліцензування страхової діяльності,  забезпечення фінансової стійкості організації страховиків, а  також здійснення  державного контролю  за страховою діяльністю;

4. Обов’язкове страхування встановлюється законом, відповідно до якого, страховик зобов’язаний застрахувати вказані законодавцем об’єкти, а страхувальники – внести  страхові платежі;

5. Автоматичність розповсюдження обов’язкового страхування на об’єкти, вказані законом, при їх появі в народному господарстві;

6. Дія обов’язкового страхування незалежно від внесення страхових платежів;

7. Безстроковість обов’язкового страхування, яке діє протягом усього періоду  існування об’єкта;

8. Загальне охоплення  обов’язковим страхування вказаних у законі об’єктів;

9. Нормування страхового забезпечення з обов’язкового страхування;

10. Обов’язковому страхуванню як повноцінній  ланці фінансової системи властиві  практично всі загальногалузеві принципи фінансового права.

Страхування розглянуто як одну із функцій превентивної діяльності держави, а страхові фонди, створення та використання яких регламентується безпосередньо нормами фінансового права – як частину національного багатства.

Дослідження й аналіз сутності та змісту страхування дало змогу визначити, що з точки зору фінансового права, страхування – це система фінансово-правових норм, які регулюють відносини з формування цільових публічних фондів грошових коштів, призначених для відшкодування збитків, завданих внаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характеру*, передбачених законом та (або* договором, шляхом розкладки суми збитків між учасниками формування цих фондів.

За допомогою фінансових відносин держава впливає на процеси нагромадження та використання страхового капіталу. Через правові норми вона прагне організувати і врегулювати їх належним чином, додає їм відповідної форми і певного змісту, в результаті чого значне коло цих відносин набуває ознак фінансово-правових.

За допомогою фінансових відносин держава впливає на процеси нагромадження та використання страхового капіталу. На підставі правових норм вона прагне організувати і врегулювати їх належним чином, додає їм відповідної форми і певного змісту, в результаті чого ці відносини стають фінансово-правовими. Доводиться необхідність аналізу вказаних правовідносин з нових позицій, із застосуванням абсолютно відмінних від радянських часів методологічних засад. Неврахування в процесі розробки методів та підходів, змін, які сталися в науковому пізнанні, призведе до значних помилок при виробленні певних практичних результатів. А це може прямо відбитися на якості правового регулювання.

132. Види державного обов’язкового соціального страхування. Особливості фінансово-правового регулювання системи страхування.

Страхування — це врегульований правовими нормами процес формування цільових фондів коштів на відшкодування шкоди при виникненні непередбачених явищ, а також на надання матеріальної допомоги громадянам при настанні певних подій в їх житті.

Таким чином, страхування передбачає в основному рух грошових потоків від страхувальників до страховиків, а потім при настанні певних подій — від страховиків до страхувальни­ків.  Страхування, як один із механізмів управління ризиками, сприяє захисту майнових прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, безпеці та стабільності підприємництва. Роль страхування особливо важлива в контексті здійснення реформ, оскільки воно стимулює розвиток ринкових відносин та ділової активності, а також поліпшує інвестиційний клімат.

У сучасний період страхування демонополізоване, але дер­жава не може допустити, щоб виплати постраждалим, як фізич­ним, так і юридичним особам, відшкодовувалися безконтроль­но, тому вона жорстко контролює і регламентує діяльність страховиків через систему державного страхового нагляду.

Страхування підпорядковане загальним завданням розподілу і використання національного доходу в інтересах всього суспільства. Створення і викорис­тання фондів страхування має публічний фінансовий інтерес, оскільки у відшкодуванні збитків, нанесених як природними силами, так і діями людини, зацікавлено все суспільство: дер­жава, органи місцевого самоврядування, кожне підприємство, кожна людина. За допомогою страхових фондів перерозподіля­ється частина національного доходу із суворо цільовим при­значенням — відшкодування нанесених збитків.

Однак перерозподільні відносини у страхуванні обумовлені вірогідністю страхового випадку, який може нанести збитки. Можливість виникнення страхового випадку повинна носити випадковий характер. А основною ідеєю страху­вання є солідарний розподіл шкоди між страхувальниками. Відповідний страховий фонд, що має цільове призначення, утворюється з внесків певних страхувальників і витрачається на покриття збитків, які нанесені тільки постраждалим страху­вальникам, які уклали договори страхування саме з цим стра­ховиком.

Страхові відносини — вид фінансових перерозподільних від­носин, але вони виходять за межі календарного року, оскільки страхові події відбуваються не кожного року. Для того, щоб відшкодувати збитки, завдані особливо стихійним лихом, не­обхідно створити резерви.

Таким чином, завданнями страхування є відшкодування шкоди, нанесеної стихійним лихом або іншими непередбаче­ними подіями, а також заощадження коштів страхувальника.

чим більше суб'єктів певної території або галузі бере участь у створенні страхового фонду, тим менша частка при розкладі втрат припаде на кожного страхувальника. Саме цим і забезпечується концентрація коштів у єдиному фонді і з'яв­ляється можливість відшкодування збитків при невеликих ви­тратах кожного страхувальника. Оскільки шкода не виникає повсякчасно, кошти у фонді накопичуються, а щоб вони не ле­жали, їх інвестують, і страховики одержують прибуток.

Кошти, які страхувальники вносять у страхові фонди, ма­ють одне призначення — відшкодування втрат, які може понес­ти суб'єкт страхових відносин, тому вони віддаються у фонд страховика беззворотньо, якщо не наступають події, від яких застраховане майно, здоров'я чи ще якесь благо, що належить суб'єкту страхових відносин.

В економічному аспекті страхування є системою економічних відносин з приводу створення централізованих і децентралізованих резервів грошових і матеріальних коштів, необхідних для покриття не­передбачених потреб суспільства та його членів. Матеріальний аспект страхування передбачає створення грошових фондів спеціалізованих установ - страхувальників, які використовуються для відшкодування шкоди, що спричинила нещасні випадки, тобто з настанням певних дій.

Отже, за змістом страхування - це система відносин з формуван­ня і використання централізованих і децентралізованих фондів, які необхідні для фінансування непередбачених потреб суспільства і його членів, відшкодування шкоди, яка виникла внаслідок стихійного лиха та інших подібних подій. У модельному законі про державне соціальне страхування, який був прийнятий на десятому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав - учасників СНД (постанова №10-4 від 6.12.2000 р.* державне соціальне страхування визначено як частина системи соціального забезпечення, яка організована дер­жавою в інтересах застрахованих осіб з метою забезпечення держав­них гарантій від можливих наслідків соціальних та/або професійних ризиків і полягає в матеріальному забезпеченні застрахованих осіб, наданні їм соціальної, медичної і реабілітаційної допомоги.

Характерними ознаками страхування є:

- Імовірний характер відносин, за яких неможливо заздалегідь виз­начити конкретного страховика, час настання страхового випадку тощо.

- Поворотність коштів, яка полягає в тому, що страхові платежі після об'єднання їх у страховий фонд підлягають (за відрахуванням витрат за послуги страхової компанії* виплаті страхувальнику.

- Перерозподільний характер відносин, за якого регулюється участь більшої кількості осіб, що вносять страхові внески до фонду, ніж кількість осіб, які отримують право на виплати із страхового фонду.

- Цільове використання створюваного фонду, тобто витрачання стра­хових ресурсів виключно в чітко визначених випадках, які обумовлені договором.

Для аналізу сутності страхування важливим є визначення місця та ролі страхування у фінансовій системі країни. До того ж, дослідження існуючого масиву теоретичних розробок у цій сфері дає змогу стверджувати, що сутність страхування детермінується у його функціях, аналіз яких вказує на присутність фінансово-правових основ досліджуваної категорії, що підтверджує актуальність цього дослідження. Вирізняють такі функції стра­хування: розподільчу, яка в страхуванні виявляється у формі попередження, відновлення та ощадної, і контрольної. В рамках будь-якої з них здійснюється обіг грошових коштів, розподіл (перерозподіл* грошової форми вартості, оскільки страхування – специфічна частина фінансів суспільства.

Розподільча виявляється у формах: - Попереджувальна форма дає змогу здійснювати досить широку систему профілактичних заходів, інвестувати кошти страхових фондів відповідно до програми, державні цінні папери тощо. - Відновлювальна форма дає змогу повністю або частково відшкодувати втрати внаслідок страхового випадку, виплатити обу­мовлену законодавством або договором грошову суму.

Ощадна функціязабезпечує акумулювання грошових коштів за їх цільовим призначенням.

Контрольна функція сприяє надходженню коштів страхового фонду на чітко визначені цілі, в певних випадках і певному колу суб'єктів.

Учасниками загальнообов’язкового державного соціального страхування є держава, страховики та страхувальники. Держава розробляє і приймає законодавство з питань соціального страхування. Страховики, якими є фонди соціального страхування, контролюють його виконання.Страхувальники, в ролі яких виступають роботодавці, а іноді й застраховані особи, виконують покладені на них обов'язки та несуть відповідальність.

За правовим режимом, суб'єктним складом, методами регулювання страхові фонди поділяються на децентралізовані(що створюються са­мими господарюючими суб'єктами для ліквідації непередбачених збитків і витрачаються на їх розсуд* і централізовані(формують публічний цільовий фінансовий резерв суспільства, держави чи громади*.

Може бути кілька різновидів страхових фондів на певних рівнях:

1*        децентралізовані страхові фонди підприємств;

2*   відомчі страхові фонди, які створюються на рівні міністерств, відомств тощо;

3*        резервний фонд бюджету для здійснення непередбачених ви­трат, які не мають постійного характеру, порядок використання коштів із якого визначає Кабінет Міністрів України;

4*   сукупний фонд централізованих резервів державного страху­вання, який створюється за рахунок децентралізованих над­ходжень.

Види страхування розрізняють за певними ознаками.

За об'єктом страхування: майнове й особисте, страхування відповідальності .  Об'єктом майнового страхування є майнові інтереси, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном. Об'єктом осо­бистого страхування виступають особові блага громадянина, пов'язані з його життям, здоров'ям, працездатністю. Об'єктами страхування відповідальності виступають обов'язки страхувальників виконувати договірні умови з постачання продукції, погашення заборгованості кредиторам або відшкодування матеріальної чи іншої шкоди у випадку, якщо її завдала інша особа.

