86. Публічні видатки як категорія фінансового права

Публічні видатки — одна з визначальних складових правового регулювання публічних фінансів. Вони є безперервним використанням уповноваженими суб’єктами коштів бюджету і позабюджетних фондів як публічних фондів коштів, так і власних коштів підприємств і організацій на потреби, визначені в актах про бюджет, кошторисах та інших планових документах. Розмір видатків визначають суспільні завдання, які закріплюють прогнози й цільові програми.

У загальному процесі еволюції видатків та їх правового регулювання можна виділити три етапи.

Етап існування виключно "суспільних" потреб общини первісного ладу.Такі потреби можна розглядати як перший аналог суспільних публічних потреб. На цьому етапі господарювання та перші зародки виробництва носять суто натуральний характер. Майже всі потреби членів общини задовольняються загальними зусиллями та власною працею членів общини.

Етап існування переважно приватних потреб та, відповідно, приватних видатків.При перетворенні первісних общин у ранні державні об'єднання у суспільстві виникають перші різновиди приватних видатків. І майже до кінця XIV ст. усі наявні в суспільстві видатки мають вигляд приватних видатків, за рахунок яких оплачувалися як приватні потреби окремих індивідуумів, їх сімей, так і перші суспільні - публічні - потреби ранніх держав.

Етап існування як публічних, так і приватних потреб та, відповідно, приватних і публічних видатків у державі.Пізніше, у ХVIII-ХІХ ст., видатки правителів держав на перші види публічних потреб (оборону, будівництво і підтримання шляхів сполучення, спорудження культових будівель та інші потреби публічного характеру* поступово відокремлюються від суто приватних видатків правителів і перетворюються у новий вид видатків - публічні видатки, які фінансуються за рахунок спеціальних фондів коштів держави, а потім - за рахунок державної казни. Саме в ці часи виникає і поступово розвивається правове регулювання здійснення публічних видатків. І вже починаючи з XX ст., в усіх країнах світу існує досить розвинута система при­ватних та публічних видатків

Досліджуючи державні фінанси та визначаючи базові категорії фінансового права, класики у своїх роботах середини та кінця ХІХ ст. вже використовували категорії “публічні видатки”, “суспільні видатки” та “державні видатки”. Але, як ми вже зазначали, часто ці терміни вживалися як синоніми, а категорії “публічні видатки” та “державні видатки” ототожнювалися. Напочатку формування фінансового права класики вводять дві категорії та два терміна: “публічні видатки” і “державні видатки”, які використовуються ними здебільшого як синоніми. Пізніше як основний термін частіше використовувався останній.Серед теоретиків фінансової науки не існує єдиного розуміння фінансово-правової категорії “видатки”: одні з них вважають, що це діяльність держави щодо витрачання коштів грошових фондів, а інші – що це сукупність суспільних відносин, пов’язаних з фінансуванням державних і муніципальних видатків, а також безперервні витрати держави або муніципальних утворень у вигляді економічних відносин з приводу розподілу й використання коштів централізованих грошових фондів.

з метою забезпечення єдиного підходу до визначення розглядуваного поняття і як підсумок проведеного дослідження, доцільно запропонувати такі дефініції:

– видатки – це суспільні відносини, пов’язані з виділенням (переданням* фінансових ресурсів з бюджетів різних рівнів, позабюджетних фондів, доходів юридичних і фізичних осіб, які перебувають у їх власності та розпорядженні;

– публічні видатки – врегульовані нормами права суспільні відносини з приводу здійснення державою, органами місцевого самоврядування, державними позабюджетними фондами та іншими організаційними утвореннями асигнувань з централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою реалізації публічних інтересів держави;

– державні (місцеві* видатки – врегульовані нормами права суспільні відносини з приводу здійснення державою або органами місцевого самоврядування асигнувань з мобілізованих централізованих грошових фондів з метою забезпечення реалізації завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування, які здійснюються за принципами безповоротності та безвідплатності.

Н.І. Хімічева звертає увагу на публічний характер державних видатків[12]. Вона також зазначає, що категорію державних видатків можна розглядати в кількох аспектах: 1* у матеріальному, тобто як конкретні суми витрат держави, що здійснюються з метою виконання державою своїх функцій та завдань; 2* в організаційному та юридичному аспектах.

видатки бюджету визначені як “кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом. “витрати бюджету”, під якими розуміються “видатки бюджету та кошти на погашення основної суми боргу, надання кредитів з бюджету; розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів”.

Використання двох термінів – “видатки” та “витрати” – стосовно процесу витрачання грошових фондів коштів розмиває різницю між: 1* процесом безпосереднього використання або передачі у вигляді трансфертів фінансових ресурсів у державі; 2* процесом нарахування грошових сум, які підлягають подальшому використанню (або передачі*; 3* процесом використання не фінансових (натуральних* ресурсів. А це, у свою чергу, “розмиває” межі між фінансовою та нефінансовою діяльністю у державі і робить норми правового регулювання у сфері фінансів нечіткими і навіть неоднозначними.

Російський учений-юрист Ю.О. Крохіна, “Видатки державного бюджету – це публічні і такі, які не утворюють та не погашають фінансових вимог, безперервні затрати держави у вигляді суворо опосередкованих нормами права економічних відносин щодо розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів з метою забезпечення завдань та функцій держави (Російської Федерації та її суб’єктів*”[15].

Отже, Ю.О. Крохіна визначає видатки державного бюджету через поняття “затрати держави”. При цьому під затратами держави розуміються певні економічні відносини щодо розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, опосередковані нормами права.

Юридичний та матеріальний аспекти цієї категорії мають суттєве значення з погляду застосування теоретично-правових визначень на практиці – у законодавстві. У фінансовому законодавстві точність, лаконічність та однозначне розуміння визначень правових категорій має особливо велике значення, тому що пов’язане з використанням фінансових ресурсів у державі.

Більш вдалим, на наш погляд, є визначення державних видатків, наведене Л.К. Вороновою Засновані на фінансово-правових нормах прямі планові витрати держави і органів місцевого самоврядування, які пов’язані з їх функціонуванням, покриваються за рахунок асигнувань і незалежно від спрямування здійснюються на засадах, встановлених державою. Затрати держави, які виражають врегульовані правовими нормами економічні відносини, що складаються при розподілі та використанні коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів і забезпечують їх безперервне функціонування.

Це визначення теж містить термін “затрати держави”, але в ньому затрати держави “виражають” економічні відносини, а не ототожнюються з ними, як у визначенні Ю.О. Крохіної. Отже, в сучасних роботах юристів-фінансистів розглядаються та визначаються такі правові категорії:

1* державні видатки – як видатки виключно державного бюджету;

2*державні та муніципальні видатки – як видатки відповідно державного бюджету та бюджетів місцевого самоврядування.

При цьому робиться наголос на тому, що державні та муніципальні видатки носять публічний характер і виникають виключно на підставі нормативно-правових актів. Згідно даного підходу публічні видатки - це сукупність фінансових правовідносин, пов'язаних із безперервним цільовим використанням фондів коштів держави, органів місцевого самоврядування, спрямованих як на виконання загальнодержавних (місцевих* завдань, так і на розширене відтворення, соціальні потреби громадян.

Сукупність усіх видів видатків держави, органів місцевого самоврядування складає систему публічних видатків, до якої входять:

- видатки, що здійснюються з централізованих фондів коштів (державного та місцевих бюджетів, державних цільових позабюджетних фондів*;

- видатки, що здійснюються з децентралізованих фондів коштів

підприємств, установ, організацій.

Категорія “публічних видатків” є ширшою стосовно зазначених вище категорій. Фінансові відносини у сфері публічних видатків виникають виключно наоснові нормативно-правових актів держави або органів місцевого самоврядування, тобто можуть існувати лише у правовій формі на основі норм, які мають низку особливостей. При цьому матеріальною основою публічних видатків як правової категорії є суми витрат відповідних публічних фондів коштів, які ми наводили раніше.А юридична сторона публічних видатків обумовлена тим, що вони є частиною фінансових правовідносин, які виникають у державі. Тому публічні видатки як категорія фінансового права містять у собі всі загальні особливості фінансових правовідносин та мають певні специфічні особливості, властиві процесу розподілу перерозподілу ВВП та НД.

Правовідносини у сфері публічних видатків фондів коштів соціального призначення мають нові додаткові особливості. Так, використання публічних фондів коштів соціального призначення пов’язане із виникненням правовідносин безпосередньо між юридичними особами, які уповноважені утворювати, управляти, розподіляти (перерозподіляти* та використовувати відповідні фонди обов’язкового соціального страхування, та громадянами – застрахованими особами.У правовідносинах щодо публічних видатків соціального призначення виникають фінансові вимоги громадян, які безпосередньо задовольняються уповноваженими законом юридичними особами, що опікуються процесом утворення, управління, розподілу (перерозподілу* та використання коштів публічних фондів соціального призначення. Правові відносини, які виникають під час розподілу та використання коштів публічних фондів соціального призначення, носять насамперед соціальний характер, а не лише економічний. Як правильно зауважували Л.К. Воронова та Ю.О. Крохіна в цитованих нами вище визначеннях, видатки державного бюджету носять безперервний характер та відображають економічні відносини щодо розподілу та перерозподілу централізованих фондів коштів держави.

87. Поняття та види фінансово-правових інститутів публічних видатків.

Досліджуючи публічні видатки як категорію фінансового права, та розглядаючи характерні ознаки публічності видатків в державі ми встановили, що публічні видатки неодмінно пов’язуються з існуванням правових норм, які регулюють суспільні відносини з приводу розподілу, перерозподілу ВВП та НД.Згруповані певним чином правові норми утворюють правові інститути.

Правове регулювання публічних видатків містить правові норми, які регулюють:

1* публічні видатки держави,

2* публічні видатки місцевого самоврядування,

3* публічних видатків соціального призначення.

Кожен з цих видів публічних видатків має свій специфічний правовий режим і свої особливості у предметі регулювання та механізмах забезпечення виконання встановлених приписів.

Погоджуючись з тезою С.Д. Ципкіна про принципову відповідність фінансово-правових інститутів фінансовій системі держави, ми отримуємо першу підставу для визнання трьох фінансово-правових інститутів публічних видатків: інституту публічних видатків держави, інституту публічних видатків місцевого самоврядування та інституту публічних видатків соціального призначення які не відносяться до перших двох видів публічних видатків.

По-друге, до предмету регулювання інституту публічних видатків держави належать фінансові відносини, які виникають у процесі розподілу (перерозподілу* та використання:

1* коштів Державного бюджету України, включаючи кошти спеціального фонду Державного бюджету України;

2* коштів кожного окремо державного позабюджетного фонду коштів соціального призначення (Пенсійного фонду України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який утворюється за рахунок обов’язкових відрахувань комерційних банків згідно з законодавством України; інших позабюджетних грошових фондів, кошти яких є державною власністю*;

3* коштів спеціальних фондів і резервів Національного банку України та інших кредитних організацій, які засновані на праві державної власності;

4* коштів фондів підприємств, установ та організацій, заснованих на державній формі власності.

Сукупність фінансово-правових норм, які регулюють зазначені фінансові відносини утворюють складний інститут особливої частини фінансового права, який вміщує ряд простих фінансово-правових інститутів, що відображають специфіку різних правових режимів видатків: Державного бюджету України; кожного окремо державного позабюджетного фонду коштів соціального призначення; спеціальних фондів і резервів Національного банку України та інших кредитних організацій, які засновані на праві державної власності; підприємств, установ та організацій, заснованих на державній формі власності.

До предмету регулювання інституту публічних видатків місцевого самоврядування належать відносини, які виникають у процесі розподілу (перерозподілу* та використання:

1* коштів бюджетів місцевого самоврядування, включаючи видатки спеціальних бюджетних фондів цільового призначення;

2* коштів позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування (у випадках, коли їх утворення дозволяється законодавством*;

3* коштівспеціальних фондів та резервів комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворюється за рахунок коштів місцевого самоврядування;

4* коштів фондів підприємств, установ та організацій, заснованих на комунальній (муніципальній* формі власності.

Сукупність фінансово-правових норм, які регулюють зазначені фінансові відносини утворюють складний інститут особливої частини фінансового права, який вміщує ряд простих фінансово-правових інститутів, що відображають специфіку різних правових режимів видатків: бюджетів місцевого самоврядування, включаючи видатки спеціальних бюджетних фондів цільового призначення; позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування (у випадках, коли їх утворення дозволяється законодавством*; спеціальних фондів та резервів комунальних банків, якщо їх статутний капітал утворюється за рахунок коштів місцевого самоврядування; фондів підприємств, установ та організацій, заснованих на комунальній (муніципальній* формі власності.

До предмету регулювання інституту публічних видатків суспільного (соціального* призначення належать відносини, які виникають у процесі розподілу (перерозподілу* та використання:

1* коштів кожного окремо публічного солідарного фонду обов’язкового соціального страхування, які не є державною власністю чи власністю місцевого самоврядування. До таких фондів в Україні належать: фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності*;

2* коштів публічних накопичувальних фондів обов’язкового соціального страхування, а саме - недержавних пенсійних фондів, через які здійснюється обов’язкове державне накопичувальне пенсійне страхування (коштів другого рівня пенсійної системи України*.

Сукупність фінансово-правових норм, які регулюють зазначені фінансові відносини утворюють складний інститут особливої частини фінансового права, який вміщує ряд простих фінансово-правових інститутів, що відображають специфіку різних правових режимів видатків: фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; публічних недержавних пенсійних фондів, через які здійснюється обов’язкове державне накопичувальне пенсійне страхування (коштів другого рівня пенсійної системи України*.

У фінансових правовідносинах, які виникають з приводу розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних фондів суспільного (соціального* призначення приймають участь: органи солідарних фондів соціального страхування, які не є державною власністю; юридичні та фізичні особи – суб’єкти, які наділені повноваженнями у сфері розподілу, перерозподілу та використання коштів публічних солідарних та накопичувальних пенсійних фондів. До суб’єктів накопичувального пенсійного страхування належать:

1* недержавні пенсійні фонди, які мають право акумулювати кошти другого рівня пенсійної системи України;

2* юридичні особи, які надають послуги недержавним пенсійний фондам у сфері накопичення, управління, розподілу та використання коштів цих фондів. Такими юридичними особа є: компанії з управління активами пенсійних фондів; юридичні особи, які здійснюють адміністративне управління недержавними пенсійними фондами, а також страхові організації, які виплачують довічні пенсії за рахунок коштів, акумульованих в недержавних пенсійних фондах другого рівня пенсійного системи України.

Отже, інститут публічних видатків суспільно (соціального* призначення є новим фінансово-правовим інститутом, якому притаманні особливості предмету регулювання та особливі суб’єкти, які беруть участь у відповідних фінансових правовідносинах. В основу класифікації галузей права та їх складових (підгалузей, розділів, підрозділів, інститутів* покладається предмет регулювання. Останнім часом в юридичній літературі з теорії права обґрунтовується позиція, згідно з якою предмет правового регулювання може бути загальним, родовим, видовим та безпосереднім[4]. Цю думку також поділяє і Н.Ю. Пришва[5], досліджуючи інститути податкового права та неподаткових платежів. Визнаючи доцільність виділення загального, родового, видового та безпосереднього предмету регулювання фінансових правовідносин, можна стверджувати, що кожен простий інститут фінансово-правових норм, які зазначені вище, має свій безпосередній предмет регулювання..

Підсумовуючи зазначене вище, ми пропонуємо виокремлювати розділ публічних видатків в державі, який вміщує три складних фінансового-правових інститути, а саме:

1* інститут публічних видатків держави складається з правових норм, які регулюють розподіл, перерозподіл та використання коштів публічних фондів держави;

2* інститут публічних видатків місцевого самоврядування складається з правових норм, які регулюють розподіл, перерозподіл та використання коштів публічних фондів місцевого самоврядування;

3* інститут публічних видатків соціального призначення складається з правових норм, які регулюють розподіл, перерозподіл та використання коштів публічних фондів, які не є державною власністю або власністю місцевого самоврядування.

88. Підстави класифікації публічних видатків.

Публічні видатки можна класифікувати за такими підставами:

1*за економічною природою, або за роллю у відтворювальному процесі:

- видатки на розвиток матеріального виробництва;

- видатки на утримання та розвиток нематеріальної сфери;

- видатки на створення державних резервів у матеріальній та грошовій формах;

2*за суспільним призначенням, або за предметною ознакою:

- видатки на розвиток економіки;

- видатки на соціально-культурні заходи;

- видатки на оборону;

- видатки на управління;

- видатки на народне господарство.

3*за галузевою ознакою: видатки на фінансування промисловості; сільського господарства; капітального будівництва; транспорту; зв'язку; освіти; культури; соціального забезпечення тощо;

4*за джерелом фінансування:

- видатки, що фінансуються за рахунок централізованих фондів коштів (централізовані видатки*;

- видатки, що фінансуються за рахунок децентралізованих фондів коштів (децентралізовані видатки*.

Зокрема, О.П.Орлюк зазначає, що сукупність усіх видів видатків держави, органів місцевого самоврядування та суспільних недержавних фондів складає систему публічних видатків, до якої входять:

- видатки, що здійснюються з централізованих фондів коштів (державного та місцевих бюджетів, державних цільових позабюджетних фондів*;

- видатки, що здійснюються з децентралізованих фондів коштів підприємств, установ, організацій.

Також вчені виділяють групи державних видатків:

5* за економічним змістом:

- Заробітна плата;

- Стипендія;

- Пенсії і допомоги;

- Медикаменти;

- Харчування;

- Канцелярські витрати;

- Витрати на поточний і капітальний ремонт.

6* Видатки держави можна класифікувати на поточні і видатки на розвиток.

7* У зв'язку з розподілом державного і місцевих бюджетів на загальний і спеціальний видатки можна класифікувати на такі: 1* пов'язані з фінансуванням діючих установ, учбових закладів, соціальних програм тощо; 2* пов'язані із окремими, спеціальними заходами, програмами.

8* Видатки можна класифікувати залежно від форм власності суб'єктів, які здійснюють публічні витрати: державні і муніципальні, публічні фонди недержавної та не комунальної форми власності .

9* Особливий інтерес становить класифікація витрат за функціональною ознакою. Кошти при цьому спрямовуються на виконання функцій держави. Зокрема, розрізняють витрати на: - економіку держави (з вирізненням її галузей: будівництво, промисловість, зв'язок і та ін.*; - національну оборону; - соціально-культурну сферу; - науку й освіту; - державне управління і місцеве самоврядування; - правоохоронну систему; - судову систему; - охорону здоров'я; - запобігання надзвичайним ситуаціям, стихійних лих та ліквідацію їх наслідків; - обслуговування державного боргу; - міжнародну діяльність тощо.

Для класифікації всіх видаткових операцій у системі статистики публічних фінансів МВФ використовуються два основних види класифікації: економічна класифікація і функціональна класифікація.

Види видатків, які виникають у результаті зазначеної діяльності органів державного та місцевого управління або публічних установ, підприємств та організацій визначаються в економічній класифікації. Отже, у ній виділяються такі видатки, як: - заробітна плата працівників, використання товарів і послуг, споживання основного капіталу, ці видатки відносяться на собівартість виробництва, здійснюваного самими органами державного та місцевого управління відповідно до норм законодавства; - субсидії, гранти, соціальні виплати та різні інші видатки, які відносять до: - трансфертів у грошовій чи натуральній формі; - придбання товарів і послуг у третіх осіб для постачання їх іншим установам, організаціям, підприємствам відповідно до норм законодавства.

Функціональна класифікація відображає інформацію про мету здійснених публічних видатків. Прикладами функцій, за якими здійснюється ця класифікація, є “освіта” або “охорона навколишнього середовища” тощо. Економічна і функціональна класифікації можуть застосовуватися для утворення “перехресної класифікації.

В Україні спеціалізовані класифікації публічних видатків встановлюються для різних видів публічних видатків різними нормативними актами та мають багато відмінностей. Класифікація видатків Державного та місцевих бюджетів України здійснюється на основі статей 8 та 10 Бюджетного кодексу України. Спеціалізовані класифікації бюджетних видатків встановлені Наказом Міністерства фінансів України № 11 від 27 січня 2011 р. “Про бюджетну класифікацію” відповідно до ст. 8 Бюджетного кодексу України. Проте ці класифікації видатків застосовуються лише для видатків Державного бюджету та бюджетів місцевого самоврядування. Такий підхід до класифікації цього виду публічних видатків відповідає базовим вимогам міжнародних стандартів, і буде розглянуто нами у другому питанні.

Але з розвитком видів публічних видатків та виокремленням таких, які не є видатками держави або органів місцевого самоврядування, бюджетна класифікація вже не охоплює всі публічні видатки у державі. Отже, постає питання пошуків критеріїв та принципів класифікації публічних видатків соціального призначення, які не охоплюються бюджетною класифікацією.

Види та класифікація видатків публічних накопичувальних фондів коштів обов’язкового соціального страхування встановлюються ст. 79 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” (у вигляді визначення напрямів використання активів фонду «2. Кошти накопичувальної системи пенсійного страхування використовуються для:

1* інвестування з метою отримання інвестиційного доходу на користь учасників накопичувальної системи пенсійного страхування;

2* оплати договорів страхування довічних пенсій або здійснення одноразових виплат;

3* оплати послуг компаній з управління активами Накопичувального фонду або відповідного недержавного пенсійного фонду - суб'єкта другого рівня системи пенсійного забезпечення;

4* оплати послуг зберігача Накопичувального фонду або відповідного недержавного пенсійного фонду - суб'єкта другого рівня системи пенсійного забезпечення;

5* оплати послуг із проведення планової аудиторської перевірки Накопичувального фонду або недержавного пенсійного фонду - суб'єкта другого рівня системи пенсійного забезпечення;

6* оплати послуг радника з інвестиційних питань;

7* оплати послуг виконавчої дирекції Пенсійного фонду з адміністрування Накопичувального фонду, у тому числі на проведення конкурсів, у порядку та розмірах, встановлених Радою Накопичувального фонду, або оплати послуг з адміністрування недержавного пенсійного фонду - суб'єкта другого рівня системи пенсійного забезпечення (крім випадків, якщо адміністрування здійснює юридична особа - одноосібний засновник*. Забороняється використання коштів накопичувальної системи пенсійного страхування для забезпечення виплати пенсій та надання соціальних послуг із солідарної системи, на виплату пенсій на визначений строк у системі недержавного пенсійного забезпечення та на інші цілі, не передбачені цим Законом.

Пенсійні активи, що накопичуються упенсійному фонді, можуть бути використані виключно для цілей інвестиційної діяльності фонду, виконання зобов'язань фонду перед його учасниками та оплати витрат, пов'язаних із здійсненням недержавного пенсійного забезпечення, а саме:

1* інвестування відповідно до вимог цього Закону з метою отримання доходу на користь учасників фонду;

2* виконання договорів виплати пенсії на визначений строк, укладених з учасниками фонду, та для здійснення одноразових пенсійних виплат, передбачених цим Законом;

3* оплати договорів страхування довічної пенсії та договорів страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду, укладених із страховою організацією;

4* оплати послуг з адміністрування пенсійного фонду (крім випадків, коли адміністрування самостійно здійснює юридична особа - одноосібний засновник корпоративного пенсійного фонду*, включаючи оплату рекламних і агентських послуг, пов'язаних з функціонуванням пенсійного фонду, витрат на оприлюднення інформації про його діяльність, передбаченої цим Законом;

5* виплати винагороди за надання послуг з управління активами пенсійного фонду;

6* оплати послуг зберігача;

7* оплати послуг з проведення планових аудиторських перевірок пенсійного фонду;

8* оплати послуг третіх осіб, надання яких передбачено цим Законом або нормативно-правовими актами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, включаючи оплату послуг торговців цінними паперами (посередників*, витрат на ведення обліку та перереєстрацію прав власності на активи пенсійного фонду;

9* оплати інших послуг, надання яких передбачено цим Законом та які визначені Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Питання утворення та запровадження класифікації видатків публічних накопичувальних фондів коштів обов’язкового соціального страхування має бути вирішеним при прийнятті закону України, відповідно до якого в країні буде функціонувати другий рівень пенсійної системи.

Класифікація видатків публічних фондів соціального призначення має свої особливості. Не всі соціальні виплати відображаються у фінансовій звітності та класифікації як видатки. Так, наприклад, пенсійні виплати, які мають здійснюватися в рамках загальнообов’язкових державних програм соціального страхування за рахунок накопичувальних пенсійних фондів коштів, що утворюються за рахунок відрахувань роботодавців застрахованих осіб, відображаються як зменшення зобов’язань або як трансфертні платежі.

Програми соціального страхування та забезпечення, за якими виникають видатки на соціальні допомоги, можуть бути класифіковані кількома способами, а саме як:

1* фондовані програми, що передбачають здійснення реальних внесків/відрахувань до цільових публічних фондів коштів соціального призначення, та нефондовані програми, які не передбачають реальних грошових внесків/відрахувань;

2* обов’язкові програми та добровільні;

3* обов’язкові державні програми, у рамках яких держава забезпечує покриття ризиків для всього населення;

4* обов’язкові чи добровільні програми, у рамках яких роботодавець забезпечує покриття ризиків для своїх працівників.

Публічні видатки - це сукупність фінансових правовідносин, пов'язаних із безперервним цільовим використанням фондів коштів держави, органів місцевого самоврядування, та суспільних (соціальних* фондів коштів, спрямованих як на виконання загальносуспільних, загальнодержавних (місцевих* завдань, так і на розширене відтворення, соціальні потреби громадян.

Вплив на публічні видатки з боку органів державної влади, органів виконавчої влади загальної компетенції, фінансово-кредитної системи за допомогою усіх правових засобів здійснюється протягом всього видаткового циклу, тобто від виникнення об'єктивно обумовленої потреби у витратах конкретних коштів на конкретні заходи та дозволу на їх витрачання певних сум, визначених у затвердженихбюджетах і кошторисах, фінансових планах, до їх повного задоволення. Цикли витрат продовжуються по-різному. Наприклад, видатки на охорону здоров'я і освіту об'єктивно потрібні завжди, а видатки на будівництво шкіл, лікарняних закладів — з моменту їх проектування, виділення на ці цілі асигнувань тощо.

Виходячи з цього всі видатки держави, що покриваються бюджетними коштами, можуть бути об'єднані у 2 групи: ті, що повторюються щороку (наприклад, на фінансування діючих лікарень, шкіл, дитячих садків, вузів, тобто видатки, що встановлені діючими нормативно-правовими актами* і нові, що вводяться з наступного бюджетного періоду.

89. Поняття та особливості класифікації бюджетних видатків.

Видатки бюджету - це регламентовані фінансово-правовими нормами безпосередні, прямі, цільові, планові витрати держави, органів місцевого самоврядування, що забезпечують їх безперебійне функціонування і спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом (за винятком коштів на погашення основної суми боргу, надання кредитів з бюджету, розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів, повернення надміру сплачених до бюджету сум, та інших доходів бюджету, проведення їх бюджетного відшкодування*, і які покриваються за рахунок бюджетних коштів.

Під бюджетною класифікацією розуміється групування доходів та видатків бюджетів всіх рівнів за однорідними ознаками з наданням об’єктам класифікації кодів таких угрупувань. ст. 8 Бюджетного кодексу України бюджетна класифікація України застосовується для складання і використання державного та місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів. Крім того, вона використовується для проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу, а також для забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнянності бюджетних показників; досягнення цілісності бюджетних категорій доходів і видатків; забезпечення взаємозв’язку між функціональними призначеннями й економічним характером видатків бюджету.

Застосування єдиної бюджетної класифікації як до державного бюджету, так і до бюджетів місцевого самоврядування допомагає забезпечувати принцип єдності бюджетної системи України. Бюджетна класифікація та зміни до неї затверджуються Міністром фінансів України, який в обов’язковому порядку інформує про це Верховну Раду України. Бюджетна класифікація в Україні має такі чотири складові:

1* класифікація доходів бюджету;

2* класифікація видатків та кредитування бюджету;

3* класифікація фінансування бюджету;

4* класифікація боргу.

Українська класифікація видатків бюджету спирається на стандарти, розроблені Міжнародним Валютним Фондом (МВФ*, Організацією економічного співробітництва і розвитку, Організацією Об'єднаних Націй, Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Отже, кла­сифікація видатківта кредитування бюджету в Україні загалом відповідає класифікації, яка запропонована вищезазначеними міжнародними стандартами.

Відповідно до ст.. 10 БКУ класифікація видатків та кредитування бюджету здійснюється за:

1* бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету*.

Згідно зі статтею 2 Кодексу бюджетна програма є систематизованим переліком заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій.

2* ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та кредитування бюджету*.

Відомча класифікація видатків та кредитування бюджету містить перелік головних розпорядників бюджетних коштів для систематизації видатків та кредитування бюджету за ознакою головного розпорядника бюджетних коштів. На основі відомчої класифікації видатків та кредитування бюджету Казначейство України складає та веде єдиний реєстр розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів.

3* функціями, з виконанням яких пов'язані видатки та кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету*.

Функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету має такі рівні деталізації: Функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету групує видатки та кредитування відповідно до різновиду функцій держави та витрат на їх фінансування. Цей тип класифікації дає змогу проаналізувати динаміку витрат, зробити прогнози щодо наступних видатків. Класифікація видатків та кредитування бюджету розроблена на основі класифікації функцій управління ООН та має такі рівні деталізації:

1* розділи, в яких систематизуються видатки та кредитування бюджету, пов'язані з виконанням функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;

2* підрозділи та групи, в яких конкретизуються видатки та кредитування бюджету на виконання функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування. Функціональна класифікація видатків та кредитування бюджету включає видатки на:

а* загальнодержавні функції

б* оборону

в* громадський порядок, безпеку та судову владу г* економічну діяльність

ґ* охорону навколишнього природного

д* житлово-комунальне господарство

є* охорону здоров'я

є* духовний та фізичний розвиток

ж* освіту

з* соціальний захист та соціальне забезпечення

Економічна класифікація видатків бюджету уточнює використання бюджетних коштів відповідно до економічної характеристики операцій, що здійснюються при їх проведенні. На підставі економічної класифікації видатків забезпечується єдиний підхід до розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, виділяються захищені статті видатків бюджету. За економічною класифікацією видатків бюджету видатки бюджету поділяються на поточні та капітальні. Поточні видатки включають: а* витрати на товари і послуги; б* виплати процентів (доходу) за зобов'язаннями; в* субсидії та поточні трансферти;

Доскладу капітальних видатків входять: а* придбання основного капіталу; б* створення державних запасів та резервів; в* придбання землі та нематеріальних активів; г* капітальні трансферти.

У складі витрат (видатків* бюджету виділяються витрати (видатки* споживання і витрати (видатки* розвитку відповідно до бюджетної класифікації.

Бюджетною класифікацією передбачено й нерозподілені видатки, які складають видатки з резервних фондів Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Склад нерозподілених видатків визначається законом про Державний бюджет України чи рішенням відповідної місцевої ради.

У складі витрат бюджету виділяються витрати розвитку та витрати споживання. Відповідно до Бюджетної класифікації під витратами розвитку слід розуміти видатки розвитку та надання кредитів з бюджету. Видатки розвитку — це видатки бюджетів на фінансове забезпечення наукової, інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансове забезпечення капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансове забезпечення структурної перебудови економіки; інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

Витрати споживання включають видатки споживання та погашення боргу. Видатки споживання — частина видатків бюджетів, які забезпечують поточне функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, бюджетних установ, поточні міжбюджетні трансферти та видатки на фінансове забезпечення заходів соціального захисту населення і соціально-культурної сфери, а також інші видатки, не віднесені до видатків розвитку та нерозподілених видатків.

Видатки бюджетів поділяються на три групи видатків, критерієм класифікації яких є їх функціональне призначення і можливість їх передавання на виконання до певного бюджету:

1* видатки на забезпечення конституційного ладу, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також: інші передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню. Фінансуються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України. Для фінансування таких повноважень не допускається використання фінансових ресурсів, зосереджених у місцевих бюджетах.

2* видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;

3* видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер і визначені законами України.

видатки місцевого бюджету — це кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним місцевим бюджетом. Не належать до видатків бюджету:

погашення боргу; надання кредитів з бюджету; розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів; повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів (обов'язкових платежів* та інших доходів бюджету.Кредитування місцевого бюджету — це операції з надання коштів із місцевого бюджету на умовах повернення, платності та строковості, унаслідок чого виникають зобов'язання перед місцевим бюджетом (надання кредитів із бюджету*, та операції з повернення таких коштів до бюджету (повернення кредитів до бюджету*. До кредитів із місцевого бюджету також належать бюджетні позички та фінансова допомога з місцевого бюджету на поворотній основі. За своєю сутністю кредитування місцевого бюджету не належить до видатків місцевого бюджету.

90. Поняття, особливості та види фінансування публічних видатків

Публічні видатки здійснюються шляхом фінансування.

Фінансування публічних видатків- це безповоротний, безвідплатний, плановий, регламентований нормами права відпуск коштів з фондівдля забезпечення виконання загально суспільних потреб, завдань та функцій держави, органів місцевого самоврядування, на соціально-культурні потреби та на розширене відтворення.

Фінансування здійснюється із різних джерел:

1. бюджетів різних рівнів;

2. позабюджетних цільових фондів;

3. власних коштів державних та комунальних підприємств.

Залежно від джерел фінансування можна виділити такі види фінансування:

бюджетне фінансування,

самофінансування

кредитне забезпечення.

Бюджетне фінансування- це фінансування, що проводиться за рахунок бюджетних коштів. (Видатки з Державного та місцевого бюджетів називаються бюджетним фінансуванням*.

Бюджетне фінансування - це процес безповоротного, безвідплатного відпуску коштів з Державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування підприємств, установ та організацій державної чи комунальної форм власності.

Бюджетне фінансування базується на загальних принципах фінансування, але має і свої специфічні особливості, які полягають у тому, що:

1. кошти на покриття витрат відпускаються тільки з одного бюджету за підпорядкованістю підприємства, установи чи організації, за винятком фінансування загальнодержавних заходів боротьби з епідеміями, епізоотіями, ліквідації втрат від катастроф та стихійного лиха тощо;

2. фінансування бюджетних установ здійснюється наоснові встановлених економічно і науково обґрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.

Самофінансування використовується для покриття видатків державних та комунальних підприємств за рахунок їх власних фінансових ресурсів.

Кредитне забезпечення- покриття витрат державних структур, державних і комунальних підприємств за допомогою державного, місцевого та банківського кредиту.

Основними суб'єктами фінансування є державні та місцеві органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форми власності.

Останні поділяються на такі, що фінансуються з бюджету частково або повністю.Державні або комунальні підприємства, установи та організації, видатки яких повністю фінансуються з бюджету, називаються бюджетними.

Слід зауважити, що поняття видатків Державного і місцевих бюджетів значно ширше, ніж процес включення до відповідних бюджетів видатків на утримання конкретних галузей та установ і відпускання їм коштів — бюджетного фінансування. Як вважають науковці, до інституту видатків Державного і місцевих бюджетів належить цільове, доцільне й ефективне використання (касові і фактичні видатки* коштів розпорядниками бюджетних коштів.