Страхування є самостійною ланкою фінансової системи України. Воно виступає у двох формах:

1. обов’язкового соціального страхування (державного і недержавного* та

2. страхування, що пов'язане з непередбачуваними над­звичайними подіями. Відповідно до ст. 46 Конституції України, грома­дяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпе­чення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також за віком та в інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Відповідно до Закону України “Про страхування” в редакції від 04.10.2001 року державне страхуванняможе бути у двох формах: добровільним або обов'язковим.  Добровільне страхування здійснюється на основі договору між стра­хувальниками і страховиками. Порядок укладення такого договору, виконання і розривання регулюється цивільним законодавством. Застосовується у вигляді страхування життя, транспортних засобів, які належать громадянам, тощо.

Узагальнюючи аналіз фінансово-правового режиму добровільного страхування, зазначається, що при встановленні цього режиму держава виходила із потреб формування такого правового механізму, який забезпечував би високий рівень надійності страховиків. Як уявляється, реалізація цього завдання має здійснюватися саме державою. Механізм його реалізації криється у   фінансово-правових нормах страхового законодавства.   Це, насамперед, норми, що визначають вимоги щодо 1. платоспроможності страховиків, 2. порядок забезпечення їх фінансової надійності. Сюди відносяться й 3. правила, які встановлюють порядок проведення інвестиційної діяльності страховиків.

Особливості фінансово-правового режиму добровільного страхування обумовлені специфікою інверсії страхового циклу, його тривалістю, складністю під час визначення строку страхових зобов’язань, формування страхових резервних фондів страхових організацій в залежності не від прибутку, а від прийнятих страхових зобов’язань.

Фінансово-правовий режим добровільного страхування здійснює, перш за все, суттєвий вплив на порядок створення та використання страхових резервних фондів. Зазначається значуща роль у цьому процесі Міністерства фінансів України та Національної комісії з регулювання ринку фінансових послуг, нормативно-правові акти яких визначають правовий режим страхових резервних фондів страховиків.  Порядок їх формування, використання та звітності визначається змістом та формою  зазначених правових норм, при цьому ступінь імперативності цих норм не знижується і не залежить від того, що вони закріплені у підзаконних актах, а не в законі.

Фінансово-правовий режим добровільного страхування здійснює й додатковий регулятивний вплив на грошовий обіг. Проявляється він у тому, що при страхуванні частина тимчасово вільних коштів виводиться із готівкового обігу, тим самим, регулюючи грошовий обіг та укріплюючи валюту держави, формуючи позитивний платіжний баланс держави. Окрім того, наголошується на важливості функціонування механізму фінансового моніторингу в діяльності страхових організацій, який заснований на зборі та аналізі інформації про поточний фінансовий стан страхової організації. Актуалізується це питання і у зв’язку зі сплатою страховиками до відповідних бюджетів податкових платежів.

Обов'язкове страхуванняздійснюється відповідно до закону. Умови і порядок його проведення визначають­ся відповідними нормативними фінансово-правовими актами. Є два види обов'язкового страхування: 1* за рахунок коштів бюджету і 2* за рахунок коштів страховиків.

Обов'язкове державне страхування в Україні виступає  також  і  у формі соціального страхування, що регулюється спеціальним законодавством України. Обов'язкове державне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, які передбачають надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян на випадок хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втра­ти годувальника, безробіття з незалежних від них умов, через старість та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом виплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел.

133. Поняття, правова природа та принципи міжбюджетних відносин.

Сутність і зміст міжбюджетних відносин розкриваються у визначенні, яке міститься у статті 81 Бюджетного кодексу України, де міжбюджетні відносини визначаються як відносини між державою, Автономною Республікою Крим і територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.

Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності повноважень на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, та фінансових ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень.

З визначення міжбюджетних відносин, яке міститься в Бюджетному кодексі України, зрозуміло, що суб’єктами цих відносин є виключно публічно-територіальні утворення (держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади*, а об’єктом – фінансові ресурси (бюджетні кошти*.

Міжбюджетні відносини забезпечують територіальний перерозподіл фінансових ресурсів та здійснюють безпосередній вплив на соціально-економічний розвиток регіонів, правове регулювання міжбюджетних відносин реалізує конституційні права громадян. Крім того, необхідність у регулюванні міжбюджетних відносин виникає в основному тоді, коли у органів влади територіальної громади нижчого рівня при формуванні бюджетів з об’єктивних причин не вистачає коштів від дохідних джерел (власних, закріплених на постійній основі повністю чи частково*, для забезпечення мінімально необхідних видатків у відповідності з покладеними на них функціями та повноваженнями.

Регулювання бюджетних правовідносин в аспекті міжбюджетних відносин передбачає функціонування відносин:

а* з таким об’єктом, як бюджетні кошти, які підлягають розподілу (міжбюджетні трансферти*. Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Ці відносини можна назвати майновими міжбюджетними відносинами і сюди слід віднести:

- відносини по наданню дотацій вирівнювання (міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету*;

- відносини по наданню субвенцій (міжбюджетних трансфертів для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції*;

- відносини з передачі коштів до державного чи місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

- відносини з надання додаткових дотацій;

б* процесуального, організаційного характеру:

- відносини із розподілу доходних джерел між рівнями бюджетної системи;

- відносини із закріплення видаткових повноважень між рівнями бюджетної системи;

- відносини із здійснення контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, які передані в рамках міжбюджетних відносин;

- відносини із подання звітів про отримання та використання бюджетних коштів у рамках міжбюджетних відносин.

У сукупності всі зазначені відносини утворюють міжбюджетні відносини в широкому розумінні[1].

Об’єднуючою ознакою є обов’язкова та виключна участь публічних суб’єктів – держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.

Загальними є і завдання, які вирішуються в міжбюджетних відносинах – забезпечення збалансованості всіх бюджетів бюджетної системи України. Разом з тим, Бюджетний кодекс України в статті 81 до міжбюджетних відносин відносить не всі відносини, які виникають між різними бюджетами, а тільки ті з них, які пов’язані з майновим аспектом, – передачею фінансових ресурсів (бюджетних коштів*.Такі відносини утворюють міжбюджетні відносини у вузькому розумінні.

Міжбюджетні відносини всередині країни мають ґрунтува­тися на певних принципах, до яких у фінансово-правовій на­уці відносять, зокрема, такі:

1* збалансованість інтересів усіх учасників міжбюджетних відносин;

2* законодавче розмежування видаткових повноважень, відповідальності та доходних дже­рел між різними рівнями бюджетів;

3* самостійність бюджетів різних рівнів;

4* обґрунтованість надання фінансової допомоги та вирівнювання доходів місцевих бюджетів;

5* ефективність контрою за повнотою та цільовим характером використання фі­нансової допомоги.

Крім цього, варто виділити також ще кіль­ка принципів, на яких засновуються міжбюджетні відносини, а саме:

1* розподіл і закріплення видатків за певними рівнями бюджетної системи держави;

2* розмежування (закріплення* на постійній основі та розподіл за тимчасовими нормативами регулюючих доходів за бюджетами різних рівнів бюджетної системи держа­ви (відповідно до цього принципу щорічними законами про державний бюджет України розподіляються між бюджетами надходження,  наприклад,  від загальнодержавних податків і зборів*;

3* рівність бюджетних прав органів місцевого самовря­дування (йдеться, зокрема, про право цих органів на власний бюджет,  на мінімальний бюджет місцевого самоврядування, яки гарантується державою*;

4* рівність усіх бюджетів держави у взаємовідносинах із державним бюджетом (тобто всі бюджети мають право на перерахування до них міжбюджетних трансфер­тів у тих чи інших формах*.

В основу політики держави в сфері міжбюджетних відносин закладений принцип формування доходної та видаткової части­ни кожного бюджету. Відповідно до цього принципу, будь-який бюджет має бути забезпечений фінансовими ресурсами, достат­німи для покриття першочергових завдань. Слід погодитися з твердженням вчених про те, що, оскільки на практиці поки що цього немає, метою вказаної політики є перерозподіл ресурсів між бюджетами для вирівнювання доходної частини бюджетів нижчих рівнів до мінімально необхідного рівня мінімальної бюджетної забезпеченості.

Проте, основоположним принципом міжбюджетних відносин є принцип самостійності бюджетів, який виража­ється в наявності власних джерел доходів та в праві самостійно витрачати ці кошти. Однак часто бюджетам нижчого рівня не вистачає коштів для реалізації покладених на них завдань, і тоді з бюджетів вищого рівня можуть направлятися додаткові фінан­сові кошти цим бюджетам. Це, зокрема, відповідає статті 142 Кон­ституції України, згідно з якою держава бере участь у форму­ванні доходів бюджетів органів місцевого самоврядування, фі­нансово підтримуючи місцеве самоврядування. Крім того, від­повідно до статті 143 Конституції України органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повнова­ження органів виконавчої влади. При цьому держава зо­бов'язується фінансувати здійснення таких повноважень у пов­ному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків. Отже, потреба в доходах кожного бюджету часто змінюється, що спричинює необхідність в постійному бюджетному регулюван­ні, тобто в перерозподілі коштів в середині бюджетної систе­ми з метою збалансування всіх видів бюджетів.

Міжбюджетні відносини реалізуються за допомогоюме­ханізму бюджетного регулювання. Бюджетне регулювання являє собою перерозподіл (у доповнення до постійно закріпле­них доходів* частини загальнодержавних доходів між різними бюджетами з метою збалансування кожного з них. Саме за до­помогою бюджетного регулювання вирішуються такі завдання:

1* бездефіцитне збалансування кожного бюджету;

2* виділення регулюючих доходів із джерел, які забезпечують надходжен­ня коштів протягом року в розмірах, що відповідають видат­кам, які передбачені планами;

3* створення матеріальної за­цікавленості місцевих органів влади у виконанні бюджетів по загальнообов'язкових податках і доходах". При бюджетному регулюванні мають ураховуватися державні мінімальні со­ціальні стандарти, а також розмір мінімального місцевого бюд­жету.