Держава, виділяючи бюджетні асигнування, завжди визначає:

1* пріоритети витрат;

2* загальний обсяг фінансування;

3* цільове використання коштів;

4* норми витрат.

91. Принципи фінансування публічних видатків

Фінансування здійснюється на підставі таких принципів: плановість, безоплатність і безповоротність, цільове спрямування коштів, ефективність їх використання, фінансування в міру виконання плану, оптимальне поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел, здійснення контролю за використанням коштів. Додатковими принципами кошторисно-бюджетного фінансування є: одержання максимуму ефективності за мінімуму витрат; урахування раніше використаних коштів.

Принци планування Об'єктом фінансового планування є фінансові ресурси.

Фінансове плануванняздійснюють шляхом укладання фінансових планів — індивідуальних і зведених.Індивідуальні фінансові плани охоплюють баланси доходів та видатків підприємств, кошториси бюджетних установ тощо. Зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, територіальні й галузеві. Загальнодержавними планами є зведений фінансовий баланс, Державний бюджет, баланс доходів і витрат населення. Територіальні фінансові плани — це місцеві бюджети, зведені фінансові баланси територій, плани фінансових інститутів. До галузевих входять фінансові плани міністерств, відомств, корпорацій, об'єднань тощо. Усі фінансові плани пов'язані між собою, що зумовлено юридичною та економічною природою бюджету.

Характерною рисою видаткових правовідносин є їх безоплатний характер, оскільки кошти з бюджету виділяють на виконання певних завдань і функцій уповноважених органів або фінансування загальнодержавних чи місцевих програм і без вимоги повернення.

Принцип безповоротності та безоплатності фінансування державних видатків означає виділення коштів без прямого їх повернення державі та без внесення до державних фондів коштів будь-якої платні за отримання цих коштів.

Принцип цільового спрямування фінансування публічних витрат полягає у необхідності суворого дотримання при здійсненні видатків цілей та заходів, що фінансуються відповідно до затверджених фінансових планів. Кошти мають відпускатися й використовуватися в межах затверджених фінансових планів на підставі чітко визначених нормативів. Чинне законодавство чітко обмежує можливість використовувати кошти не за цільовим призначенням, оскільки існує загроза недофінансування планових видатків.

Принципів ефективності й збалансованості бюджетіввідповідного рівня бюджетним установам заборонено здійснювати запозичення в будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, окрім випадків, передбачених Законом про Державний бюджет України. На підтвердження реалізації цього принципу в Україні 14.09.2002 р. було затверджено Концепцію застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі. Метою його є встановлення безпосереднього зв'язку між виділенням бюджетних коштів та результатами їх використання. Запровадження програмно-цільового методу в бюджетному процесі спрямоване, зокрема, на забезпечення прозорості бюджетного процесу, що чітко визначає цілі й завдання, на які витрачаються бюджетні кошти; на підвищення рівня контролю за результатами вико­нання бюджетних програм.

Ефективне використання коштів має на меті одержання суспільно необхідного або бажаного результату за мінімальних витрат трудових і матеріальних ресурсів.

Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти виділяють не автоматично, а відповідно до фактичного виконання робіт, кількісних та якісних показників, що зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби в наданні коштів. Завдяки цьому грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігу.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування на всіх рівнях спочатку враховують наявність та можливість використання власних коштів або скорочення власних видатків, потім — можливість отримання банківських кредитів. І лише за об'єктивної неможливості покрити видатки з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип застосовують на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків і капіталовкладень.

Принцип дотримання режиму економії застосовують на стадії фактичного використання коштів; він проявляється у раціональному використанні трудових і матеріальних ресурсів, використанні новітніх ресурсозбережних технологій, підвищенні норм видобутку сировини та природних ресурсів тощо.

Визначальну роль уреалізації видаткової політики держави відіграє всебічний фінансовий контроль, який забезпечує дотримання фінансової дисципліни всіма учасниками видаткових відносин. Він дає змогу виявити помилки та недоліки у правовому регулюванні публічних фінансів та вжити заходів із їх усунення. На підставі одержаних інформаційних даних розробляють показники для перспективного і поточного планування державних видатків під час визначення цільового спрямування коштів та їх оптимальних обсягів. Суттєву роль у процесі контролю має відігравати і державний аудит.

Фінансування державних видатків — це планове, цільове, безповоротне та безоплатне відпускання коштів, що здійснюється з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних і бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальносуспільних потреб, а також для утримання соціально-культурної сфери, створення соціальних гарантій населенню та виконання зобов'язань держави, з дотриманням режиму економії за всебічного постійного контролю.

Разом із тим фінансування державних видатків є поняттям вужчим, ніж фінансування публічних видатків.

Видатки можна класифікувати за рядом ознак. За джерелами отримання видаткових коштів— централізовані й децентралізовані. За джерелом отримання в межах централізованого фонду— бюджетні та позабюджетні. За метою фінансування— поточні видатки, капіталовкладення, резерви. За рівнем бюджетної системи— державні й місцеві.

92. Поняття, особливості та принципи бюджетного фінансування.

Бюджетне фінансування — це безповоротне та безоплатне відпускання коштів із Державного й місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів і забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій.

В Україні використовують кілька методів бюджетного фінансування: програмно-цільове, кошторисно-бюджетне.

Принципи:

-кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Винятком із загального правила є фінансування незапланованих заходів, пов'язаних зі стихійним лихом, епідеміями, ліквідацією шкоди від катастроф тощо. У такому разікошти на покриття витрат виділяють як із місцевих, так і з Державного (зокрема, з Резервного фонду* бюджетів.

-фінансування бюджетних установ наоснові економічно і науково обґрунтованих нормативів, запроваджених для кожної сфери діяльності держави.

- розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюють на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача.

Особливості:

1.Розподіл установ на ті, які фінансуються із Державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значущості та підпорядкування. Так, із Державного бюджету отримують фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади, підпорядковані безпосередньо міністерствам України, державним комітетам і відомствам

2.у сфері видаткової діяльності в бюджетних відносинах можуть застосовуватися договори. Зокрема, Бюджетний кодекс закріплює можливість укладення угод та договорів на передачу видатків на виконання повноважень (на міжбюджетний трансфер* та про надання субвенції

3.У видаткових відносинах беруть участь щонайменше три суб'єкти. Стороною, що представляє публічний інтерес є Міністерство фінансів України, яке складає розпис видатків, і Державна казначейська служба, що дозволяє користуватися бюджетними призначеннями (асигнуваннями*. Другим учасником є уповноважений банк, де відкрито рахунки (Єдиний казначейський — у НБУ, особовий та реєстраційні рахунки бюджетної установи — в банкахТретім учасником видаткових правовідносин є розпорядник бюджетних коштів. Жоден із суб'єктів не має права оперативної самостійності.

головні розпорядники перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів—розпорядників нижчого ступеня.

Видатки розпорядників та одержувачів бюджетних коштів у межах затверджених кошторисів доходів і видатків, планів асигнувань або планів використання бюджетних коштів органи Державної казначейської служби здійснюють через реєстраційні, спеціальні реєстраційні рахунки розпорядників бюджетних коштів. Їх відкривають для одержання коштів із бюджету і для повного обліку бюджетних коштів та контролю за їх використанням в органах Державної казначейської служби на кожен бюджетний рік. По закінченні року рахунки закривають.Реєстраційний рахунок відкривають після письмового повідомлення про це розпорядника бюджетних коштів. Аби відкрити рахунок у Казначейській службі України, бюджетна установа має подати: заяву про відкриття, підписану керівником і головним бухгалтером; довідку про внесення установи до Державного реєстру підприємств і організацій України із зазначенням ідентифікаційного номера установи; нотаріально засвідчену копію статуту (положення* організації; довідку про доведення до розпорядника коштів обсягу асигнувань, передбачених в акті про бюджет на поточний період із розподілом їх за всіма підрозділами бюджетної класифікації; довідку про затвердження кошторису з поквартальним розподілом; картку зі зразками підписів; звіт про виконання попереднього кошторису.

Органи Державної казначейської служби укладають із розпорядниками коштів договори на відкриття рахунків і обслуговування таких осіб відповідно до встановлених лімітів. Кількість реєстраційних рахунків для розпорядника бюджетних коштів залежить від ступеня деталізації контролю Казначейства за використання бюджетних коштів відповідно до бюджетної класифікації.

Форма заявки на видачу готівки та перерахування коштів на вкладні рахунки затверджується мінфіном. Документи, що підтверджують факт узяття зобов'язання та/або фінансового зобов'язання, повертають розпоряднику з відміткою «зареєстровано і взято на облік».

одержувачі бюджетних коштів — це підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують безпосередньо через розпорядників кошти з бюджету як фінансову підтримку або уповноважені органами державної влади на виконання державних цільових програм і надання послуг.

Одержувачі коштів можуть відкривати відповідні рахунки одержувачів коштів, тобто рахунки, що їх відкривають в органах Державної казначейської служби України за відповідними кодами бюджетної класифікації видатків для обліку операцій із виконання плану використання бюджетних коштів.

93. Правові засади програмно-цільового методу фінансування

Бюджетний кодекс України основним методом фінансуванням в Україні у бюджетному процесі визначив програмно-цільовий метод.

Фінансування цільових програм — це метод прогнозування видатків на пріоритетні напрями економічного та соціального розвитку, який застосовується під час розробки бюджетної політики держави на майбутній період.

Цільова комплексна програма являє собою правовий акт, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення визначених цілей. Такі цілі обумовлюються стратегією соціально-економічної політики держави, наявністю конкретних або суміжних соціально-економічних проблем тощо.

Цільові комплексні програми класифікують:

1* за рівнем та складом — міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні, локальні;

2* за характером і метою розробки— соціально-економічні; інституційні ; регіональні; виробничі; науково-технічні; екологічні;

3* за термінами виконання— довгострокові (5—10 років*, спрямовані на досягнення стратегічних цілей; середньострокові (1—5 років*, покликані розв'язати тактичні завдання; короткострокові (до року*, спрямовані на досягнення оперативних цілей.

Більшість програм, що фінансуються за програмно-цільовим методом, здійснюють у сфері проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, кінцевий результат яких використовують у різних галузях національної економіки й соціально-економічної сфери.

Запровадження програмно-цільового методу у бюджетному процесі спрямоване на:

— забезпечення прозорості бюджетного процесу, що чітко визначає цілі й завдання, на досягнення яких витрачаються бюджетні кошти, підвищення рівня контролю результатів виконання бюджетних програм;

— за результатами виконання бюджету забезпечення оцінки діяльності учасників бюджетного процесу стосовно досягнення поставлених цілей та виконання завдань, а також аналіз причин неефективної реалізації бюджетних програм;

— упорядкування діяльності головного розпорядника бюджетних коштів із формування й виконання бюджетних програм шляхом чіткого розмежування відповідальності за реалізацію кожної бюджетної програми між головним розпорядником і відповідальними виконавцями бюджетних програм;

— посилення відповідальності головного розпорядника бюджетних коштів за дотримання відповідності бюджетних програм законодавчо визначеній меті його діяльності, а також за фінансове забезпечення бюджетних програм і результати їх виконання;

— підвищення якості розробки бюджетної політики, ефективності розподілу й використання бюджетних коштів.

Відповідно до ч. 1 статті 20, у бюджетному процесі програмно-цільовий метод застосовується на рівні державного бюджету та на рівні місцевих бюджетів (за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради*.

Програмно-цільовий метод як на рівні державного бюджету, так і на рівні місцевих бюджетів має такі чотири основні складові:

—бюджетні програми;

—відповідальні виконавці бюджетних програм;

—паспорти бюджетних програм;

—результативні показники бюджетних програм.

Головним елементом програмно-цільового методу (підходу* є бюджетні програми. бюджетну програму як сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, завдань та очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій. Відповідальними виконавцями бюджетних програм, як неважко здогадатися з попереднього визначення, виступають головні розпорядники бюджетних коштів (бюджетні установи в особі їх керівників, які отримують повноваження шля­хом встановлення бюджетних призначень* за бюджетними програмами, виконання яких забезпечується їх апаратом, та/або розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня (бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення витрат бюджету*, які виконують бюджетні програми у системі головного розпорядника. Відповідальнимвиконавцем бюджетної програми є визначена головним розпорядником бюджетних коштів за письмовим погодженням із Мінфіномюридична особа, що має окремий рахунок і бухгалтерський баланс. Відповідальний виконавець забезпечує виконання однієї або кількох бюджетних програм та несе відповідальність за це.

головний розпорядник приймає від відповідальних виконавців на розгляд за кожною бюджетною програмою, за виконання якої вони відповідають, з детальними обґрунтуваннями та розрахунками за визначеними формами: - плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетних періоди (включаючи заходи щодо реалізації інвестиційних програм (проектів**; - проект кошторису та бюджетний запит, складені на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних показників бюджету на наступні за плановим два бюджетних періоди; - мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (далі - розпорядники нижчого рівня* та одержувачів бюджетних коштів, які будуть отримувати кошти з державного бюджету за КВК 350; - проекти паспортів бюджетних програм та звіти про їх виконання; - зведені проекти кошторисів та зведені плани асигнувань загального фонду бюджету, зведені плани надання кредитів із загального фонду та зведені плани спеціального фонду (далі - зведені кошториси* для складання розпису державного бюджету; - розподіл показників зведених кошторисів відповідальних виконавців у розрізі розпорядників нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів, показників планів використання бюджетних коштів, помісячних планів використання бюджетних коштів; - кошториси на погодження по центральному апарату з розрахунками та обґрунтуваннями в розрізі кодів економічної класифікації видатків; - зміни до розпису державного бюджету в межах, затверджених відповідальним виконавцем бюджетних програм; - зміни до кошторисів у межах, затверджених відповідальними виконавцями бюджетних програм; - зміни до кошторисів у межах, затверджених відповідальними виконавцями бюджетних програм за головним розпорядником; - пропозиції щодо формування порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, здійснення заходів за якими потребує нормативно-правового визначення механізму використання бюджетних коштів; - розподіли відкритих асигнувань за мережею відповідального виконавця; - розподіли раніше відкритих (невикористаних* асигнувань; - фінансову та бюджетну звітність за бюджетними програмами; - інформацію про бюджет за бюджетними програмами та показниками.

Проекти кошторисів за бюджетними програмами на плановий і наступні за плановим два бюджетних періоди, бюджетні запити, проекти зведених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (крім планів використання бюджетних коштів одержувачів*, помісячних планів використання бюджетних коштів установ розглядаються головним розпорядником у присутності посадових осіб, відповідальних за формування показників бюджетних програм.

На стадії підготовки й подання бюджетних запитів відповідальні виконавці формують паспорти бюджетних програм, виходячи з відповідних показників, визначених головним розпорядником коштів, а після затвердження Державного бюджету уточнюють їх відповідно до бюджетних призначень із поквартальним розподілом результативних показників. Такі паспорти складають за кожною окремою програмою.

Відповідальними виконавцями можуть бути: 1* головний розпорядник -за бюджетними програмами, виконання яких забезпечується його апаратом; 2* розпорядники коштів державного бюджету нижчого рівня та одержувачі коштів державного бюджету, які виконують бюджетні програми у системі головного розпорядника.

Кожна бюджетна програма відповідно до Бюджетного кодексу повинна мати паспорт бюджетної програми. паспорт бюджетної програми - це документ, що визначає мету, завдання, напрями використання бюджетних коштів (коштів бюджету, тобто належних відповідно до законодавства надходжень бюджету та витрат бюджету*, відповідальних виконавців, результативні показники та інші характеристики бюджетної програми відповідно до бюджетного призначення, встановленого законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет*.

Визначення всіх бюджетних програм покладається на відповідних головних бюджетних розпорядників.

Головний розпорядник бюджетних коштів визначає відповідального виконавця бюджетних коштів. Визначення відбувається за обов'язкового погодження з Міністерством фінансів України (якщо йдеться про кошти Державного бюджету* чи місцевим фінансовим органом (якщо йдеться про кошти місцевого бюджету*.

Головний розпорядник бюджетних коштів, що здійснює розпорядження коштами бюджетних програм, виконання яких забезпечується апаратом такого головного розпорядника, може бути одночасно і відповідальним виконавцем таких бюджетних програм. Також відповідальним виконавцем таких бюджетних програм може бути і розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня, який виконує бюджетні програми у системі головного розпорядника.

Завданням відповідального виконавця бюджетних програм є забезпечення цільового та ефективного використання бюджетних коштів протягом всього часу (строку* реалізації відповідних бюджетних програм в межах відповідних визначених бюджетних призначень.

Для оцінки ефективності бюджетної програми застосовуються результативні показники відповідної бюджетної програми. Оцінка ефективності бюджетної програми включає в себе два види показників: кількісні показники та якісні показники. Ці показники визначають ре­зультативність виконання бюджетної програми. Також ці показники характеризують бюджетну програму в ході її безпосередньої реалізації. Показниками оцінюється і ступінь досягнення певної мети, що ставилась від початку бюджетної програми та виконання поставлених завдань.

Якісний та кількісний показники повинні підтверджуватись:

—даними бухгалтерського обліку;

—даними статистичного обліку;

—даними внутрішньогосподарського (або управлінського* обліку;

—офіційною державною статистичною звітністю;

—відповідною фінансовою звітністю;

—іншою встановленою обов'язковою звітністю.

Головний розпорядник бюджетних коштів розробляє перелік результативних показників щодо кожної окремої бюджетної програми. Такий перелік розробляється з обов'язковим урахуванням засад (принципів*, що встановлюються Міністерством фінансів України.

Учасники бюджетного процесу, в межах наданих їм повноважень, здійснюють оцінку ефективності бюджетних програм, на всіх стадіях цього процесу. Така оцінка передбачає проведення відповідних заходів з моніторингу, аналізу та контролю за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів.

Ефективність бюджетних програм оцінюється на підставі аналізу всіх результативних показників бюджетних програм. Також оцінка здійснюється на підставі іншої необхідної інформації, яка міститься в:

—бюджетних запитах;

—кошторисах;

—паспортах бюджетних програм;

—звітах про виконання кошторисів;

—звітах про виконання паспортів бюджетних програм.

Міністерство фінансів України визначає організаційно-методологічні засади оцінки ефективності бюджетних програм.

До результатів оцінки ефективності бюджетних програм входять висновки органів виконавчої влади, уповноважених на здійснення фінансового контролю за дотриманням бюджетного законодавства.

Результати оцінки ефективності бюджетних програм є підставою для:

—прийняття рішень про внесення в установленому порядку змін до бюджетних призначень поточного бюджетного періоду;

—відповідних пропозицій допроекту бюджету на плановий бюджетний період;

—відповідних пропозицій до прогнозу бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди, включаючи зупинення реалізації відповідних бюджетних програм.

Здійснення заходів щодо певних бюджетних програм потребує відповідного нормативно-правового визначення механізму використання бюджетних коштів. Відповідно до таких програм головні розпорядники коштів державного бюджету розробляють проекти, які визначають порядок використання коштів державного бюджету та забезпечують їх затвердження у терміни, що визначені Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до рішення Кабінету Міністрів України порядки використання коштів державного бюджету затверджуються Кабінетом Міністрів України або головним розпорядником коштів державного бюджету, що здійснюється за обов'язковим погодженням з Міністерством фінансів України. Комітет Верховної Ради України з питань бюджету повинен бути поінформований про затвердження таких порядків використання коштів державного бюджету .

Протягом тридцяти днів з дня набрання чинності чергового Закону України «Про Державний бюджет України» мають бути затверджені і порядки використання коштів державного бюджету за бюджетними програмами, які вперше визначаються в даному (новому* Законі України «Про Державний бюджет України»

Порядок використання бюджетних коштів, що передбачений певною бюджетною програмою (у разі продовження дії такої програми в наступних бюджетних періодах*, продовжує діяти до завершення реалізації даної програми.Уразі необхідності, до такого порядку використання бюджетних коштів можуть вноситись відповідні зміни.

Порядок використання бюджетних коштів повинен містити (включати в себе*:

—цілі та напрями за якими (відповідно до яких* будуть використовуватись бюджетні кошти;

—відповідального виконавця бюджетної програми, підстави та/або критерії залучення одержувачів бюджетних коштів до виконання бюджетної програми;

—завдання головного розпорядника бюджетних коштів, розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів*, що забезпечують виконання бюджетної програми, з визначенням порядку звітування про її виконання (у тому числі щодо результативних показників* та заходів впливу у разі її невиконання;

—у разі потреби порядок, терміни та підстави, а також критерії розподілу (перерозподілу* видатків між адміністративно-територіальними одиницями у розрізі розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням відповідних нормативно-правових актів;

—конкурсні вимоги до інвестиційних програм (проектів*, включаючи порядок та критерії їх відбору, а також критерії та умови визначення виконавців таких програм (проектів*;

—критерії та умови відбору суб'єктів господарювання, яким надається державна підтримка з бюджету, а також визначення обсягу такої підтримки;

—умови та критерії конкурсного відбору позичальників та проектів (програм*, на реалізацію яких надаються кредити з бюджету;

—умови надання кредитів з бюджету та їх повернення, включаючи положення щодо здійснення контролю за їх поверненням;

—положення щодо необхідності перерахування коштів за бюджетними програмами, які передбачають надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам, шляхи погашення бюджетної заборгованості у разі її наявності;

—вимоги щодо необхідності відображення у первинному та бухгалтерському обліку отриманих (створених* оборотних і необоротних активів бюджетними установами та одержувачами бюджетних коштів, у тому числі отриманих (створених* в результаті проведення централізованих заходів;

—у разі потреби — положення щодо здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг, визначення умов і термінів поставки та проведення розрахунків;

—інші положення щодо особливостей бюджетної програми.

Паспорт бюджетної програми розробляється головним розпорядником бюджетних коштів.

Протягом 45 днів з дня набрання чинності законом про Державний бюджет України головний розпорядник спільно з Міністерством фінансів України повинен затвердити розроблений ним паспорт відповідної бюджетної програми. Протягом 45 днів з дня набрання чинності рішенням про місцевий бюджет головний розпорядник спільно з місцевим фінансовим органом, повинен затвердити розроблений ним паспорт відповідної бюджетної програми.

Міністерство фінансів України розробляє відповідні правила складання паспортів бюджетних програм та правила складання звітів про виконання таких бюджетних програм

У бюджетному процесі програмно-цільовим методом передбачено складання прогнозу бюджету на наступні (ті що ідуть за плановим* два бюджетні періоди. Порядок складання прогнозу бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди визначається в статті 21 Бюджетного Кодексу.

94. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування та кошторису.

Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безповоротного, безоплатного відпускання грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на підставі відповідних фінансових планів — кошторисів бюджетних установ.

на кошторисно-бюджетному фінансуванні перебувають установи та організації, що здійснюють державне управління, міжнародну, правоохоронну діяльність, забезпечують національну оборону і безпеку держави. Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається кошторисно-бюджетним фінансуванням. Це система науково та економічно обґрунтованих заходів щодо визначення критеріїв розподілу коштів і напрямів використання фінансових ресурсів, а також розрахунку їх оптимальних обсягів для кожного об'єкта, що утримується за рахунок бюджетних коштів.

Кошторис бюджетних установ є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі отримувати доходи і здійснювати видатки, визначає обсяг і спрямування коштів, необхідних для виконання її функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Кошторис можна розглядати як акт управлінської діяльності; як фінансовий план; як правозастосовний акт; як правовий акт.

Як акт управлінської діяльності кошторис визначає виділення та використання бюджетних коштів.

Як фінансовий план кошторис є актом планування, на підставі якого установа фінансується з бюджету протягом року і в якому встановлюються граничні суми асигнувань, що заборонено перевищувати.

Кошторис як правозастосовний акт - акт, який припиняє свою дію після його виконання.

Кошторис як правовий актвідповідно до вимог законодавства визначає: конкретний розмір коштів на конкретні заходи і на визначений термін; права й обов'язки керівників бюджетних установ з використання встановленого обсягу коштів, а також права й обов'язки фінансових органів з виділення цих коштів та контролю за їх використанням; це правовий акт, з моменту затвердження якого виникають фінансові правовідносини.

Навідміну від інших фінансових планів кошторис:

- передбачає витрати лише бюджетних установ;

- відображає односторонній, витратний характер його зв'язку з бюджетом. Суспільне, економічне та правове значення кошторису полягає в тому, що він: впливає на діяльність бюджетних установ, організацій; забезпечує ефективне і цільове використання коштів; дає можливість контролювати виконання фінансових показників; визначає права й обов'язки розпорядників бюджетних коштів з їх цільового використання, що відпускаються з відповідного бюджету, а також обов'язки фінансових органів з виділення цих коштів та їхні права на здійснення контролю за цільовим використанням бюджетних ресурсів.

Бюджетні призначення визначають обсяг повноважень головного розпорядника бюджетних коштів, наданих йому Бюджетним кодексом України, Законом про Державний бюджет України або рішенням про місцевий бюджет. Бюджетне призначення має кількісні й часові обмеження та дає змогу надавати бюджетні асигнування.

Фінансово-правові відносини за кошторисно-бюджетного фінансування виникають із моменту затвердження кошторису бюджетної установи розпорядником бюджетних коштів вищого рівня, оскільки, згідно з чинним законодавством, бюджетним установам можна виділяти бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань.

Із 2000 р. в Україні запроваджено два види кошторисів: індивідуальні та зведені, що складаються відповідно до бюджетної класифікації. Вони різняться рівнем узагальнення інформації про доходи й видатки бюджетних установ. Зокрема, бюджетна установа незалежно від того, чи веде вона облік самостійно, чи обслуговується централізованою бухгалтерією, для забезпечення своєї діяльності складає індивідуальні кошториси і плани асигнувань за кожною виконуваною нею бюджетною програмою (функцією*.

План асигнувань із загального фонду бюджету — це помісячний розподіл асигнувань, затверджених у кошторисі для загального фонду, за скороченою формою економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов'язань протягом року. План асигнувань є невід'ємною частиною кошторису і підлягає затвердженню разом із ним. Як і форму кошторису, форму плану асигнувань затверджує Мінфін.

План використання бюджетних коштів — це розподіл бюджетних асигнувань, затверджених у кошторисі, за видатками, структура яких відповідає повній економічній класифікації видатків та класифікації кредитування бюджету.

План асигнувань загального фонду бюджету, план надання кредитів із загального фонду бюджету, план спеціального фонду, план використання бюджетних коштів вищих навчальних закладів та наукових установ, помісячний план використання бюджетних коштів є невід'ємними складовими кошторису і підлягають затвердженню разом із ним. Форми зазначених планів затверджуються Мінфіном.

Зведені кошториси, зведені плани асигнувань загального фонду бюджету, зведені плани надання кредитів із загального фонду бюджету та зведені плани спеціального фонду — це зведення показників індивідуальних кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду розпорядників коштів бюджету нижчого рівня, що складаються головним розпорядником для подання Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам та органам Державної казначейської служби.

Зведені кошторисине затверджують.

Зведені плани використання бюджетних коштів і зведені помісячні плани використання бюджетних коштів — це зведення показників індивідуальних планів використання бюджетних коштів та індивідуальних помісячних планів використання бюджетних коштів вищих навчальних закладів і наукових установ — розпорядників коштів бюджету нижчого рівня, що складаються головним розпорядником коштів, через якого вони отримують бюджетні призначення, для подання цих показників Мінфіну, Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам та органам Державного казначейства.

Ураховуючи наявність у бюджетах двох фондів — загального та спеціального, а також необхідність посилення контролю за витрачанням бюджетних ресурсів та їх заощадження, було скасовано позабюджетні фонди бюджетних установ і запроваджено дві складові кошторису:

— загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою основних функцій або розподіл надання кредитів із бюджету за класифікацією кредитування бюджету;

— спеціальний фонд, що містить обсяг надходжень зі спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією видатків на здійснення відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних із виконанням установою основних функцій, або розподіл надання кредитів із бюджету згідно із законодавством за класифікацією кредитування бюджету.

Зазначені документи подають і затверджують у двох примірниках, один з яких повертають цій установі, а другий залишається в установі, керівник якої їх затвердив.

При цьому кошториси затверджують за загальним і спеціальним фондами на рік без розподілу за періодами в обсязі, який дорівнює сумі цих фондів.

Мінфін, Державна фінансова інспекція, Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, місцеві фінансові органи щороку в межах своєї компетенції після прийняття відповідних бюджетів перевіряють правильність складення і затвердження кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду, планів використання бюджетних коштів (окрім планів використання бюджетних коштів одержувачів*, помісячних планів використання бюджетних коштів.

До затвердження в установленому порядку зазначених документів підставою для здійснення видатків або надання кредитів із бюджету є проекти цих кошторисів і планів, засвідчені підписами керівника установи й керівника її фінансового підрозділу або головного бухгалтера.

По закінченні 30-денного терміну органи Державної казначейської служби здійснюють операції з розрахунково-касового обслуговування розпорядників коштів бюджету тільки відповідно до затверджених та зареєстрованих в обліку відповідних органів Державної казначейської служби кошторисів та решти документів.

Згідно із бюджетним законодавством, установи мають право брати зобов'язання щодо видатків або надання кредитів із бюджету відповідно до кошторису, плану асигнувань загального фонду бюджету, плану надання кредитів із загального фонду бюджету та плану спеціального фонду, виходячи з потреби здійснювати пріоритетні заходи та з урахуванням платежів для погашення зобов'язань минулих періодів, якщо інше не передбачено законодавством. Вищі навчальні заклади та наукові установи мають право брати зобов'язання також відповідно до плану використання бюджетних коштів і помісячного плану їх використання.

Видатки або надання кредитів із бюджету спеціального фонду бюджету здійснюються лише в межах і за рахунок відповідних надходжень до цього фонду на підставі кошторисів з урахуванням внесених до них змін.

Відповідно, установи мають право використовувати протягом поточного року залишки коштів на рахунках спеціального фонду на початок року для видатків або надання кредитів із бюджету, передбачених у кошторисах на поточний рік (шляхом внесення змін до спеціального фонду кошторису*.

Державна казначейська служба визначає порядок та форми звітів про виконання кошторисів.

95. Власні надходження бюджетних установ

власні надходження бюджетних установ - кошти, отримані в установленому порядку бюджетними установами як плата за надання послуг, виконання робіт, гранти, дарунки та благодійні внески, а також кошти від реалізації в установленому порядку продукції чи майна та іншої діяльності.

Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 13 Кодексу, власні надходження бюджетних установ є складовою частиною доходів спеціального фонду.

Частиною 4 статті 13 Кодексу визначено, що власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету.

Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі групи:

перша група - надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодавством;

друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ.

У складі першої групи виділяються такі підгрупи:

підгрупа 1 - плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю;

підгрупа 2 - надходження бюджетних установ від додаткової (господарської* діяльності;

підгрупа 3 - плата за оренду майна бюджетних установ;

підгрупа 4 - надходження бюджетних установ від реалізації в установленому порядку майна (крім нерухомого майна*.

У складі другої групи виділяються такі підгрупи:

підгрупа 1 - благодійні внески, гранти та дарунки;

підгрупа 2 - кошти, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів;

підгрупа 3 - кошти, що отримують вищі та професійно-технічні навчальні заклади від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право.

Власні надходження бюджетних установ використовуються (з урахуванням частини дев'ятої статті 51 цього Кодексу* на:

- покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням послуг, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю (за рахунок надходжень підгрупи 1 першої групи*;

- організацію додаткової (господарської* діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 2 першої групи*;

- утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних установ (за рахунок надходжень підгрупи 3 першої групи*;

- ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів та матеріальних цінностей, покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи*;

- господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату комунальних послуг і енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2 і 4 першої групи*;

- організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп 1 і 3 другої групи*; виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої групи*.

96. Поняття та види публічних доходів

Основним джерелом доходів держави є ВВП, частину якого вона використовує для покриття публічних видатків. У формуванні публічних доходів беруть участь усі ланки фінансової системи. Водночас далеко не всі публічні фонди (ланки* всі доходи, які ідуть на їх формування, відраховують до державного або місцевих бюджетів. Як нам відомо з перших лекцій, існує цілий ряд фондів, що задовольняють публічний інтерес, зокрема соціальний, є позабюджетними. Крім того і публічні потреби задовольняють не лише за рахунок коштів Державного чи місцевих бюджетів.

Однак позабюджетним фондам притаманна особлива ознакаа. На відміну від державного чи місцевого бюджетів, які є виключно грошовими фондами, позабюджетні фонди - це, по-перше, грошові фонди, а по-друге, це органи управління відповідними фінансовими ресурсами, наділені владними повноваженнями.

У визначенні категорії «публічні доходи» прослідковується тісний та визначальний зв'язок з такою фінансово-правовою категорією, як «публічні видатки».

Поняття «публічні доходи» не потрібно розглядати як тотожне поняттю «державні доходи». На відміну від публічних, державні доходи включають і ті види доходів, порядок акумуляції яких не регулюється фінансово-правовими нормами та які надходять не лише на користь публічного суб'єкта. Так, складовою державних доходів є доходи державних та казенних підприємств. Однак, відносини, які виникають із приводу акумуляції цього виду доходів, не підпадають під предмет фінансово-правового регулювання. Усі підприємства, незалежно від форми власності, у тому числі і державні та казенні, при формуванні своїх доходів керуються не фінансово-правовими нормами, а Господарським кодексом України. Види фондів коштів підприємства, порядок їх формування визначаються статутними документами суб'єкта господарювання. Головна вимога, яка повинна бути дотримана, - порядок залучення коштів до таких фондів, їх цільове призначення не повинні суперечити чинному законодавству України.

Під публічною владою потрібно розуміти систему органів, яким за допомогою права визначено межі й обсяг владних повноважень та діяльність яких спрямована на досягнення публічного інтересу.

Таким чином, до суб'єктів публічної влади належить орган, по-перше, наділений владними повноваженнями, а, по-друге, діяльність якого спрямована на досягнення публічного інтересу.

Суб'єкти публічної влади є носіями влади і належать до активних суб'єктів правовідносин. Реалізація владного потенціалу вимагає наявності відповідних фінансових ресурсів у кожного з названих суб'єктів.

У юридичній літературі пропонуються і інші дефініції поняття «публічні доходи». Зокрема, академік Л.К. Воронова визначає публічні доходи як «одержані при розподілі і перерозподілі національного доходу кошти, що на підставі норм фінансового права скеровані до фондів коштів, які використовуються на задоволення публічного інтересу при реалізації завдань і функцій держави, муніципальних органів і органів, яким держава дозволяє представляти публічний фінансовий інтерес». Тобто пропонується розглядати більш широке коло суб'єктів, яких уповноважено створювати публічні фонди. Однак, незважаючи на певні відмінності у запропонованих дефініціях, вони не носять сутнісного значення щодо розуміння публічних доходів, тому зупинимося на основних концептуальних положеннях, що дозволяють розкрити зміст поняття «публічні доходи».