Проблеми міжбюджетних відносин (фінансового (бюджетно­го* вирівнювання* в більшості зарубіжних країн викликають гострі політичні дискусії, адже «території-донори» повинні на­давати певну фінансову допомогу з власних бюджетів іншим. Проте як бути з принципом самостійності місцевих бюджетів, з правом вирішувати долю тимчасово вільних коштів, чи коли на­явним є профіцит бюджету? Для вирішення подібних проблем необхідно встановлювати чіткі законодавчі норми бюджетного регулювання, розмір мінімального бюджету для «бідних» тери­торій тощо.

Як співвідносяться фінансове вирівнювання та бюджетне ре­гулювання? Фінансове вирівнювання - це процес перерозподілу фінансових ресурсів на користь адміністративно-територіаль­них одиниць, які не мають достатньої власної доходної бази. Відповідний  процес   забезпечується  центральними  органами державної влади. Вважається, що це синонім поняття «бюджетне регулюван­ня». Фінансове вирівнювання є не абсолютним вирівнюванням доходів територіальних одиниць, а лише в цілому забезпечує цей процес (розділ VII Указу Президента України від 22 лип­ня 1998 р. № 810/98 з подальшими змінами та доповненнями «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні»*. Проте, на нашу думку, фінансове вирівнювання є ширшим поняттям, що охоплює також і бюджетне регулюван­ня. Фінансове вирівнювання органів місцевого самоврядування може здійснюватися не лише в межах бюджету — є ще кошти, які спрямовуються від міжнародних фінансово-кредитних уста­нов на розвиток, наприклад, комунальних підприємств, водока­налів. Тобто безпосередньо кошти через бюджет не перерозподі­ляються і це не є бюджетним регулюванням.

Виходячи з умов сьогодення, некоректно стверджувати, що бюджетне регулювання сприяє створенню матеріальної зацікав­леності місцевих органів усіх рівнів щодо виконання планів по загальнодержавних податках і зборах. Вважаємо, що про таку зацікавленість неправильно говорити по відношенню до місце­вих органів влади, які формують бюджети базового рівня. За­значені бюджети завжди розраховують на отримання бюджет­них дотацій, субвенцій і субсидій зверху, заздалегідь очікують на них і знають, що їм повинні надати кошти з цих джерел.

Міжбюджетне регулювання не обмежується вирівнюванням бюджетної забезпеченості територіальних громад, де вона менша фінансових нормативів. До його функції також входить відшкодування бюджетам додаткових витрат чи втрат доходів, спричинених рішеннями органів влади іншого рівня, та можлива дольова участь бюджетів вищого рівня у витратах бюджетів нижчого рівня з урахуванням стимулювання пріоритетних (найбільш соціально значимих* напрямків витрачання коштів цих бюджетів.

Отже, механізм бюджетного регулювання – це сукупність методів (у тому числі правових* і коштів, за допомогою яких держава здійснює вплив на процеси формування та використання бюджетних ресурсів. При цьому цей механізм здійснює безпосередній вплив на соціально-економічний розвиток країни.

Міжбюджетне регулювання здійснюється органами влади (як правило вищого рівня* шляхом вертикального (між різними ланками бюджетної системи* та горизонтального (між бюджетами однієї ланки бюджетної системи* вирівнювання бюджетної забезпеченості територіальних громад, в яких вона менша фінансових нормативів.

Значну роль у регулюванні міжбюджетних відносин відіграє Міністерство фінансів України, у структурі якого діє Департамент місцевих бюджетів. На даний час в Україні перерозподіл бюджетних коштів між державним та місцевими бюджетами здійснюється на основі моделі віяла. Одним з основних методів регулювання бюджетів нижчих рівнів в даній моделі є метод відрахувань у відсотках від податкових та неподаткових доходів, закріплених за бюджетом вищого рівня. Такий метод фінансової підтримки бюджетів нижчого рівня не є новим і використовується в Україні більше ніж 70 років. Якщо немає можливості стабілізувати доходи і видатки місцевих бюджетів за допомогою цього методу, широко застосовується дотаційний метод, який передбачає планову передачу грошових коштів з бюджетів вищого рівня до бюджетів нижчого рівня в абсолютній сумі частки грошових коштів. Цей метод застосовується в тому випадку, якщо в адміністративно-територіальних утвореннях немає достатніх резервів для збалансування бюджету.

Як Бюджетний кодекс України 2001 року, так і новий БК України встановили, що доходами бюджету є, зокрема, трансферти (п. 4 ч. 1 ст. 9*. Ними визнаються кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі. Трансферти – таке ж джерело доходів місцевих бюджетів, як і податкові чи неподаткові надходження.

В юридичній енциклопедичній літературі термін трансферт (франц. transfert, лат. transfero – переношу, переміщую* означає: 1* перевід іноземної валюти чи золота з однієї країни до іншої; 2* передача права володіння іменними цінними паперами від однієї особи іншій за допомогою передавального напису (індосаменту*; 3* перенесення банківських операцій з одного рахунку на інший; 4* кошти, що передаються з державного бюджету до місцевих бюджетів або з місцевих бюджетів вищого рівня до бюджетів нижчого рівня у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій та в інших формах. В економічній науці зберігаються такі ж чотири значення трансфертів.

У зв'язку з наведеним не зовсім зрозумілою видається закріплена в             БК України різниця між трансфертами та міжбюджетними трансфертами. Останні визначаються як кошти, що безоплатно та безповоротно передаються з одного бюджету до іншого (п. 32 ст. 2 БК України*. Проте суть і призначення як міжбюджетних трансфертів, так і просто трансфертів одна й та сама. Різниця між цими термінами (у контексті БК України* полягає в тому, що трансферти можна одержати від органів влади (причому невідомо, хто їх отримує*, а міжбюджетні трансферти надходять від інших бюджетів. Звичайно, трансферти від інших органів державної влади (незрозуміло, яких саме інших органів, виходячи зі ст. 9 БК України*, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування також передаються з бюджетів, а не з власних коштів будь-якого органу, тому вони все одно є міжбюджетними.

Щодоміжнародних організацій та інших держав, то лише в цьому випадку трансферт не може вважатися міжбюджетним, оскільки не виникає відносин між бюджетами однієї бюджетної системи; це є свого роду фінансова допомога. Отже, зважаючи на зазначені відмінності, ми прийшли до висновку, що за змістом поняття «трансферти» є ширшим за «міжбюджетні трансферти».

У спеціальній фінансово-правовій літературі можна зустріти таке визначення міжбюджетних (бюджетних* трансфертів – це: 1* кошти, які передаються з державного бюджету до місцевих бюджетів або з місцевих бюджетів вищого рівня до бюджетів нижчого рівня у формі дотацій, субсидій, субвенцій тощо (проте в умовах дії БК України подібне визначення застосовувати не слід, оскільки нині міжбюджетні трансферти надаються як із державного бюджету до місцевих, так і навпаки, відповідно до п. 45 ч. 2 ст. 29 БК України*; 2* це форма перерозподілу частки коштів, які мобілізовані в доходах бюджетів (наведене визначення вказує лише на економічну суть міжбюджетних трансфертів, однак зміст самого поняття повністю не розкривається*.

Більшість вітчизняних юристів-фінансистів у своїх працях наводять лише законодавче визначення міжбюджетних трансфертів як коштів, що безоплатно та безповоротно передаються з одного бюджету до іншого (п. 32 ст. 2 БК України*. Таким чином презюмується, що в їхньому розумінні дане визначення розкриває сутність такого фінансово-правового явища як міжбюджетні трансферти, і тому не потребує будь-яких доповнень. О.П. Орлюк в своєму останньому підручнику з фінансового права навела подібне визначення з одним лише доповненням – зазначила види міжбюджетних трансфертів, які містяться в ст. 96 БК України. Однак ця відмінність не дозволяє стверджувати, що розкритий зміст правового явища.

На думку О.А. Музики, міжбюджетні трансферти ― це кошти, що передаються з одного бюджету до іншого у формі дотацій, субвенцій, субсидій тощо на підставі бюджетно-правового акта з метою збалансування доходів і видатків бюджетів-отримувачів. Порівнюючи із законодавчим дане визначення є більш широким, оскільки містить вказівку на види і мету міжбюджетних трансфертів, а також підставу надання таких коштів, проте воно опускає такі ознаки як безоплатність і безповоротність міжбюджетних трансфертів.

134. Види міжбюджетних трансфертів.

Міжбюджетні трансферти згідно зі ст. 96 БК України поділяються на:

1* дотацію вирівнювання;

2* субвенцію;

3* кошти, що передаються до державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

4* інші дотації.

Дотація вирівнювання — міжбюджетний трансферт на ви­рівнювання дохідної спроможності бюджету, який його отри­мує. Вона має загальний характер, оскільки її сутність полягає саме в нецільовому характері й наданні у разі перевищення ви­трат над доходами бюджету, а також у тому, що вона не підля­гає поверненню до бюджету, з якого була надана.Субвенції — це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в по­рядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції. Субвенція є формою фінансової допомоги держави місцевим органам. Надається на проведення цими органами конкретних заходів (програм*. Як правило, субвенція надається на здійснення державних програм з соціального захисту (стаття 102 Бюджетного кодексу України* чи для фінансування інвести­ційних проектів (стаття 105 Бюджетного кодексу України*; чи на будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах (ст. 103-1 БКУ*;  на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування (ст.. 104 БКУ*.До­даткова дотація має на меті компенсацію додаткових витрат чи втрат місцевих бюджетів у зв'язку з прийняттям рішень органа­ми державної влади, наприклад, надання податкових пільг (стат­тя 103 Бюджетного кодексу України*, як і дотація вирівнювання має нецільовий характер.

У Державному бюджеті України можуть передбачатися та­кі трансферти місцевим бюджетам:

1* дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастопо­ля, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, іншим бю­джетам місцевого самоврядування, для яких у державному бю­джеті визначаються міжбюджетні трансферти;

2* додаткова дотація на вирівнювання фінансової забезпе­ченості місцевих бюджетів;

3* субвенції на здійснення державних програм соціального захисту;

4* додаткова дотація на компенсацію втрат доходів місце­вих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, внаслідок надання пільг, установлених державою;

5* субвенція на виконання інвестиційних програм (проектів*;

6* інші додаткові дотації та субвенції.

Міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення* і районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, їх об’єднань селищ, міст районного значення (крім бюджетів місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти*, а також кошти, що передаються з таких бюджетів до міських (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення* і районних бюджетів.Верховна Рада Автономної Республіки Крим та місцеві ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:

1* субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування;

2* субвенції на проведення видатків місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;

3* субвенції на проведення видатків бюджетів місцевого самоврядування, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;

4* субвенції на виконання інвестиційних програм (проектів*, у тому числі на будівництво або реконструкцію об’єктів спільного користування;

5* додаткові дотації та інші субвенції.

У багатьох країнах світу вживається термін «грант», а не «міжбюджетний трансферт». Існує чимало їх різновидів, серед яких значне місце посідають такі. Цільовий грант — вид фі­нансової допомоги, мета використання якого чітко визначена його надавачем. Нецільовий грант — використовується на влас­ний розсуд отримувача відповідно до функцій його діяльності; його розмір може бути фіксованим (блоковий нецільовий грант* або залежати від виконання певних умов (умовний нецільовий грант*. Блоковий цільовий грант — це фіксована сума коштів, яка має бути витрачена на раніше обумовлені цілі. Частковий цільовий грант відшкодовує лише певну частину видатків бюд­жетів на певні цілі. Нелімітований частковий цільовий грант — це фінансова допомога, яка не має верхньої межі, тобто відбу­вається відшкодування певної частини видатків на обумовлені грантом цілі, незалежно від розміру суми, використаної його отримувачем. Лімітований частковий цільовий грант обмеже­ний у своєму розмірі (наприклад, в умовах цільової програми може бути обумовлено, що за рахунок бюджету міста відшко­довується 50% видатків на будівництво шляхів, якщо загальна сума видатків не перевищує 50 млн у. о., а якщо буде витрачено понад 50 млн у. о., то розмір гранта становитиме 25 млн у. о.*. Лімітований частковий цільовий грант є комбінацією частково­го нелімітованого цільового та блокового грантів.Нецільовий грант у нашому розумінні — це бюджетна дота­ція, блоковий цільовий грант - субсидія, частковий цільовий грант — субвенція.Видається правильним застосування у бюджетному зако­нодавстві терміна «міжбюджетний трансферт» (а не «грант»*, оскільки одразу акцентується увага на тому, що ці трансферти передаються з одного бюджету до іншого. Крім того, існують гранти у вигляді коштів, які надходять до бюджету від організа­цій, установ внаслідок визнання, наприклад, відповідного органу місцевого самоврядування переможцем у якомусь тендері, конкурсі.

135. Порядок надання дотацій місцевим бюджетам України.

Дотація вирівнювання місцевим бюджетам, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти, визначається як перевищення розрахункового обсягу видатків, обрахованого із застосуванням фінансових нормативів бюджет­ної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів:

- над розрахунковим обсягом кошика доходів місцевих бю­джетів - для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст респуб­ліканського Автономної Республіки Крим та обласного значен­ня, інших бюджетів місцевого самоврядування, для яких у дер­жавному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти;

- над розрахунковим обсягом доходів бюджету АРК, обласних та районних бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів визначених частиною другою  статті 66 Бюджетного кодексу України, - для районних бюджетів.

Розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів, затвердженого законом про Державний бюджет України, між місцевими бюдже­тами, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти, визначається на основі формули, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.

Формула розподілу обсягу міжбю­джетних трансфертів має враховувати такі параметри:

1* фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та кори­гуючі коефіцієнти до них;

2* кількість населення та кількість споживачів гарантова­них послуг;

3* індекс відносної податкоспроможності відповідного бю­джету;

4* розрахунковий обсяг кошику доходів місцевих бюджетів;

5* коефіцієнт вирівнювання;

6* норматив кількості працівників органів місцевого само­врядування в розрахунку до кількості населення.

У разі внесення змін до Формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів на плановий бюджетний період проект таких змін та аналітичні розрахунки і порівняльні таблиці щодо впливу запропонованих змінподаються разом з проектом закону про Дер­жавний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів України.

Розрахунковий обсяг кошика доходів відповідного бюдже­ту визначається із застосуванням індексу відносної податкоспроможності такого бюджету, який розраховується з використан­ням економіко-математичних методів та коригуючих коефіцієн­тів на основі даних про фактичне виконання відповідного бю­джету за три останні бюджетні періоди.

Індекс відносної податкоспроможності є коефіцієнтом, що визначає рівень податко-спроможності відповідного бюджету у порівнянні з аналогічним середнім показником по Україні у розрахунку на одну людину. Для визначення індексу відносної податкоспроможності відпо­відних бюджетів використовується кошик доходів місцевих бю­джетів, визначений відповідно до статті 64, де зазначається склад доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (крім доходів, перед­бачених пунктами 2-5, 7-11, 13 частини першої статті 64* і статті 66, де зазначається склад доходів бюджету АРК, обласних та районних бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (крім доходів, передбачених пунктами 2-6, 8-13, 15 частини першої статті 66*Бюджетного кодексу України, та інших дохо­дів, встановлених законом про Державний бюджет України.

При визначенні індексу відносної податкоспроможності розрахунковий обсяг кошика доходів місцевих бюджетів збіль­шується на суму втрат у доходах, що виникли внаслідок надання пільг платникам податків згідно з рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад.

Індекси відносної податкоспроможності відповідних бю­джетів не можуть змінюватися і переглядатися частіше, ніж один раз на рік, без відповідного обґрунтування, крім випадків:

- виділення нових або зміни статусу вже існуючих адмініс­тративно-територіальних одиниць;

- зміни місцезнаходження суб'єктів господарювання - пла­тників податків;

- зміни податкового законодавства.

Зміна обсягу надходжень за відповідні бюджетні періоди доходів, які враховуються для визначення розрахункового обся­гу кошика доходів місцевих бюджетів, має бути підтверджена органами стягнення.

Розподіл обсягу додаткової дотації на вирівнювання фінансо­вої забезпеченості місцевих бюджетів між бюджетом Автономної Республіки Крим і обласними бюджетами здійснюєтьсяна підставі критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, та затверджу­ється законом про Державний бюджет України.

Додаткова дотація на вирівнювання фінансової забезпече­ності місцевих бюджетів розподіляється між бюджетом Авто­номної Республіки Крим, обласним бюджетом, бюджетами міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та бюджетами районів відповідно у таких пропорціях: не більш як 25 відсотків - для бюджету Автономної Республіки Крим, обласного бюджету та не менш як 75 відсотків - для бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і обласного значення та бюджетів районів.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні дер­жавні адміністрації здійснюють розподіл додаткової дотації на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів з урахуванням особливостей депресивних та гірських територій і тих, що мають низький показник чисельності населення і розга­лужену мережу бюджетних установ.

136. Порядок надання субвенцій місцевим бюджетам України.

Загальними умовами надання та використання субвенцій є такі обставини:

1. субвенції спрямовуються на фінансування конкретних за­ходів;

2. субвенційне фінансування здійснюється у формі часткової участі у видатках відповідних бюджетів;

3. орган, який надає субвенцію, встановлює призначення, обсяг, отримувача, порядок і умови надання субвенції відповідно до чинного законодавства;

4. орган, який надає субвенції, має право контролювати їх використання, а отримувач зобов'язаний звітувати про їх використання;

5. отримувачами субвенції є лише органи місцевого самов­рядування;

6. юридичним особам не дозволяється надавати кошти з бюджету у вигляді субвенцій;

7. надання субвенції є доцільним, коли для покриття тих чи інших видатків не вистачає інших бюджетних доходів.

Субвенції можна поділити на два види: поточні (забезпечу­ють часткове покриття поточних видатків конкретного місце­вого бюджету* таінвестиційні або ж капітальні (забезпечують, відповідно, фінансування капітальних видатків*.

Порядок та умови надання субвенцій з державного бюдже­ту місцевим бюджетам визначаються Кабінетом Міністрів Укра­їни. Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам, яка вперше визначена законом про Держа­вний бюджет України, затверджуються Кабінетом Міністрів України не пізніше 30 днів з дня набрання ним чинності.

Видатки місцевих бюджетів, передбачені у підпункті "б" пункту 4 частини першої статті 89 БК України, а саме державні програми соціального захисту: допомога сім'ям з дітьми, малозабезпеченим сім'ям, інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам, тимчасова державна допомога дітям; додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг (житлові субсидії населенню*, пільги окремим категоріям громадян, що надаються: ветеранам війни; особам, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям* та батькам померлих (загиблих* осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям* та батькам померлих (загиблих* осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; жертвам нацистських переслідувань; ветеранам військової служби; ветеранам органів внутрішніх справ; ветеранам податкової міліції; ветеранам державної пожежної охорони; ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби; ветеранам служби цивільного захисту; ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; вдовам (вдівцям* померлих (загиблих* ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, ветеранів служби цивільного захисту та ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; звільненим зі служби за віком, хворобою або вислугою років військовослужбовцям Служби безпеки України, працівникам міліції, особам начальницького складу податкової міліції, рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи, державної пожежної охорони; пенсіонерам з числа слідчих прокуратури; дітям (до досягнення повноліття* працівників міліції, осіб начальницького складу податкової міліції, рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи, державної пожежної охорони, загиблих або померлих у зв'язку з виконанням службових обов'язків, непрацездатним членам сімей, які перебували на їх утриманні; звільненим з військової служби особам, які стали інвалідами під час проходження військової служби; батькам та членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли* або пропали безвісти під час проходження військової служби; батькам та членам сімей осіб рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які загинули (померли*, пропали безвісти або стали інвалідами під час проходження служби; реабілітованим громадянам, які стали інвалідами внаслідок репресій або є пенсіонерами; громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; дружинам (чоловікам* та опікунам (на час опікунства* дітей померлих громадян, смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою; пенсіонерам з числа спеціалістів із захисту рослин відповідно до частини четвертої статті 20 Закону України "Про захист рослин"; громадянам відповідно до пункту "ї" частини першої статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров'я, частини п'ятої статті 29Закону України "Про культуру", частини другої статті 30 Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу", абзацу першого частини четвертої статті 57 Закону України "Про освіту"; особам, які мають таке право згідно із статтею 48 Гірничого закону України; ветеранам праці; дітям війни; багатодітним сім'ям, дитячим будинкам сімейного типу та прийомним сім’ям, в яких не менше року проживають відповідно троє або більше дітей, а також сім’ям (крім багатодітних сімей*, в яких не менше року проживають троє і більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку чи піклування, інвалідам, дітям-інвалідам та особам, які супроводжують інвалідів І групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого*;  компенсації особам, які згідно із статтями 43 та 48 Гірничого закону України мають право на безоплатне отримання вугілля на побутові потреби, але проживають у будинках, що мають центральне опалення; компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;  виплата державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях за принципом "гроші ходять за дитиною"; компенсацію фізичним особам, які користувалися пільгами щодо сплати податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, втрати частини їх доходів у зв'язку з відміною такого податку та відповідним збільшенням ставок акцизного податку з пального згідно з Податковим кодексом України* проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. У статті 102 БК України субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення програм соціального захисту надаються на постійній основі (щорічно передбачалося у законі про Державний бюджет України* надано вичерпний перелік субвенцій на здійснення державних програм соціального захисту, а також категорії громадян, яким надаються пільги за рахунок цих субвенцій.