В Україні публічні доходи не обмежуються лише доходами Державного та місцевих бюджетів. Це доходи, які зараховуються до фондів будь-якого публічного суб'єкта для виконання ним публічних функцій. До останніх належать, зокрема, і Пенсійний фонд України, і виконавчі органи фондів соціального страхування. І якщо, відповідно до чинного законодавства, указаним суб'єктам надано право на формування грошових фондів, то і кошти, які будуть надходити до такого фонду (чи то до Пенсійного фонду України, чи до відповідних фондів соціального страхування тощо*, слід розглядати як публічні доходи.

Під публічним фондом потрібно розуміти грошовий фонд, порядок формування та використання якого регулюється нормами акта публічного суб'єкта та кошти якого спрямовуються на задоволення публічного інтересу.

Зокрема, такими актами суб'єктів публічної влади є щорічні закони про Державний бюджет України, постанови Кабінету Міністрів України про затвердження бюджету Пенсійного фонду на відповідний рік, постанови правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності про затвердження бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності на відповідний рік тощо.

Як публічні потрібно розглядати бюджетні цільові фонди. Останні є в складі як Державного бюджету України, так і місцевих бюджетів. Відповідно до статті 68 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування можуть утворювати цільові фонди, які є складовою спеціального фонду відповідного місцевого бюджету. Порядок формування та використання цільових фондів визначається положенням про ці фонди, що затверджується відповідною радою. Питання щодо утворення цільових фондів у складі місцевих бюджетів вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної чи міської ради.

В українському законодавстві відсутня дефініція поняття «цільовий бюджетний фонд». Для теоретичного аналізу цього поняття доцільно звернутися до російського законодавства, де питанню цільових бюджетних фондів присвячено ряд статей у Бюджетному кодексі Російської Федерації. Зокрема, у статті 17 БК РФ зазначається, що це фонд грошових коштів, створений, відповідно до законодавства, у складі бюджету за рахунок доходів цільового призначення або в порядку цільових відрахувань від конкретних видів доходів чи інших надходжень та виконується за окремим кошторисом.

В Україні цільові бюджетні фонди створюються відповідно до законодавства у складі бюджету за рахунок коштів цільового призначення. Джерела формування цільових бюджетних фондів визначаються окремо щодо кожного з фондів. Так, відповідно до статті 13 Закону України «Про енергозбереження» (у редакції Закону України від 16 березня 2007 року* створено Державний фонд енергозабезпечення, мета заснування якого - забезпечення фінансування заходів щодо ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів. Джерелами формування Фонду визначено: кошти, отримані у вигляді штрафних санкцій за порушення законодавства з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів; частина зборів за використання природних ресурсів; кошти, отримані за видачу Національним агентством України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів документів дозвільного характеру; добровільні внески підприємств, установ, організацій та громадян.

До цільових бюджетних фондів, зокрема, належить і Фонд соціального захисту інвалідів, що регулюється Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів».

До публічних фондів зараховуються кошти, що надходять: 1. у вигляді обов'язкових платежів; 2. у вигляді платежів, що мають приватноправовий характер; 3. добровільних надходжень та 4. у випадках, передбачених чинним законодавством, - у вигляді трансфертів. Тобто формування публічних фондів здійснюється із використанням різноманітних методів правового регулювання публічних: як добровільного, так і обов'язкового.

До публічних фондів в Україні потрібно віднести:

1* Державний бюджет України;

2* місцеві бюджети - бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах, бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст*;

3* Пенсійний фонд України;

4* Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

5* Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

6* Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

7* цільові бюджетні фонди;

8* фонди коштів бюджетних установ.

Можна стверджувати, що публічні фонди можуть бути як централізованими, так і децентралізованими. Зокрема, децентралізованими публічними фондами є фонди коштів бюджетних установ. Це особливий вид публічних фондів. Однак як публічні потрібно розглядати лише фонди коштів тієї бюджетної установи, яка належить до суб'єктів публічної влади.

При кваліфікації доходів як публічних доцільно виходити з таких факторів:

1* правової природи грошових фондів, до яких зараховуються доходи;

2* правової природи того чи іншого виду доходу.

Публічні доходи - це доходи виключно публічного грошового фонду. Так, доходи, які зараховуються до державного чи місцевих бюджетів, будуть кваліфікуватися як доходи публічні. Тобто, визнання того чи іншого грошового фонду видом публічного фонду приводить до характеристики доходів відповідного фонду як доходів публічних. Однак з цього загального правила є окремі винятки. Наприклад, деякі науковці зазначають,що доходи, що зараховуються до спеціального фонду державного бюджету, як правило, не належать до групи публічних доходів, оскільки їм не притаманні характерні ознаки останніх.

На характеристику доходів як публічних не впливає фактор їх джерела формування. Це можуть бути і податки, і добровільні над¬ходження, і плата за публічні послуги (адміністративні послуги*, що надаються суб'єктами публічного права.Однак є види доходів, які можуть надходити тільки до публічного фонду. Йдеться про обов'язкові платежі, які є основним джерелом формування будь-якого публічного фонду.

97. Ознаки та класифікація публічних доходів

Правовий режим публічних доходів - це особливий порядок правового регулювання окремих видів доходів, який закріплено правовими нормами і забезпечено сукупністю юридичних засобів. При характеристиці публічних доходів правовий режим визначається, виходячи із: 1* особливостей встановлення того чи іншого виду доходу. Так, якщо це податок чи збір, то їх встановлення повинно здійснюватися відповідно до вимог, закріплених у частині 2 статті 92 Конституції України та ПКУ; 2* підстави сплати; 3* порядку справляння; 4* особливостей погашення боргу, у тому числі і можливість його примусового стягнення.

Класифікація за правовим режимом є важливою для платника за своїми наслідками, а для публічного суб'єкта - щодо можливості засто¬сування ним заходів примусу та їх обсягу. Залежно від того, під який правовий режим підпадають публічні доходи, вони поділяються на: 1* податки; 2* інші платежі, що входять до складу податкової системи; 3* неподаткові обов'язкові платежі до бюджету (платежі, що не є складовими податкової системи*; 4* обов'язкові платежі до позабюджетних централізованих фондів; 5* платежі, сплата яких ґрунтується на договорі; 6* добровільні надходження; 7* бюджетні кошти бюджетної установи.

Залежно від джерела і форми отриманняпублічні доходи поділяють на: 1* доходи від використання державного і комунального майна; 2* доходи, одержані від фізичних та юридичних осіб, шляхом вилучення частини їх доходу у вигляді податків, зборів, інших обов'язкових платежів; 3* доходи бюджетної установи, що надійшли з відповідного бюджету (державного чи місцевого*. Подібна класифікація (за винятком третьої позиції* у французького вченого П-М. Годме була названа юридичною.

На наш погляд, як юридичні можуть бути розцінені і класифікації за такими критеріями, як: а* правова природа публічних доходів; б* правовий режим, який застосовується до тієї чи іншої групи публічних доходів.

П. Годме, будуючи юридичну класифікацію, розрізняє:

1. Держава, державні органи можуть одержувати доходи, діючи подібно до приватних осіб (подібно до інших осіб*, не застосовуючи при цьому силу державної влади, а використовуючи техніку цивільного права: договори купівлі-продажу, майнового найму, надання послуг.

2. Держава та державні органи можуть забезпечити себе коштами і шляхом використання переваг публічної влади, у першу чергу державного примусу. При цьому держава застосовує таку правову техніку, яку не знає приватне право. До доходів цієї групи належать: податки, які справляються державою та державними органами у примусовому порядку; збори, які пов'язані з певними послугами, що надаються державними організаціями.

У першому випадку держава отримує доходи нарівні із суб'єктами господарювання, виступаючи як власник майна чи маючи монопольні права на ресурси. Проте сторони не можуть довільно визначити суму орендної плати при оренді державного чи комунального майна. Закон України «Про оренду державного та комунального майна» в ред. від 7.11.12р. (стаття 19* зобов'язує їх ураховувати вимоги Методики розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 року № 786 (із змінами і доповненнями в ред. 17.11.12.*. Так, відповідно до п. 7 вказаної Методики, розмір річної орендної плати у разі оренди окремого індивідуально визначеного майна (крім нерухомого майна* установлюється за згодою сторін, але не менш як 10 відсотків вартості орендованого майна за результатами незалежної оцінки, а у разі, коли орендарем є суб'єкт малого підприємництва - не менш як 7 відсотків вартості орендованого майна за результатами незалежної оцінки.

Залежно від порядку формування системипублічних доходів останні бувають: - централізовані – кошти, що утворюються в процесі розподілу валового продукту і надходять до державних та муніципальних публічних централізованих фондів коштів, у тому числі цільових позабюджетних; - децентралізовані – доходи, що залишаються у розпорядженні підприємств, установ, організацій, заснованих на державній або комунальній формах власності при розподілі та перерозподілі ВВП та формуються переважно за рахунок їх прибутку.

За соціально-економічною ознакою (формую власності*:1 надходження від державних підприємств, установ, організацій; 2 надходження від підприємств, установ, організацій недержавної форми власності; 3 надходження від спільних підприємств, іноземних підприємств і установ, які діють на території України; 4 надходження від комунальних підприємств, установ, організацій; 5 надходження від особистих доходів громадян.

За територіальною ознакою: державні доходи; доходи АРК; місцеві доходи.

За методом мобілізації публічних доходів: надходження від обов’язкових платежів; надходження від добровільних відрахувань.

За джерелами публічних доходів: внутрішні надходження; зовнішні надходження.

За суб’єктним складом: надходження від юридичних осіб; надходження від фізичних осіб.

За умовами залучення і використання публічних доходів:1 зворотні надходження; 2 безповоротні надходження; 3 безвідплатні надходження; 4 відплатні надходження; 5 цільові надходження, 6 загальні надходження.

Як в минулі роки, так і на сучасному етапі, основною складовою публічних доходів є доходи державного бюджету. Саме їм належить провідна роль в задоволенні фіскальних інтересів суспільства. До доходів державного бюджету науковці відносять частину державних доходів, грошові надходження в основний загальнодержавний централізований фонд, необхідний для планомірного розвитку галузей народного господарства, підвищення матеріального добробуту і культурного рівня народу, оборони країни, утримання органів державної влади тощо[1]*.

У фінансово-правовій науці містяться різноманітні поділи доходів державного бюджету.

За періодичністю (регулярністю* надходження до грошових фондів доходи поділяються на: 1* постійні (регулярні*. Відносно цих доходів застосовують і термін „звичайні”; 2* тимчасові. П.Годме називає таку класифікацію економічною, виділяючи доходи звичайні та надзвичайні[2] *.

Основний масив надходжень належить до першої групи доходів – звичайних (постійних*. Звичайні доходи - це надходження до державних фондів, які мають постійний характер. До цієї групи входять податки, інші обов’язкові платежі, доходи від користування державним та комунальним майном тощо.

Покриття витрат, пов’язаних із реалізацією завдань і функцій держави, здійснюється саме за рахунок постійних (звичайних, регулярних* доходів. Поділ доходів на звичайні та надзвичайні був поширений в дореволюційній фінансовій науці, в якій пропонувалось до звичайних відносити доходи: 1* які регулярно повторюються в кожному фінансовому періоді; 2* які допускають за своєю природою регулярне повторення; 3* які спрямовуються на покриття звичайних витрат[3]*.

Інша група доходів, що мають тимчасовий або разовий характер, в теорії фінансового права відома під назвою надзвичайні доходи. До доходів тимчасового характеру можна віднести надходження від приватизації майна. Віднесення того чи іншого доходу або до групи постійних (звичайних*, або до тимчасових (надзвичайних* може переглядатись законодавцем. З часом доход, який був тимчасовим, може бути віднесений до постійних. Держава має в своєму розпорядженні й інші доходи, які служать для покриття її нерегулярних надзвичайних потреб, а саме – примусові позики та примусове відплатне відчуження майна, що належить громадянам на праві приватної власності[4]*.

Поняття доходів державного бюджету виведено не лише теоретиками, але врегульовано і законодавцем. Так, в пункті 23 статті 2 Бюджетного кодексу України зазначається, що доходи бюджету - це усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, власні надходження бюджетних установ*[7]*. Запропоноване визначення має ряд недоліків. Якщо податки – це завжди доходи бюджету, то неподаткові та інші надходження можуть бути як доходами бюджету, так і доходами позабюджетного фонду. Так, збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний* є неподатковими доходами, які зараховуються до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - позабюджетного фонду. 23 лютого 2012 року був прийнятий новий Закон, який суттєво змінив базові його положення, в тому числі розширилось джерело доходів фонду – дивись ст. 19: доходи від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України; доходи у вигляді процентів нарахованих НБУ з залишків коштів на рахунках фонду, відкритих в НБУ; кредити залучені від НБУ; неустойка (штрафи, пеня*, що стягуються відповідно до закону; кошти, що були внесенні НБУ (20 млн. грн.*, в день створення Фонду; кошти з державного бюджету; доходи від надання фінансової підтримки приймаючому банку; благодійні внески, гранти, технічна допомога, в тому числі від іноземців; кошти отримані від виконання заходів, передбачених планом врегулювання, зокрема від продажу неплатоспроможного банку або перехідного банку, ліквідації банку; а також інших не заборонених законодавством джерел*.

З дефініцією законодавця можна було б погодитись, якби позабюджетні фонди входили до складу бюджетної системи, як це закріплено в Бюджетному кодексі Російської Федерації. Однак в Україні позабюджетні фонди є складовою фінансової системи, але не бюджетної.

Ст. ст. 9 та 29 БКУ дає та деталізує класифікацію доходів бюджету, яка здійснена за 4-ма групами: 1. податкові надходження; 2. неподаткові надходження; 3. доходи від операцій з капіталом; 4. трансферти.

Німецькі вчені обмежують доходи держави доходами бюджету. Доходи держави за німецьким державним фінансовим правом визначаються як перехід платоспроможності від приватних рук до держави. За допомогою доходів держава отримує грошові кошти для виконання загальнодержавних завдань, фінансування своєї діяльності на користь всіх членів суспільства, а не окремих громадян[8]*. Це сума доходів будь-якого походження, що входять до державного бюджету – податки, мито і внески, кредитні запозичення, доходи від підприємницької діяльності[9]*.

В конституціях ряду країн чітко зазначається, що всі державні доходи сконцентровані в бюджеті. Таке положення міститься в статті 205 Конституції Республіки Гватемала, в статті 112 Конституції Болівії та ряду інших. Зокрема в першій з них закріплено, що всі доходи держави складають загальний неділимий фонд, призначений виключно на покриття видатків державної адміністрації.

З прийняттям Конституції України 1996 року поряд з державною владою визнається та гарантується місцеве самоврядування, і проголошується, що самоврядні органи не входять до системи органів державної влади. В зв’язку з цим постають питання: 1* чи є відносини з формування місцевих бюджетів фінансово-правовими; 2* чи охоплюється поняттям „державні доходи” поняття „місцеві доходи” та чи утворюють вони єдину систему державних доходів.

Більшість науковців відзначають, що доходи місцевих бюджетів та інші доходи органів місцевого самоврядування не входять до поняття „державні доходи”[10]*, і в зв’язку з цим нелогічно залишають їх поза межами фінансово-правового регулювання, забуваючи, що вони така сама складова публічних доходів як і державні доходи. В Україні нормативно-правове регулювання доходів місцевих бюджетів міститься в Главі 11 БКУ.

98. Обов’язкові платежі як основна складова публічних доходів

Найбільш суттєву роль у складі публічних доходів відіграють надходження, які мають характер регулярного, постійного платежу до публічного (державного* фонду та сплата яких забезпечена примусовою силою держави. Саме до таких доходів у першу чергу належать обов'язкові платежі, які не слід обмежувати тільки податками.

У теорії сучасного фінансового права вчені висловлюють різні погляди щодо поняття та змісту обов'язкових платежів.

По-перше, до обов'язкових платежів відносять лише податки, збори та інші платежі, які закріплені в ПКУ. Якщо дотримуватися цієї концепції, то поза межами обов'язкових платежів опиняться внески до фондів соціального страхування, єдиний податок, штрафи та ряд інших платежів. Щодо цих платежів - законодавець не дає чіткої відповіді, за яких умов вони набувають ознак обов'язковості.

По-друге, під обов'язковими платежами розуміють частину державних доходів, сформовану при застосуванні обов'язкового методу залучення коштів. Приведене вище визначення, на наш погляд, розкриває поняття «обов'язкові платежі» у широкому значенні, об'єднуючи різноманітні платежі лише за відповідністю одному критерію - методу залучення коштів, без урахування інших факторів. Однак, як зауважував С.Д. Ципкін, поділ доходів тільки за методом не може характеризувати той чи інший платіж у цілому.

По-третє, до обов'язкових включають ті платежі, стосовно яких законодавець передбачив можливість застосування примусового стяг¬нення, незалежно від того, чи включено платіж до ПКУ, чи ні. Як вказував С.Д. Ципкін, сам факт визнання законом того чи іншого платежу обов'язковим передбачає можливість застосування в необхідних випадках примусового стягнення несплаченої суми.

Податок - це завжди обов'язковий платіж. Обов'язковість є його невід'ємною рисою. Перелік інших обов’язкових платежів міститься у ПКУ. Однак перелік стосується лише складових податкової системи. Але, як наголошував свого часу С.Д.Ципкін, не всякий обов'язковий платіж у бюджет є податком.

Тому платежі, що надходять на обов'язковій основі, у свою чергу, прийнято поділяти на податки та неподаткові платежі. Тобто до обов'язкових платежів відносять як податки, так і частину неподаткових платежів. С.Д. Ципкін зазначав, що стягнення обов'язкових платежів, як і інших доходів бюджету, може здійснюватися двома способами: податковим і неподатковим. Податкові платежі є лише частиною, різновидністю обов'язкових платежів, а поняття обов'язкового методу ширше поняття податкового методу. На таких самих наукових позиціях стояли і вчені - представники дореволюційної фінансової науки. На їх думку, справляння публічно-правових доходів ґрунтується на двох принципах: 1* митному; 2* по¬датковому (або податному*. Для першого принципу характерно, що держава, справляючи платіж, надає замість нього платнику певну послугу (наприклад, судове мито*. За другим принципом держава справляє збори незалежно від спеціальних послуг, що надаються окремим платникам.

Ознака обов'язковості, як підкреслював болгарський фінансист А. С. Ангелов, не покриває поняття «податок» чи «податковий дохід». До обов'язкових платежів належить і значна частина неподаткових доходів, серед яких штрафи, внески до позабюджетних фондів тощо. Поділ обов'язкових платежів на податкові та неподаткові визнається і в теорії українського фінансового права. На думку М.П. Кучерявенка, обов'язкові платежі податкового характеру в широкому розумінні (податки та збори* становлять податкову систему. При цьому вчений не заперечує існування обов'язкових неподаткових платежів поза межами цієї системи.

Законодавець не дає відповіді, за яких умов платежі до державних (публічних* централізованих фондів набувають ознак обов'язкового платежу. Слід зауважити, що бюджетне та податкове законодавство України визначають різні підходи до поняття «обов'язкові платежі». Якщо виходити з логіки, закладеної в нормах Бюджетного кодексу України (стаття 9*, то до обов'язкових потрібно відносити тільки податкові платежі. Тоді рентні платежі, які, згідно з бюджетною класифікацією, включено до неподаткових, уже не розглядаються як обов'язкові платежі. А це, у свою чергу, суперечить ПКУ, де рентні платежі прямо названі як обов'язкові. Так, штраф і пеня - це завжди обов'язкові платежі, незалежно від того, чи названі вони у складі податкової системи, чи ні.

До фінансово-правових інститутів, пов'язаних з акумуляцією обов'язкових платежів, потрібно віднести: 1* інститут податкового права; 2* інститут неподаткових доходів бюджету; 3* інститут доходів публічних позабюджетних фондів. Крім того, є група відносин, 4* пов'язаних із зарахуванням обов'язкових платежів до бюджетів, поверненням надміру або помилково сплачених сум обов'язкових платежів та ряду інших, які регулюються нормами бюджетного права, але пов’язані зі сплатою податків.

Поділ обов'язкових платежів між фінансово-правовими інститутами не залежить від виду платежу та його правової природи. Критерій поділу - це вид норм, якими врегульовано справляння обов'язкових платежів. Якщо відносини щодо справляння обов'язкового платежу законодавець регулює нормами податкового права, то, незважаючи на те, як називається цей платіж, він розглядається в інституті податкового права. Навіть однакові за назвою платежі можуть підпадати під різні правові режими. Наприклад, збір за використання радіочастотного ресурсу та збір за спеціальне використання води, хоча і є складовими податкової системи України, однак мають відмінності у своєму правовому регулюванні.

Аналіз правового регулювання доходів держави та місцевого самоврядування, висновки фінансово-правової науки дають можливість сформулювати основні ознаки обов'язкових платежів. Учені зазначають, що до основних ознак обов'язкових платежів належать: 1* регулярність; 2* рівномірність; 3* стійкість надходження; 4* можливість примусового виконання. Така ознака, як індивідуальна безоплатність, характерна лише для податку. Цей перелік потребує уточнення і доповнення. До його складу слід віднести і такі ознаки, як: 1* обов'язковість платежу; 2* законодавча форма його встановлення; 3* твердо фіксований розмір платежу (для податку характерне встановлення законодавцем не розміру, а ставки*. Жодна зі сторін не може вплинути на його зміну, за винятком тих випадків, коли в нормативному акті передбачено право платника на пільгу; 4* сплата платежу у строки, закріплені в нормативному акті; 5* такі елементи, як платник та об'єкт платежу, закріплюються в нормативному акті; 6* це платіж, який регулярно, у кожному бюджетному періоді (для позабюджетних фондів - фінансовому періоді* повторюється в дохідній частині бюджету чи іншого державного грошового фонду, або за своєю природою допускає регулярне повторення; 7* це, як правило, платежі у грошовій формі. (Законодавець може передбачити і винятки із загального правила. Один із них діяв до 1 квітня 2003 року і стосувався сплати фіксованого сільськогосподарського податку, коли законодавець проголошував, що «платники фіксованого сільськогосподарського податку ... мають право на вибір форми сплати фіксованого сільськогосподарського податку в грошовій формі або/та у вигляді поставок сільськогосподарської продукції»*; 8* для платника це безповоротний платіж; 9* це платіж, що має публічний характер.

Актом, який один із перших вмістив вимоги щодо встановлення публічних платежів, був Білль про права 1689 року. У ньому прого¬лошувалося, що справляння зборів на користь і в розпорядження Корони в силу начебто прерогативи без згоди парламенту або за більш довгий час, або іншим порядком, ніж визначено парламентом, незакон

Не обмежуються податками, а регулюють встановлення і інших обов'язкових платежів до державних централізованих фондів і конституції ряду країн пострадянського простору. У статті 61 Конституції Республіки Казахстан указується, що Парламент має право приймати закони, які регулюють найважливіші суспільні відносини, встановлюють основоположні принципи та норми, які стосуються оподаткування, установлення зборів і інших обов'язкових платежів. На законодавчій формі встановлення всіх доходів бюджету акцентує увагу Конституція Литовської Республіки, у статті 127 якої передбачається, що доходи державного бюджету формуються за рахунок податків, обов'язкових платежів, зборів, доходів за рахунок державного майна та інших надходжень. Податки, інші платежі у бюджет та збори встановлюються законами Литовської Республіки. Подібна норма, але більш конкретизована, міститься у статті 113 Конституції Естонської Республіки, а саме: державні податки, повинності, збори, штрафи та платежі щодо обов'язкового страхування встановлюються законом.

легованими законодавством повноваженнями відкликати ліцензії, прийняв рішення про відкликання ліцензій до їх оплати за новими тарифами. Суд, розглянувши матеріали справи, кваліфікував дії міністра, як спробу запровадити новий додатковий збір без відповідного дозволу парламенту, та визнав їх незаконними.

Проте, на сьогодні в чинному законодавстві відсутні норми, які б чітко регулювали процедуру встановлення неподаткових платежів. У зв'язку з цим справляння деяких з них запроваджується не тільки законом, але і постановами Кабінету Міністрів України та актами центральних органів виконавчої влади.

Процедура встановлення неподаткових платежів має на сьогодні, як правило, дворівневий характер. У законі, відмінному від податкового, визначаються лише підстави для внесення платежу та його назва. Механізм справляння регулюється Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - центральним органом виконавчої влади.

Наприклад, платіж, у вигляді внесення до державного бюджету підприємствами-монополістами сум, у зв'язку з перевищенням розрахункової величини фонду оплати праці, справляється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України. У наведеній нормі відсутня пряма вказівка на встановлення обов'язкового платежу. Йдеться про державне регулювання, без конкретизації його напрямів та форм. Очевидно, що Кабінет Міністрів України розглядає введення цього обов'язкового платежу як форму державного регулювання.

У практиці світового законодавства є аналоги законів, у яких об'єднані всі обов'язкові платежі, незалежно від їхньої правової природи та особливостей справляння. Прийняття відповідного законодавчого акта в Україні дозволило б удосконалити правову базу справляння неподаткових платежів, обмежити нормотворчість органів виконавчої влади у запровадженні різноманітних видів платежів, які за своєю сутністю є обов'язковими для платника, але встановлюються під виглядом оплати послуг.

Обов'язкові платежі мають публічний характер. Кошти, які надійшли від платників обов'язкових платежів, спрямовуються на покриття публічних видатків, задоволення загальносуспільного інтересу, на виконання публічно-правових завдань держави та місцевого самоврядування. Здійснювані витрати пов'язані із задоволенням публічного, а не приватного інтересу. Обов'язкові платежі можуть бути зараховані тільки до державного чи місцевих бюджетів, до державних цільових позабюджетних фондів, які за своєю природою є публічними фондами (Пенсійного фонду; Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; Фонду гарантування вкладів фізичних осіб*, а не на користь окремого суб'єкта господарювання.

Юридична конструкція обов'язкового платежуповинна визначатися в нормативному акті, яким установлюється цей платіж. Аналіз чинного законодавства показує, що елементами будь-якого з обов'язкових платежів, незалежно від його правової природи, є: 1* об'єкт платежу; 2* платник; 3* ставка (для неподаткових платежів - розмір*. Такі елементи, як пільги, строк сплати та одиниця оподаткування (база оподаткування*, є обов'язковими для податку, а в неподаткових платежах вони можуть бути відсутні.

Чинне законодавство не висуває ніяких умов щодо порядку встановлення елементів неподаткових платежів та не визначає, на якому рівні відбувається їх регулювання. У зв'язку з цим деякі елементи неподаткових платежів на сьогодні регулюються в нормативних актах центральних органів виконавчої влади за умови делегування їм такого права Кабінетом Міністрів України.

Усі обов'язкові платежі слід розглядати як платежі безеквівалентні.Більшість учених цю ознаку пов'язує тільки з податком, заперечуючи можливість її застосування щодо інших обов'язкових платежів. Однак при цьому безеквівалентність фактично ототожнюється з безоплатністю. Сума платежу (збору* може як покривати витрати державного органу з надання послуги, так і бути меншою чи більшою, ніж ці витрати. Тобто обов'язковий платіж не є прямим еквівалентом вартості послуги, у зв'язку з наданням якої він вноситься. Він має фіксований розмір або ставку, визначені в нормативному акті, і не залежить від фактичних витрат, понесених у кожному конкретному випадку. Платник не отримує від держави, уповноваженого державою органу еквіваленту рівноцінного сплаченому ним обов'язкового платежу.

При сплаті податку ознака безеквівалентності збігається з його іншою ознакою - індивідуальною безоплатністю. Для платника обов'язковий платіж є або індивідуально безоплатним (що притаманно податкам*, або частково відплатним. Сплата обов'язкового платежу, відмінного від податку, передбачає надання платнику певної компенсації у вигляді прав, послуг публічно-правового характеру чи здійсненні на його користь юридично значимих дій.

Ураховуючи розглянуті ознаки, Н.Ю.Пришва визначає обов'язкові платежі наступним чином. Обов'язкові платежі - це врегульовані нормами права платежі публічно-правового характеру, які є регулярним джерелом формування централізованих грошових фондів публічної влади та обов'язковість сплати яких забезпечена примусовою силою держави.

Ознакам обов'язкового платежу відповідають:

- податки та збори - складові податкової системи України;

- штрафи та інші надходження штрафного характеру (у т. ч. пеня*;

- збір чи інший вид платежу за здійснення на користь платника з боку державних органів, органів місцевого самоврядування юридично значимих дій, надання прав та переваг. Наприклад, ліцензійні та реєстраційні збори;

- збори до фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

- єдиний внесок на загальнообов’язкове соціальне страхування.

Серед російських учених висловлюється думка, що до обов'язкових платежів належать і платежі, які сплачуються на виконання цивільно-правової угоди. Однак у цьому випадку більш доречно буде говорити про платіж обов'язкового характеру. Обов'язковості він на¬буває на підставі договору між суб'єктами, які виступають як рівноправні сторони. Крім того, надходження від цих платежів не можна розглядати як регулярне джерело поповнення публічних доходів. Частота їх надходження залежить від волі та бажання замовника-платника отримати послуги від державних органів чи органів місцевого самоврядування, а не від іншого суб'єкта. У платника завжди є альтернатива у виборі надавача послуги.

Законодавець досить вільно оперує такими термінами, як «збір» та «плата», застосовуючи їх без будь-якого обґрунтування щодо платежів, відмінних за своєю правовою природою - як до обов'язкових платежів, так і до платежів приватноправового характеру.

Чіткі критерії розмежування, коли платіж повинен бути розцінений як обов'язковий, а коли - це плата за послугу, у законодавстві не визначено. І в першому, і в другому випадках платежі зараховуються до бюджету. Однак обов'язковий платіж, на відміну від інших, має переважно законодавчу форму встановлення, недотримання якої тягне за собою невизнання платником обов'язку щодо його сплати.

На відміну від виконання функціональних обов'язків державним органом, цивільно-правова послуга не може мати примусового характеру для суб'єкта, який надає подібну послугу.

Уповноважений державою орган при виконанні своїх владних повноважень не має права відмовити у здійсненні певних дій одній особі, наприклад, у реєстрації її як суб'єкта господарювання, якщо такі дії вже були надані іншій особі, при дотриманні кожним з учасників правовідносин умов, визначених законом.

У межах цих відносин державний орган виконує покладені на нього функції з державного управління, на реалізацію яких передбачено бюджетні кошти. Фінансування державного органу з виконання ним державних функцій повинно здійснюватися із відповідного бюджету (державного бюджету*, а не з інших джерел. Статтею 2 Закону України від 30 червня 1999 року «Про джерела фінансування органів державної влади» в ред. 12.08.12 передбачено, що органи державної влади здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Заявники як платники податків, уже сплатили до бюджету нецільові платежі у вигляді податків, які в тому числі спрямовуються і на покриття витрат державних органів, пов'язаних з їх основною діяльністю. Подібні принципи знайшли відображення і в німецьких наукових джерелах, де проголошується, що потреба держави у коштах покривається за рахунок загального податкового тягаря, а не за рахунок індивідуального. Тобто за рахунок податків, а не «обов'язкових платежів, що дають певні права». Інші публічні платежі, які платник вимушений сплатити у зв'язку із зверненням до такого органу, потрібно розцінювати як обов'язкові платежі.

У відносинах із заявником владний суб'єкт виконує покладені на нього владні функції і виступає як орган влади, а не рівноправний суб'єкт. За висновком німецьких учених, до якого необхідно прислухатися і українському законодавцю, з метою недопущення запровадження необґрунтованих зборів та інших платежів принцип правової держави заперечує комерціалізацію державного управління і обмежує витрати, пов'язані з наданням послуг державою. Коли державний орган виконує на користь замовника інші дії, які не входять до його функціональних обов'язків, то сплачені у зв'язку з цим платежі позбавлені ознак обов'язковості.

При отриманні платником послуги публічно-правового характеру у платника відсутня альтернатива вибору. Він позбавлений можливості отримати послугу в іншого суб'єкта, ніж як це визначив законодавець.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що платіж визнається обов'язковим, а послуга публічно-правовою, якщо: 1* платіж сплачується у зв'язку з виконанням суб'єктом публічної влади обов'язків, що входять до його компетенції та закріплених за ним у нормативному акті; 2* у платника при зверненні до суб'єкта публічної влади (при реєстрації як суб'єкта господарювання, при отриманні ліцензії тощо*, як правило, відсутня альтернатива вибору надавача послуги; 3* сторони позбавлені права визначати розмір платежу та строки його внесення.

99. Місцеві доходи як різновид публічних доходів

Із прийняттям Конституції України 1996 року у фінансово-правовій науці розпочалася багаторічна дискусія щодо місця місцевих доходів у системі державних доходів. Деякими вченими було зроблено висновок, що відносини, які виникають у процесі формування дохідної частини місцевих бюджетів, слід розглядати поза межами предмета фінансового права. Подібні тенденції прослідковуються і в російській фінансово-правовій науці, де за ініціативи М.В.Карасьової в 90-х роках XX століття було порушено питання щодо співвідношення муніципальних фінансів та предмета фінансового права. Аналізуючи предмет фінансового права, М.В. Карасьова дійшла висновку, що: 1* відносини з приводу формування, розподілу і використання фінансів місцевого самоврядування не є предметом фінансового права і виходять за межі фінансових правовідносин; 2* органи місцевого самоврядування не є суб'єктами фінансової діяльності держави. У подальшому вчена змінила свою позицію, уже не висловлюючись так категорично. У сучасних умовах, як підкреслює М. Карасьова, предмет фінансового права утворюють відносини, які виникають у процесі фінансової діяльності держави та муніципальних утворень.

Висновки щодо відмежування норм, які регулюють розподільні і перерозподільні відносини у сфері місцевих фінансів від фінансово-правових, та об'єднання їх у муніципальному праві є на сьогодні непросто передчасними, а необгрунтованим, оскільки не враховують ряду концептуальних позицій теорії конституційного і муніципального права. Вчені-конституціоналісти не дійшли поки що до єдиного висновку щодо місця муніципального права в системі права. На сьогодні досить поширеною є теза, що до муніципального права не можна ставитися як до галузі права, оскільки воно містить норми різних галузей, але входять вони до складу муніципального права не як до галузі права, а як юридичний масив складного правового змісту. Окремі науковці розглядають муніципальне право як комплексну галузь права, а відносини, які складають його предмет, як відносини комплексного характеру. Існує і інша думка, за якої муніципальне право є підгалуззю конституційного права, що регулює одну із форм народовладдя.

Незважаючи на існування подібних спірних позицій, як в українській, так і російській фінансово-правовій науці переважають погляди, що відносини, які виникають у процесі правового регулювання публічних фінансів органів місцевого самоврядування, регулюються нормами фінансового права та належать до предмета цієї галузі права, а доходи місцевих бюджетів є складовою публічних доходів.

Існування діаметрально протилежних наукових позицій щодо природи місцевих фінансів є питанням не лише фінансово-правової науки. Коріння цієї проблеми сягає в глибини науки конституційного права, де триває багаторічна дискусія щодо правової природи місцевого самоврядування та характеру взаємовідносин місцевого самоврядування і органів державної влади. Якщо професор В.Ф. Погорілко вважав, що місцеве самоврядування опосередковує собою відносно самостійний вид влади в системі народовладдя - місцеву, муніципальну владу як владу територіальних спільностей, то професор В.М. Шаповал наголошує, що природа місцевого самоврядування випливає з природи більш широкого явища - державного владарювання, різновидом якого є державне управління. Місцеве самоврядування, як підкреслює вчений, за своєю природою є формою державного управління.