Надання субвенцій на  виконання інвестиційних програм (проектів* ґрунтується на таких основних принципах:

1* принципоб’єктивності та відкритості – отримувач субвенції визначається за прозорими процедурами;

2* принцип єдності – розподіл коштів має забезпечити реалізацію системи національних цінностей і завдань інноваційного розвитку та сприяти зменшенню відмінностей в рівні життя населення різних регіонів країни;

3* принцип збалансованого розвитку – надання державної підтримки територіям з урахуванням їх потенціалу;

4* принцип цільового використання коштів – субвенція використовується виключно на мету, визначену її надавачем, з урахуванням прогнозних та програмних документів економічного та соціального розвитку країни і відповідної території, державних цільових програм, прогнозу бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди.

Субвенції на виконання інвестиційних програм (проектів* надаються з державного бюджету місцевим бюджетам з урахуванням таких основних засад:

1* економічної ефективності досягнення цілей інвестиційної прогами (проекту* із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів на виконання інвестиційних програм (проектів*;

2* направленості субвенції виключно на створення, приріст чи оновлення основних фондів комунальної форми власності (насамперед на завершення будівництва та реконструкції об’єктів із ступенем будівельної готовності понад 70 відсотків*;

3* фінансової забезпеченості інвестиційних програм (проектів*, строк впровадження яких довший, ніж бюджетний період, необхідними фінансовими ресурсами місцевих бюджетів, кредитами (позиками*, залученими під державні та/або місцеві гарантії, та коштами субвенції на їх виконання впродовж усього строку впровадження;

4* рівня забезпеченості об’єктами виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури, що підвищує інвестиційну привабливість території;

5*  участі бюджету отримувача субвенції;

Для бюджетів сіл, їх об’єднань, селищ, міст районного значення - не менш як 1 відсоток від обсягу такої субвенції. Для бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, бюджетів міста Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення - не менш як 3 відсотки від обсягу такої субвенції. Для бюджету міста Києва - не менш як 5 відсотків від обсягу такої субвенції;

7* обґрунтування спроможності подальшого утримання за рахунок коштів місцевих бюджетів об’єктів комунальної власності.

Розподіл субвенції на виконання інвестиційних програм (проектів* здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з урахуванням завдань і заходів державної стратегії регіонального розвитку, регіональних стратегій розвитку на підставі формалізованих параметрів, що базуються на фактичних та прогнозних показниках економічного та соціального розвитку відповідної території (основними з яких є показники обсягу промислового виробництва, обсягу валової продукції сільського господарства, обсягу інвестицій в основний капітал, рівня щільності населення, рівня безробіття населення, доходів населення у розрахунках на одну особу, середньомісячної заробітної плати працівників*.

Бюджетним кодексом України 2010 року вперше законодавчо встановлено основні принципи та засади надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів.

Умови та порядок надання субвенцій місцевим бюджетам з інших місцевих бюджетів (на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об'єктів спільного користування; на проведення видатків бюджетів місцевого самоврядування, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів; на виконання інвестиційних програм* визначаються на договірних засадах між надавачем субвенції та її отримувачем.

137. Кошти, що передаються до державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів.

Якщо розрахунковий обсяг доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, міських (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення* бюджетів, інших бюджетів місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти, перевищує розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету, обрахований із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів, для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, що підлягають передачі до державного бюджету.

Коефіцієнт вирівнювання застосовується до обчисленого за формулою обсягу коштів, що підлягають передачі до державного бюджету, і визначається в межах від 0,6 до 1 з метою стимулювання нарощування доходів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, та диференціюється залежно від рівня виконання таких доходів.

Значення коефіцієнта вирівнювання («альфа»* щорічно визначається постановою Кабінету Міністрів України при затвердженні формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету* між державним бюджетом та місцевими бюджетами.

Застосування коефіцієнта вирівнювання дає можливість залишати місцевим органам влади додатковий фінансовий ресурс, який спрямовується на соціально-економічний розвиток громад. Напрями його використання визначаються місцевими органами влади самостійно.

Міжбюджетні трансферти з державного бюджету місцевим бюджетам перераховуються з рахунків державного бюджету органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення і районним бюджетам, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти. Перерахування коштів, що передаються до державного бюджету з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва і Севастополя, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, районних і обласних бюджетів, інших бюджетів місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти, забезпечується відповідними органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Порядок перерахування міжбюджетних трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам (включаючи бюджети районів у містах*, коштів, що передаються до державного бюджету з місцевих бюджетів, а також порядок перерахування міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і мають забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість та повноту перерахування трансфертів.

Перерахування дотації вирівнювання з державного бюджету здійснюється органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, за нормативами щоденних відрахувань, які визначаються законом про Державний бюджет України, від кошика доходів державного бюджету для надання міжбюджетних трансфертів, що надходять на аналітичні рахунки обліку доходів державного бюджету на відповідній території, та коштів, що передаються до державного бюджету з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва і Севастополя, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, районних і обласних бюджетів, інших бюджетів місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти. Якщо за нормативами щоденних відрахувань не забезпечується отримання місячної суми дотації вирівнювання відповідно до розпису Державного бюджету України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, перераховує недоотриману місячну суму дотації вирівнювання із загального фондудержавного бюджету не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним.

Перерахування коштів до державного бюджету (міських і районних бюджетів* з відповідних місцевих бюджетів здійснюється органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, за рахунок фактичних надходжень кошика доходів відповідних місцевих бюджетів згідно з нормативами щоденних відрахувань, визначених законом про Державний бюджет України (рішенням міської чи районної ради про місцевий бюджет*.Обсяг перерахування зазначених коштів за нормативами щоденних відрахувань наростаючим підсумком з початку року не може перевищувати однієї дванадцятої річної суми, визначеної законом про Державний бюджет України (рішенням міської чи районної ради про місцевий бюджет*, помноженої на кількість місяців у звітному періоді.

До складу кошика доходів державного бюджету для надання міжбюджетних трансфертів належать доходи загального фонду державного бюджету, визначені пунктами 2-5, 6 (без урахування бюджетного відшкодування податку на додану вартість грошовими коштами*, 7-10,25, 34-36 частини другої статті 29 (склад доходів Державного бюджету України* Бюджетного Кодексу з урахуванням частини п'ятої цієї статті.

З метою стимулювання місцевих органів влади до нарощування доходів бюджету здійснюється перерахування до загального фонду місцевих бюджетів 50 відсотків надходжень податку на прибуток підприємств та акцизного податку понад річні розрахункові обсяги, визначені у законі про Державний бюджет України за загальним фондом, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету може здійснювати розподіл та перерозподіл обсягів субвенцій та додаткових дотацій з державного бюджету місцевим бюджетам (крім додаткової дотації на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів* між місцевими бюджетами у межах загального обсягу відповідних субвенцій та додаткових дотацій. При цьому обсяги субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту можуть перерозподілятися відповідно до частини шостої статті 102 Бюджетного Кодексу, а обсяги субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів розподіляються у порядку, визначеному статтею 61 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів".

Місцева державна адміністрація може приймати рішення щодо розподілу та перерозподілу обсягів трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам у період між сесіями відповідної місцевої ради за умови делегування нею таких повноважень місцевій державній адміністрації з наступним внесенням змін до рішення про місцевий бюджет.

138. Поняття та особливості державних та місцевих запозичень.  Види запозичень.

Починаючи з 1995 р. в законодавстві України в поняття державного і муніципального кредиту почали включати як за­позичення, які бере держава або муніципальні органи, так і за­позичення юридичних і фізичних осіб у держави і муніципаль­ного органу, і гарантії, що дає держава позичальникам для одержання кредиту. Кошти, які запозичує держава і муніци­пальні органи й сплачує за них відсотки юридичним і фізич­ним особам (як резидентам, так і нерезидентам*, складають державний і муніципальний борг. Із цим боргом і розплачується держава і муніципальні органи. Кошти, які складають дер­жавний і муніципальний борг, повертаються кредиторам з від­повідних бюджетів, тому відносини між державою (муніципаль­ними органами*, як і встановлено Конституцією України (ч. 2 ст. 92*, регулюються виключно нормами законів. Причому норми законів встановлюють порядок утворення та погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випус­ку та обігу державних цінних паперів, їх види й типи.

Суспільні відносини в галузі державного і муніципального кредиту мають публічний характер. 1. Із одного боку, у них бе­руть участь держава в особі уповноважених органів і муніци­пальні органи. 2. Ці відносини завжди мають грошовий розпо­дільний характер, вони регулюються фінансово-правовими нор­мами, оскільки позичальникам потрібні кошти для покриття потреб публічного характеру. 3. Ці відносини виникають за воле­виявленням кредиторів, які укладають кредитні угоди; придбавають цінні папери, емітовані державою, або одержують гаран­тійне зобов'язання від держави, що надається за одержувача кредиту. Вони мають специфічні особливості, чим відрізняють­ся від інших видів фінансових відносин.

Економічною сутністю державних та місцевих запозичень є акумуляція тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фінансових осіб, які на умовах відплатності та повернення використовуються державою (органами місцевого самоврядування* як позичкові кошти.

З правового погляду інститут державних та місцевих запозичень - це урегульовані правовими нормами суспільні відносини, які виникають, змінюються чи припиняються у процесі акумуляції державою, органами місцевого самоврядування тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, строковості, відплатності та повернення з метою вирішення публічних цілей і завдань суспільства, держави та органів місцевого самоврядування - покриття бюджетного дефіциту, регулювання грошового обігу.