Висновки сучасної української науки конституційного права не дають підстав категорично стверджувати про існування теоретичних передумов відмежування від державних групи місцевих доходів. Не заперечуючи право органів місцевого самоврядування на власні доходи, слід констатувати, що за сучасних умов, коли держава визначає обсяг функцій місцевого самоврядування і правове поле місцевих фінансів, доходи місцевих бюджетів об'єктивно існують у тісному взаємозв'язку з іншими видами державних доходів. Наприклад, відповідно до статей 64 - 66 Бюджетного кодексу України, у складі доходів бюджету місцевого самоврядування названо податок з доходів фізичних осіб. Так, згідно зі статтею 65 Кодексу, «до доходів бюджетів міст Києва зараховується 50 %, а Севастополя зараховується 100 відсотків загального обсягу податку з доходів фізичних осіб, що справляється на території цих міст». Цей податок не належить до місцевих, а є загальнодержавним податком.

Проблема полягає в тому, що функції місцевого самоврядування не забезпечено адекватними дохідними джерелами. Доходи, закріплені за місцевими бюджетами, недостатні для виконання покладених на місцеві органи функцій, а самі вони практично не мають повноважень щодо бюджетів. Як наслідок - загальнодержавні податки і трансферти з державного бюджету є основним джерелом надходжень до міс¬цевих бюджетів. У європейських країнах власні дохідні джерела у середньому становлять 70 - 90 відсотків доходів місцевих бюджетів. А в Україні питома вага місцевих податків і зборів у місцевих бюджетах становить лише 3 відсотки.

Кожного року плануються субвенції з державного до місцевих бюджетів на суму понад десятки млрд грн., зокрема, на централізовані заходи та програми: - на придбання шкільних автобусів для перевезення дітей, що проживають у сільській місцевості; - на виплату державної соціальної допомоги; тощо. Субвенцію у розмірі мільйони гривень спрямовауються на підтримку депресивних регіонів; на оснащення сільських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів, придбання автомобілів швидкої медичної допомоги тощо.

Незважаючи на те, що існує проблема забезпечення місцевих бюджетів власними доходами, продовжує застосовуватися негативна практика спрямування власних надходжень місцевих бюджетів на здійснення видатків, пов'язаних із виконанням делегованих державою повноважень. У 2012 році на ці заходи було спрямовано понад третину власних доходів місцевих бюджетів.

До делегованих належать, зокрема, повноваження у сфері освіти та охорони здоров'я. У більшості країн ці заходи фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. Якщо повноваження в зазначених вище сферах делегуються органам місцевого самоврядування, то, відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування, держава повинна стовідсотково забезпечити їх фінансування з державного бюджету.

Реалії сьогодення свідчать, що доходи місцевих бюджетів поки що відповідають критеріям однієї зі складових державних доходів. Для такого висновку є як економічні, так і правові підстави, а саме:

- Види місцевих доходів, порядок формування дохідної частини місцевого бюджету та її склад визначаються державою в Бюджетному кодексі України.

- Доходи місцевого бюджету складають переважно надходження від загальнодержавних податків і зборів. Місцеві бюджети не мають власної фінансової бази, яка б дозволила органам місцевого самоврядування самостійно, без залучення загальнодержавних податків і зборів, вирішувати в інтересах територіальної громади питання місцевого значення. Держава відповідно та на виконання вимог норм Конституції України бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування і фінансово підтримує їх.

- Місцеві податки і збори встановлюються виключно законом. Органи місцевого самоврядування, відповідно до статті 143 Конституції України, можуть встановити на своїй території тільки той податок чи збір, який вже до цього було встановлено законом.

Місцеві доходи повинні стати основною вирішальною складовою у формуванні місцевих бюджетів. Для досягнення цієї мети необхідно: 1* переглянути повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо формування доходів бюджетів місцевого самоврядування; 2* внести зміни до складу місцевих податків та зборів, включивши до цього переліку платежі, які здатні нести бюджетоформуюче навантаження.

Доцільно проаналізувати досвід зарубіжних країн, які застосовують теорію фіскальної автономії, зміст якої" полягає «в чіткому розмежуванні видаткових повноважень поміж бюджетами різних рівнів та наданні їм фінансових ресурсів, необхідних для самостійного виконання повноважень. Даний підхідсприяє ефективному виконанню завдань, що стоять перед кожним рівнем публічної влади».

100 . Особливостіправовогорегулюваннянеподатковихдоходів

Неподаткові доходи, вирізняютьсябільшоюрізноманітністю та відрізняються за методами і формами справляння, джерелами, суб'єктамиплатежів та іншимипідставами.

У законодавствіУкраїнивідсутнєвизначенняпоняттянеподатковихдоходів. У статті 9 Бюджетного кодексу Українилишезакріпленоосновнігрупинеподатковихнадходжень: а* доходи відвласності та підприємницькоїдіяльності (частина чистого прибутку (доходу* державнихунітарнихпідприємств та їхоб'єднань, щовилучається до бюджету, та дивідендиб* адміністративнізбори та платежі, в* доходи віднекомерційноїгосподарськоїдіяльності (плата за ліцензії; плата за утриманнядітей у школах-інтернатах; надходженнявід оплати витрат з інформаційно-технічногозабезпеченнярозгляду справ у судах;

Залежновід фонду, до якогозараховуються, неподаткові доходи поділяютьна:

- неподаткові доходи державного та місцевихбюджетів;

- доходи публічнихцільовихпозабюджетнихфондів.

В економічнійлітературінеподатковіплатежівизначають як разові та випадковінадходженнядо бюджету, які не мають прямим призначеннямформуваннядоходів бюджету.

Як правовакатегорія, неподатковіплатежі - цеврегульовані нормами права надходження до бюджету та позабюджетнихфондіввідюридичних та фізичнихосіб, наділеніознакамиоплатності та якіможутьмати як обов'язковий, так і добровільний характер.

Неподатковіобов'язковіплатежі - цеплатежі, які не входять до податковоїсистемиУкраїни, однакнаділені рисами, притаманнимиобов'язковим платежам.

Обов'язковий характер маєєдинийвнесок на загальнообов’язковедержавнесоціальнестрахування; збір до Фонду гарантуваннявкладівфізичнихосіб (початковий, регулярний, спеціальний*.

Відносини з акумуляціїнеподатковихобов'язковихплатежівдо бюджету регулюютьсяфінансово-правовими нормами, об'єднаними в інститутнеподатковихдоходів бюджету.

Наука фінансового права та законодавецьпо-різномувизначають склад неподатковихдоходів.

У фінансовомузаконодавствііснуєколізіящодовизначення складу неподатковихплатежів. Аналіз чинного бюджетного та податковогозаконодавствасвідчить, що один і той же платіж в одному випадкуможерозглядатись як податковенадходження, а в іншому - як неподатковийплатіж.

Неподатковіплатежі, на відмінувідподатків, по-перше, маютьпереважнофіксованийрозмір та не залежатьвідрозмірудоходівплатника, по-друге, їмпритаманнийсплатний характер (сплатанеподаткового платежу прив'язується до наданнядержавним органом чи органом місцевогосамоврядуванняпублічноїпослуги*.

Неподатковіплатежіможутьзараховуватись як до бюджету, так і до децентралізованихфондів - на рахункидержавнихпідприємств.

Середнеподатковихдоходіврозрізняють і надходженнядо бюджету та до централізованихпозабюджетнихфондіввнесківдобровільного характеру.

Якщонадходженнянеподатковихобов'язковихплатежівзабезпечуєтьсядієювстановленого в законодавствімеханізму примусу, то здійсненняюридичними та фізичними особами неподатковихдобровільнихплатежівзаохочується державою шляхом встановлення для таких платників режиму пільговогооподаткування.

Поділнеподатковихдоходів на обов'язкові й добровільні є загальноприйнятим. Однак до цього виду доходіввідносять і платежіприватноправового характеру. Останнінадходять до бюджету на виконанняцивільно-правовихдоговорів. Наприклад, при орендідержавногочикомунального майна.

Неподатковимдоходам властивітакіознаки, як: 1* оплатнийабокомпенсаційний характер; 2* особливіпідстависплати; 3* платежіможутьматицільовуспрямованість; 4* розмір платежу не залежитьвід доходу (прибутку* платника. Неподаткові доходи - цеплатежі, якімаютьдвосторонній характер. У правовідносинах, щовиникають з приводу сплатинеподатковихдоходів, суб'єктимаютьвзаємні права та обов'язки.

Саме нормами фінансового права:

1* визначається порядок встановленнянеподаткового платежу.Ідеться не про встановлення конкретного платежу, а про регулювання нормами фінансового права процедурийоговстановлення.

2* урегульовановідносинищодо порядку та умов наданнявідстрочки, розстрочки за неподатковими платежами;

3* покладено на податковіорганиобов'язокщодоздійснення контролю за їхсправлянням;

4* урегульовановідносинищодо порядку зарахуваннянеподатковихплатежівдобюджетів;

5* урегульовановідносинищодо порядку стягненнянеподатковихдоходівбюджету, який є аналогічним до порядку стягненняподаткового боргу. Переліченівідносинилишечастково належать до предмета регулюванняінститутунеподатковихдоходів бюджету. Це, зокрема, відносинищодопроцедуривстановленняплатежів, щодо контролю за їхсправлянням та відносинищодоїхстягнення.

Інститутнеподатковихдоходів бюджету, як і інститутподаткового права, дужетіснопов'язаний з бюджетним правом. Нормами бюджетного права врегульовано: 1* склад неподатковихобов'язковихплатежів; 2* обсягинеподатковихплатежів, щопідлягаютьзарахуванню до бюджету; 3* відносинищодозарахуваннянеподатковихплатежів до бюджету.

101. Доходи бюджетної установи як особливий вид публічнихдоходів

Відповідно до пункту 12 статті 2 Бюджетного кодексу Україниорганидержавноївлади, органимісцевогосамоврядування, а такожорганізації, створені ними у встановленомупорядку,щоповністюутримується за рахунок, відповідно, державного бюджету чиміськихбюджетів, підпадаєпідпоняття «бюджетнаустанова». Бюджетні установи є неприбутковими. ТобтоорганиДержавноївлади, іншідержавніоргани та органимісцевогосамоврядуваннярозглядаютьсязаконодавцем як бюджетні установи. Однак не кожнабюджетнаустанованаділенавладнимиповноваженнями та виступаєсуб'єктомпублічноївлади.

бюджетні установи двохвидів:

1* органидержавноївлади, іншідержавніоргани та органимісцевогосамоврядування;

2* установачиорганізація, створена у встановленому порядку органами державноївлади, чи органами місцевогосамоврядування, яка повністюутримується за рахуноквідповідно державного бюджету чиміськихбюджетів.

бюджетнікоштимаютьподвійнуправову природу: з одного боку - це доходи, щоспрямовуються з Державного чимісцевого бюджету на утриманнябюджетної установи, а з іншого - цевидаткивідповідного бюджету.

Бюджетнаустановаотримуєкоштидвохвидів: 1* кошти, якінадходятьізвідповідногобюджетунапокриттяосновноїдіяльностібюджетноїустанови; 2* власнінадходженнябюджетноїустанови.

Відповідно до пункту 9 статті 13 Бюджетного кодексу Українине допускаєтьсястворення органами державноївлади, органами владиАвтономноїРеспублікиКрим, органами місцевогосамоврядування та іншимибюджетнимиустановамипозабюджетнихфондів.Відкриттяпозабюджетнихрахунківзабороняється/

КерівникмісцевогофінансовогоорганумаєправозарішеннямВерховноїРадиАвтономноїРеспублікиКрим, відповідноїмісцевоїрадивмежахпоточногобюджетногоперіодуздійснюватинаконкурснихзасадахрозміщеннятимчасововільнихкоштівмісцевихбюджетівнадепозитахабошляхомпридбаннядержавнихціннихпаперів, ціннихпаперів, емітованихАвтономноюРеспублікоюКрим, відповідноюміською радою, з подальшимповерненнямтакихкоштів до кінця поточного бюджетного періоду.

Порядок здійсненняоперацій, передбаченихцієючастиноюстатті, визначаєтьсяКабінетомМіністрівУкраїни з дотриманнямпевнихвимог

ВідносноорганівмісцевогосамоврядуваннявЗаконіУкраїни «Промісцевесамоврядування» передбаченолишеправоорганівмісцевогосамо­врядуванняна утворенняцільовихфондів як складовоїспеціальногофондувідповідногомісцевогобюджету.

Частинакоштів, якізараховуються до спеціального фонду бюджету, іде на покриттявитрат за приватними потребами конкретноїбюджетної установи.

Спеціальний фонд бюджету формується за рахуноккоштів,щомаютьцільовепризначення. Це, по-перше, кошти - обов'язковіплатежі, щозараховуються до спеціального фонду бюджету, виходячи з вимог закону, на підставіякоговідбуваєтьсясправлянняцихплатежів (наприклад, збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства*; по-друге, грантиабодарунки, одержанірозпорядникамибюджетнихкоштів на конкретну мету; по-третє,цекошти, якібюджетнаустановаотримує як суб'єктцивільно-правовихвідносин.

Бюджетнаустановамає право вступати в цивільніправовідносини і Надаватиплатніпослугизацікавленим особам. У цівідносини вона вступає як і будь-якаіншаюридична особа, а не як суб'єктпублічноївлади.

Коштибюджетної установи, які є їївласниминадходженнями, відповідно до вимог Бюджетного кодексу України, залежновідпідпорядкуваннявідповідноїбюджетної установи, повиннізараховуватися до державного чимісцевогобюджетів.

Власнінадходженнябюджетної установи переважноспрямовуютьсядоспеціального фонду бюджету, ізподальшимїх предметно цільовимвикористаннямданою бюджетною установою.

Переліккоштів, якіпідпадаютьпідпоняття «власнінадходженнябюджетнихустанов», затверджується БКУ :

Питанняформування та використаннявласнихнадходженьбюджетнихустановврегульованоБюджетним кодексом України (далі - Кодекс*.

Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 13 Кодексу, власнінадходженнябюджетнихустанов є складовоючастиноюдоходівспеціального фонду.

Частиною 4 статті 13 Кодексу визначено, щовласнінадходженнябюджетнихустановотримуютьсядодатководокоштівзагального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету.

Власнінадходженнябюджетнихустановподіляються на такігрупи:

перша група - надходженнявід плати за послуги (включаючи плату за наданняадміністративнихпослуг*, щонадаютьсябюджетнимиустановамизгідноіззаконодавством;

друга група - іншіджерелавласнихнадходженьбюджетнихустанов.

У складіпершоїгрупивиділяютьсятакіпідгрупи:

підгрупа 1 - плата за послуги, щонадаютьсябюджетнимиустановамизгідно з їх основною діяльністю;

підгрупа 2 - надходженнябюджетнихустановвіддодаткової (господарської* діяльності;

підгрупа 3 - плата за оренду майна бюджетнихустанов;

підгрупа 4 - надходженнябюджетнихустановвідреалізації в установленому порядку майна (крімнерухомого майна*.

У складідругоїгрупивиділяютьсятакіпідгрупи:

підгрупа 1 - благодійнівнески, гранти та дарунки;

підгрупа 2 - кошти, щоотримуютьбюджетні установи відпідприємств, організацій, фізичнихосіб та відіншихбюджетнихустанов для виконанняцільовихзаходів;

підгрупа 3 - кошти, щоотримуютьвищі та професійно-технічнінавчальнізакладивідрозміщення на депозитах тимчасововільнихбюджетнихкоштів, отриманих за наданняплатнихпослуг, якщо таким закладам законом надановідповідне право.

Власнінадходженнябюджетнихустановвикористовуються на:

покриттявитрат, пов'язаних з організацією та наданнямпослуг, щонадаютьсябюджетнимиустановамизгідно з їх основною діяльністю (за рахунокнадходженьпідгрупи 1 першоїгрупи*; організаціюдодаткової (господарської* діяльностібюджетнихустанов (за рахунокнадходженьпідгрупи 2 першоїгрупи*; утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетнихустанов (за рахунокнадходженьпідгрупи 3 першоїгрупи*; ремонт, модернізаціючипридбанняновихнеоборотнихактивів та матеріальнихцінностей, покриттявитрат, пов'язаних з організацієюзбирання і транспортуваннявідходів і брухту на приймальніпункти (за рахунокнадходженьпідгрупи 4 першоїгрупи*;

Водночас, частинами 8 і 9 статті 51 Кодексу встановленоособливостіздійсненняокремихвидатків бюджету за рахуноквласнихнадходженьбюджетнихустанов.

Слідзазначити, щовідповідно до частини 9 статті 13 Кодексу створенняпозабюджетнихфондів органами державноївлади, органами владиАвтономноїРеспублікиКрим, органами місцевогосамоврядування та іншимибюджетнимиустановами не допускається.Відкриттяпозабюджетнихрахунків для розміщеннябюджетнихзабороняється.

Відповідно до законодавствавласні доходи бюджетнихустановзараховуються до складу кошторисів (на спеціальнийрахунок* на утримання таких установ і використовуютьсявиключно на фінансуваннявидатків такого кошторису, розрахованого та затвердженого у порядку, встановленому БКУ.

Якщобюджетнаустанова не належить до державнихорганівчиорганівмісцевогосамоврядування, тобтопозбавленавладнихповноважень (наприклад, школа, вищийнавчальний заклад, бібліотека, науковий заклад тощо*, то і власнінадходженнятакоїбюджетної установи не можутьрозглядатись як публічні доходи.

Послугапублічно-правового характеру може бути наданалишесуб'єктом, якийнаділенийвідповіднимивладнимиповноваженнями, та в межах цихповноважень. Суб'єктпублічноївлади, надаючипослугу, щомаєюридичнезначення, реалізуєсвоївладніповноваження.

Зазначеніпослугиможнарозглядати як адміністративно-правовіпослуги. Адміністративно-правовапослуга -цепослугапублічного характеру, щонадаєтьсядержавним органом чи органом місцевогосамоврядування в межах їхфункціональнихобов'язків, закріпленихвідповідниминормативними актами (наприклад, у ЗаконіУкраїнивід 15 травня 2003 року «Про державнуреєстраціююридичнихосіб та фізичнихосіб-підприємців» ред. від 16.03.12р.*.

102. Інститутдоходівпублічнихпозабюджетнихфондів

Доходи позабюджетнихфондів - цеврегульовані нормами права економічнівідносини з приводу залученнячастинифінансовихресурсів до позабюджетнихфондівдержави з метою задоволенняпублічних потреб у соціальнійсфері, у тому числі у сферісоціального та пенсійногострахування.

ОсновнеджерелоформуванняПенсійногофонду, Фондусоціальногострахуваннязтимчасовоївтратипрацездатності, Фондузагальнообов'язковогодержавногосоціальногострахуванняУкраїнинавипадокбезробіття, Фондугарантуваннявкладівфізичнихосіб -обов'язковіплатежі (внескитазбори*, якієрізновидністюнеподатковихдоходівдержави. До них належать: єдинийвнесок на загальнообов’язковедержавнестрахування, збір до Фонду гарантуваннявкладівфізичнихосіб (поточний, регулярний, спеціальний*.

Порядок їхсправлянняврегульованоспеціальноюгрупою норм, якіможнаоб'єднати у фінансово-правовому інституті - інститутідоходівпозабюджетнихфондів. Предметомрегулюванняцьогоінституту є відносини, якіскладаються при акумуляціїкоштівдопозабюджетнихпублічнихфондів.

Фінансово-правовінорми, об'єднаніінститутомдоходівпублічнихцентралізованихпозабюджетнихфондів, можна розбити накількагруп. А самевиділитинорми, якимиврегульовановідносинищодо: 1* сплативнесків, зборів, іншихплатежів до позабюджетнихфондів; 2* контролю за їхсплатою; 3* стягненняцихплатежів; 4* поверненнянадміруабопомилковосплаченихобов'язковихплатежівдопозабюджетнихфондів.

Інститутдоходівпублічнихцентралізованихпозабюджетнихфондів - цесукупністьфінансово-правових норм, якимиврегульовановідносини, пов'язані з акумуляцієюдоходів до публічнихцільовихпозабюджетнихфондів.

Нормиінститутудоходівпублічнихцентралізованихпозабюджетнихфондівохоплюютьрегулюваннявідносин з акумуляціїгрупидоходів, які у своїйсукупностівирізняютьсявідіншихдоходів - податків та неподатковихплатежів до бюджету. Відмінностіполягають у: 1* їхрізнійправовійприроді, 2* різномусуб'єктномускладіучасниківправовідносин: як кількісному, так і якісному. Владна сторона представлена, як правило, не органами державноїподатковоїслужби (або не тількицим органом*, а виконавчим органом відповідногопозабюджетного фонду, що є суб'єктомпублічного права з певнимобсягомвладнихповноважень; 3* порядку застосування примусу до платників.

Щостосуєтьсярегулювання складу доходівпозабюджетнихфондів, порядкуїхсправляння, стягнення та контролю за їхсплатою, то вони здійснюються як нормами інститутудоходівпозабюджетнихфондів, так і нормами іншихгалузей права, відміннихвідфінансового.

Платежі до позабюджетнихфондів:

- цезавждицільовіплатежі. Вони призначені для виплатипенсій (страховівнески на обов'язковедержавнепенсійнестрахування*, для виплатисоціальнихдопомог: по безробіттю, у зв'язкуізтимчасовоюнепрацездатністю, у зв'язку з витратами, зумовлениминародженням і похованнямтощо. В окремихвипадкахцільовий характер мають і платежі до бюджетнихцільовихфондів - Державного інноваційного фонду, Фонду Українисоціальногозахистуінвалідівтощо;

- розмір платежу залежитьподібно до податкувідрозміру доходу (фонду оплати праці*. Неподаткові доходи бюджету не залежатьвід доходу (прибутку* платника та не пов'язанііз результатами йогогосподарськоїдіяльності;

- як і податки, платежі до позабюджетнихфондівсплачуються регулярно, в терміни, визначенізаконодавцем. Ця риса не характернанеподатковим доходам бюджету, якімають для платника, як правило, разовий характер;

- контроль за сплатоюдоходів до позабюджетнихфондівздійснюютьвідповідніфонди. Сплатаєдиноговнеску на загальнообов'язковедержавнесоціальнестрахуванняконтролюєтьсяПенсійним фондом України, а зборів до Фонду гарантуваннявкладівфізичнихосіб - самим Фондом.

103. Правова природа страхових внесків

Страхові внески - це особливий вид публічних (державних)доходів, пов'язаних із реалізацією соціальної функції держави.

Норми чинного законодавства України підтверджують висновок, що вказані фонди за сучасних умов слід розглядати саме як державні фонди.

страхові внески належать до публічних доходівта є обов'язковими платежами, урегульованими нормами фінансового права.

В українському законодавстві відсутнє визначення поняття «внесків», як і поняття обов'язкових платежів. Науковці визначають внески як платежі, що можуть витрачатися в повному обсязі тільки за цільовим призначенням. Водно час законодавець, на наш погляд, не вбачає різниці між поняттями «внесок» та «відрахування», ототожнюючи їхде записано, що страхові внески - це відрахування.

Проте, ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» в ред. 02.12 2010.дає визначення внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок* – це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їх сімей на отримання страхових виплат (послу* за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Вказаний внесок регулюються спеціальним законодавством з питань соціального страхування, його можна розглядати як особливий вид обов'язкових платежів;

Законодавець, передбачивши можливість сплати внеску у примусовому порядку та розробивши систему санкцій, що застосовується до боржників, тим самим підтвердив обов'язковий характер внеску на обов'язкове соціальне страхування. Як уже зазначалося вище, виходячи з положень, закріплених в українському законодавстві, внесок на соціальне страхування слід розглядати як особливий вид обов'язкових платежів. Це пов'язано з тим, що:

1* указаний платіж, хоча і не є податковими, але має ряд спільних рис із податками;

2* внесок має двояку природу. З одного боку, він є обов'язковим платежем, а з іншого, для чітко окресленого кола платників - внесок є видом добровільного платежу. Наприклад, добровільними платниками внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є члени творчих спілок, громадяни - підприємці, які виконують роботи згідно з цивільно-правовими угодами.

Щодо спільних рис з податками, то:

Страхові внески є обов'язковими платежами;

При сплаті внеску відбувається перехід права власності, оперативного управління, права повного господарського відання на суму сплачених коштів;

Сплата внеску здійснюється у чітко визначені строки;

Частина внеску, що сплачується (нараховується* роботодавцем, є для останнього платежем безвідплатного характеру.При цьому йдеться саме про індивідуальну безоплатність, тобто про відсутність прямого взаємозв'язку між конкретною особою, що сплатила страховий внесок (роботодавцем*, та отриманням страхового відшкодування.Страхове відшкодування надається особі, відмінній від платника. На відміну від роботодавця, для застрахованої особи страховий платіж завжди характеризується присутністю елементуоплатності, який полягає в тому, що страхові внески завжди становлять частину заробітної плати чи доходу застрахованої особи, навіть у тому випадку, коли за найманого працівника внески сплачує роботодавець1.

страхові платежі «не зовсім відповідають вимогам, які дозволяють віднести їх до податків, проте мають певні якості, що наближують їх до податків». Однією з таких якостей є обов'язковість і регулярність платежів. Крім того, термін «внески» асоціюється з добровільним платежем, а соціальні внески платники схильні вважати податком.

На відміну від податків, страхові внески: Мають чітко визначене цільове призначення; Мають умовний частково-компенсаційний характер; Не зараховуються до бюджету, а сплачуються тільки до позабюджетних фондів; Для визначеного законодавцем кола платників внески можуть мати добровільний характер. Тобто, якщо податок - це завжди обов'язковий платіж, то внески можуть бути як обов'язковим платежем, так і платежем добровільного характеру; Закон, який регулює справляння того чи іншого страхового внеску, має відмінну за елементами структуру, ніж податковий закон. Так, у законі, крім платника, обов'язково зазначається застрахована особа, відсутні пільги, а розмір внесків регулюється окремим законом. Визначаючи внесок як компенсаційний платіж, треба зазначити, що він не має на меті повної компенсації відповідно до суми сплачених ним внесків. Про компенсаційність можна говорити лише як умовну та часткову.

Отримання компенсації (у вигляді матеріальної допомоги чи послуг* застрахованою особою пов'язане із фактом виникнення у неї відповідних умов, визначених законодавцем як страховий випадок, який для конкретної застрахованої особи може ніколи і не настати. Наприклад, коли отримання такої компенсації пов'язане з народженням дитини чи інвалідністю. Крім того, компенсація передбачається лише на користь застрахованої особи (хоча в окремих випадках, визначених чинним законодавством, здійснюється забезпечення незастрахованих осіб*. Інші платники внесків (роботодавці* позбавлені права на матеріальне забезпечення та соціальні послуги, що здійснюються за рахунок коштів відповідних фондів соціального страхування. Законодавець не ставить залежно від розміру сплачених внесків розмір наданої допомоги. Так, як уже зазначалося вище, допомога надається і незастрахованим особам, наприклад безробітним. Усе вищевикладене свідчить, що страхові внески мають умовний частково-компенсаційний характер.

104. Місце правового регулюванняпублічнихдоходів у системіфінансового права

Правоверегулюванняпублічнихдоходівоб'єднуєправовінорми, якимиврегульовановідносини з акумуляціїкоштів до державного та місцевихбюджетів, до публічнихпозабюджетнихфондів. Сюдиможнавіднестинорми, якимирегулюються: 1* податковінадходження; 2* неподаткові доходи бюджету; 3* надходження до позабюджетнихпублічнихфондів.

Предмет правовогорегулюванняпублічнихдоходівможнавизначити як сукупністьвідносин, пов'язаних з акумуляцієюдоходів до публічнихгрошовихфондів, та розбити їх на кількагруп.

Середнихвідносини: 1* зприводувстановленнятавведенняподатківізборів, якієскладовоюподатковоїсистеми; 2* щодосправлянняподатків; 3* щодосправляннянеподатковихдоходівбюджету; 4* щодосправлянняплатежівдопублічнихпозабюджетнихфондів (справляннязборівтастраховихвнесків*; 5* щодоздійсненняконтролюзасплатоюплатежівдобюджетів, публічнихпозабюджетнихфондів; 6* щодопо­верненняплатникамнадміруабопомилковосплаченихсумдоходів; 7* щодозарахуваннядоходівдобюджету.

Правоверегулюванняпублічнихдоходів є сукупністютакихфінансово-правовихінститутів, як: 1* інститутподаткового права; 2* інститутнеподатковихдоходів бюджету; 3* інститутдоходівпозабюджетнихфондів.

Відносини, пов'язані з залученнямпублічнихдоходів, дужетіснопереплітаються з бюджетним правом. Є двігрупивідносин, без якихпроцесакумуляціїпублічнихдоходів не можерозглядатися як закінчений та повний. Це: 1* відносини, яківизначають склад та обсягдоходівбюджетів; 2* відносинищодозарахуваннякоштів до бюджетів. Вони врегульовані нормами бюджетного права.Відповіднінормимістяться у БюджетномукодексіУкраїни.

Відносинищодоповерненнянадміручипомилковосплаченихсумподатків та іншихплатежів до бюджету врегульованічастково нормами податкового, а частково - бюджетного права. Порядок та строки зверненняплатника до органівдержавноїподатковоїслужби, підготовкаостаннімивисновків з цихпитань, віднесені до сферирегулюванняподаткового права. Діяльністьорганів Державного казначейства України в ційсферіпідпадаєпід бюджетно-правоверегулювання.

У кожному з фінансово-правовихінститутівнормирегулюютьакумуляціюдоходів у різномуобсязі. Крім того, при регулюванніподатковихправовідносин та правовідносин, щовиникають при справляннінеподатковихдоходів, держава застосовує до платниківнерівнозначні заходи примусу.

правоверегулюванняпублічнихдоходівможнарозглядати на сьогоднілише як сукупністьфінансово-правовихінститутів, не об'єднуючиїхні в підгалузь, ні у складнийправовийінститут. Усіфінансово-правовіінститути, якізадіяні в ційсфері, маютьзначнівідмінності в регулюваннідіяльності з акумуляціїдоходів. Ценерівнозначні як за своїммісцем у системіфінансового права інститути, так і за значенням тих відносин, яківрегульованоїхніми нормами. Беззаперечно, щопровідна роль належитьподатковому праву/

Правоверегулюванняпублічнихдоходівпотрібнорозглядатисаме як розділфінансового права, що є об'єднуючимелементом для кількохсамостійнихфінансово-правовихінститутів, нормиякихрегулюютьвідносини в однійсферіфінансовоїдіяльності - акумуляціїдоходів до публічнихцентралізованихфондів.

105. Еволюція, поняття та особливостіподатковоїсистемиУкраїни

Поняттяподатковоїсистеми не є виключнокатегорієюподаткового права. Вона маєвизначене, комплексне, граничнеположення на стику бюджетного і податкового права. З одного боку, податкове право регулюєвідносинищодонадходженнякоштів до дохідноїчастинибюджетів, але з іншого боку, цефактично і є відносиниформуваннядоходноїчастинибюджетів, якірегулюєбюджетне право.. Відповідно до цьогопотрібнорозмежуватизовнішню і внутрішнюформиіснуванняподатковоїсистеми. Зовнішня форма включаєособливостірозподілуподатків за відповідними бюджетами й надходженняїхдоцентралізованихдержавнихфондів. Внутрішня форма податковоїсистеми буде охоплювативідносинизісправлянняподатків і зборів і фактичновключативидовийперелікобов’язковихплатежівподаткового характеру.

Під час визначенняподатковоїсистемиважливорозмежовувати два підходи до їїрозуміння. З одного боку, податкова система становить сукупністьподатків, зборів, платежів і виступає як механізмвизначених, законодавчозакріпленихважелів з акумуляціїдоходівдержави. В цьомувипадку вона можезбігатисяіз системою податків, зборів, платежів. У такому разінаголошують на матеріальномубоціподатковоїсистеми, щозабезпечуємеханізмдіїподатків. Зіншого боку, податкова система містить у собі й досить широкий спектр процесуальнихвідносинщодовстановлення, зміни, відміниподатків, зборів, обов’язковихплатежів, забезпеченняїхсплати, організації контролю та відповідальності за порушенняподатковогозаконодавства.

Таким чином у широкомурозумінніподаткова система являє собою сукупністьподатків, зборів і платежів, законодавчозакріплених у державі; принципів, форм і методівїхньоговстановлення, зміничискасування; дій, щозабезпечуютьїхнюсплату, контроль і відповідальність за порушенняподатковогозаконодавства. Законодавством (ст.6.3ПКУ* встановлено, щосукупністьзагальнодержавних та місцевихподатків та зборів, щосправляються в установленомуцим Кодексом порядку, становить податкову систему України.

Суттєвимиумовамиоподаткування, щохарактеризуютьподатковусистемувцілому, є: — порядоквстановленняівведеннявдіюподатків; — видиподатків; — праватаобов'язкиплатниківподатків; — порядокрозподілуподатківміжбюджетамирізнихрівнів; — відповідальністьучасниківподатковихвідносин.

Найузагальнюючим з них є податковийтиск — відношеннязагальноїсумиподатковихзборів до сукупногонаціонального продукту. Вінпоказує, яка частинавиробленогосуспільством продукту перерозподіляється за допомогоюбюджетнихмеханізмів.

У теоретичному розумінніподаткова система — це складна система фінансовихвідносинміж органами державноївлади, місцевогосамоврядування та платникамиподатків на всіхетапахподатковогопроцесувідрозробки проекту податковогозаконодавства до сплатиподатку.

Податкова система — об'єктивнеявищежиттясуспільства. Цяоб'єктивністьзумовленанеобхідністюрозподілу й перерозподілуваловоговнутрішнього продукту міжокремимиверстваминаселення, територіями та окремимигосподарськими структурами. За своєюсутністюцепроцесстворенняфондівфінансовихресурсіврізнимирівнямидержавноївлади шляхом відчуженнячастинидоходівюридичних і фізичнихосібплатниківподатків для задоволен­нясуспільних потреб.

Водночас в умовахдемократіїподатковісистеми є результатом волевиявленняінтересіврізнихполітичнихгруп, якіпредставляютьінтересирізнихверствнаселення.

Досліджуючипроблемиєдиногоподаткувченізастерігали й відінших крайностей, зокремазапровадження

Насьогоднібільшістьвчених, досліджуючиперевагиівадипрямогойнепрямогооподаткування, обґрунтовуютьнеобхідністьїхрозумногопоєднання. При високомурівніматеріальногодобробуту не суттєво, в якійформіплатникподатку вносить до бюджетівчастинувласнихдоходів. Актуальним є механізмобрахування й сплатиподатків, організаціяподатковогопроцесу.

106. Принципи податкового законодавства України.

Загальну систему принципів оподаткування сформулював ще у 18ст. Адам Сміт.