Правовідносини, які виникають між державою та муніципаль­ними органами при запозиченні коштів у юридичних і фізичних осіб шляхом продажу їм цінних паперів, за своєю суттю нагаду­ють кредитні правовідносини між банками і позичальниками. Основні принципи, покладені в державне і банківське кредиту­вання, також збігаються: добровільність, зворотність, строковість, відплатність. Однак, це не банківське кредитування.

Слід розрізняти дві основні форми запозичень: 1. публічні (державні, місцеві* та 2. приватні (банківські*.

Спільним між цими двома формами є те, що: а* вони є складовими частинами самостійної ланки фінансової системи України - кредит; б* базуються на єдиних принципах кредитних відносин (строковості, відплатності, повернення*, в* об'єднують два зустрічних потоки: залучення, акумуляція тимчасово вільних коштів, накопичення їх у кредитодавців та надання уже зосереджених коштів позичальникам.

Відмінність між ними полягає в тому, 1. що у відносинах в галузі державних (місцевих* запозичень позичальником, як правило, є держава або орган місцевого самоврядування, а кредитодавцями - фізичні і юридичні особи; у галузі приватних запозичень -відповідно, кредитна установа (кредитодавець* та юридичні і фізичні особи (позичальники*; 2, І не зважаючи на те, що саме публічні суб’єкти є позичальники, всі умови відносин під час внут­рішніх кредитів установлюють саме вони, а не кредитори, яким належать кошти.  3. при банківському кредитуванні одним із принци­пів є конкретно визначена забезпеченість одержаної суми, а при державному — спеціального забезпечення немає; 4.потреба у державних (місцевих* запозиченнях обумовлена недостатністю фінансових ресурсів держави, органів місцевого самоврядування для вирішення публічних цілей і завдань; приватні запозичення пов'язані із недостатністю коштів юридичних та фізичних осіб для приватних цілей; 5.наслідком відносин у галузі державних (місцевих* запозичень є державний (місцевий* борг, а у сфері приватних запозичень - укладення кредитного договору; 6. засобом забезпечення державних (місцевих* запозичень є державне та комунальне майно; 7. кошти, залучені під час державних та місцевих запозичень, спрямовуються на зменшення бюджетного дефіциту та регулювання грошового обігу шляхом випуску та розміщення державних і місцевих цінних паперів.

Державні (місцеві* запозичення будуються на певних принципах (повернення, строковості та платності, забезпеченості, цільового характеру* та виконують розподільчу, регулюючу та контрольнуфункції.

Принцип повернення, строковості і платностіозначає обов'язок позичальника повернути у строго визначений термін суму основного боргу і сплати процентами у визначеній сумі за користування кредитом.

Принцип забезпеченостіпередбачає наявність у позичальника права захисту своїх інтересів, недопущення збитків через неплатоспроможність позичальника. При утворенні державного боргу, крім передбачених штрафних санкцій, як об'єкт застави може виступати державне чи комунальне майно, а при отриманні зовнішніх позик, наприклад від Міжнародного валютного фонду (далі - МВФ*, як застава виступає необхідна частина державного валютного фонду.

Принцип цільового характерудержавних (місцевих* запозичень виражається в основному їх завданні- покритті дефіциту державного чи місцевого бюджетів. Наприклад, нецільове використання Україною як позичальника залучених грошових коштів від МВФ за програмою "стенд бай" та неналежне виконання умов кредитування призвели до припинення кредитування України за цією програмою у березні 1998 року без права поновлення.

Завдяки розподільчій функції державних (місцевих* запозичень здійснюється формування централізованих фондів коштів та мобілізуються додаткові кошти для фінансування видатків держави, органів місцевого самоврядування, забезпечується регулювання грошового обігу.

Сутністю контрольної функціїє контроль за станом централізованих фондів коштів, за їх цільовим використанням, за термінами повернення позичених коштів та своєчасністю сплати процентів.

За БК (ст..16* для фінансування дефіциту бюджетів можуть використовуватися такі види запозичень:

1. державні внутрішні запозичення;

2. державні зовнішні запозичення;

3. місцеві внутрішні запозичення;

4. місцеві зовнішні запозичення.

Державне запозичення - це операції, пов'язані з отриманням державою кредитів (позик* на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування державного бюджету (п. 19 ч. 1 ст. 2 БК*).

Натомість, місцеве запозичення - це операції з отримання до бюджету Автономної Респу­бліки Крим чи міського бюджету кредитів (позик* на умовах повернення, платності та строко­вості з метою фінансування бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету (п. 33 ч. 1 ст. 2 БК).

Загалом же, запозичення - це операції, пов'язані з отриманням бюджетом коштів на умовах повернення, платності, строковості, в результаті яких виникають боргові зобов'язання. Проте, незважаючи на зазначені ознаки бюджетного запозичення, їх не можна зводити винятково до кредитних відносин, оскільки загалом вони становлять специфічний вид управлінської діяль­ності держави в особі уповноваженого нею органу з приводу формування боргу та визначення його структури; управління боргом, його обслуговування, погашення, обліку та контролю.

Державні запозичення здійснюються в межах, визначених законом про Державний бюджет України 

Право на здійснення державних внутрішніх та зовнішніх запозичень належить державі в особі члена Кабінету Міністрів України, відповідального за формування та реалізацію державної бюджетної політики, або особи, яка виконує його обов’язки, за дорученням Кабінету Міністрів України.

Кредити (позики* від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів* залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і відносяться до державних зовнішніх запозичень. Кошти для реалізації таких інвестиційних програм (проектів*, а також витрати на обслуговування та погашення відповідних кредитів (позик* передбачаються у законі про Державний бюджет України протягом усього строку дії кредитних договорів. Відповідні міжнародні договори не потребують ратифікації, якщо інше не встановлено законом.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати місцеві внутрішні запозичення (за винятком випадків, передбачених статтею 73 Бюджетного Кодексу України*.

Місцеві зовнішнізапозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад триста тисяч жителів за офіційними даними органів державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення місцевих запозичень.При цьому місцеві зовнішні запозичення шляхомотримання кредитів (позик* від міжнародних фінансових організацій можуть здійснювати всі міські ради.

Право на здійснення місцевих запозичень у межах, визначених рішенням про місцевий бюджет, з урахуванням статті 74 цього Кодексу належить Автономній Республіці Крим, територіальній громаді міста в особі керівника місцевого фінансового органу за дорученням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міської ради.

Витрати на обслуговування та погашення державного (місцевого* боргу здійснюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики (місцевим фінансовим органом* відповідно до кредитних договорів, а також нормативно-правових актів, за якими виникають державні боргові зобов'язання (боргові зобов'язання Автономної Республіки Крим чи територіальних громад*, незалежно від обсягу коштів, визначеного на таку мету законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет*.

Член Кабінету Міністрів України, відповідальний за формування та реалізацію державної бюджетної політики, або особа, яка виконує його обов'язки, за погодженням з Національним банком України має право в межах поточного бюджетного періоду здійснювати на конкурсних засадах та/або шляхом проведення аукціонів розміщення тимчасово вільних коштів єдиного казначейського рахунку та коштів валютних рахунків державного бюджету на депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів з подальшим поверненням таких коштів до кінця поточного бюджетного періоду.

Керівник місцевого фінансового органу має право за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради в межах поточного бюджетного періоду здійснювати на конкурсних засадах розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетівна депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів, цінних паперів, емітованих Автономною Республікою Крим, відповідною міською радою, з подальшим поверненням таких коштів до кінця поточного бюджетного періоду.

Договір про придбання державних цінних паперів, цінних паперів, емітованих Автономною Республікою Крим, відповідною міською радою, має містити положення про виконання особами, що уклали цей договір, зобов'язання щодо зворотного продажу/купівлі таких цінних паперів до кінця поточного бюджетного періоду.

Тимчасово вільні кошти місцевого бюджету (далі - тимчасово вільні кошти* - обсяг коштів місцевого бюджету, які обліковуються на рахунках загального та/або спеціального фондів на дату їх розміщення на вкладних (депозитних* рахунках і відволікання яких не призведе до втрати платоспроможності місцевого бюджету та виникнення заборгованості за відповідним фондом місцевого бюджету протягом періоду, на який передбачається здійснити розміщення таких коштів на вкладних (депозитних* рахунках у банках.

Платоспроможність місцевого бюджету - спроможність місцевого бюджету своєчасно і в повному обсязі здійснювати платежі за всіма його зобов'язаннями;

Умовами розміщення тимчасово вільних коштів на вкладних (депозитних* рахунках у банках є:

1* прийняття Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевою радою відповідного рішення;

2* укладення договору банківського вкладу (депозиту* між фінансовим органом та банком;

3* визначення у договорі банківського вкладу (депозиту* між фінансовим органом та банком обов'язкових умов щодо права вкладника на повернення вкладу (депозиту* або його частини на першу вимогу вкладника та щодо заборони безспірного списання банком коштів із вкладного (депозитного* рахунка фінансового органу, а також відповідальності банку в разі неповернення чи несвоєчасного повернення коштів із вкладних (депозитних* рахунків на відповідні рахунки місцевих бюджетів, відкриті в органах Державної казначейської служби, з яких перераховувалися тимчасово вільні кошти для розміщення на вкладних (депозитних* рахунках;

4* відсутність на дату розміщення тимчасово вільних коштів простроченої кредиторської заборгованості за відповідним фондом місцевого бюджету (відповідними напрямами його використання*, крім тієї, що виникла внаслідок недоотримання коштів субвенцій з державного бюджету та бюджетів інших рівнів;

5* відсутність на дату розміщення тимчасово вільних коштів загального фонду місцевого бюджету непогашених середньострокових позик, отриманих за рахунок коштів єдиного казначейського рахунка в поточному бюджетному періоді;

6* розміщення на конкурсних засадах тимчасово вільних коштів у банках, статутний капітал яких становить або перевищує 10 млрд. гривень, у яких держава прямо та/або опосередковано володіє 75 чи більше відсотками статутного капіталу та/або голосів та до яких протягом останнього року Національний банк не застосовував заходів впливу у вигляді розпорядження щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів операцій з високим ступенем ризику та призначення тимчасової адміністрації.

Тимчасово вільні кошти можуть розміщуватися на вкладних (депозитних* рахунках у банках лише у межах поточного бюджетного періоду та повинні бути повернені на рахунки бюджету, з яких вони перераховувалися, не пізніше ніж за 10 днів до закінчення такого бюджетного періоду.

На підставі рішення конкурсної комісії фінансовий орган укладає з банком договір банківського вкладу (депозиту*.

Укладення фінансовим органом договору банківського вкладу (депозиту* є підставою для внесення відповідних змін до помісячного розпису фінансування місцевого бюджету в установленому порядку.

Тимчасово вільні кошти перераховуються з рахунків місцевих бюджетів, відкритих в органах Державної казначейської служби, на вкладні (депозитні* рахунки, відкриті фінансовими органами для розміщення таких коштів у банках.

Перерахування тимчасово вільних коштів здійснюється органами Державної казначейської служби у разі дотримання умов, на підставі поданих фінансовим органом таких документів:

1* рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим або місцевої ради про розміщення тимчасово вільних коштів на вкладних (депозитних* рахунках у банках;

2* довідки про внесення змін до помісячного розпису фінансування місцевого бюджету;

3* договору банківського вкладу (депозиту* між фінансовим органом та банком;

4* розпорядження про виділення коштів загального (спеціального* фонду місцевого бюджету;

5* платіжного доручення;

6* листа-повідомлення про перерахування коштів (якщо сума вкладу перевищує 1 млн. гривень*, надісланого не пізніше ніж за один робочий день до дати перерахування.

Фінансові органи інформують щомісяця до 3 числа органи Державної казначейської служби, які здійснюють обслуговування відповідних місцевих бюджетів, про суми коштів, розміщених на вкладних (депозитних* рахунках та повернених з таких рахунків; залишок коштів місцевих бюджетів, розміщених на вкладних (депозитних* рахунках у банках; кошти (проценти*, що надійшли до місцевих бюджетів від банків за користування вкладами (депозитами*.

Державна казначейська служба подає щомісяця до 6 числа Мінфінузведену інформацію про операції, пов'язані з розміщенням тимчасово вільних коштів на вкладних (депозитних* рахунках у банках, за встановленою Міністерством формою.

Умови випуску та обігу державних цінних паперів і цінних паперів, емітованих Автономною Республікою Крим, відповідною міською радою, визначаються з урахуваннямЗакону України "Про цінні папери та фондовий ринок".

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, оприлюднює графік проведення аукціонів з розміщення державних боргових цінних паперів на внутрішньому ринку. Такий графік може уточнюватися у зв'язку із зміною умов державних запозичень та/або кон'юнктури фінансового ринку.

Предметом бюджетного запозичення згідно з чинним законодавством можуть бути:

А. Цінні папери. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» визначає такі види цінних паперів, що можуть засвідчувати боргове зобов'язання бюджету, відповідно, держав­ного або місцевого

1. облігації місцевих позик;

До облігацій місцевих позик належать облігації внутрішніх та зовнішніх місцевих позик. Рішення про розміщення облігацій місцевих позик приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим або міська рада відповідно до вимог, установлених бюджетним законодавством.

Реєстрацію випуску облігацій місцевих позик здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку в установленому нею порядку.

Особливості погашення та реалізації прав за облігаціями місцевих позик визначаються проспектом емісії облігацій відповідного випуску.

2. державні облігації України;

Державні облігації України можуть бути: довгострокові - понад п'ять років; середньострокові - від одного до п'яти років; короткострокові - до одного року.

Державні облігації України поділяються на1. облігації внутрішніх державних позик України, 2. облігації зовнішніх державних позик України та 3. цільові облігації внутрішніх державних позик України.

Облігації внутрішніх державних позик України - державні цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов'язання України щодо відшкодування пред'явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій. Номінальна вартість облігацій внутрішніх державних позик України може бути визначена в іноземній валюті.

Цільові облігації внутрішніх державних позик України - облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного розміру державного боргу.

Кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Фінансування здійснюється відповідно до кредитних договорів, що укладаються між державою в особі Міністерства фінансів України та отримувачем коштів. Умови кредитних договорів повинні відповідати умовам розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України з обов'язковим установленням дати обслуговування та погашення кредиту за п'ять днів до дати обслуговування та погашення цільових облігацій внутрішніх державних позик України.

Облігації зовнішніх державних позик України - державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій.

Емісія державних облігацій України є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

139. Еволюція доктринальних підходів до розуміння поняття “публічний  борг”.

Питання публічного кредиту та публічного боргу у науковій фінансовій та фінансово-правовій літературі завжди займали чільне місце і відрізнялися особливою актуальністю. Враховуючи причини виникнення публічного боргу у всіх країнах світу, необхідно погодитись з думкою В.М. Мельника про те, що він є явищем, у якому суспільство глибоко зацікавлене[2].

За традицією в еволюції наукових поглядів на розуміння поняття “публічний борг” можна виділити три періоди або етапи: 1* дореволюційний період, який тривав з моменту зародження фінансової та фінансово-правової наук до 1917 року (Великої жовтневої соціалістичної революції*; 2* радянський період, який тривав до розпаду СРСР; 3* пострадянський період, який триває і по сьогоднішній день.

У дореволюційний період проблеми публічного боргу та пов’язаних з ним явищ (кредиту, видів публічного боргу: державного боргу, муніципального боргу, розмежування державних запозичень та інших доходів держави* займали важливе місце серед наукових пошуків вчених. Науковцями в цей час досліджуються причини розвитку публічного кредиту і як його наслідок виникнення публічного боргу, обґрунтовуються критерії відмежування публічного кредиту від приватного, аналізуються форми та значення публічного кредиту.

Підсумовуючи причини виникнення такого явища як публічний (в мові оригіналу – державний* кредит Д. Львов зазначає, що він викликаний культурними потребами співжиття. У зв’язку з цим представниками економічних наук, починаючи ще з Адама Сміта, засуджувалися державні позики, визнавалися як явище, допустиме лише у випадку необхідності. Лише починаючи з ХІХ століття погляди вчених на публічний борг і публічний кредит починають змінюватися. У Курсі фінансового права Д. Львов пише: “В даний час, коли державний кредит отримав характер системи, він, очевидно, повинен вважатися правильною і постійно організованою частиною державного господарства. Без державного кредиту були б неможливі результати сучасної цивілізації, яка розвивається при взаємодії об’єднаних капіталів, а не при дії їх у роздробленому вигляді”[6].

Навіть в XVII та XVIII століттях державні запозичення укладались на умовах приватних позик, тобто з обов’язковою сплатою боргу до чітко встановленого строку чи з зобов’язанням тимчасового надання на користь кредиторів деяких статей державних доходів. До кінця XVIII століття не існувало організованої системи державних запозичень. Батьківщиною істинного державного кредиту, правильної системи запозичень і їх погашення, на думку Д. Львова, необхідно вважати Англію, приклад якої пізніше наслідували інші європейські держави[7].

в 1832 році М.Ф. Орлов зазначив: “… кредит публічний (державний* і кредит приватний (банківський* крім назви і мети, мають мало подібностей”[8]. На думку Д. Львова, “державний кредит, на відміну від приватного, базується не на майновому забезпеченні, а в основному залежить від політичних і адміністративних умов країни, від стабільності її суспільного устрою, від її загального фінансового положення, від системи існуючих податків, від величини попередніх запозичень, і взагалі від платоспроможності народонаселення. Продовжуючи думку цього вченого, інший відомий класик науки фінансового права І.Х. Озеров, дещо пізніше додає: “Державний кредит відрізняється від приватного особливостями свого суб’єкта: 1* більша довіра до держави, звідси розвиток кредиту без застави, заставу змушені використовувати тільки малокультурні бідні держави; 2* вічність держави, як юридичної особи, створила можливість непогашуваних запозичень (рентних*; 3* приватній особі при користуванні кредитом ставляться вузькі рамки, окреслюється можливість погашення боргу в більш чи менш короткий строк, а у держави немає цих рамок: перед нею стоїть необхідність видатків, які вона повинна здійснити”[10].

Неоціненний внесок в розробку проблем становлення і розвитку публічного боргу здійснили також М.І. Боголєпов, А. Запасник, А.А. Ісаєв, П.П. Мігулін, К.Г. Рау, М.І. Слуцький, М.М. Сперанський, М.І. Тургенєв, Л.Д. Ходський, І.І. Янжул та багато інших. Особливістю даного періоду розвитку наукових поглядів на публічний борг було те, що в цей час ученими ще не проводилася чітка межа між публічним та приватним, між публічним та державним.

Радянська наука фінансового права в перші роки свого становлення і розвитку спиралася на ідеї та положення класиків науки фінансового права. Так, у 1922 році В.М. Твердохлєбов, визначаючи державний кредит, виділяє п’ять обов’язкових умов розвиненої системи державного кредиту: а* наявність значних вільних коштів; б* легкість передачі їх у зв’язку з розвиненим біржовим обігом; в* довіра населення до влади; г* укріплення адміністративним устроєм правової держави; д* готовність і спроможність держави нести податки, необхідні для виплати боргу[13].

після Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року все “публічне” фактично стало ототожнюватися з “державним”, внаслідок чого термін “державне” повністю замінив собою термін “публічне”. Водночас зарубіжні автори ХХ століття використовували у своїх працях терміни “публічні фінанси”, “публічні фонди”, “публічні видатки”, які перекладались на українську і російську мови як “державні фінанси”, “державні фонди”, “державні видатки” заради відповідності термінології, що використовувалася в радянському фінансовому праві.

класики радянської фінансово-правової науки, зокрема професори Є.А. Ровінський, С.Д. Ципкін, хоча і досліджували проблеми правового регулювання державного кредиту і зробили неоціненний внесок у розвиток науки, проте проблеми державного боргу необговорювались. Надмірна політизація та ідеологізація науки заперечували поняття “державного боргу” навіть як явища об’єктивного, тому відносини у сфері державного боргу розглядалися винятково через призму державного кредиту”[16]. У законах і підзаконних актах Союзу РСР поняття державного боргу закріплено не було, не кажучи вже про відсутність спеціального законодавчого акта про державний борг СРСР. В Радянському Союзі аж до 1985 року не опубліковувалися навіть статистичні дані про величину державного боргу СРСР[17].