Принципи, закріплені статтею 4 Податкового кодексу України, відображають співвідношення, взаємозв'язок елементів податкової системи (податків, зборів*.

1. Загальність оподаткування — кожна особа зобов'язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона визнається. Цей принцип базується на приписі ст. 67 Конституції України.

2. Рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації—забезпечення однакового підходу до усіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу. Принцип рівності включає кілька складових: а* безпосередня рівність усіх платників податків,що ставить їх у рівноправне становище щодо податкового преса; б* рівновага — дія податкових важелів, яка підтримує структуру економіки, співвідношення підрозділів, галузей у взаємозв'язку, що виключає диспропорції, забезпечує поступальний, збалансований розвиток; в* рівнонапруженість - особливість податків усієї національної податкової системи, за якої однаковий за напругою тиск (не плутати з рівним тиском* діє на всі складові елементи об'єкта оподаткування. Важливо забезпечити не рівний, а саме рівнонапружений тиск.

3. Невідворотність настання визначеної законом відповідальностіу разі порушення податкового законодавства. Цим принципом формуються загальні засади відповідальності за порушення податкового законодавства. II Податкового Кодексу. Підставою такої відповідальності є податкове правопорушення.

4. Презумпції правомірності рішень платника у випадку, коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне* трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

5.Фіскальна достатність — встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями.

6. Соціальна справедливість —установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків. Принцип справедливості реалізується через реальне оподаткування й відображає демократизм державного ладу, цінності державного устрою.

7. Економічність оподаткування — установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування. Принцип, який узагальнює співвідношення руху коштів: які надійшли від справляння того чи іншого платежу та які необхідні для його справляння.

8. Нейтральність оподаткування — установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків. Врахування того, що обов'язок сплатити податок чи збір обумовлює зменшення статку платника не повинен набувати непередбачуваних підсумків для його існування та розвитку.

9.Стабільність — зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніше, ніж: за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також: податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного періоду.

10. Рівномірність та зручність сплати —установлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками.

11.Єдиний підхід до встановлення податків та зборів — визначення на законодавчому рівні усіх обов'язкових елементів податку.

Крім того, п.4.2. ПКУ зазначає, що загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають.

Як спеціальний принцип слід зазначити пріоритет податкового закону над неподатковими законами. Це означає, що коли в неподаткових законах присутні норми, які так чи інакше стосуються податкових відносин, то застосовувати їх можна лише у випадку, якщо вони відповідають нормам, що містяться в податковому законодавстві. Отже, у випадку колізії норм застосовуються положення саме, податкового законодавства.

107. Поняття та правова природа податку.

6.1.Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до Податкового Кодексу.

6.2.Збором (платою, внеском* є обов'язковий платіж: до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Податок має подвійний зміст - суспільний та матеріальний, адже є специфічною формою виробничих відносин і бере участь у процесі перерозподілу нової вартості (суспільний зміст* та виступає частиною вартості національного доходу у грошовій формі (матеріальний зміст*. Податок можна розглядати як економічну та правову категорію.

Як економічна категорія податок є формою фінансових відносин між державою, органами місцевого самоврядування і юридичними та фізичними особами з метою створення централізованих фондів коштів, необхідних для здійснення державою, органами місцевого самоврядування своїх завдань і функцій.

Що стосується податку як правової категорії, то тутв науці фінансового права існують різні підходи та концепції. вся велика кількість визначень категорії “податок” вміщується в рамки давно і добре відомих основних типів розуміння права: 1* природно-правового типу; 2* філософського розуміння права; 3* юридичного позитивізму; 4* природно-позитивістського типу (соціологічного позитивізму*.

Виділені чотири основних типи доктринальних підходів до визначення юридичної категорії „податок” слід визнати класичними. Кожний із них будується на відповідному стрижневому принципі: невідчужуваних правах особистості; абстрактній формулі свободи; нормі поведінки, що встановлена верховною владою; реальних суспільних відносинах, що спричиняють юридичні наслідки. З них перші два носять абстрактний, суто теоретичний характер, виходять з належного у податковому праві, а останні два типи (юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм* розуміння податку надають податковому праву цілком реальний зміст (податково-правові норми або податково-правові відносини*, приймають податкове право сущим, таким, яке воно є в дійсності.

Характеризуючи податки, важливо виділити, на наш погляд, основні ознаки податку.

1. Це вид платежу, закріплений актом компетентного органу державної влади.

2. З першою ознакою безпосередньо пов'язана ознака індивідуальної безоплатності, чи однобічного характеру встановлення податку. В основу цієї ознаки покладено однобічний рух коштів від платника до держави. При цьому платник не одержує (на перший погляд* натомість нічого, це означає, що держава не має зустрічних обов'язків. Кошти платника йдуть на задоволення суспільних потреб..

3. Нецільовий характер податкового платежу означає надходження його у фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб.

4. Безумовний характер податку означає сплату податку, не пов'язану з жодними зустрічними діями, привілеями з боку публічного суб’єкта. Останні дві ознаки, ймовірно, найбільш чітко характеризують суть податку і виділяють його із системи інших платежів.

5. Платіж надходить до бюджету відповідного рівня чи цільового фонду. Розподіл податків по бюджетах, фондам здійснюється відповідно до бюджетної класифікації.

6. Обов'язковий характер податкового вилучення забезпечує нагромадження коштів у доходній частині бюджету. Обов'язковий характер - базується на конституційному обов'язку сплати податку, на законодавчому закріпленні елементів юридичної конструкції податку, встановленні відповідальності за порушення податкового законодавства.

Крім того, обов'язковість податку забезпечується силою держави в особі податкових, правоохоронних і судових органів і свідчить про те, що сплата податків має не добровільний, а примусовий характер.

7.Безповоротний характер податку, У кінцевому підсумку платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлене суспільство і кожен його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров'я тощо*, і в цьому значенні податки начебто повертаються до платника.

8.Платіж у грошовій формі. Внесення податку добюджету відбувається в грошовій формі. Сплату податку майном за загальним правилом чинним законодавством не передбачено.

Податки виконують певні функції, в яких відображається та конкретизується їх сутність і завдання. Виділяють такі функції податку:

а* розподільча (за допомогою податків відбувається розподіл акумульованих коштів у дохідній частині бюджету*;

б* фіскальна (податки є основним джерелом наповнення Державного і місцевого бюджетів*;

г* контрольна (за допомогою податкових надходжень здійснюється аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств, визначається раціональність і збалансованість податків*;

Принципи податку - керівні положення, що визначають сутність податку. До них належать:

а* однократності - один і той самий об'єкт може обкладатися податком одного виду лише один раз за податковий період*;

б* рівності - однаковий підхід до умов оподаткування будь-яких суб'єктів незалежно від форм власності;

в* універсалізації - формування однакових умов і однакової частки відрахувань доходів незалежно від джерела одержання для всіх платників відповідно до своєї діяльності;

г* наукового підходу - застосування новітніх досягнень науки у формуванні системи оподаткування.

108. Права та обов’язки платників податків.

Платниками податківвизнаютьсяфізичніособи (резидентиінерезидентиУкраїни), юридичніособи (резидентиінерезидентиУкраїни* таїхвідокремленіпідрозділи, якімають, одержують (передають* об'єктиоподаткуванняабопровадятьдіяльність (операції*, щоєоб'єктомоподаткуваннязгіднозПодатковимКодексомабоподатковимизаконами, інаякихпокладенообов'язокізсплатиподатківтазборівзгіднозПодатковимКодексом(Ст. 15*.

Кожний з платників податків може бути платником податку за одним або кількома податками та зборами.

Платниками податків можуть бути: фізичні особи; юридичні особи їхні філії й інші відокремлені підрозділи, якщо вони мають окремий баланс і окремий рахунок у банківській установі. Не можуть бути платниками податку: органи, що входять у систему органів державної влади й управління, органи місцевого самоврядування в межах виконання покладених на них функцій; релігійні організації.

При визначенні податкового статусу конкретного платника враховують два критерії: резидентство й територіальність. Принцип резидентства (постійного місцеперебування* розподіляє всіх платників на дві групи: а* резиденти — особи, які мають постійне місце прожи­вання або місцезнаходження в даній державі й доходи яких підлягають оподаткуванню із всіх джерел (несуть повну податкову відповідальність*; б* нерезиденти — особи, які не мають постійного місцеперебування в державі й у яких підлягають оподаткуванню лише доходи, отримані ними на даній території (несуть обмежену податкову відповідальність*. Принцип територіальності визначає національну залежність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від податків у цій країні.

Фізичними особами — платниками податків в Україні є громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Виділяють систему ознак фізичних осіб як платників податків, що містить у собі дві групи — основні й факультативні.

Основні ознаки фізичних осіб — платників податків визначають систему податкових обов'язків конкретної особи, підстави виникнення, зміни й скасування обов'язків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів.

Факультативні ознаки фізичних осіб — платників податків і зборів деталізують, уточнюють систему податкових обов'язків конкретної особи, але не впливають на виникнення, зміну або скасування обов'язків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів.

Платниками податків і зборів з юридичних осіб є: 1* українські підприємства й організації, місцем діяльності яких є Україна або органи управління яких перебувають в Україні; 2* іноземні підприємства й організації.

ПКУ передбачає ще декількох суб’єктів податкових правовідносин – Податкового агента та представники платника податків – ст..18 Податковим агентом визнається особа, на яку Податковим Кодексом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються* платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки, встановлені цим Кодексом для платників податків.

Платник податків веде справи, пов'язані зі сплатою податків, особисто або через свого представника. Особиста участь платника податків в податкових відносинах не позбавляє його права мати свого представника, як і участь податкового представника не позбавляє платника податків права на особисту участь у таких відносинах.

Ст.. 19. Представниками платника податків визнаються особи, які можуть здійснювати представництво його законних інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, на підставі закону або довіреності. Довіреність, видана платником податків - фізичною особою на представництво його інтересів та ведення справ, пов'язаних із сплатою податків, має бути засвідчена відповідно до чинного законодавства.

В ПКУ спочатку дається перелік обов’язків платника податків. Поняття податкового обов'язку є однією із центральних категорій податкового права.(ст..36* Податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені Податковим Кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним податком та збором. Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім випадків, передбачених законом. Виконання податкового обов'язку може здійснюватися платником податків самостійно або за допомогою свого представника чи податкового агента. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку несе платник податків,крім випадків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи. Підстави для виникнення, зміни і припинення податкового обов'язку, порядок і умови його виконання встановлюються цим Кодексом або законами з питань митної справи. Ст..37Податковий обов'язок виникає у платника податку з моменту настання обставин, з якими цей Кодекс та закони з питань митної справи пов'язує сплату ним податку. Підставами для припинення податкового обов'язку, крім його виконання, є: ліквідація юридичної особи; смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою; втрата особою ознак платника податку, які визначені цим Кодексом; скасування податкового обов'язку у передбачений законодавством спосіб.Ст. 38Виконанням податкового обов'язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов'язань у встановлений податковим законодавством строк. Сплата податку та збору здійснюється платником податку безпосередньо, а у випадках, передбачених податковим законодавством, - податковим агентом, або представником платника податку, або банком на підставі податкової поруки. Спосіб, порядок та строки виконання податкового обов'язку встановлюються цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Ст. 16. ПКУ передбачає, що платник податків зобов'язаний:

1. стати на обліку контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України;

2. вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів;

3. подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів;

4. сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених Податковим Кодексом та законами з питань митної справи;

Доцільно виділити певні групи обов'язків платників: 1* з податкового обліку д.*. 2* зі сплати податків 3* з податкової звітності

Права платника податків характеризуються в ст.. 17 ПКУ. Платник податків має право:

1. безоплатно отримувати в органах державної податкової служби та в митних органах, у тому числі і через мережу Інтернет, інформацію про податки та збори і нормативно-правові акти, що їх регулюють, порядок обліку та сплати податків та зборів, права та обов'язки платників податків, повноваження контролюючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення податкового контролю;

2. представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента або уповноваженого представника;

3. обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Кодексом, метод ведення обліку доходів і витрат;

4. користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому цим Кодексом;

5. одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або податковий кредит в порядку і на умовах, встановлених цим Кодексом;

Платник податку має також: інші права, передбачені законом.

Права платника податків також можна об'єднати у групи: 1* з податкового обліку (представляти свої інтереси безпосередньо (або через представника* у податкових органах*; бути присутнім при проведенні податкових перевірок*. 2* зі сплати податків (використовувати податкові пільги; одержувати відстрочку, розстрочку, податковий кредит*; 3* з податкової звітності (одержувати в податкових органах необхідну інформацію; обирати метод ведення податкового обліку; представляти податковим органам пояснення, обґрунтовані відмови; оскаржувати рішення податкових органів; не розголошувати податкову таємницю і т. д.*.

Права, обов’язки та відповідальність органів ДПС України.

Контролюючими органами є:органи державної податкової служби — щодо податків, які справляються до бюджетів та державних цільових фондів, крім зазначених у підпункті 41.1.2 цього пункту, а також: стосовно законодавства, контроль за дотриманням якого покладається на органи державної податкової служби; 41.1.2. митні органи - щодо мита, акцизного податку, податку на додану вартість, інших податків, які відповідно до податкового законодавства справляються у разі ввезення (пересилання* товарів і предметів на митну територію України або територію спеціальної митної зони або вивезення (пересилання* товарів і предметів з митної території України або території спеціальної митної зони.

Розмежування повноважень і функціональних обов'язків між: контролюючими органами визначається Податковим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Порядок контролю митними органами за сплатою платниками податків — податку на додану вартість та акцизного податку встановлюється спільним рішенням центрального органу державної податкової служби та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи.

Інші державні органи не мають права проводити перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків, у тому числі на запит правоохоронних органів.

Органами стягненняє виключно органи державної податкової служби, які уповноважені здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу в межах їх повноважень, а також: державні виконавці в межах своїх повноважень. Стягнення податкового боргу за виконавчими написами нотаріусів не дозволяється.

Права органів державної податкової служби встановлюється ст.. 20. ПКУ. Органи державної податкової служби мають право:

1. запрошувати платників податків або їх представників для перевірки правильності нарахування та своєчасності сплати податків та зборів, дотримання вимог іншого законодавства, здійснення контролю за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби;

3. одержувати безоплатно від платників податків, , довідки та/або копії документів про наявність банківських рахунків, а на підставі рішення суду - інформацію про обсяг та обіг коштів на рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни валютної виручки від суб'єктів підприємницької діяльності;

4. проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України* в порядку, встановленому Податковим Кодексом;

5. вимагати від платників податків, що перевіряються в ході перевірок, проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, у тому числі зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки.

25. користуватися у службових справах засобами зв'язку, які належать платникам податків, з їх дозволу або дозволу посадових осіб таких платників;

26. залучати, у разі необхідності, фахівців, експертів та перекладачів;

27. визначати у визначених Податковим Кодексом випадках суми податкових та грошових зобов'язань платників податків;

Повноваження податкових органів можна класифікувати також за складовими податкового обов'язку: а* щодо податкового обліку податків; і т.п.*; б* щодо сплати податків (повноваження щодо надання відстрочення та розстрочення податкових зобов'язань, а також прийняття рішення про списання безнадійного боргу; щодо стягнення з установ банків та інших фінансово-кредитних установ пені за несвоєчасне виконання ними рішень суду та доручень платників податків про сплату податків та зборів (за кожний день прострочення, включаючи день сплати*; в* щодо податкової звітності (повноваження щодо проведення документальних перевірок на підставі документів податкової звітності тощо*.

Обов'язки і відповідальність посадових осіб контролюючих органів визначається ст.. 21 ПКУ. Посадові особи контролюючих органів зобов'язані:

21.1.1.дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами;

21.1.2.забезпечувати сумлінне виконання покладених на контролюючі органи функцій;

21.1.3.забезпечувати ефективну роботу та виконання завдань контролюючих органів відповідно до їх повноважень;

21.1.4.не допускати порушень прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій;

Одним із засобів реалізації обов’язків є встановлення мір відповідальності за невиконання, неналежне виконання обов'язків або зловживання наданими посадовим особам контролюючих органів владними повноваженнями. Посадові особи органів державної податкової служби зобов'язані дотримувати Конституції і законів України, інших нормативних актів, прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, забезпечувати виконання покла­дених на органи державної податкової служби функцій та повною мірою використовувати надані їм права.

За невиконання або неналежне виконання посадовими особами органів державної податкової служби своїх обов'язків вони притягаються до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальної відповідальності згідно з чинним законодавством. Збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету(Стаття 13 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» [Текст] // Відом. Верхов. Ради України. - 1991. - № 6. - Ст. 37.*. Посадові особи органів державної податкової служби зобов'язані дотримувати комерційної та службової таємниці. Юридична конструкція податку.

109. Юридична конструкція податку

Найбільш важливою юридичною конструкцією в податковому праві є юридична конструкція податку.Юридична конструкція податку – це внутрішня будова податку, яка показує, з яких елементів складається податок. Встановлення податку здійснюється шляхом законодавчого визначення елементів його юридичної конструкції

Ідеальна юридична конструкція податку– це конструкція, відображенням якої є перерозподільні відносини між платником податків і публічним суб’єктом, у яких кожна зі сторін належно виконує свої обов’язки. Реальна юридична конструкція податку складається з елементів, що відображають усі перерозподільні відносини, як ті, що складаються в процесі належного виконання обов’язків суб’єктами, так і ті, що виникають у процесі неналежного виконання ними своїх обов’язків. Вона більш повна і закріплює всі можливі ситуації, які можуть виникнути між платникомподатків та публічним суб’єктом у процесі перерозподілу власності. Елементний склад реальної юридичної конструкції податку утворюють: платник податку, бюджет (фонд* надходження податку, об’єкт податку, предмет податку, масштаб податку, податкова база, податковий період, одиниця оподаткування..

М.П. Кучерявенко виділяє дві групи елементів: основні (платник податку, об’єкт оподаткування, ставка податку* та додаткові, які поділяються на ті, які деталізують основні чи пов’язані з ними елементи (предмет, база, одиниця оподаткування*, та ті, які мають самостійне значення (податкові пільги, методи, строки і способи сплати податку, бюджет чи фонд, куди надходять податкові платежі*

Залежновідфункціональногопризначенняелементиюридичноїконструкціїподаткуподіляютьсянатакігрупи: 1* фіскальніелементиюридичноїконструкціїподатку (елементиюридичноїконструкціїподатку, черезякіреалізуєтьсявосновномуфіскальнафункціяподатку*; 2* організаційніелементиюридичноїконструкціїподатку (елементиюридичноїконструкціїподатку, черезякіреалізуєтьсявосновномуконтрольнафункціяподатку*; 3* захисніелементиюридичноїконструкціїподатку (елементиюридичноїконструкціїподатку, черезяківоднаковійміріреалізуєтьсяфіскальнаіконтрольнафункціїподаткуувипадкуїхпервісногопорушення*.При цьому перші дві групи характерні для ідеальної юридичної конструкції податку. Реальну юридичну конструкцію податку складають усі три групи елементів. Фіскальні елементи юридичної конструкції податку в своїй сукупності дають можливість в кінцевому рахунку остаточно визначити суму податкового зобов’язання. За їх допомогою держава в змозі регулювати, яка саме частина внутрішнього валового продукту буде перерозподілятись через бюджет. Фіскальними елементами юридичної конструкції податку є: 1* платник податку – суб’єкт податкового правовідношення, 2* об’єкт податку – визначена в податковому законодавстві обставина суспільного чи господарського життя; 3* предмет податку – благо, яке здатне виступати в економічній формі товару, 4* податкова база – кількісне вираження частини предмета податку, визначене в одиницях оподаткування, 5* ставка податку – розмір податкових нарахувань на (від* одиницю (одиниці* виміру бази оподаткування.

Існують два підходи щодо встановлення податкових ставок – універсальний і диференційований. Універсальнийпідхід передбачає запровадження єдиної для всіх платників ставки, диференційований – декількох.

В залежності від цього податкові ставки поділяються на тверді та процентні. Тверді поділяються на фіксовані (абсолютні* та відносні, а процентні – на пропорційні, прогресивні, регресивні. Тверді ставки встановлюються в грошовому виразі в розрахунку на одиницю оподаткування, виражену уфізичних одиницях предмета податку. Фіксовані визначаються в певних сумах. Відносні встановлюються у процентах чи частинах до певної суми. Процентні ставки встановлюється щодо предмета податку, який має грошовий вимір, і показують, яку процентну частку певного предмета необхідно сплатити до бюджету у формі податку. Пропорційні ставки не залежать від розміру предмета податку та є єдиними щодо всієї бази оподаткування. Під час прогресивного оподаткування розмір ставки зростає в міру збільшення обсягу оподатковуваного доходу. Прогресія шкали оподаткування може бути простою порозрядною, простою відносною, складною[7]. Регресивні ставки, на відміну від прогресивних, зменшуються в міру зростання бази оподаткування. Вони необхідні тоді, коли держава намагається стимулювати подібне зростання;

6* Податкова пільга – передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов’язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених Податковим кодексом України. Податкова пільга надається шляхом: а* податкового вирахування (знижки*, що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору; б* зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та збору; в* встановлення зниженої ставки податку та збору; г* звільнення від сплати податку та збору;

7* Підстави для надання податкових пільг – це визначені Податковим кодексом України особливості правового статусу платника податку, його діяльності (предмета податку* чи податкового режиму території, на якій він здійснює свою діяльність (знаходиться предмет оподаткування*, які надають право платнику податків, за їх наявності, скористатися податковою пільгою.

Організаційні елементи юридичної конструкції податку

Організаційні елементи юридичної конструкції податку відображають організаційну сторону податкових правовідносин та встановлюють порядок визначення розміру податкового зобов’язання конкретного платника, процедуру сплати податку та його часові рамки, тобто, в своїй сукупності організовують сплату податку. Організаційними елементами юридичної конструкції податку є: 1* Масштаб податку – фізична характеристика (величина* чи будь-який інший обраний законодавцем параметр виміру предмета податку для встановлення податкової бази 2* Одиниця оподаткування – одиниця виміру фізичної величини предмета податку 3* Податковий період – законодавчо визначений проміжок часу для формування податкової бази, за результатами якого здійснюється остаточне визначення суми податку 4* Строк сплати податку – законодавчо визначений проміжок часу, протягом якого платник податку чи інша зобов’язана особа вправі або зобов’язана самостійно сплатити визначену суму податку до Державного або місцевих бюджетів 5* Звітний період з податку – проміжок часу, протягом якого платник податку (чи інша визначена в законодавстві особа* зобов’язаний здійснювати складення, ведення і здачу документів установленої форми, що містять відомості про результати господарської діяльності платника податку, його майновий стан, а також фіксують процес обчислення податку і суму, що підлягає сплаті до бюджету 6* Порядок обчислення податку – сукупність дій платника податку (податкового агента* або податкового органу з визначення суми податку, яка підлягає сплаті до державного чи місцевих бюджетів в порядку і строки, встановлені податковим законодавством. Обчислення податку здійснюється за один податковий період і складається з кількох етапів, основними з яких є визначення предмета податку, визначення податкової бази, вибір ставки податку, застосування податкових пільг, розрахунок суми податку. Саме обчислення податку може відбуватись по-різному

7* Порядок сплати податку – сукупність технічних прийомів та дій платника податку або іншої зобов’язаної особи щодо фактичного внесення суми податку, яка підлягає сплаті до Державного чи місцевого бюджету.

8* Бюджет (фонд* надходження податку – законодавчо встановлений публічний одержувач податкового платежу, надходження якого у даний фонд є неодмінною умовою набуття на нього права публічної власності відповідним публічним суб’єктом.

Захисні елементи юридичної конструкції податку

Фіскальні та організаційні елементи юридичної конструкції податку в своїй сукупності утворюють ідеальну модель податку і при належному виконанні покладених податковим законом обов’язків на сторони податкових правовідносин – публічного суб’єкта в особі уповноважених ним органів і платників податків – цих груп елементів було б цілком достатньо для регулювання процесу справляння податку. Адже в такому випадку не виникали б ситуації, пов’язані, наприклад, з необхідністю погашення податкового боргу у випадку неналежного виконання свого обов’язку платником податку чи навпаки – повернення надміру сплачених сум податку чи погашених сум податкового боргу, що є наслідком як дій платника податку, так і уповноважених публічним суб’єктом органів та, нарешті, не було б необхідності притягувати до відповідальності осіб, винних у невиконанні покладених на них обов’язків.

110. Поняття та особливості адміністрування податків та зборів як елемент податкової системи України

Навряд чи статтю 40 Розділу ІІ ПКУ можна віднести до найбільш опрацьованих у цьому кодифікованому акті. Складно узгоджується взагалі назва розділу II «Адміністрування податків, зборів (обов'язкових платежів*» з нормами розділу І «Загальні положення» цього Кодексу. Стаття 6 цього Кодексу визначає серед складових податкової системи податки та збори. У цьому ж розділі виникає три ланкова конструкція складових податкової системи: податки, збори та обов'язкові платежі. Що розуміється під останніми — важко з'ясувати як за змістом, так і за формою. У статті йдеться про те, що норми цього розділу застосовуються до порядку адміністрування та порядку контролю за дотриман­ням вимог податкового та митного законодавства. Але що ж мається на увазі під адмініструванням податків та зборів — законодавець не визначає. Навряд чи його можна зводити виключно до здійснення контролю контролюючими органами.

У нормативно-правових актах юридична категорія «адміністрування податків» поки що не знайшла свого визначення, хоча досить часто використовується політиками та урядовцями, при цьому виявляється нетотожне розуміння її змісту. Для наукової літератури це поняття також є новим.

На думку відомого вітчизняного вченого адміністративіста А. Селіванова, „адміністрування податків" це „правовідносини, які складаються у сфері здійснення уповноваженими державними органами заходів з погашення податкового боргу і передбачають застосування методів владно-примусового характеру до платників податків".А. Ластовецький пропонує більш широке визначення адміністрування податків, а саме як „механізм, що включає систему способів та організаційно-правових заходів відчуження уповноваженими державними органами податків і зборів (обов'язкових платежів*".

Адміністрування податків, зборів та інших обов'язкових платежів (податкове адміністрування* слід розуміти як управлінську діяльність публічно-правового характеру, що здійснюється податковими органами, іншими органами державної влади в межах їх компетенції та суб'єктів господарювання, щодо формування державних доходів з метою реалізації функцій податків, яка включає в себе здійснення ними попереджувально-контрольних, адміністративно-примусових, адміністративно-корпоративних, антикризових та інших функцій зі сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів у порядку, передбаченому законодавством з питань оподаткування. На основі такого розуміння було побудовано Розділ ІІ Податкового кодексу України, який визначає адміністрування податків.

Адміністрування податків згідно широкого підходу до визначення податкової системи включається до її складу. Адміністрування регулює організаційно-управлінську діяльність контролюючих органів, яка забезпечує застосування податково-правових норм, тобто процедурне регулювання податкових відносин. Нормами розділу II Податкового кодексу фактично регулюються податкові процедури, які деталізують дії платників та контролюючих органів при справлянні податків та зборів. Йдеться про облік платників податків, визначення суми податкових чи грошових зобов'язань платника податку, порядок сплати податків та зборів, податкову звітність, погашення податкового боргу платників, податковий контроль, оскарження рішень контролюючих органів та відповідальність за порушення податкового законодавства. Податковий кодекс України не містить поняття “податковий процес”, хоча використовує термін, який за своїм змістом подібний до нього. Це – “адміністрування податків”, визначення якого в податковому законодавстві України також не сформульовано, але яке активно використовується у текстах підзаконних нормативних та розпорядчих актів, особливо органів державної податкової служби.

Метою адміністрування податків є забезпечити виконання платником податків його податкових обов’язків в цілому і, виконання податкового зобов’язання зокрема. Платник податків є не об’єктом, а суб’єктом цієї діяльності.

Адміністрування податків здійснюється спільними діями контролюючих органів, платників податків та пов’язаних з ними осіб. Тому податковий процес можна визначити як врегульований нормами податкового законодавства порядок діяльності учасників податкових правовідносин, спрямований на ефективну реалізацію податково-зобов’язальних і податково-деліктних правових відносин. Змістовною характеристикою податкового процесу є його функціональна спрямованість на впорядкування процесу реалізації основних для податкового права відносин. Податковий процес відрізняється комплексною правовою природою, численними, в тому числі й зворотними, зв’язками між окремими його складовими, хоча в цілому підпорядкований єдиній меті – сприяння і забезпечення своєчасного, правильного і повного виконання платником податку свого податкового зобов’язання.

110. Поняття та особливості адміністрування податків та зборів як елемент податкової системи України.

Навряд чи статтю 40 Розділу ІІ  ПКУ можна віднести до найбільш опрацьованих у цьому кодифікованому акті. Складно узгоджується взагалі назва розділу II «Адміністрування податків, зборів (обов'язкових платежів*» з нормами розділу І «Загальні положення» цього Кодексу. Стаття 6цього Кодексу визначає серед складових податкової системи податки та збори. 

У нормативно-правових актах юридична категорія «адміністрування податків» поки що не знайшла свого визначення.

На думку відомого вітчизняного вченого адміністративіста А. Селіванова,  „адміністрування податків" це „правовідносини, які складаються у сфері здійснення уповноваженими державними органами заходів з погашення податкового боргу і передбачають застосування методів владно-примусового характеру до платників податків".А. Ластовецький пропонує більш широке визначення адміністрування податків, а саме як „механізм, що включає систему способів та організаційно-правових заходів відчуження уповноваженими державними органами податків і зборів (обов'язкових платежів*".

Адміністрування  податків, зборів та інших обов'язкових платежів (податкове адміністрування* слід розуміти як управлінську діяльність публічно-правового характеру, що здійснюється податковими органами, іншими органами державної влади в межах їх компетенції та суб'єктів господарювання, щодо формування державних доходів з метою реалізації функцій податків, яка включає в себе здійснення ними попереджувально-контрольних, адміністративно-примусових, адміністративно-корпоративних, антикризових та інших функцій зі сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів у порядку, передбаченому законодавством з питань оподаткування. 

Адміністрування податків згідно широкого підходу до визначення податкової системи включається до її складу. Адміністрування регулює організаційно-управлінську діяльність контролюючих органів, яка за­безпечує застосування податково-правових норм, тобто процедурне регулю­вання податкових відносин. Нормами розділу II Податкового кодексу фактично регулюються податкові процедури, які деталізують дії плат­ників та контролюючих органів при справлянні податків та зборів. Йдеться про облік платників податків, визначення суми податкових чи грошових зобов'язань платника податку, порядок сплати податків та зборів, податкову звітність, погашення податкового боргу платників, податковий контроль, оскарження рішень контролюючих органів та відповідальність за порушення податкового законодавства.

Метою адміністрування податків є забезпечити виконання платником податків його податкових обов’язків в цілому і, виконання податкового зобов’язання зокрема. Платник податків є не об’єктом, а суб’єктом цієї діяльності.

Адміністрування податків здійснюється спільними діями контролюючих органів, платників податків та пов’язаних з ними осіб. Тому податковий процес можна визначити як врегульований нормами податкового законодавства порядок діяльності учасників податкових правовідносин, спрямований на ефективну реалізацію податково-зобов’язальних і податково-деліктних правових відносин. Змістовною характеристикою податкового процесу є його функціональна спрямованість на впорядкування процесу реалізації основних для податкового права відносин. Податковий процес відрізняється комплексною правовою природою, численними, в тому числі й зворотними, зв’язками між окремими його складовими, хоча в цілому підпорядкований єдиній меті – сприяння і забезпечення своєчасного, правильного і повного виконання платником податку свого податкового зобов’язання.

111. Облік платників як елемент податкового адміністрування.

Податковий облік являє собою встановлену податковим законодавством послідовність дій податкових органів по здійсненню реєстрації, перереєстрації чи зняття з реєстрації осіб, що підлягають податковому обліку, а також діяльність податкових органів по веденню єдиного державного реєстру платників податків. Іншими словами податковий облік зводиться виключно до дій податкових органів, але податковий облік включає також дії і зобов’язаних осіб – платників податків, які надають певні відомості для податкового обліку. Особливості податкового обліку визначаються стадіями його проведення. До них відносять:

1* стадія постановки на облік платника податків.

2* стадія уточнення, коректування відомостей про платника податків.

3* стадія зняття з податкового обліку

В залежності від особи платника податків податковий облік поділяється на два типи:

облік платників податків-фізичних осіб;

облік платників податків-юридичних осіб.

Кожний із зазначених типів, в свою чергу, поділяється на загальний та спеціальний.

Загальний облік платників податків-фізичних осіб. Всі фізичні особи-платники податків та зборів реєструються в органах державної податкової служби шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків, який формує та веде центральний орган державної податкової служби.

до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків вноситься інформація про осіб, які є: - громадянами України; - іноземцями та особами без громадянства, які постійно проживають в Україні; - іноземцями та особами без громадянства, які не мають постійного місця проживання в Україні, але відповідно до законодавства зобов’язані сплачувати податки в Україні або є засновниками юридичних осіб, створених на території України.

Облік фізичних осіб-платників податків, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби, ведеться за окремим окремим Державним реєстром за прізвищем, ім’ям, по батькові та серією і номером паспорта без використання реєстраційного номера облікової картки.

До інформаційної бази Державного реєстру включаються такі дані про фізичних осіб: - джерела отримання доходів; - об’єкти оподаткування; - сума нарахованих та/або отриманих доходів; - сума нарахованих та/або сплачених податків; - інформація про податкову знижку та податкові пільги платника податків.

Облікова картка або повідомлення подаються фізичною особою до органу державної податкової служби за власною податковою адресою (місцем проживання*, а у випадку відсутності постійного місця проживання – за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об’єкта оподаткування. Для заповнення облікової картки використовуються дані документа, що посвідчує особу, а для повідомлення – виключно дані паспорта.

У випадку зміни даних, які вносяться до облікової картки чи повідомлення, фізичні особи-платники податків протягом місяця з дня виникнення таких змін повинні інформувати про це орган державної податкової служби шляхом подання відповідної заяви. Аналогічний обов’язок покладається і на органи державної реєстрації актів цивільного стану та органи внутрішніх справ. Таку інформацію вони зобов’язані подати не пізніше наступного робочого дня після проведення реєстрації таких змін.

Про проведення державної реєстрації фізичної особи-платника податків у Державному реєстрі та внесення змін до даних, які містяться у ньому, центральний орган державної податкової служби інформує орган державної податкової служби: - за місцем обліку фізичної особи; - за місцем проживання фізичної особи; - за місцем отримання доходів чи місцезнаходженням іншого об’єкта оподаткування фізичної особи.

За зверненням платника податків, його законного представника або уповноваженої особи орган державної податкової служби видає документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі, крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки і мають відмітку про це у паспорті.

Спеціальному обліку платників податків-фізичних осіб підлягають фізичні особи-підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність. Такий облік має назву облік самозайнятих осіб.

Згідно статті 65 Податкового кодексу України взяття на облік фізичних осіб-підприємців в органах державної податкової служби здійснюється за місцем їх державної реєстрації на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.