І тільки наприкінці минулого та початку цього століття як в економічній, так і в юридичній науці поновлюється інтерес до дослідження проблем державного і в цілому публічного боргу. У науку фінансового права починає повертатись термін “публічний борг”. У деяких випадках він вживається як рівнозначний поняттю “державний борг”, в інших – як значно ширше поняття. Це пов’язано зі зміною поглядів на предмет фінансового публічно-правового регулювання.

Як бачимо, юристи-фінансисти розглядають публічні фінанси як різновид фінансів, існуючих у державі, і відносять до них держані фінанси та фінанси територіальних громад. Саме з цього положення виходять сучасні вчені, які досліджують проблеми публічного боргу і відповідно визначають його як фінансово-правову категорію, що базується на економічному змісті державного і муніципального кредиту та являє собою юридичну форму фінансового зобов’язання публічно-територіального утворення[19].

140. Державний борг в системі публічного боргу. Правові класифікації  державного боргу України. відповідно до статті 92 Конституції України, винятково Закони України встановлюють порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи. Конституція України не визначає змісту державного боргу, його класифікації. Проте в Конституції держава визнає ймовірність існування державного боргу або навіть визнає його як об’єктивний необхідний чинник (компонент* розвитку та функціонування фінансово-економічної, бюджетної, грошово-кредитної системи держави.

Загальне правове регулювання державного боргу здійснюється законами України. Сьогодні це: Закон України “Про правонаступництво України”, Бюджетний кодекс України, Закон України “Про структуру державного внутрішнього боргу України станом на 1 січня 1996 року і граничний розмір державного внутрішнього боргу України на 1996 та 1997 роки”, Закон України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, Закон України “Про цінні папери і фондовий ринок”, щорічні закони про державний бюджет, а також міждержавні договори та угоди про одержання міжнародних кредитів.

На законодавчому рівні категорія “державний борг” уперше була визначена в Законі України “Про державний внутрішній борг України” 1992 року. Прийняття цього закону мало важливу роль у формуванні нового механізму державно-правового регулювання суспільних відносин в сфері державного боргу в нових ринкових умовах господарювання і свідчило про початок реалізації правової реформи в сфері публічних фінансів України. Державний внутрішній борг відповідно до Закону України “Про державний внутрішній борг України” визначався якстрокові боргові зобов’язання Уряду України у грошовій формі[1]. У цьому Законі вперше знайшло своє закріплення і таке дискусійне питання, як управління державним внутрішнім боргом. При цьому “управлінню державним внутрішнім боргом” була присвячена окрема стаття (стаття 6*, в якій було закріплено, що управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України. Розміщення боргових зобов’язань Уряду України та надання гарантій від імені Уряду України провадиться за його дорученням Міністерством фінансів України. Рахункова палата здійснює контроль за утворенням і погашенням державного внутрішнього боргу України. Наступним кроком реалізації правової реформи в аспекті визначення пріоритетів у виданні базових, найважливіших кодифікованих актів у фінансовій сфері стало прийняття Бюджетного кодексу України, який детально закріпив правила здійснення державою та територіальними громадами запозичень у різних суб’єктів у нових умовах ринкової економіки грошових коштів для реалізації загальнодержавних та місцевих завдань.

Відповідно до п. 20 статті 2 Бюджетного кодексу України державний борг- загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик* станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення.

Крім того, Бюджетний кодекс як основну категорію у боргових відносинах визначає боргове зобов’язання  і відповідно 12^-1 ст. 2. БКУ дає визначення боргового зобов'язання - зобов'язання позичальника перед кредитором за кредитом (позикою*, що виникло внаслідок випуску і розміщення боргових цінних паперів та/або укладання кредитних договорів.

Разом з тим у15^-1 ст. 2 БКУ визначає і гарантійне зобов'язання - зобов'язання гаранта повністю або частково виконати боргові зобов'язання суб'єкта господарювання - резидента України перед кредитором у разі невиконання таким суб'єктом його зобов'язань за кредитом (позикою*, залученим під державну чи місцеву гарантію.

У зв’язку з останнім БКУ визначає у п. 16. Ст.. 2, що таке гарантований Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста борг- загальна сума боргових зобов'язань суб'єктів господарювання - резидентів України щодо повернення отриманих та непогашених станом на звітну дату кредитів (позик*, виконання яких забезпечено місцевими гарантіями.

Та у п.17 гарантований державою борг - загальна сума боргових зобов'язань суб'єктів господарювання - резидентів України щодо повернення отриманих та непогашених станом на звітну дату кредитів (позик*, виконання яких забезпечено державними гарантіями.

Бюджетний кодекс України передбачає класифікацію боргу за двома критеріями: за типом кредитора та типом боргового зобов’язання (ст.. 12*.

Науковці для класифікації державного боргу виділяють значно більше критеріїв. Так, боргові зобов’язання, пише І.Б. Заверуха, умовно можна поділити на боргові зобов’язання двох видів: ринкові та неринкові.

Ринкові існують у формі державних цінних паперів: облігації державної внутрішньої позики; облігації зовнішньої державної позики; казначейські векселі та інші, тобто боргові зобов’язання держави, виражені у формі фінансування. Це найбільш поширений тип державних боргових зобов’язань. Вони ліквідні і мають відповідний кредитний рейтинг.

Проблематичними є неринкові боргові зобов’язання, до яких відносяться зобов’язання, прийняті на умовах правонаступництва щодо вкладів в установах Ощадного банку УРСР, реструктуризована заборгованість перед банківською системою та НБУ, деякі інші[1].

Поширена в науці фінансового права також класифікація державного боргу за підставами утворення, відповідно до якої необхідно розмежовувати поняття боргових зобов’язань уряду, що виникли в результаті: 1* взятих на позичкових засадах боргових зобов’язань; 2* надання державних гарантій, що в свою чергу, передбачає спеціальний порядок їх погашення та обслуговування (спільною тут є ознака функціональності залучених кредитів, незалежно від статусу та виду суб’єкта: уряд, галузь народного господарства, юридична особа тощо. 3* умов правонаступництва; 4* недосконалості бюджетно-правового, податкового регулювання, що породжує дефіцит бюджету, який повинен погашатись в будь-якому випадку, проте механізму його погашення не передбачено; 5*заборгованість, що виникає в результаті господарської діяльності держави.

Особливий теоретичний і практичний інтерес в аспекті удосконалення правового регулювання державного боргу викликає питання про класифікацію державного боргу на внутрішній (інтернальний* та зовнішній (екстернальний*.

російським законодавцем в основу класифікації державного боргу на внутрішній і зовнішній покладена ознака “національності” валюти випущених в обіг державних цінних паперів. Науковці та практики, в свою чергу, пропонують класифікувати борг на внутрішній і зовнішній в залежності від розміщення: борг перед нерезидентами необхідно відносити до зовнішнього, а перед резидентами – до внутрішнього боргу[3].

Цікаві висновки вченого економіста М. Лауфера. Учений пропонує приблизну класифікацію внутрішнього державного боргу. На його думку, склад внутрішнього державного боргу потрібно розділити на декілька основних розділів, що відображають економічний зміст відповідних статей державного боргу: 1* емісійне фінансування (заборгованість уряду за кредитами НБУ*; 2* оформлення державної заборгованості шляхом емісії цінних паперів (державні казначейські зобов’язання, державні казначейські векселі, облігації внутрішньої валютної державної облігаційної позики*; 3* неемісійні фінансування – кредити та державні цінні папери, що розміщуються на фінансовому ринку: облігації внутрішньої державної позики, облігації внутрішньої ощадної позики тощо; 4* державні гарантії, видані урядом; 5* державний борг, прийнятий на умовах правонаступництва[4].

На основі положень Спеціального стандарту поширення даних по державному боргу, розробленого Міжнародним валютним фондом, що визначає також класифікацію державного боргу, виділяють розширену класифікацію державних боргових зобов’язань за такими критеріями:

1* залежно від участі держави щодо погашення й обслуговування боргу: прямий та непрямий (гарантований*; 2* залежно від ринку розміщення боргових зобов’язань: внутрішній ринок і зовнішній ринок;

3* за валютною структурою боргу: в національній валюті та в іноземній валюті;

4* за інституційною структурою (залежно від статусу кредитора або власника боргового зобов’язання*: публічні органи; приватні організації фінансового та банківського сектора; організації не фінансового сектора різних форм власності; резиденти; нерезиденти;

5* залежно від виду та строків здійснення виплат: капітальний; поточний;

6* залежно від типів боргового зобов’язання: ринкові; неринкові.

Міжнародний валютний фонд ринкові боргові зобов’язання класифікує так:

1* Внутрішні боргові інструменти:

- за терміном обігу: а* короткострокові, строк обігу яких не перевищує одного року; б* середньострокові, строком обігу від одного до п’яти років; в*довгострокові – від п’яти років і більше;

- за характером сплати відсоткового доходу: а* дисконтні; б* купонні; в* відсоткові без купонні;

- за характером визначення відсоткової ставки: а* з фіксованою відсотковою ставкою; б* з плаваючою відсотковою ставкою;

- за характером розміщення: а* ті, що розміщуються на фінансовому ринку, і можуть купуватись і фізичними та юридичними особами; б* ощадні, що розповсюджуються через установи Ощадного банку, і які купуються фізичними особами.

2* Зовнішні боргові інструменти класифікують:

- за терміном обігу: а* короткострокові, строк обігу яких не перевищує одного року; б* середньострокові, строком обігу від одного до п’яти; в*довгострокові – від п’яти років і більше;

- за характером виплати відсоткового доходу: а* дисконтні; б* купонні; в* відсоткові без купонні;

- за характером визначення відсоткової ставки: а* з фіксованою відсотковою ставкою; б* з плаваючою відсотковою ставкою;

- за джерелами запозичень ті, які: а* розміщуються на міжнародних фінансових ринках; б* надходять від міжнародних організацій відповідно до кредитних угод; в* надходять від урядів іноземних держав відповідно до кредитних угод; г* надходять віз закордонних фінансово-банківських установ відповідно до укладених угод про міжнародний кредит чи позику.

Для українського законодавства вкрай актуально передбачати види і типи боргових зобов’язань уряду. Сьогодні законодавче визначення міститься лише щодо внутрішнього державного боргу, яке теж потребує перегляду. В Україні поки що єдиний критерій законодавством не передбачений.