Облік самозайнятих осіб здійснюється шляхом внесення до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків записів про державну реєстрацію або припинення підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності, перереєстрацію, постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи, а також вчинення інших дій, які передбачені Порядком обліку платників податків, зборів.

Для взяття на облік фізичної особи, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність, така особа повинна подати заяву та документи особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення* або через уповноважену особу до органу державної податкової служби за місцем постійного проживання.

В розгляді документів може бути відмовлено у разі:

- наявності обмежень на провадження незалежної професійної діяльності, встановлених законодавством;

- коли документи подані за неналежним місцем обліку;

- коли документи не відповідають встановленим вимогам, подані не в повному обсязі або коли зазначені в різних документах відомості є взаємно невідповідними;

- коли фізична особа вже взята на облік як самозайнята особа; - неподання для реєстрації свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо*, що підтверджує право фізичної особи на провадження незалежної професійної діяльності.

Взяття на облік самозайнятої особи здійснюється органом державної податкової служби не пізніше наступного робочого дня з дня отримання відповідних відомостей від державного реєстратора (для фізичних осіб-підприємців* або прийняття заяви (для осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність*. Довідка про взяття на облік платника податків надсилається (видається* таким особам наступного робочого дня з дня взяття на облік. Видача та заміна довідки про взяття на облік платника податків здійснюється безоплатно.

Загальний податковий облік платників податків юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів здійснюється після їх державної реєстрації чи включення відомостей про них до відповідних державних реєстрів на умовах, визначених законодавством України. Відповідно до статті 64 Податкового кодексу України взяття на облік за основним місцем обліку юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів як платників податків та зборів в органах державної податкової служби здійснюється на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, не пізніше наступного робочого дня з дня отримання зазначених відомостей органами державної податкової служби.

Взяття на облік за основним місцем обліку платників податків-юридичних осіб та відокремлених підрозділів юридичних осіб, для яких законом установлені особливості їх державної реєстрації та які не включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, здійснюється не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від них відповідної заяви, яку платник податків зобов’язаний подати у десятиденний строк після державної реєстрації (легалізації, акредитації чи засвідчення факту створення іншим способом*. До таких платників податків Податковий кодекс України відносить представництва та відокремлені підрозділи нерезидентів, договори про спільну діяльність та розподіл продукції.

А військові частини, що займаються господарською діяльністю, зобов’язані протягом 10 календарних днів після реєстрації військової частини як суб’єкта господарювання стати на облік в ОДПС за місцем своєї дислокації.

Довідка про взяття на облік платника податків надсилається (видається* платникам податків-юридичним особам та відокремленим підрозділам юридичних осіб наступного робочого дня з дня взяття на облік за основним місцем обліку.

Спеціальний податковий облік платників податків-юридичних осіб включає податковий облік великих платників податків. Після включення платника податків до Реєстру великих платників податків та отримання повідомлення центрального органу державної податкової служби про таке включення платник податків зобов’язаний стати на облік у спеціалізованому органі державної податкової служби, що здійснює податкове супроводження великих платників податків, з початку податкового періоду (календарного року*, на який сформовано Реєстр.

Щодо великих платників податків, які самостійно не стали на облік у спеціалізованому органі державної податкової служби, центральний орган державної податкової служби має право приймати рішення про зміну основного місця обліку та переведення їх на облік у спеціалізовані (протягом 20 календарних днів з дня прийняття рішення мають взяти на облік платника) чи інші органи державної податкової служби.

Великий платник податків, щодо якого центральним органом державної податкової служби прийнято рішення про переведення на облік у спеціалізовану державну податкову інспекцію чи інший орган державної податкової служби, після взяття його на облік за новим місцем обліку зобов’язаний сплачувати податки за місцем попереднього обліку в органах державної податкової служби, а подавати податкову звітність та виконувати інші обов’язки, за новим місцем обліку.

Зміни до облікових даних платників податків вносяться при наявності наступних підстав: - інформація органів державної реєстрації; - інформація банків та інших фінансових установ про відкриття (закриття* рахунків платників податків; - документально підтверджена інформація, що надається платниками податків; - інформація суб’єктів інформаційного обміну, уповноважених вчиняти будь-які реєстраційні дії стосовно платника податків; - рішення суду, що набрало законної сили; - дані перевірок платників податків.

Облік платників податків за окремими видами податків включає облік платників податку на додану вартість та акцизного податку.

Реєстрація платником податку на додану вартість може бути добровільною та обов’язковою.Обов’язковою, згідно статті 181 Податкового кодексу України, є реєстрація якщо загальна сума від здійснення операцій з постачання товарів/послуг, що підлягають оподаткуванню нарахована (сплачена* такій особі протягом останніх 12 календарних місяців, сукупно перевищує 300 тис. грн. (без урахування податку на додану вартість*. 

Добровільна реєстрація платників податку. Якщо особа, яка провадить оподатковувані операції і відповідно до пункту 181.1 статті 181 Податкового Кодексу не є платником податку у зв'язку з тим, що обсяги оподатковуваних операцій є меншими від встановленої зазначеною статтею суми, вважає за доцільне добровільно зареєструватися як платник податку, така реєстрація здійснюється за її заявою.

У випадку обов’язкової реєстрації заява подається не пізніше 10 числа календарного місяця, що настає за місяцем, в якому вперше досягнуто обсягу оподатковуваних операцій в 300 тис. грн. При добровільній реєстрації заява подається не пізніше ніж за 20 календарних днів до початку податкового періоду, з якого такі особи вважатимуться платниками ПДВ та матимуть право на податковий кредит і виписку податкових накладних.

Особи, зазначені при добровільній реєстрації цієї, можуть навести у заяві бажаний (запланований* день реєстрації як платника податку, що відповідає даті початку податкового періоду (календарний місяць*, з якого такі особи вважатимуться платниками податку та матимуть право на виписку податкових накладних.

Заява про реєстрацію особи як платника податку подається особисто такою фізичною особою або безпосередньо керівником або представником юридичної особи - платника (в обох випадках з документальним підтвердженням особи та повноважень* до органу державної податкової служби за місцезнаходженням (місцем проживання* особи. У заяві зазначаються підстави для реєстрації особи як платника податку.

Орган державної податкової служби відмовляє в реєстрації особи як платника податку, якщо за результатами розгляду реєстраційної заяви та/або поданих документів встановлено, що особа не здійснює постачання товарів/послуг або не відповідає вимогам, визначеним Податковим Кодексом, або якщо існують обставини, які є підставою для анулювання реєстрації.

У разі відсутності підстав для відмови у реєстрації особи як платника податку орган державної податкової служби зобов'язаний видати заявнику або відправити поштою (з повідомленням про вручення* свідоцтво про реєстрацію такої особи як платника податку не пізніше наступного робочого дня після бажаного (запланованого* дня реєстрації платника податку, зазначеного у його заяві, або протягом 5 робочих днів від дати надходження реєстраційної заяви, якщо бажаний (запланований* день реєстрації у заяві не зазначено чи такий день настає раніше дати, що припадає на останній день строку, встановленого для реєстрації платника податку органом державної податкової служби. Якщо бажаний (запланований* день реєстрації, зазначений у заяві особи, настає після завершення 5 робочих днів від дати надходження реєстраційної заяви, орган державної податкової служби зобов'язаний видати заявнику або відправити поштою (з повідомленням про вручення* свідоцтво про реєстрацію такої особи як платника податку не пізніше бажаного (запланованого* дня реєстрації платника податку, зазначеного у його заяві.

Будь-яка особа, яка підлягає обов'язковій реєстрації як платник податку, і у випадках та в порядку, передбачених ПК, не подала до органу державної податкової служби реєстраційну заяву, несе відповідальність за ненарахування або несплату цього податку на рівні зареєстрованого платника без права нарахування податкового кредиту та отримання бюджетного відшкодування.

Оригінал свідоцтва про реєстрацію платника податку повинен зберігатися таким платником, а копії свідоцтва, достовірність яких засвідчена органом державної податкової служби, розміщуватися в доступних для огляду місцях у приміщенні платника податку та в усіх його філіях (відділеннях*, представництвах.

Якщо відповідно до законодавства визначено строк, на який утворено особу, або строк, після якого змінюються дані у свідоцтві про реєстрацію платника податку, зазначене свідоцтво видається тільки на такий строк.

Особі, що реєструється як платник податку, присвоюється індивідуальний податковий номер, який використовується для сплати податку.

Центральний орган державної податкової служби веде реєстр платників податку, в якому міститься інформація про осіб, зареєстрованих як платники податку.

У разі відсутності законних підстав для анулювання реєстрації орган державної податкової служби протягом 10 календарних днів після надходження заяви платника податку про анулювання реєстрації подає такому платникові податку вмотивовану письмову відмову в анулюванні реєстрації з поясненнями із зазначеного питання.

З моменту анулювання реєстрації особи як платника податку така особа позбавляється права на віднесення сум податку до податкового кредиту, виписку податкових накладних.

У разі анулювання реєстрації особи як платника податку останнім звітним (податковим* періодом є період, який розпочинається від дня, що настає за останнім днем попереднього податкового періоду, та закінчується днем анулювання реєстрації.

У разі якщо платник податку, реєстрація якого анулюється, має податкові зобов'язання за результатами останнього податкового періоду, така сума податку враховується в суму зменшення бюджетного відшкодування, а в разі його відсутності у строки, визначені цим Кодексом, платник зобов'язаний погасити суму податкових зобов'язань або податкового боргу з цього податку, що виникли до такого анулювання, за їх наявності, незалежно від того, залишатиметься така особа зареєстрованою як платник цього податку на день сплати такої суми податку чи ні.

У разі якщо за результатами останнього податкового періоду особа має право на отримання бюджетного відшкодування, таке відшкодування надається протягом строків, незалежно від того, чи буде така особа залишатися зареєстрованою як платник цього податку на дату отримання такого бюджетного відшкодування, чи ні.

112. Листування з платником. Податкова адреса. Податкові консультації

Стаття 42. Листування з платником податків

42.1. Податкові повідомлення - рішення, податкові вимоги або інші документи, адресовані контролюючим органом платнику податків, повинні бути складені у письмовій формі, відповідним чином підписані та у випадках, передбачених законодавством, завірені печаткою такого контролюючого органу.

42.2. Документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові.

42.3. Якщо платник податків у порядку та у строки, визначені статтею 66 цього Кодексу, повідомив контролюючий орган про зміну податкової адреси, він на період з дня державної реєстрації зміни податкової адреси до дня внесення змін до облікових даних такого платника податків звільняється від виконання вимог документів, надісланих йому контролюючим органом за попередньою податковою адресою та в подальшому повернених як таких, що не знайшли адресата.

42.4. З платниками податків, які подають звітність в електронній формі, листування з органами державної податкової служби може здійснюватися засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням вимог закону щодо електронного документообігу та електронного цифрового підпису.

На вимогу платника податків, який отримав документ в електронній формі, орган державної податкової служби надає такому платнику податків відповідний документ у паперовій формі протягом трьох робочих днів з дня надходження відповідної вимоги (в письмовій або електронній формі) платника податків.

Стаття 45. Податкова адреса

45.1. Платник податків - фізична особа зобов'язаний визначити свою податкову адресу.

Податковою адресою платника податків - фізичної особи визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків в органі державної податкової служби.

Платник податків - фізична особа може мати одночасно не більше однієї податкової адреси.

45.2. Податковою адресою юридичної особи (відокремленого підрозділу юридичної особи) є місцезнаходження такої юридичної особи, відомості про що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Податковою адресою підприємства, переданого у довірче управління, є місцезнаходження довірчого власника.

Стаття 52. Податкова консультація

52.1. За зверненням платників податків контролюючі органи надають безоплатно консультації з питань практичного використання окремих норм податкового законодавства протягом 30 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

52.2. Податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

52.3. За вибором платника податків консультація надається в усній, письмовій або електронній формі.

52.4. Консультації надаються органом державної податкової служби, в якому платник податків перебуває на обліку, або митним органом за місцем митного оформлення товарів, або вищим органом державної податкової служби або вищим митним органом, якому такий орган адміністративно підпорядкований, а також центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері митної справи.

52.5. Контролюючі органи мають право надавати консультації виключно з тих питань, що належать до їх повноважень.

52.6. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері митної справи проводить періодичне узагальнення податкових консультацій, які стосуються значної кількості платників податків або значної суми податкових зобов'язань, та затверджує наказом узагальнюючі податкові консультації, які підлягають оприлюдненню, у тому числі за допомогою Інтернет-ресурсів.

Стаття 53. Наслідки застосування податкових консультацій

53.1. Не може бути притягнуто до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому у письмовій або електронній формі, а також узагальнюючої податкової консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнююча податкова консультація була змінена або скасована.

53.3. Платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію контролюючого органу, викладену в письмовій або електронній формі, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам або змісту відповідного податку чи збору.

Визнання судом такої податкової консультації недійсною є підставою для надання нової податкової консультації з урахуванням висновків суду.

113. Процедура узгодження та виконання податкового зобов’язання Визначення суми податку є однією з стадій виконання податкового зобов’язання. Для позначення суми податку (збору*, яку платник зобов’язується сплатити до бюджету (цільового* фонду у визначений строк в податковому законодавстві використовується термін “узгоджене податкове зобов’язання”. Статтею 54 Податкового кодексу України визначено декілька шляхів узгодження податкових (грошових* зобов’язань, кожен з яких втілюється в певній процедурі. Податкове (грошове* зобов’язання може бути узгоджене одним з таких способів:  - самостійно платником податків, податковим агентом шляхом подання контролюючому органу податкової декларації (уточнюючого розрахунку*;  - самостійне узгодження при отриманні доходів не від податкового агента;  - внаслідок нарахування контролюючим органом суми грошових зобов’язань, зменшення (збільшення* суми бюджетного відшкодування та/або зменшення від’ємного значення об’єкта оподаткування. За загальним правилом податкове зобов’язання самостійно визначається платником податків у податковій декларації та вважається узгодженим з дня подання такої декларації контролюючому органу. Особливістю є те, що узгоджене в такий спосіб зобов’язання не може бути оскаржене платником податків в адміністративному або судовому порядку. Оскаржити можна лише суму податкового (грошового* зобов’язання, визначену контролюючим органом. Визначення суми грошових зобов’язань, зменшення (збільшення* суми бюджетного відшкодування та/або зменшення від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток або від’ємного значення суми податку на додану вартість здійснюється як обов’язок самостійно контролюючим органом лише в наступних випадках: - платник податків не подає в установлені строки податкову (митну* декларацію; - дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов’язань, суми бюджетного відшкодування та/або від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток або від’ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних* деклараціях, уточнюючих розрахунках; - згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов’язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових* санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є контролюючий орган; - рішенням суду, що набрало законної сили, особу визнано винною в ухиленні від сплати податків; - дані перевірок щодо утримання податків у джерела виплати, в тому числі податкового агента, свідчать про порушення правил нарахування, утримання та сплати до відповідних бюджетів податків і зборів, у тому числі податку на доходи фізичних осіб таким податковим агентом; - результати митного контролю, отримані після закінчення процедури митного оформлення та випуску товарів, свідчать про заниження або завищення податкових зобов’язань, визначених платником податків у митних деклараціях. Платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність і повноту нарахування суми податкового зобов’язання розрахованої контролюючим органом, проте несе відповідальність за своєчасне та повне погашення нарахованого узгодженого грошового зобов’язання і має право оскаржити зазначену суму в порядку, встановленому податковим законодавством. Про нарахування суми податкового зобов’язання платникові податків контролюючим органом надсилається (вручається* податкове повідомлення-рішення, в якому має зазначатись: підстава такого нарахування; посилання на норми податкового законодавства, контроль за виконанням якого покладено на контролюючі органи; сума податкового зобов’язання, яку має сплатити платник податку; граничні строки сплати або строки виправлення показників податкової звітності; попередження про наслідки несплати грошового зобов’язання або внесення виправлень до показників податкової звітності в установлений строк; граничні строки для оскарження податкового повідомлення-рішення. До податкового повідомлення-рішення додається розрахунок податкового зобов’язання та штрафних (фінансових* санкцій. Податкове повідомлення-рішення надсилається (вручається* за кожним окремим податком, збором та/або разом із штрафними санкціями. Контролюючий орган веде реєстр виданих податкових повідомлень-рішень щодо окремихплатників податків. Податкове повідомлення-рішення вважається надісланим (врученим*: юридичній особі, якщо його передано посадовій особі такої юридичної особи під розписку або надіслано листом з повідомленням про вручення; фізичній особі, якщо його вручено їй особисто чи її законному представникові або надіслано на адресу за місцем проживання або останнього відомого її місцезнаходження з повідомленням про вручення. У разі коли пошта не може вручити платнику податків податкове повідомлення-рішення через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб, їх відмову його прийняти, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження* платника податків або з інших причин, податкове повідомлення-рішення вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення. Сплата податкового зобов’язання розпочинається з моменту визначення податкового зобов’язання та його самостійної фіксації платником податків у податковій декларації та триває протягом десяти календарних днів з моменту настання останнього дня відповідного граничного строку для подання такої податкової декларації. Суму податкового зобов’язання, визначену у митній декларації, платник податків зобов’язаний сплатити до закінчення митного оформлення товарів, якщо інше не передбачено податковим законодавством. Строк сплати суми податкового зобов’язання визначеної контролюючим органом залежить від причин, за якими було здійснене таке визначення. У випадку, коли визначення податкового зобов’язання було здійснене з причин, не пов’язаних з порушенням податкового законодавства, платник податків зобов’язаний сплатити нараховану суму податкового зобов’язання у строки, визначені Податковим кодексом України (наприклад, згідно статті 287 Податкового кодексу України плата за землю сплачується фізичними особами протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення*, а якщо такі строки не визначено – протягом тридцяти календарних днів. У випадку, коли визначення суми податкового зобов’язання контролюючим органом пов’язане з порушенням податкового законодавства платником податків, строк сплати становить десять днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку такий платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. Десятиденний строк сплати суми грошового зобов’язання також встановлено і у випадку закінчення процедури оскарження рішення контролюючого органу про таке нарахування. Юридичні особи сплачують суми податкового зобов’язання через установи банків, а фізичні особи – через установи банків та поштові відділення. У випадку, коли платники податків-фізичні особи проживають у сільській (селищній* місцевості, вони можуть сплачувати податки і збори через каси сільських (селищних* рад за квитанцією про прийняття податків і зборів. Несплачена у визначений податковим законодавством строк сума податкового (грошового* зобов’язання перетворюється в податковий борг.  Податкова вимога не надсилається (не вручається*, якщо загальна сума податкового боргу платника податків не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У разі збільшення загальної суми податкового боргу до розміру, що перевищує двадцять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, орган державної податкової служби надсилає (вручає* податкову вимогу такому платнику податків. Якщо контролюючий орган, що визначив суми грошового зобов'язання платника податків, не є органом державної податкової служби, такий контролюючий орган надсилає відповідному органу державної податкової служби подання про здійснення заходів з погашення податкового боргу платника податків, а також розрахунок його розміру, на підставі якого орган державної податкової служби надсилає податкову вимогу. Форма зазначеного поданнязатверджується Кабінетом Міністрів України. Податкова вимога надсилається не раніше першого робочого дня після закінчення граничного строку сплати суми грошового зобов'язання. Податкова вимога повинна містити відомості про факт виникнення грошового зобов'язання та права податкової застави, розмір податкового боргу, який забезпечується податковою заставою, обов'язок погасити податковий борг та можливі наслідки його непогашення в установлений строк, попередження про опис активів, які відповідно до законодавства можуть бути предметом податкової застави, а також про можливі дату та час проведення публічних торгів з їх продажу. Податкова вимога надсилається (вручається* також платникам податків, які самостійно подали податкові декларації, але не погасили суми податкових зобов'язань у встановлені Податковим Кодексом строки, без попереднього надсилання (вручення* податкового повідомлення-рішення. У разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено* податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується*, погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення. У разі якщо після направлення (вручення* податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається*. Податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними, якщо: 1. сума податкового боргу самостійно погашається платником податків або органом стягнення (податкова вимога вважається відкликаною у день, протягом якого відбулося погашення суми податкового боргу в повному обсязі*; 2. контролюючий орган скасовує раніше прийняте податкове повідомлення-рішення про нарахування суми грошового зобов'язання або податкову вимогу (податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними з дня прийняття контролюючим органом рішення про скасування такого податкового повідомлення-рішення або податкової вимоги*; 3. контролюючий орган зменшує нараховану суму грошового зобов'язання раніше прийнятого податкового повідомлення-рішення або суму податкового боргу, визначену в податковій вимозі (податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними з дня надходження до платника податків податкового повідомлення-рішення або податкової вимоги, які містять зменшену суму грошового зобов'язання або податкового боргу*; 4. рішенням суду, що набрало законної сили, скасовується повідомлення-рішення контролюючого органу або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі (податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними у день набрання законної сили відповідним рішенням суду*; 5. рішенням суду, що набрало законної сили, зменшується сума грошового зобов'язання, визначена у податковому повідомленні-рішенні контролюючого органу, або сума податкового боргу, визначена в податковій вимозі (податкове повідомлення-рішення або податкова вимога вважаються відкликаними з дня надходження до платника податків податкового повідомлення-рішення або податкової вимоги, які містять зменшену суму грошового зобов'язання або податкового боргу*. Якщо нарахована сума грошового зобов'язання або податкового боргу збільшується внаслідок їх адміністративного оскарження, раніше надіслане (вручене* податкове повідомлення-рішення або податкова вимога не відкликаються. На суму збільшення грошового зобов'язання надсилається окреме податкове повідомлення-рішення, а на суму збільшення податкового боргу окрема податкова вимога не надсилається (не вручається*. Контролюючий орган, який надіслав відповідному органу державної податкової служби подання, зобов'язаний подати такому органу державної податкової служби інформацію про скасування або зміну суми нарахованого грошового зобов'язання. Зазначена інформація надається у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

114. Процедура погашення податкового боргу

Процедура погашення податкового боргу являє собою визначену податковим законодавством діяльність податкових органів по здійсненню за платника податків і на користь публічного суб’єкта (держави, територіальної громади* заходів щодо погашення податкового боргу такого платника шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності – шляхом продажу його майна, яке перебуває у податковій заставі. Податковий борг включає в себе несплачене в установлений строк узгоджене грошове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності, а також пеню нараховану на суму такого грошового зобов’язання*.

Нововведенням Податкового кодексу України є скорочення процедури погашення податкового боргу та здійснення погашення податкового боргу виключно на підставі рішення суду.

Процедура погашення податкового боргу розпочинається не раніше ніж через 60 календарних днів від дня надіслання (вручення* платнику податкової вимоги. На відміну від попереднього податкового законодавства, Податковий кодекс України передбачає направлення боржнику лише однієї податкової вимоги (стаття 59*. Отримання дозволу суду здійснюється за прискореним провадженням відповідно до статті 183-3 Кодексу адміністративного судочинства України. Таке провадження передбачає направлення подання до адміністративного суду протягом 24-х годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду. У разі постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі суд приймає у триденний строк, але не пізніше ніж протягом 96 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду, постанову по суті заявлених вимог, яка підлягає негайному виконанню.

Джерелами погашення податкового боргу є будь-які власні кошти, у тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг*, майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит*, та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів. Сплата грошових зобов'язань або погашення податкового боргу платника податків з відповідного платежу може бути здійснена також за рахунок надміру сплачених сум такого платежу (без заяви платника* або за рахунок помилково та/або надміру сплачених сум з інших платежів (на підставі відповідної заяви платника* до відповідних бюджетів, з урахуванням обмежень, визначених статтею 87 Податкового кодексу України та іншим законодавством.

Зокрема, не можуть бути використані як джерела погашення податкового боргу платника податків:

- майно платника податків, надане ним у заставу іншим особам (на час дії такої застави*, якщо така застава зареєстрована згідно із законом у відповідних державних реєстрах до моменту виникнення права податкової застави;

- майно, яке належить на правах власності іншим особам та перебуває у володінні або користуванні платника податків;

- майнові права інших осіб, надані платнику податків у користування або володіння, а також немайнові права, у тому числі права інтелектуальної (промислової* власності, передані в користування такому платнику податків без права їх відчуження;

- кошти кредитів або позик, наданих платнику податків кредитно-фінансовою установою, що обліковуються на позичкових рахунках, відкритих такому платнику податків, суми акредитивів, що виставлені на ім’я платника податків, але не відкриті, суми авансових платежів та попередньої оплати за контрактами підприємств суднобудівної промисловості, отримані від замовників морських, річкових суден та інших плавучих засобів;

- майно, включене до складу цілісних майнових комплексів державних підприємств, які не підлягають приватизації, у тому числі казенних підприємств; - майно, вільний обіг якого заборонено згідно із законодавством України;

- майно, що не може бути предметом застави відповідно до Закону України “Про заставу”;

- кошти інших осіб, надані платнику податків у вклад (депозит* або довірче управління, а також власні кошти юридичної особи, що використовуються для виплат заборгованості з основної заробітної плати за фактично відпрацьований час фізичним особам, які перебувають у трудових відносинах з такою юридичною особою.

Стягнення може бути звернене на готівку, цінні папери, рухоме та нерухоме майно, дебіторську заборгованість та інші активи платника податку. У разі відсутності у платника податків, що є філією, відокремленим підрозділом юридичної особи, майна, достатнього для погашення податкового боргу, стягнення може бути звернено на майно такої юридичної особи.

За загальним правилом, стягнення в першу чергу звертається на грошові кошти платника податків. Стягнення безготівкових коштів здійснюється шляхом надіслання банку (банкам*, що обслуговує платника податків, платіжної вимоги на суму податкового боргу або його частини, а при стягненні готівкових коштів – у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України[1].

Звернення стягнення на інше майно платника податків здійснюється шляхом його продажу на підставі рішення податкового органу, підписаного його керівником та скріпленого гербовою печаткою податкового органу. Продаж майна здійснюється на публічних торгах та/або через торгівельні організації.

Продаж майна на публічних торгах здійснюється у такому порядку:

- майно, яке може бути згруповано та стандартизовано, підлягає продажу за кошти виключно на біржових торгах, які проводяться біржами, що створені відповідно до закону і визначені органом державної податкової служби на конкурсних засадах;

- цінні папери – на фондових біржах у порядку, встановленому Законом України “Про цінні папери та фондовий ринок”; - інше майно, об’єкти рухомого чи нерухомого майна, а також цілісні майнові комплекси підприємств підлягають продажу за кошти виключно на цільових аукціонах, які організовуються за поданням відповідного органу державної податкової служби на зазначених біржах.

Майно, що швидко псується, а також інше майно, обсяги якого не є достатніми для організації прилюдних торгів, підлягають продажу за кошти на комісійних умовах через організації торгівлі, визначені органом державної податкової служби на конкурсних засадах.

Майно боржника, щодо обігу якого встановлено обмеження законом, продається на закритих торгах, які проводяться на умовах змагальності. У таких закритих торгах беруть участь особи, які відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права.

У разі якщо продажу підлягає цілісний майновий комплекс підприємства, майно якого перебуває у державній або комунальній власності, чи якщо згідно із законодавством з питань приватизації для відчуження майна підприємства необхідна попередня згода органу приватизації або іншого державного органу, уповноваженого здійснювати управління корпоративними правами, продаж майна такого підприємства організовується державним органом приватизації за поданням відповідного органу державної податкової служби із дотриманням законодавства з питань приватизації. При цьому інші способи приватизації, крім грошової, не дозволяються.

З метою реалізації майна, яке перебуває у податковій заставі, проводиться експертна оцінка вартості такого майна для визначення початкової ціни його продажу. Така оцінка проводиться у порядку, визначеному Законом України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні”. Не проводиться оцінка майна, яке може бути згруповано або стандартизовано чи має курсову (поточну* біржову вартість та/або перебуває у лістингу товарних бірж.

Платник податків має право самостійно здійснити оцінку шляхом укладення договору з оцінювачем. Якщо платник податків самостійно не здійснює оцінку протягом двох місяців з дня прийняття рішення про реалізацію майна, орган державної податкової служби самостійно укладає договір про проведення оцінки майна.

У випадку, коли сума коштів, отримана у результаті продажу майна платника податків, перевищує суму його податкового боргу, різниця перераховується на рахунки такого платника податків або його правонаступників.

Якщо платник податків у будь-який момент до укладення договору купівлі-продажу його майна повністю погашає суму податкового боргу, орган державної податкової служби скасовує рішення про проведення його продажу та вживає заходів щодо зупинення торгів.

Сплачені в рахунок погашення податкового боргу кошти зараховуються згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків, крім випадків спрямування цих коштів на виплату заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Певними особливостями характеризується процедура погашення податкового боргу державних підприємств, які не підлягають приватизації, комунальних підприємств, платників податків у випадку їх ліквідації чи реорганізації та фізичних осіб у випадку їх смерті, або визнання їх безвісно відсутніми чи недієздатними, неповнолітніх осіб.

Особливість погашення податкового боргу комунальних підприємств полягає в тому, що у випадку недостатності коштів отриманих від реалізації майна такого підприємства податковий орган має звернутись до органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади до сфери управління якого належить такий платник податків з поданням щодо прийняття рішення про: - виділення коштів місцевого бюджету на сплату податкового боргу. Рішення про фінансування таких витрат розглядається на найближчій сесії відповідної ради; - затвердження плану досудової санації такого платника податків, який передбачає погашення його податкового боргу; - ліквідацію такого платника податків та призначення ліквідаційної комісії; - прийняття сесією відповідної ради рішення щодо порушення справи про банкрутство платника податків.

Якщо така ситуація виникає стосовно державного підприємства, що не підлягає приватизації, або казенного підприємства податковий орган зобов’язаний звернутись до органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить такий платник податків, з поданням рішення про: - надання відповідної компенсації з бюджету за рахунок коштів, призначених для утримання такого органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить такий платник податків; - досудову санацію такого платника податків за рахунок коштів державного бюджету; - ліквідацію такого платника податків та призначення ліквідаційної комісії; - виключення платника податків із переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації відповідно до закону, з метою порушення справи про банкрутство, у порядку, встановленому законодавством України.

Відповідь щодо прийняття одного із зазначених рішень надсилається органу державної податкової служби протягом 30 календарних днів з дня направлення звернення.

У разі неотримання відповіді або отримання відповіді про відмову у задоволенні його вимог податковий орган зобов’язаний звернутися до суду із позовною заявою про звернення стягнення податкового боргу на кошти органу, в управлінні якого перебуває таке державне (комунальне* підприємство або його майно.

Особливістю погашення податкового боргу платника податків у випадку його ліквідації (непов’язаної з банкрутством* є використання майна такого платника податків відповідно до черговості встановленої статтею 112 Цивільного кодексу України, згідно якої вимоги щодо податків та зборів задовольняються у третю чергу після вимог щодо відшкодування шкоди завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, вимог кредиторів забезпечених заставою чи іншим способом та вимог працівників, пов’язаних з трудовими відносинами, вимог автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності. У випадку недостатності власного майна платника податків для погашення податкового боргу, таке погашення можливе: - за рахунок майна засновників або учасників платника податку, якщо вони несуть повну або додаткову відповідальність за його зобов’язаннями згідно із законом у межах такої відповідальності; - за рахунок материнської юридичної особи у випадку ліквідації філії, відділення чи іншого відокремленого підрозділу.

Особливістю процедури погашення податкового боргу у випадку реорганізації платника податків є перенесення податкового боргу на його правонаступників. Якщо правонаступників є декілька, то податковий борг розподіляється між правонаступниками пропорційно часткам балансової вартості майна, отриманого ними у процесі реорганізації згідно з розподільним балансом. У разі якщо одна чи більше новоутворених осіб не є платниками податків, щодо яких виник податковий борг платника податків, який був реорганізований, податковий борг повністю розподіляється між особами, що є платниками таких податків, пропорційно часткам отриманого ними майна, без урахування майна, наданого особам, що не є платниками таких податків.

Реорганізація платника податків шляхом виділення з його складу іншого платника податків або внесення частини майна платника податків до статутного фонду іншого платника податків без ліквідації платника податків, який реорганізується, не тягне за собою розподілу податкового боргу між таким платником податків та особами, утвореними у процесі його реорганізації, чи встановлення їх солідарної відповідальності за порушення податкового законодавства, крім випадків, коли за висновками органу державної податкової служби така реорганізація може призвести до неналежного погашення податкового боргу платником податків, який реорганізується. Рішення про застосування солідарної або розподільної відповідальності за порушення податкового законодавства може бути прийняте органом державної податкової служби у разі, коли майно платника податків, що реорганізується, перебуває у податковій заставі на момент прийняття рішення про таку реорганізацію.

Процедура погашення податкового боргу фізичної особи у разі її смерті характеризується тим, що погашення грошового зобов’язання виконується спадкоємцями такої особи в межах вартості майна, що успадковується, та пропорційно частці у спадщині на дату її відкриття. Претензії спадкоємцям пред’являються податковим органом в порядку встановленому цивільним законодавством України для пред’явлення претензій кредиторами спадкодавця. Після закінчення строку прийняття спадщини податковий борг спадкодавця стає податковим боргом спадкоємців. Протягом строку прийняття спадщини на податковий борг пеня не нараховується.

Особливістю процедури погашення податкового боргу неповнолітніх осіб є встановлення солідарної майнової відповідальності неповнолітніх та їх батьків (усиновителів*. Грошові зобов’язання осіб визнаних судом недієздатними чи безвісно відсутніми виконуються опікунами за рахунок майна таких осіб.

У випадку неможливості погасити податковий борг, він вважається безнадійним і підлягає списанню. Списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг. Вичерпний перелік випадків за яких податковий борг визнається безнадійним встановлено статтею 101 Податкового кодексу України:

1* податковий борг платника податку, визнаного в установленому порядку банкрутом, вимоги щодо якого не були задоволені у зв’язку з недостатністю майна банкрута;

2* податковий борг фізичної особи, яка: - визнана у судовому порядку недієздатною, безвісно відсутньою або оголошена померлою, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом;

- померла, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом; - понад 720 днів перебуває у розшуку;

3* податковий борг, стосовно якого минув строк давності (1095 днів*;

4* податковий борг, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин*;

5* податковий борг платника податків, щодо якого до Державного реєстру внесено запис про його припинення на підставі рішення суду, а для банків - на підставі рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про затвердження звіту про завершення ліквідації банку або рішення Національного банку України про затвердження ліквідаційного балансу, ухвалення остаточного звіту ліквідатора і завершення ліквідаційної процедури.

У разі якщо фізична особа, яка у судовому порядку визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, з’являється або якщо фізичну особу, яка перебувала у розшуку понад 720 днів, розшукано, списана заборгованість таких осіб підлягає відновленню та стягненню у загальному порядку з дотриманням строків позовної давності починаючи з дня відновлення такого податкового боргу.

Списання податкового боргу здійснюється податковими органами щокварталу в порядку встановленому центральним органом державної податкової служби.

115. Процедура повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошового зобов’язання.  Оскарження рішень  контролюючих органів

Процедура повернення надміру сплачених сум податку чи стягненого податкового боргу спрямована на захист прав і забезпечення законних інтересів юридичних та фізичних осіб – платників податків в тому випадку, коли розмір сплачених чи стягнутих до бюджету коштів перевищує розмір податкового зобов’язання (податкового боргу*. Сама переплата податків, зборів, фінансових санкцій (штрафів, пені* може виникнути з різних причин, найбільш поширеними з яких є: недостатнє знання податкового законодавства; помилки в розрахунках, ставках податків чи зборів, облікових ставках Національного банку України; скасування чи зміна судом рішення контролюючого органу про нарахування або донарахування суми податкового зобов’язання, якщо така сума була сплачена (стягнута*; визнання акту, що закріплює податок неконституційним/незаконним, тобто внаслідок як неправомірних дій контролюючих органів, так і добросовісного введення в оману самого платника податку[1]. сума коштів, що перевищує розмір податкового зобов’язання (податкового боргу* та сплачена чи стягнута до бюджету, має бути повернута платникам податків. Податковий кодекс України для позначення такої переплати оперує терміном помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов’язання. Помилково сплачені грошові зобов’язання – це суми коштів, які на певну дату надійшли до відповідного бюджету від платників податків, що не є платниками таких грошових зобов’язань. Надміру сплачені грошові зобов’язання – це суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов’язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату. Податкове законодавство обмежує право платника податків розпоряджатися переплаченою сумою, оскільки чітко встановлює шляхи її використання (залік і повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань* та ряд умов, при дотриманні яких платник податків може реалізувати таке право. Однією із основних умов повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань, відповідно до пункту 43.2. статті 43 Податкового кодексу України, є відсутність податкового боргу у платника податків незалежно від виду боргу. Для того, щоб претендувати на повернення таких грошових зобов’язань, платник податків повинен повністю погасити борг. Наступною умовою повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань є воля самого платника податків, яка виражається у поданні до відповідного контролюючого органу заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених* сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються органом державної податкової служби на підставі поданої платником податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку*. Заява про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань подається до відповідного податкового органу в довільній формі. Проте заява обов’язково повинна містити напрям перерахування коштів: • на поточний рахунок платника податків в установі банку; • на погашення грошового зобов’язання (податкового боргу* з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; • шляхом повернення готівкою за чеком у випадку відсутності у платника податків банківського рахунка. Серед умов визначено і термін подання заяви відповідно до загальної позовної давності – 3 роки (у Податковому кодексі України визначено як 1095 днів*. Тобто заява про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань може бути розглянута контролюючим органом, якщо термін виникнення такої суми не перевищив 1095 днів. При дотриманні зазначених умов податковий орган готує висновок про повернення помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов’язання. Контролюючий орган не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів протягом п'яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики. Повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань готівкою фізичним особам, що не мають рахунків у банківських установах, здійснюється органами Державного казначейства України з відповідних рахунків, відкритих органами Державного казначейства України в установах банків, уповноважених згідно з укладеними договорами здійснювати виплату готівки. Зазначений порядок не поширюється на повернення надміру сплачених грошових зобов’язань по податку на додану вартість, оскільки стосовно даного податку законодавцем встановлено спеціальну процедуру. Відповідно до пункту 200.4. статті 200 Податкового кодексу України платники даного податку отримують право на бюджетне відшкодування в наступному податковому періоді (після звітного податкового періоду, в якому утворилося від’ємне значення* частини від’ємного значення ПДВ, фактично сплаченого отримувачем товарів/послуг і включення залишку (несплачений ПДВ* від’ємного значення попередніх податкових періодів після бюджетного відшкодування до складу сум, що відносяться до податкового кредиту наступного податкового періоду. Не мають права на отримання бюджетного відшкодування особи, які: - були зареєстровані як платники цього податку менш ніж за 12 календарних місяців до місяця, за наслідками якого подається заява на бюджетне відшкодування (крім нарахування податкового кредиту внаслідок придбання або спорудження (будівництва* основних фондів*; - мали обсяги оподатковуваних операцій за останні 12 календарних місяців менші, ніж заявлена сума бюджетного відшкодування (крім нарахування податкового кредиту внаслідок придбання або спорудження (будівництва* основних фондів*. Платник податку може прийняти самостійно рішення про зарахування в повному обсязі належної йому суми бюджетного відшкодування або її частини у зменшення податкових зобов’язань з цього податку, що виникли протягом наступних звітних (податкових* періодів. Зазначене рішення відображається у податковій декларації, яку він подає за результатами звітного (податкового* періоду, в якому виникає право на подання заяви про отримання бюджетного відшкодування. У разі прийняття такого рішення зазначена сума не враховується при розрахунку сум бюджетного відшкодування наступних звітних (податкових* періодів. Платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному органу державної податкової служби податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації. До декларації додаються розрахунок суми бюджетного відшкодування, а також оригінали митних декларацій (примірників декларанта*, що підтверджують вивезення товарів (супутніх послуг* за межі митної території України. Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, податковий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних. За наявності достатніх підстав, які свідчать, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, податковий орган має право провести документальну позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном проведення камеральної перевірки. Вичерпний перелік таких підстав встановлено Кабінетом Міністрів України[2]. У випадку підтвердження права платника податків на бюджетне відшкодування податковий орган зобов’язаний у п’ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу Державного казначейства України висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету. На підставі отриманого висновку орган Державного казначейства України видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п’яти операційних днів після отримання висновку. Нововведенням Податкового кодексу України є запровадження автоматичного бюджетного відшкодування платникам податків, Автоматичне бюджетне відшкодування здійснюється після подання відповідної заяви платника податків та за результатами камеральної перевірки, яка проводиться протягом 20 календарних днів, наступних за граничним терміном отримання податкової декларації. У випадку підтвердження відповідності платника податків встановленим вимогам та його права на бюджетне відшкодування, податковий орган зобов’язаний протягом трьох робочих днів після закінчення перевірки надати органу Державного казначейства України висновок із зазначенням суми, що підлягає автоматичному відшкодуванню з бюджету. Перерахування коштів органом Державного казначейства на поточний рахунок платника податку здійснюється протягом трьох операційний днів після отримання висновку податкового органу. Суми податку, не відшкодовані платникам протягом зазначених строків, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення.

Оскарження є одним з найбільш важливих способів забезпечення захисту порушених прав у сфері публічно-правових відносин, не є винятком і податкові правовідносини, предметом оскарження в яких є рішення контролюючих органів.

Стаття 56 Податкового кодексу України визначає право на оскарження будь-якого рішення контролюючого органу. Податковим кодексом України та виданими на його виконання підзаконними актами надається право на оскарження лише одному суб’єкту податкових правовідносин – платнику податків, в той час як незаконні рішення, дії, бездіяльність контролюючих органів можуть порушувати права й інших учасників – податкових агентів, банків.

Оскарження рішень контролюючих органів може бути здійснене в адміністративному або судовому порядку. Важливим в процедурі оскарження є те, що вибір судової процедури оскарження виключає можливість оскарження рішення контролюючого органу в адміністративному порядку. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору і не виключає можливість подальшого судового оскарження.

Не може бути предметом оскарження грошове зобов’язання самостійно визначене платником податків у поданій ним податковій декларації (розрахунку*.

Адміністративний порядок захисту прав платників податків полягає у вирішенні спорів між платниками податків та органами державної податкової служби у рамках системи податкових органів без передачі спору до суду. До переваг адміністративного оскарження, порівняно з оскарженням у судовому порядку, належить віднести:спрощену процедуру, яка дає змогу платникові податків самостійно захищати свої права, не користуючись послугами юристів; коротші строки розгляду скарги, а також те що, скарги від платників податків розглядаються безкоштовно; оскарження навіть з негативним для платника податків результатом дозволить йому краще зрозуміти позицію податкового органу, що при зверненні до суду дасть йому можливість ретельніше підготуватися до розгляду своєї позиції; винні у винесені неправомірних рішень посадові особи податкових органів обов’язково несуть за це відповідальність; до закінчення процедури адміністративного оскарження припиняється виконання платником податків податкових зобов’язань, які є предметом спору, податкові вимоги з податку, що оскаржуються не надсилаються, а сума грошового зобов’язання, що оскаржується вважається неузгодженою.

Нововведенням Податкового кодексу України є заміна трирівневої процедури оскарження дворівневою. Виключається звернення зі скаргою до податкового органу, який проводив перевірку, скарга направляється тільки до вищого за рівнем органу. Скарги на рішення державних податкових інспекцій подаються до державних податкових служб в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, округах (на два і більше регіони*. Скарги на рішення державних податкових служб в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, округах (на два і більше регіони* подаються до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику.

Платникові податків не може бути відмовлено у прийнятті скарги. Реєстрація скарги здійснюється у день її подання або надходження до податкового органу. Одночасно з поданням скарги платник податків зобов’язаний письмово повідомити про таке оскарження орган, рішення якого оскаржується.

Скарга подається у письмовій формі протягом десяти календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення, або будь-якого рішення контролюючого органу, що оскаржується.

Під час процедури адміністративного оскарження обов'язок доведення того, що будь-яке нарахування, здійснене контролюючим органом, або будь-яке інше рішення контролюючого органу є правомірним, покладається на контролюючий орган. 

У разі коли контролюючий орган приймає рішення про повне або часткове незадоволення скарги платника податків, такий платник податків має право звернутися протягом 10 календарних днів, наступних за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, зі скаргою до контролюючого органу вищого рівня.

Контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов'язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.

Керівник (або його заступник* відповідного контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги платника податків понад 20-денний строк, але не більше 60 календарних днів, та письмово повідомити про це платника податків до закінчення строку.

Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника контролюючого органу (або його заступника*, така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.

Скарга вважається також повністю задоволеною на користь платника податків, якщо рішення керівника контролюючого органу (або його заступника* про продовження строків її розгляду не було надіслано платнику податків до закінчення 20-денного строку.

Не підлягає оскарженню грошове зобов'язання, самостійно визначене платником податків.

Якщо контролюючий орган самостійно визначає грошове зобов'язання платника податків за причинами, не пов'язаними із порушенням податкового законодавства, такий платник податків має право на адміністративне оскарження рішень контролюючого органу протягом 30 календарних днів, що настають за днем надходження податкового повідомлення-рішення (рішення* контролюючого органу.

Скарга, подана із дотриманням строків, зупиняє виконання платником податків грошових зобов'язань, визначених у податковому повідомленні-рішенні (рішенні*, на строк від дня подання такої скарги до контролюючого органу до дня закінчення процедури адміністративного оскарження.

Процедура адміністративного оскарження закінчується:

1. днем, наступним за останнім днем строку, передбаченого для подання скарги на податкове повідомлення-рішення або будь-яке інше рішення відповідного контролюючого органу у разі, коли така скарга не була подана у зазначений строк;

2. днем отримання платником податків рішення відповідного контролюючого органу про повне задоволення скарги;

3. днем отримання платником податків рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, або центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері митної справи;

4. днем звернення платника податків до контролюючого органу із заявою про розстрочення, відстрочення грошових зобов'язань, що оскаржувались.

День закінчення процедури адміністративного оскарження вважається днем узгодження грошового зобов'язання платника податків.

З урахуванням строків давності, визначених статтею 102 ПК, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання у будь-який момент після отримання такого рішення.

Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню.  При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили.

У разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу пронарахування грошового зобов'язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження.

У скарзі мають бути зазначені: а* прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання фізичної особи-платника податку, для юридичної особи-платника податку – найменування, місцезнаходження, а також адреса, на яку необхідно надіслати рішення за скаргою; б* найменування органу державної податкової служби, яким видано рішення, що оскаржується, дата і номер, назва податку, збору або штрафної (фінансової* санкції та сума; в* суть порушеного питання, прохання чи вимоги й обґрунтування незгоди платника податків із сумою грошового зобов’язання, визначеною органом державної податкової служби у податковому повідомленні-рішенні, або незгоди з іншим рішенням органу державної податкової служби; г* про повідомлення чи неповідомлення відповідного органу державної податкової служби про подання скарги органу державної податкової служби вищого рівня; ґ* підпис фізичної особи-платника податку, для юридичної особи-платника податку – підпис керівника або особи, яка виконує обов’язки керівника юридичної особи-платника податку. Якщо скарга в інтересах фізичної особи-платника податку або юридичної особи-платника податку подається її представником, то до скарги долучається копія довіреності, оформленої відповідно до вимог законодавства. Підпис представника юридичної особи-платника податку на скарзі повинен бути скріплений печаткою юридичної особи-платника податку; д* перелік документів і розрахунків, що додаються до скарги, у разі надсилання скарги поштою додається опис укладеного та повідомлення про вручення.

Скарга, оформлена без дотримання зазначених вимог, повертається особі, яка її подала (надіслала*, з відповідними роз’ясненнями не пізніше п’яти днів від дня отримання такої скарги.

Скарга вважається повністю задоволеною: • якщо рішення за скаргою не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку (або строку, на який її розгляд було продовжено*; • якщо платника податків не було повідомлено про продовження розгляду скарги до закінчення 20-денного терміну.

Особа, що оскаржує рішення органу державної податкової служби, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряє скаргу, і брати участь у перевірці поданої скарги; ознайомитися з матеріалами перевірки; надавати додаткові матеріали або наполягати на їхньому запиті державною податковою адміністрацією, що розглядає скаргу; бути присутньою при розгляді скарги; скористатися послугами адвоката або уповноваженого представника, оформивши це повноваження у встановленому законом порядку; одержати рішення про результати розгляду скарги; висловлювати усно або письмово вимогу про дотримання таємниці розгляду скарги; вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом неправомірних рішень; відкликати або анулювати податну скаргу в будь-який час до ухвалення рішення по наслідках розгляду скарги. Відкликання або анулювання скарги провадиться по письмовій заяві особи, що оскаржила.

Процедура судового оскарження відбувається відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. За загальним правилом статті 71 даного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Разом з тим, згідно цієї ж статті, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Ця норма поширюється і на податкові органи.

Податковим органом при відстоюванні своєї позиції в суді в якості доказів можуть бути використані тільки ті документи, які знайшли своє відображення в оскаржуваному рішенні податкового органу. Це означає, що зміст документів, якими контролюючий орган оформлює результати податкової перевірки повинен відповідати певним вимогам.

116. Правове регулювання податку на доходи фізичних осіб

Будучи загальнодержавним податком, цей податок, згідно статті 65 Бюджетного кодексу України, надходить у визначеній частині до відповідних місцевих бюджетів. Це прямий особовий податок, який сплачується з дійсно отриманого платником податку доходу та враховує його фактичну платоспроможність.

Податок на доходи фізичних осіб є юридичною формою економічного зв’язку людини та держави, тому правовий режим цього податку визначається принципом постійного місцеперебування (резиденства*.

Платник податку.

Податок на доходи фізичних осіб сплачують особи, які є податковими резидентами України, а також особи, які не є податковими резидентами України, але отримують доходи з джерела їх походження в Україні. Для посилення відповідальності податкових агентів, пункт 162.1.3. статті 162 Податкового кодексу України також називає їх в якості платників даного податку. Однак в даному випадку податкові агенти є скоріше особами, що сприяють сплаті податку, оскільки платником податку є виключно особа-власник коштів, що підлягають сплаті в якості податку.

Податковими резидентами України вважаються фізичні особи, які мають місце проживання в Україні або сумарно не менше 183 днів протягом календарного року перебувають на її території чи мають тут центр життєвих інтересів. Нерезидентами визнаються особи, які не відповідають зазначеним умовам та не є громадянами України.

Головна відмінність між резидентами та нерезидентами полягає в обсязі виконуваного податкового зобов’язання. Резиденти сплачують податок з усіх видів доходів, незалежно від території їх отримання, тобто несуть повний податковий обов’язок. Нерезиденти сплачують податок тільки з тієї частини доходів, яка була отримана з джерел в Україні, тому вони несуть обмежений податковий обов’язок.

Не є платниками даного податку нерезиденти, які отримують доходи з джерела їх походження в Україні і мають дипломатичні привілеї та імунітети, встановлені чинним міжнародним договором України, щодо доходів, які вони отримують безпосередньо від провадження дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором діяльності.

Об’єктом податку резидента є:

1. загальний місячний (річний* оподатковуваний дохід;

2. доходи із джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання*;

3. іноземні доходи – доходи (прибуток*, отримані із джерел за межами України.

Базою оподаткування є загальний або чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального оподатковуваного доходу на суми податкової знижки звітного року.

Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий* на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

У разі використання права на податкову знижку базою оподаткування є чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального оподатковуваного доходу на суми податкової знижки такого звітного року. Зокрема, під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов'язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності.

Базою оподаткування для доходів, отриманих від провадження господарської або незалежної професійної діяльності, є чистий річний оподатковуваний дохід.

Загальний оподатковуваний дохід складається з доходів,

-  які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання*, доходів,

- які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу,

- та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними Податковим Кодексом.

Загальний місячний оподатковуваний дохід складається із суми оподатковуваних доходів, нарахованих (виплачених, наданих* протягом такого звітного податкового місяця.

Загальний річний оподатковуваний дохід дорівнює сумі загальних місячних оподатковуваних доходів, іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного податкового року, доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності  та доходів, отриманих фізичною особою, яка провадить незалежну професійну діяльність. 

За загальним правилом в склад бази оподаткування включаються всі доходи платника податку, отримані ним як в грошовій, так і негрошовій формах. Визначення бази оподаткування стосовно доходів отриманих в негрошовій формі має свої особливості.

Податковим кодексом України встановлено значний перелік доходів, які не оподатковуються даним податком. Наприклад, звільняються від оподаткування : суми державної та соціальної матеріальної допомоги, державні пенсії, компенсаційні виплати, аліменти, суми державних премій або стипендій України, допомога на поховання та деякі інші, сума доходів, отриманих платником податку у вигляді процентів, що нараховані на цінні папери, емітовані центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику та на боргові зобов'язання Національного банку України, сума відшкодування платнику податку розміру шкоди, заподіяної йому внаслідок Чорнобильської катастрофи, у порядку та сумах, визначених законом; сума страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, обов'язкові страхові внески до недержавного пенсійного фонду та фонду банківського управління; сума грошового або майнового утримання чи забезпечення військовослужбовців строкової служби (у тому числі осіб, що проходять альтернативну службу*, передбачена законом, яка виплачується з бюджету чи бюджетною установою; кошти, отримані платником податку на відрядження або під звіт і розраховані згідно із пунктом 170.9 статті 170 Податкового Кодексу, а також суми компенсаційних виплат в іноземній валюті, що виплачуються відповідно до закону працівникам дипломатичної служби, направленим у довготермінове відрядження; вартість товарів, які надходять платнику податку як гарантійна заміна у порядку, встановленому законом, а також грошова компенсація вартості товарів, надана платнику податку в разі їх повернення продавцю або особі, уповноваженій таким продавцем здійснювати їх гарантійне обслуговування (заміну* протягом гарантійного строку, але не вище ніж ціна придбання таких товарів; кошти або вартість майна (нематеріальних активів*, які надходять платнику податку за рішенням суду в результаті поділу спільної сумісної власності подружжя у зв'язку з розірванням шлюбу чи визнанням його недійсним або за добровільним рішенням сторін з урахуванням норм Сімейного кодексу України; кошти, отримані платником податку в рахунок компенсації (відшкодування* вартості майна (нематеріальних активів*, примусово відчуженого державою у випадках, передбачених законом, або вартість такої компенсації, отриманої у негрошовій формі, а також доходи, отримані внаслідок реалізації заставленого майна, майна платника податку при зверненні стягнення фінансовою установою на таке майно у зв'язку з невиконанням платником податку своїх зобов'язань за договором кредиту (позики*; та інші випадки передбачені ст.. 165ПКУ.

Крім об’єктів, які не підлягають оподаткуванню, Податковим кодексом України також передбачена можливість застосування податкової знижки та податкової соціальної пільги.

Податкова знижка – це документально підтверджена сума (вартість* витрат платника податку у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг* у резидентів – фізичних або юридичних осіб протягом звітного року, на яку дозволяється зменшення його загального річного оподатковуваного доходу, одержаного за наслідками такого звітного року у вигляді заробітної плати, у випадках, передбачених Податковим кодексом України.

Підстави для нарахування податкової знижки із зазначенням конкретних сум відображаються платником податку у річній податковій декларації, яка подається по 31 грудня включно наступного за звітним податкового року.

Право на податкову знижку має виключно резидент України. При цьому не має значення, чи платнику податку присвоєно ідентифікаційний номер, чи в нього є відмітка в паспорті про відмову від такого номера через свої релігійні переконання. Загальна сума податкової знижки, нарахована платнику податку у звітному податковому році, не може перевищувати нарахованої йому заробітної плати. Якщо платник податку не скористався правом нанарахування податкової знижки за наслідками звітного податкового року, то таке право на наступні податкові роки не переноситься.

Платник податку має право на податкову знижку за наслідками звітного податкового року за умови наявності підстав для її нарахування та документального підтвердження витрат, що включаються до податкової знижки (відповідні платіжні та розрахункові документи, зокрема квитанції, фіскальні або товарні чеки, прибуткові касові ордери, копії договорів, що ідентифікують продавця товарів (робіт, послуг* і їх покупця*. До податкової знижки, згідно пункту 166.3 статті 166 Податкового кодексу України, можна включити:

1* частину суми процентів, сплачених платником податку за користування іпотечним житловим кредитом;

2* суму коштів або вартість майна, переданих платником податку у вигляді пожертвувань або благодійних внесків неприбутковим організаціям, зареєстрованим в Україні та внесеним до Реєстру неприбуткових організацій та установ на дату передачі таких коштів та майна, у розмірі, що не перевищує 4 відсотки суми його загального оподатковуваного доходу такого звітного року;

3* суму коштів, сплачених платником податку на користь закладів освіти для компенсації вартості здобуття середньої професійної або вищої освіти такого платника податку та/або члена його сім’ї першого ступеня споріднення, який не одержує заробітної плати.  Така сума не може перевищувати 1,4 місячного прожиткового мінімуму для працездатної особи, в розрахунку на кожну особу, яка навчається, за кожний повний або неповний місяць навчання протягом звітного  податкового року;

4* суму коштів, сплачених платником податку на користь закладів охорони здоров’я для компенсації вартості платних послуг з лікування такого платника податку або члена його сім’ї першого ступеня споріднення, у тому числі для придбання ліків (донорських компонентів, протезно-ортопедичних пристосувань, виробів медичного призначення для індивідуального користування інвалідів*, а також суму коштів, сплачених платником податку, визнаного в установленому порядку інвалідом, на користь протезно-ортопедичних підприємств, реабілітаційних установ для компенсації вартості платних послуг з реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, наданих такому платнику податку або його дитині-інваліду у розмірах, що не перекриваються виплатами з фондів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування, крім: а* косметичного лікування або косметичної хірургії; б* протезування зубів з використанням дорогоцінних металів, порцеляни та гальванопластики; в* абортів (крім абортів, які проводяться за медичними показаннями або коли вагітність стала наслідком зґвалтування*; г* операцій із зміни статі; ґ* лікування венеричних захворювань (крім СНІДу та венеричних захворювань, причиною яких є побутове зараження або зґвалтування*; д* лікування тютюнової чи алкогольної залежності; е* придбання ліків, медичних засобів та пристосувань, оплати вартості медичних послуг, які не включено до переліку життєво необхідних, затвердженого Кабінетом Міністрів України;

5* суму витрат платника податку на сплату страхових платежів та пенсійних внесків, сплачених платником податку страховику-резиденту, недержавному пенсійному фонду, банківській установі за договорами довгострокового страхування життя, недержавного пенсійного забезпечення, за пенсійним контрактом з недержавним пенсійним фондом, а також внесків на банківський пенсійний депозитний рахунок, на пенсійні вклади та рахунки учасників фондів банківського управління як такого платника податку, так і членів його сім’ї першого ступеня споріднення, які не перевищують (у розрахунку за кожний з повних чи неповних місяців звітного податкового року, протягом яких діяв договір страхування*:

а* при страхуванні платника податку – 1,4 місячного прожиткового мінімуму для працездатної особи;

б* при страхуванні члена сім’ї платника податку першого ступеня споріднення (сумарно* – 0,7 місячного прожиткового мінімуму для працездатної особи;

6* суму витрат платника податку на:

- оплату допоміжних репродуктивних технологій згідно з умовами, встановленими законодавством, але не більше ніж сума, що дорівнює третині доходу у вигляді заробітної плати за звітний податковий рік;

- оплату вартості державних послуг, пов’язаних з усиновленням дитини, включаючи сплату державного мита;

7* суму коштів, сплачених платником податку у зв’язку із переобладнанням транспортного засобу, що належить платникові податку, з використанням у вигляді палива моторного сумішевого, біоетанолу, біодизелю, стиснутого або скрапленого газу, інших видів біопалива;

8* суми витрат платника податку на сплату видатків на будівництво (придбання* доступного житла, визначеного законом, у тому числі на погашення пільгового іпотечного житлового кредиту, наданого на такі цілі, та процентів за ним.

Податкова соціальна пільга – це сума на яку платник податку має право зменшити свій місячний оподатковуваний дохід, що був отриманий з джерел на території України у вигляді заробітної плати.

Право на застосування податкової соціальної пільги маєвиключно найманий працівник, що отримує дохід лише у вигляді заробітної плати, якщо її місячний розмір не перевищує суми місячного прожиткового мінімуму, який діяв для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженого на 1,4 та округленого до найближчих 10 грн.

До 31 грудня 2014 року податкова соціальна пільга надається в розмірі, що дорівнює 50% розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць*, встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, з 1 січня 2015 року – 100% для будь-якого платника податку.

Разом з тим, для окремих категорій осіб встановлено право на підвищений розмір податкової соціальної пільги:

1* у розмірі, що дорівнює 100% – для платника податку, який утримує двох чи більше дітей віком до 18 років, – у розрахунку на кожну таку дитину;

2* у розмірі, що дорівнює 150% – для платника податку, який:

а* є одинокою матір’ю (батьком*, вдовою (вдівцем* або опікуном, піклувальником – у розрахунку на кожну дитину віком до 18 років;

б* утримує дитину-інваліда – у розрахунку на кожну таку дитину віком до 18 років;

в* є особою, віднесеною законом до І або ІІ категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, включаючи осіб, нагороджених грамотами Президії Верховної Ради УРСР у зв’язку з їх участю в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;

г* є учнем, студентом, аспірантом, ординатором, ад’юнктом;

ґ* є інвалідом I або II групи, у тому числі з дитинства;

д* є особою, якій присуджено довічну стипендію як громадянину, що зазнав переслідувань за правозахисну діяльність, включаючи журналістів;

е* є учасником бойових дій на території інших країн у період після Другої світової війни, на якого поширюється дія Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”;

3* у розмірі, що дорівнює 200% – для платника податку, який є:

а* Героєм України, Героєм Радянського Союзу, Героєм Соціалістичної Праці або повним кавалером ордена Слави чи ордена Трудової Слави, особою, нагородженою чотирма і більше медалями “За відвагу”;

б* учасником бойових дій під час Другої світової війни або особою, яка у той час працювала в тилу, та інвалідом I і II групи, з числа учасників бойових дій на території інших країн у період після Другої світової війни, на яких поширюється дія Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”;

в* колишнім в’язнем концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання під час Другої світової війни або особою, визнаною репресованою чи реабілітованою;

г* особою, яка була насильно вивезена з території колишнього СРСР під час Другої світової війни на територію держав, що перебували у стані війни з колишнім СРСР або були окуповані фашистською Німеччиною та її союзниками;

ґ* особою, яка перебувала на блокадній території колишнього Ленінграда (Санкт-Петербург, Російська Федерація* у період з 8 вересня 1941 року по 27 січня 1944 року.

Податкова соціальна пільга може застосовуватись тільки за одним місцем отримання доходу. Якщо платник податку має право на застосування податкової пільги з двох або більше підстав, до нього застосовується пільга, що найбільша за розміром. Виключенням з цього правила є батьки, які мають дітей до 18 років, або дітей інвалідів, або двох чи більше дітей до 18 років. Вони разом із застосуванням пільги у підвищеному розмірі, мають право ще на пільгу для себе на загальних підставах.

Податкова соціальна пільга починає застосовуватись з дня подання роботодавцеві заяви. Якщо особа має право на отримання податкової соціальної пільги у підвищеному розмірі, то до заяви також додаються документи, що підтверджують таке право.

Ставка податку на доходи фізичних осіб є прогресивною і становить від 0% до 30% в залежності від виду, розміру та періодичності отримання доходу.

За ставкою 0% оподатковуються окремі види майна, що успадковується членами сім’ї спадкодавця першого ступеня споріднення та деякі інші доходи у випадках, прямо визначених відповідними нормами розділу ІV Податкового кодексу України. (Див ст. 174.1, 174.2 ПКУ*

За ставкою 1% оподатковуються доходи продавця від продажу одного з об’єктів рухомого майна у вигляді легкового автомобіля, мотоцикла, моторолера, якщо така операція здійснюється не частіше одного разу протягом звітного податкового року.

За ставкою 5% оподатковується дохід нарахований як:

• процент на поточний або депозитний (вкладний* банківський рахунок(з 01.01.2015 року*;

• процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним* сертифікатом (з 01.01.2015 року*;

• процент на вклад (депозит* члена кредитної спілки у кредитній спілці (з 01.01.2015 року*;

• дохід, який виплачується компанією, що управляє активами інституту спільного інвестування, на розміщені активи відповідно до закону;

• дохід за іпотечними цінними паперами (іпотечними облігаціями та сертифікатами* відповідно до закону;

• дохід у вигляді відсотків (дисконту*, отриманий власником облігації від їх емітента відповідно до закону;

• дохід за сертифікатом фонду операцій з нерухомістю та дохід, отриманий платником податку внаслідок викупу (погашення* управителем сертифікатів фонду операцій з нерухомістю в порядку, визначеному в проспекті емісії сертифікатів;

• доходи у вигляді дивідендів;

• дохід у вигляді інвестиційного прибутку від операцій з облігаціями внутрішніх державних позик, у тому числі від зміни курсу іноземної валюти;

• доходи в інших випадках, прямо визначених відповідними нормами розділу ІV Податкового кодексу України.

За ставкою 10% оподатковується заробітна плата шахтарів, працівників шахтобудівних підприємств, які зайняті на підземних роботах повний робочий день та 50 % і більше робочого часу на рік, а також працівників державних воєнізованих аварійно-рятувальних служб (формувань*, у тому числі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, у вугільній промисловості, - за Списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими та особливо важкими умовами праці, зайнятість на яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах.

За ставкою 15% оподатковуються доходи в розмірі, що не перевищує 10-кратного розміру мінімальної зарплати, установленої законом на 1 січня звітного податкового року, одержані у формі:

- зарплати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які виплачуються (надаються* платнику у зв’язку із трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами;

- виграшу в державну та недержавну грошову лотерею, виграшу гравця (учасника*, отриманого від організатора азартної гри, виграшу в спортивних змаганнях та інші доходи.

Якщо загальна сума доходу, отриманого платником податку у звітному податковому місяці, перевищує цей поріг, то із суми перевищення податок справляється за ставкою 17%.

За ставкою 30% оподатковуються доходи, нараховані як виграш чи приз на користь резидентів чи нерезидентів, за винятком тих, які оподатковуються за ставкою 15%.

Для окремих видів доходу (доходи від надання нерухомості в оренду (суборенду*, житловий найм (піднайм*; інвестиційний прибуток; роялті; проценти; дивіденди; виграші та призи; благодійна допомога; доходи за договорами довгострокового страхування життя (у тому числі страхування довічних пенсій*, недержавного пенсійного забезпечення, пенсійних вкладів та за договорами довірчого управління; суми надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт, не повернуті у встановлений строк; доходи отримані нерезидентами; іноземні доходи резидентів; доходи у вигляді плати (відсотків*, що розподіляється на пайові членські внески членів кредитної спілки; доходи від операцій з продажу (обміну* об’єктів нерухомого майна; доходи від операцій з продажу (обміну* об’єктів рухомого майна; доходи від прийняття спадщини чи дарунку коштів, майна, майнових чи немайнових прав; доходи фізичних осіб-підприємців; доходи осіб, які провадять незалежну професійну діяльність* встановлюються спеціальні правила оподаткування визначені статтями 170, 172-174, 177-178 Податкового кодексу України.

Сплата податку на доходи фізичних осіб здійснюється як самостійно платниками податку так і через податкових агентів.

Податковим агентом щодо податку на доходи фізичних осіб є юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ*, самозайнята особа, представництво нерезидента юридичної особи, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання* доходу (у грошовій або не грошовій формах* зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом ІV Податкового кодексу України, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність податковим органам та нести відповідальність за порушення його норм у порядку, передбаченому законодавством.

Податкові агенти зобов’язані нарахувати, утримати та перерахувати до бюджету суму податку безпосередньо з доходів платника податку при їх фактичній виплаті.

В податковій декларації платник податків вказує всі отримані ним в календарному році доходи, джерела їх виплати, податкові знижки, суми податку, утримані податковим агентом, суми фактично сплачених на протязі податкового періоду авансових платежів. Строк подання річної податкової декларації фізичними особами-платниками податку на доходи фізичних осіб установлено до 1 травня року, що настає за звітним. Сплатити суму податкового зобов’язання, визначену в поданій декларації, платник податків зобов’язаний самостійно до 1 серпня року, що настає за звітним.

117. Правове регулювання податку на прибуток підприємств

Це прямий особовий загальнодержавний податок, розмір якого залежить від результатів господарської діяльності платників податків юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів..Зараховується податок на прибуток до Державного бюджету України та місцевих бюджетів відповідно до Бюджетного кодексу України.

Платник податку. Податок на прибуток сплачується юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, які є резидентами України, а також юридичними особами, які не є резидентами України, але отримують доходи з джерелом їх походження з України. Під резидентом України з метою оподаткування цим податком розуміється юридична особа та її відокремлені підрозділи, які утворені та провадять свою діяльність, відповідно до законодавства України, з місцезнаходженням як на її території, так і за її межами.

Платниками податку з числа резидентів є:

- суб’єкти господарювання – юридичні особи, які провадять господарську діяльність як на території України, так і за її межами;

- відокремлені підрозділи юридичних осіб-суб’єктів господарювання;

- неприбуткові установи та організації у разі отримання прибутку від неосновної діяльності та або/доходів, що підлягають оподаткуванню;

- управління залізниці, яке отримує прибуток від основної діяльності залізничного транспорту;

- підприємства залізничного транспорту та їх структурні підрозділи, які отримують прибуток від неосновної діяльності залізничного транспорту.

Платниками податку з числа нерезидентів є:

- юридичні особи, що створені в будь-якій організаційно-правовій формі, та отримують доходи з джерелом походження з України, за винятком установ та організацій, що мають дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами України;

- постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи із джерелом походження з України або виконують агентські (представницькі* та інші функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників. Обов’язковою умовою є реєстрація постійного представництва до початку господарської діяльності в податковому органі за місцем свого знаходження, в іншому випадку вважається, що такий платник податку ухиляється від оподаткування, а одержані ним прибутки – прихованими від оподаткування.

Об’єкт податку. Відповідно до статті 134 Податкового кодексу України об’єктом обкладення податком на прибуток є:

• прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду;

• дохід (прибуток* нерезидента із джерелом походження з України, що підлягає оподаткуванню згідно зі статтею 160 цього Кодексу.

Податковий облік наближено до бухгалтерського. Так, при визначенні доходів та витрат «метод першої події” замінено на “метод нарахувань”, тобтояк доходи, так і витрати визнаються з моменту переходу до покупця права власності на товар та складання акта приймання-передачі робіт/послуг. Таким чином, попередня (авансова* оплата товарів (робіт, послуг* не визнається доходами й не впливає на податкові зобов’язання платника податків. Але разом з тим, повної уніфікації бухгалтерського та податкового обліку не здійснено, поряд з цими двома видами обліку на платника податків покладається обов’язок ведення третього – обліку тимчасових та постійних податкових різниць та використання даного обліку для складання декларації з податку на прибуток (податкова різниця – різниця, яка виникає між оцінкою і критеріями визнання доходів, витрат, активів, зобов’язань за національними положеннями (стандартами* бухгалтерського обліку або міжнародними стандартами фінансової звітності та доходами і витратами, визначеними згідно з розділом ІІІ Податкового кодексу України*, а також подання податкової та фінансової звітностей.

Доходи, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, класифікуються за такими групами:

- дохід від операційної діяльності, що включає дохід від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг, та дохід банківських установ;

- інші доходи, що включають, зокрема, доходи у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, процентів, роялті, володіння борговими вимогами, доходи від операцій оренди/ лізингу, доходи за операціями в іноземній валюті, доходи від торгівлі цінними паперами та деривативами, суми штрафів, неустойки чи пені, суми безповоротної фінансової допомоги, безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг*.

Існує також перелік доходів, що не враховуються для визначення об’єкта оподаткування. Це, зокрема, прямі інвестиції або реінвестиції в корпоративні права платника, компенсація (відшкодування* за примусове перше відчуження державою майна платника податку, перший емісійний дохід, міжнародна технічна допомога та інше.

Склад витрат та порядок їх визнання встановлено у статті 138 Податкового кодексу України. З метою достовірного визначення розміру витрат та дати їх виникнення платники податку визначають собівартість товарів (робіт, послуг*, до складу якої включається вартість запасів.

Витрати,що враховуються при визначенні об’єктаоподаткування, поділяються на;

- витрати операційної діяльності (собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, витрати банківських установ*;

- інші витрати. Інші витрати, у свою чергу, включають, зокрема:

- адміністративні витрати (проведення річних зборів, представницькі витрати, відрядження та утримання апарату управління підприємством, консультаційні, інформаційні послуги, оплата послуг зв’язку тощо*;

- витрати на збут (пакувальні матеріали, оплата праці та комісійні винагороди продавцям, реклама та дослідження ринку (маркетинг*, передпродажна підготовка товарів, транспортування, страхування товарів, транспортно-експедиційні послуги, гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування тощо*;

- інші операційні витрати (витрати за операціями в іноземній валюті, податки і збори, інформаційне забезпечення, проценти (за користування отриманими кредитами, за випущеними облігаціями, за фінансовою орендою* тощо*;

- інші витрати звичайної діяльності (добровільно перераховані (передані* активи, безнадійна заборгованість, утримання та експлуатація фондів природоохоронного призначення, придбання ліцензій та спеціальних дозволів тощо*.

Собівартість товарів (робіт, послуг* складається з витрат, прямо пов’язаних із виробництвом таких товарів (робіт, послуг*, а саме із:

- прямих матеріальних витрат (сировина, матеріали та напівфабрикати, що утворюють основу виготовленого товару (роботи, послуги*;

- прямих витрат на оплату праці (заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві товарів (робіт, послуг*;

- амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов’язаних із виробництвом товарів (робіт, послуг*;

- вартості придбаних послуг, прямо пов’язаних із їх виробництвом (наданням*;

- загальновиробничих витрат (витрати на управління виробництвом, амортизація основних засобів та нематеріальних активів загально-виробничого призначення, витрати на вдосконалення технології та організації виробництва, витрати на охорону праці тощо*;

- інших прямих витрат (внески на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв*.

Витрати, що формують собівартість товарів (робіт, послуг*, визнаються витратами того звітного періоду, у якому визнано доходи від реалізації таких товарів (робіт, послуг*. Інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, у якому вони були здійснені, з урахуванням, окремих особливостей. Так, наприклад, нараховані податки і збори включаються до витрат того звітного періоду, за який проводиться таке нарахування.

Новацією Податкового кодексу є окрема норма про те, що платник податку має право на врахування в податковому обліку витрат, підтверджених документами, складеними нерезидентами відповідно до правил інших країн.

Дозволено враховувати в податковому обліку витрати на навчання та/або професійну підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації фізичних осіб у закордонних навчальних закладах, якщо наявність сертифіката про освіту в таких закладах є обов’язковою для виконання певних умов ведення господарської діяльності.

З метою збільшення бази оподаткування в Податковому кодексі України розширено перелік витрат, що не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку. Крім традиційних витратнепов’язаних з господарською діяльністю (витрати на прийоми, презентації, свята, розваги*, платежі за договорами комісії, агентськими договорами та іншими аналогічними договорами, погашення отриманих позик, кредитів, дивіденди, штрафи, неустойки чи пені та ін., встановлено обмеження щодо врахування певних витрат при визначенні об’єкта оподаткування.

В податковому обліку не враховуються витрати, понесені (нараховані* у звітному періоді у зв’язку із придбанням у нерезидента послуг (робіт* із консалтингу, маркетингу, реклами (крім витрат, здійснених (нарахованих* на користь постійних представництв нерезидентів* у обсязі, що перевищує 4% доходу (виручки* від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг* (за вирахуванням ПДВ та акцизного податку* за рік, що передує звітному, а для банків – в обсязі, що перевищує 4% від операційної діяльності (за вирахуванням ПДВ* за рік, що передує звітному. При цьому: до складу витрат не включаються в повному обсязі такі витрати, якщо особа, на користь якої здійснюються відповідні платежі, є нерезидентом, що має офшорний статус.

Також у податковому обліку не враховуються витрати, понесені (нараховані* у зв’язку із придбанням у нерезидента послуг (робіт* з інжинірингу (крім витрат, нарахованих на користь постійних представництв нерезидентів* у обсязі, що перевищує 5% митної вартості обладнання, імпортованого згідно з відповідним контрактом. При цьому витрати, нараховані у зв’язку із придбанням у нерезидента послуг (робіт* з інжинірингу, не включаються до складу витрат узагалі, якщо виконується будь-яка з таких умов:

- особа, на користь якої нараховується плата за послуги інжинірингу, є нерезидентом, що має офшорний статус;

- особа, на користь якої нараховується плата за такі послуги, не є бенефіціарним (фактичним* отримувачем (власником* такої плати за послуги.

Новим у Податковому кодексі є положення про те, що в разі визнання правочину недійсним із будь-яких підстав проводиться відповідний перерахунок доходів та витрат (балансової вартості основних фондів*, що раніше були відображені за таким правочином.

Амортизація – систематичний розподіл вартості основних засобів, інших необоротних та нематеріальних активів, що амортизуються протягом строку їх корисного використання (експлуатації*. Сума амортизаційних відрахувань окремо не виділена у визначенні об’єкта оподаткування, оскільки така сума включається до складу собівартості та інших витрат. Передбачено 16 груп амортизації для основних фондів (із законодавчим встановленням мінімального строку корисного використання* та 6 груп амортизації для нематеріальних активів (із встановленням мінімального строку корисного використання відповідно до правовстановлюючого документа, проте з деякими законодавчими обмеженнями*.

Розрахунок амортизаційних відрахувань може здійснюватись за такими методами:

- прямолінійний, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, що амортизується, на строк корисного використання об’єктаосновних засобів;

- зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у відсотках*обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об’єкта на його первісну вартість;

- прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється відповідно до строку корисного використання об’єкта і подвоюється. Цей метод застосовується лише при нарахуванні амортизації до об’єктів основних засобів, що входять до груп 4 (машини та обладнання* та 5 (транспортні засоби*;

- кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта.Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об’єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання;

- виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг* та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг*, який підприємство очікує виробити (виконати* із використанням об’єкта основних засобів.

Амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів може нараховуватися в першому місяці використання об’єкта в розмірі 50% його вартості, яка амортизується, а решта 50%- у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу* унаслідок невідповідності критеріям визнання активом, або в першому місяці використання об'єкта - 100 % його вартості.

Нарахування амортизації для оподаткування здійснюється підприємством за методом, визначеним наказом про облікову політику для нарахування амортизації з метою складання фінансової звітності. Таким чином, у податковому та бухгалтерському обліку застосовуються однакові методи нарахування амортизації. Метод амортизації об’єкта основних засобів може переглядатися в разі зміни очікуваного способу отримання економічних вигід від його використання та має відповідати змінам методу в обліковій політиці. Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, що настає за місяцем прийняття рішення про зміну методу амортизації.

Статтею 146 Податкового кодексу України також передбачено здійснення переоцінки основних засобів. При цьому будь-яка інша переоцінка (дооцінка, уцінка* балансової вартості основних засобів, здійснена відповідно до правил бухгалтерського обліку, не відображається в податковому обліку. Дозволяється відносити витрати на поточний або капітальний ремонт основних засобів до складу витрат у податковому обліку, ліміт на таке віднесення (10%* розраховується від сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів станом на початок звітного року. Вартість гудвілу не підлягає амортизації і не враховується під час визначення витрат платника податку, щодо активів якого виник такий гудвіл.

Орган державної податкової служби не може відмовити у прийнятті податкової декларації через відображення в такій декларації збитку. У разі якщо збиток, як результат розрахунку об’єкта оподаткування, декларується платником податку протягом чотирьох послідовних податкових періодів, податковий орган має право провести позапланову перевірку правильності визначення об’єкта оподаткування. Новацією Податкового кодексу України є те, що збиток, отриманий від ведення діяльності, яка підлягає патентуванню, не враховується в загальній сумі збитків та відшкодовується за рахунок доходів, отриманих у майбутніх податкових періодах від такої діяльності.

Для операцій особливого виду передбачені спеціальні правила оподаткування.

Дивіденди. Податковим кодексом України передбачено механізм справляння авансового внеску з податку на прибуток при виплаті дивідендів. Водночас, авансовий внесок не справляється при виплаті дивідендів:

- фізичним особам;

- у вигляді акцій (часток, паїв*, емітованих платником податку, за умови, що така виплата ніяким чином не змінює пропорцій (часток* участі всіх акціонерів у статутному фонді емітента;

- інститутами спільного інвестування;

- на користь власників корпоративних прав материнської компанії, що сплачуються в межах сум доходів такої компанії, отриманих у вигляді дивідендів від інших осіб;

- управителем фонду операцій з нерухомістю при виплаті платежів власникам сертифікатів фонду операцій із нерухомістю в результаті розподілу доходу такого фонду;

- платником податку, прибуток якого звільнений від оподаткування, у розмірі прибутку, звільненого від оподаткування у періоді, за який виплачуються дивіденди.

Авансовий внесок із податку на прибуток при виплаті дивідендів сплачується за місцезнаходженням юридичної особи та її відокремлених підрозділів пропорційно до питомої ваги суми витрат відокремлених підрозділів у загальній сумі таких витрат платника податку, визначених в останній податковій звітності, поданій таким платником податку.

Реорганізація платника податку.Особливістю податкового обліку при реорганізації юридичних осіб є не включення до складу доходу платника податку-правонаступника коштів або майна, отриманих від юридичної особи, яка припиняється у зв’язку із проведенням реорганізації.

Балансова вартість основних фондів та нематеріальних активів юридичної особи, що припиняється, включається до складу балансової вартості відповідних груп основних фондів та нематеріальних активів платника податків-правонаступника на дату затвердження передавального акта та підлягає амортизації в загальному порядку. Собівартість запасів, що обліковуються в податковому обліку юридичної особи, яка припиняється, включається до складу собівартості запасів правонаступника на дату затвердження передавального акта.

У разі якщо дата збільшення витрат, здійснених (нарахованих* юридичною особою, що припиняється, не настала до моменту затвердження передавального акта, такі витрати враховуються в податковому обліку правонаступника. Такий правонаступник набуває право на збільшення витрат у загальному порядку, визначеному розділом III Податкового кодексу. Це правило застосовується також:

- до суми витрат, що обліковуються в особливому порядку (витрат на придбання цінних паперів, деривативів тощо* та не враховані у зменшення доходів платника податку до моменту затвердження передавального акта;

- до суми доходу, отриманого (нарахованого* платником податку, який припиняється, та невключеного до доходу до моменту затвердження передавального акта.

Від’ємне значення об’єкта оподаткування звітного періоду, що обліковувалось у платника податку, який припиняється, включається до складу витрат платника податку-правонаступника. Зазначене положення також застосовується до суми збитків, що обліковуються в особливому порядку у платника податку, який припиняється (збитки за операціями із цінними паперами, деривативами, правами вимоги тощо*.

Операції із цінними паперами. Фінансовий результат за операціями із цінними паперами та деривативами визначається по окремому виду цінних паперів.

Операції з іноземною валютою. Податковий облік операцій в іноземній валюті максимально наближено до правил бухгалтерського обліку. Визначення курсових різниць від перерахунку операцій, виражених в іноземній валюті, заборгованості та іноземної валюти здійснюється відповідно до положень (стандартів* бухгалтерського обліку. В разі придбання іноземної валюти до складу витрат або доходів звітного періоду включається відповідно додатна або від’ємна різниця між курсом іноземної валюти до гривні, за яким придбається іноземна валюта, та курсом, за яким визначається балансова вартість такої валюти (за офіційним курсом*.

Орендні операції. При нарахуванні лізингового платежу орендодавець збільшує доходи, а орендар збільшує витрати на таку частину лізингового платежу, яка дорівнює сумі процентів або комісій, нарахованих на вартість об’єкта фінансового лізингу (без урахування частини лізингового платежу, що надається в рахунок компенсації частини вартості об’єкта фінансового лізингу*, за наслідками податкового періоду, у якому здійснюється таке нарахування. Якщо в майбутніх податкових періодах орендар повертає об’єкт фінансового лізингу орендодавцю без придбання такого об’єкта у власність, така передача прирівнюється для цілей оподаткування до зворотного продажу орендарем такого об’єкта орендодавцю за ціною, яка визначається на рівні суми лізингових платежів у частині компенсації вартості об’єкта фінансового лізингу, що є несплаченими за такий об’єкт лізингу на дату такого повернення. Заниження вартості об’єкта фінансового лізингу, що вперше або повторно вводиться в експлуатацію, є підставою для проведення позапланової перевірки податковим органом з метою визначення звичайної ціни.

Операції з управління майном. Новацією Податкового кодексу є визначення особливостей оподаткування діяльності, що здійснюється за договорами управління майном. Передбачено, що платник податку, який отримав майно на підставі договору управління (управитель*, веде окремо від власного податковий облік доходів та витрат у розрізі кожного договору управління. Прибуток від кожного договору управління оподатковується на загальних підставах, а податок сплачується до бюджету управителем майна. При цьому виплата доходу установнику управління здійснюється лише після оподаткування прибутку. Сума винагороди за управління майном включається до складу доходу управителя майна від його власної діяльності.

Операції з пов’язаними особами. Доходи та витрати від операцій з пов’язаними особами визначаються відповідно до рівня договірних цін, але не менших від звичайних цін на такі товари, роботи, послуги, що діяли на дату такої операції, у разі, якщо договірна ціна на такі товари (роботи, послуги* відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (роботи, послуги*.

Існує ціла низка пільгових режимів оподаткування, зокрема звільнення від оподаткування прибутку:

- отриманого підприємствами та організаціями, заснованими громадськими організаціями інвалідів;

- отриманого від продажу на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва;

- Чорнобильської АЕС;

- отриманого за рахунок міжнародної технічної допомоги, яка надається на безоплатній та безповоротній основі або за рахунок коштів, які передбачаються в державному бюджеті як внесок України до Чорнобильського фонду “Укриття” для реалізації міжнародної програми – Плану здійснення заходів на об’єкті “Укриття”;

- державних підприємств “Міжнародний дитячий центр “Артек” і “Український дитячий центр “Молода гвардія” від провадження діяльності з оздоровлення та відпочинку дітей.

Особливості пільгового оподаткування також передбачені стосовно прибутку, отриманого у зв’язку із впровадженням енергозберігаючих технологій та реалізації енергоефективних проектів, інвестиційних програм щодо водо-, теплопостачання та водовідведення. Збережено особливості оподаткування неприбуткових установ та організацій, виробників сільськогосподарської продукції.

На період з 01.04.2011 року до 01.01.2016 р. вводяться “податкові канікули”, тобто застосовується ставка 0% для платників податку на прибуток, у яких розмір доходів кожного звітного податкового періоду наростаючим підсумком із початку року не перевищує трьох мільйонів гривень, а розмір нарахованої за кожний місяць звітного періоду заробітної плати (доходу* працівників, які перебувають із платником податку у трудових відносинах, є не меншим, ніж дві мінімальні заробітні плати, розмір якої встановлено законом. Це стосується тих платників, які відповідають одному з таких критеріїв:

- утворені в установленому законом порядку після 01.04.2011 року;

- діючі, у яких протягом трьох послідовних попередніх років (або протягом усіх попередніх періодів, якщо з моменту їх утворення пройшло менше трьох років* щорічний обсяг доходів задекларовано в сумі, що не перевищує трьох мільйонів гривень та у яких середньооблікова кількість працівників протягом цього періоду не перевищувала 20 осіб;

- які були зареєстровані платниками єдиного податку в установленому законодавством порядку в період до набрання чинності Податкового кодексу та у яких за останній календарний рік обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг* становив до одного мільйона гривень та середньооблікова кількість працівників становила до 50 осіб.

Податкові канікули не поширюються на суб’єктів господарювання, утворених у період після набуття чинності Податкового кодексу шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення*, приватизації та корпоратизації, та на тих, які здійснюють:

- діяльність у сфері розваг;

- виробництво, оптовий продаж, експорт/імпорт підакцизних товарів;

- виробництво, оптовий та роздрібний продаж пально-мастильних матеріалів;

- видобуток, серійне виробництво та виготовлення дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, у тому числі органогенного утворення, що підлягають ліцензуванню відповідно до Закону “Про Ліцензування певних видів господарської діяльності”;

- фінансову діяльність;

- діяльність з обміну валют;

- видобуток та реалізацію корисних копалин загальнодержавного значення;

- операції з нерухомим майном, оренду;

- діяльність із надання послуг пошти та зв’язку;

- діяльність з організації торгів (аукціонів* виробами мистецтва, предметами колекціонування або антикваріату;

- діяльність із надання послуг у сфері телебачення та радіомовлення відповідно до Закону “Про телебачення і радіомовлення”;

- охоронну діяльність;

- зовнішньоекономічну діяльність (крім діяльності у сфері інформатизації*;

- виробництво продукції на давальницькій сировині;

- оптову торгівлю та посередництво в оптовій торгівлі;

- діяльність у сфері виробництва та розподілення електроенергії, газу та води;

- діяльність у сферах права, бухгалтерського обліку, інжинірингу, надання послуг підприємцям.

Платники податку на прибуток, які перебувають на канікулах:

- подають органам державної податкової служби декларації з податку на прибуток підприємств за спрощеною формою;

- ведуть спрощений бухгалтерський облік доходів та витрат із метою обрахунку об’єкта оподаткування за Методикою, затвердженою Мінфіном.

Водночас для платників, які користуються податковими канікулами, встановлено, що:

- суми коштів, не перераховані до бюджету при застосуванні ставки податку 0%, спрямовуються на переоснащення матеріально-технічної бази, на повернення кредитів, використаних на вказані цілі, і сплату процентів за ними та/або поповнення власних обігових коштів;

- суми коштів, не перераховані до бюджету при застосуванні ставки податку 0%, визнаються доходами одночасно з визнанням витрат, здійснених за рахунок цих коштів, у розмірі таких витрат.

У разі якщо суми коштів, що не перераховані до бюджету при застосуванні ставки податку 0%, використані не за цільовим призначенням або не використані платником податку протягом річного звітного періоду, залишок невикористаних коштів або сума коштів, використана не за цільовим призначенням, зараховуються до бюджету в І кварталі наступного звітного року.

Загальна ставка податку на прибуток становить:

- з 01.01.2012 року до 31.12.2012 року – 21% від прибутку;

- 01.01.2013 року до 31.12.2013 року – 19% від прибутку;

- з 01.01.2014 року – 16% від прибутку.

Для суб’єктів індустрії програмної продукції з 1 січня 2013 року застосовується спеціальна ставка податку – 5%.

Доходи нерезидентів та прирівняних до них осіб із джерелом їх походження з України у випадках встановлених статтею 160 Податкового кодексу України оподатковуються за ставками 0,4,6,12,15 і 20%.

Податок, отриманий від діяльності, яка підлягає патентуванню відповідно до розділу XII Податкового кодексу, підлягає сплаті до бюджету в сумі, зменшеній на вартість придбаних торгових патентів на право провадження такого виду діяльності.

Нарахування суми податку здійснюється платником податку самостійно.

Якщо у складі платника податку є відокремлені підрозділи, розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади, ним може бути прийняте рішення щодо сплати консолідованого податку. В такому випадку платник податку сплачуватиме податок до бюджетів територіальних громад за місцезнаходженням таких відокремлених підрозділів, а також до бюджету територіальної громади за своїм місцезнаходженням, зменшений на суму податку, сплаченого до бюджетів територіальних громад за місцезнаходженням відокремлених підрозділів. Сума податку на прибуток відокремлених підрозділів за відповідний звітний (податковий* період визначається розрахунково виходячи із загальної суми податку, нарахованого платником податку, розподіленого пропорційно питомій вазі суми витрат відокремлених підрозділів такого платника податку в загальній сумі витрат цього платника податку. Вибір порядку сплати податку на прибуток, здійснюється платником податку самостійно до 1 липня року, що передує звітному, про що повідомляються податкові органи за місцезнаходженням такого платника податку та його філій (відокремлених підрозділів*. Зміна порядку сплати податку протягом звітного року не дозволяється.

З 1 січня 2013 року платники податку на прибуток (крім новостворених, виробників сільськогосподарської продукції, неприбуткових установ (організацій* та платників податків, у яких доходи, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, за останній річний звітний податковий період не перевищують 10 мільйонів гривень* щомісяця сплачують авансовий внесок з податку на прибуток

118. Плата за землю та її місце в податковій системі України  

плата за землю - загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності;

Стаття 269. Платники податку

269.1. Платниками податку є:

269.1.1. власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);

269.1.2. землекористувачі.

Стаття 270. Об'єкти оподаткування

270.1. Об'єктами оподаткування є:

270.1.1. земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні;

270.1.2. земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Стаття 271. База оподаткування

271.1. Базою оподаткування є:

271.1.1. нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом;

271.1.2. площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

271.2. Рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Стаття 272. Ставки податку за земельні ділянки сільськогосподарських угідь (незалежно від місцезнаходження)

272.1. Ставки податку за один гектар сільськогосподарських угідь встановлюються у відсотках від їх нормативної грошової оцінки у таких розмірах:

272.1.1. для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,1;

272.1.2. для багаторічних насаджень - 0,03.

272.2. За сільськогосподарські угіддя, що надані в установленому порядку і використовуються за цільовим призначенням, у тому числі військовими сільськогосподарськими підприємствами, незалежно від того, до якої категорії земель вони віднесені, податок справляється за ставками, визначеними пунктом 272.1 цієї статті.

Стаття 274. Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено (незалежно від місцезнаходження)

274.1. Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки, за винятком земельних ділянок, зазначених у статтях 272, 273, 276 цього Кодексу.

Стаття 281. Пільги щодо сплати податку для фізичних осіб

281.1. Від сплати податку звільняються:

281.1.1. інваліди першої і другої групи;

281.1.2. фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років;

281.1.3. пенсіонери (за віком);

281.1.4. ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";

281.1.5. фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

281.2. Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб пунктом 281.1 цієї статті, поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм:

281.2.1. для ведення особистого селянського господарства - у розмірі не більш як 2 гектари;

281.2.2. для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах - не більш як 0,25 гектара, в селищах - не більш як 0,15 гектара, в містах - не більш як 0,10 гектара;

281.2.3. для індивідуального дачного будівництва - не більш як 0,10 гектара;

281.2.4. для будівництва індивідуальних гаражів - не більш як 0,01 гектара;

281.2.5. для ведення садівництва - не більш як 0,12 гектара.

281.3. Від сплати податку звільняються на період дії фіксованого сільськогосподарського податку власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі за умови передачі земельних ділянок та земельних часток (паїв) в оренду платнику фіксованого сільськогосподарського податку.

Стаття 282. Пільги щодо сплати податку для юридичних осіб

282.1. Від сплати податку звільняються:

282.1.1. заповідники, у тому числі історико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), парки державної та комунальної власності, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва;

282.1.2. дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та професійно-технічних училищ;

282.1.3. органи державної влади та органи місцевого самоврядування, органи прокуратури, заклади, установи та організації, спеціалізовані санаторії України для реабілітації, лікування та оздоровлення хворих, військові формування, утворені відповідно до законів України, Збройні Сили України та Державна прикордонна служба України, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;

282.1.4. дитячі санаторно-курортні та оздоровчі заклади України незалежно від їх підпорядкованості, у тому числі дитячі санаторно-курортні та оздоровчі заклади України, які знаходяться на балансі підприємств, установ та організацій;

282.1.5. релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, за земельні ділянки, надані для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, а також благодійні організації, створені відповідно до закону, діяльність яких не передбачає одержання прибутків;

282.1.6. санаторно-курортні та оздоровчі заклади громадських організацій інвалідів, реабілітаційні установи громадських організацій інвалідів;

282.1.7. громадські організації інвалідів України, підприємства та організації, які засновані громадськими організаціями інвалідів та спілками громадських організацій інвалідів і є їх повною власністю, де протягом попереднього календарного місяця кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить не менш як 50 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом звітного періоду не менш як 25 відсотків суми загальних витрат на оплату праці.

Зазначені підприємства та організації громадських організацій інвалідів мають право застосовувати цю пільгу за наявності дозволу на право користування такою пільгою, який надається уповноваженим органом відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

У разі порушення вимог цієї норми зазначені громадські організації інвалідів, їх підприємства та організації зобов'язані сплатити суми податку за відповідний період, проіндексовані з урахуванням інфляції, а також штрафні санкції згідно із законодавством;

282.1.8. дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади незалежно від форм власності і джерел фінансування, заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, фізичної культури та спорту, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;

282.1.9. підприємства, установи, організації, громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості, у тому числі аероклуби та авіаційно-спортивні клуби Товариства сприяння обороні України, - за земельні ділянки, на яких розміщені спортивні споруди, що використовуються для проведення всеукраїнських, міжнародних змагань та навчально-тренувального процесу збірних команд України з видів спорту та підготовки спортивного резерву, бази олімпійської та паралімпійської підготовки, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України;

282.1.10. платник фіксованого сільськогосподарського податку за земельні ділянки, які використовуються для ведення сільськогосподарського товаровиробництва;

282.1.11. новостворені фермерські господарства протягом трьох років, а в трудонедостатніх населених пунктах - протягом п'яти років з часу передачі їм земельної ділянки у власність.

Стаття 283. Земельні ділянки, які не підлягають оподаткуванню

283.1. Не сплачується податок за:

283.1.1. сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій, визначених відповідно до закону такими, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (зон відчуження, безумовного (обов'язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення і посиленого радіоекологічного контролю), і хімічно забруднених сільськогосподарських угідь, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства;

283.1.2. землі сільськогосподарських угідь, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння;

283.1.3. земельні ділянки державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, які використовуються для випробування сортів сільськогосподарських культур;

283.1.4. землі дорожнього господарства автомобільних доріг загального користування - землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами, мостами, штучними спорудами, тунелями, транспортними розв'язками, водопропускними спорудами, підпірними стінками, шумовими екранами, очисними спорудами і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:

а) паралельні об'їзні дороги, поромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з'їзди, захисні насадження, шумові екрани, очисні споруди;

б) майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, склади, гаражі, резервуари для зберігання паливно-мастильних матеріалів, комплекси для зважування великогабаритного транспорту, виробничі бази, штучні та інші споруди, що перебувають у державній власності, власності державних підприємств або власності господарських товариств, у статутному капіталі яких 100 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі;

283.1.5. земельні ділянки сільськогосподарських підприємств усіх форм власності та фермерських (селянських) господарств, зайняті молодими садами, ягідниками та виноградниками до вступу їх у пору плодоношення, а також гібридними насадженнями, генофондовими колекціями та розсадниками багаторічних плодових насаджень;

283.1.6. земельні ділянки кладовищ, крематоріїв та колумбаріїв.

283.1.7. земельні ділянки, на яких розташовані дипломатичні представництва, які відповідно до міжнародних договорів (угод), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, користуються приміщеннями та прилеглими до них земельними ділянками на безоплатній основі.

Стаття 285. Податковий період

285.1. Базовим податковим (звітним) періодом для плати за землю є календарний рік.

285.2. Базовий податковий (звітний) рік починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року (для новостворених підприємств та організацій, а також у зв'язку із набуттям права власності та/або користування на нові земельні ділянки може бути меншим 12 місяців).

Стаття 286. Порядок обчислення плати за землю

286.1. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

286.2. Платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному органу державної податкової служби за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов'язку подання щомісячних декларацій. При поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а надалі така довідка подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.

286.3. Платник плати за землю має право подавати щомісяця звітну податкову декларацію, що звільняє його від обов'язку подання податкової декларації не пізніше 20 лютого поточного року, протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.

286.4. За нововідведені земельні ділянки або за новоукладеними договорами оренди землі платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.

У разі зміни протягом року об'єкта та/або бази оподаткування платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися такі зміни.

286.5. Нарахування фізичним особам сум податку проводиться органами державної податкової служби, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58цього Кодексу.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року податок сплачується попереднім власником за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому він втратив право власності на зазначену земельну ділянку, а новим власником - починаючи з місяця, в якому у нового власника виникло право власності.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року орган державної податкової служби надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

286.6. За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб:

1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності;

3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.

За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.

286.7. Юридична особа зменшує податкові зобов'язання із земельного податку на суму пільг, які надаються фізичним особам відповідно до пункту 281.1 статті 281 цього Кодексу за земельні ділянки, що знаходяться у їх власності або постійному користуванні і входять до складу земельних ділянок такої юридичної особи.

119. Правове регулювання податку на додану вартість

Податок на додану вартість є загальнодержавним непрямим податком на споживчу вартість, який сплачується юридичними і фізичними особами. При сплаті податку не береться до уваги фінансовий стан платника. В системі доходів зведеного бюджету України цей податок посідає перше місце. Зараховується податок на додану вартість до Державного бюджету України.

Вперше запроваджений у Франції в 1954 році, податок на додану вартість на сьогоднішній день використовується в 135 державах світу. В Україні податок на додану вартість почав використовуватись з 1992 року. Цей податок є частиною новоствореної вартості і підлягає сплаті на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг.

Особливістю непрямого оподаткування є неспівпадіння в одній особі фактичного та юридичного платника. Фактичний платник – особа, за рахунок якої здійснюється сплата податку (власник коштів*. Юридичний платник – особа, яка здійснює сплату податку (перераховує до бюджету кошти*.

Фактичним платником податку на додану вартість є кінцевий споживач товарів (робіт, послуг*, що реалізуються в Україні чи ввозяться на її митну територію.

Перелік юридичних платників податку на додану вартість визначено статтею 180 Податкового кодексу України. Це:

1* будь-яка особа, що провадить господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку;

2* будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку;

3* будь-яка особа, що ввозить товари на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню, та на яку покладається відповідальність за сплату податків у разі переміщення товарів через митний кордон України відповідно до Митного кодексу України;

4*особа, що веде облік результатів діяльності за договором про спільну діяльність без утворення юридичної особи;

5*особа – управитель майна, яка веде окремий податковий облік з податку на додану вартість щодо господарських операцій, пов’язаних з використанням майна, що отримане в управління за договорами управління майном;

6*особа, що проводить операції з постачання конфіскованого майна, знахідок, скарбів, майна, визнаного безхазяйним, майна, за яким не звернувся власник до кінця строку зберігання, та майна, що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходить у власність держави, незалежно від того, чи досягає вона загальної суми в 300 тис. грн., а також незалежно від того, який режим оподаткування використовує така особа згідно із законодавством;

7*особа, що уповноважена вносити податок з об’єктів оподаткування, що виникають внаслідок поставки послуг підприємствами залізничного транспорту з їх основної діяльності, що перебувають у підпорядкуванні платника податку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Особою, відповідальною за нарахування та сплату податку до бюджету у разі постачання послуг нерезидентами, у тому числі їх постійними представництвами, не зареєстрованими як платники податку, якщо місце постачання послуг розташоване на митній території України,є отримувач послуг.

Реєстрація платником податку на додану вартість має важливе значення не тільки для держави в сенсі адміністрування цього податку, але і для юридичних і фізичних осіб, які здійснюють операції, що складають об’єкт оподаткування даного податку. Оскільки право виписувати податкову накладну, відносити суму сплаченого податку до податкового кредиту, отримувати бюджетне відшкодування надміру сплаченого податку на додану вартість мають лише особи зареєстровані платниками податку на додану вартість.

Об’єктом оподаткування є операції платників податку з:

1* постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, у тому числі операції з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору*, на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об’єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю;

2* постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України;

3* ввезення товарів на митну територію України;

4* вивезення товарів за межі митної території України;

5* постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

З метою оподаткування цим податком до операцій з ввезення товарів на митну територію України та вивезення товарів за межі митної території України прирівнюється поміщення товарів у будь-який митний режим, визначений Митним кодексом України.

Відповідно до Податкового кодексу України операції, що не оподатковуються податком на додану вартість поділяються на два види:

1. операції, які не оподатковуються, оскільки не є об’єктом оподаткування,

2. та операції, що звільняються від оподаткування (податкова пільга*.

Не є об’єктом оподаткування операції з: випуску (емісії*, розміщення у будь-які форми управління та продажу цінних паперів; передачі майна у схов, заставу, концесію, лізинг, крім фінансового лізингу; надання послуг із страхування; обігу валютних цінностей; надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуговування, залучення, розміщення та повернення коштів за договорами позики, депозиту, вкладу, управління коштами та цінними паперами; виплат у грошовій формі заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій, дотацій, дивідендів, роялті; надання комісійних послуг з торгівлі та/або управління цінними паперами, деривативами та валютними цінностями; реорганізації юридичних осіб; постачання позашкільним навчальним закладом вихованцям, учням і слухачам платних послуг у сфері позашкільної освіти; надання фінансовими установами послуг у межах управління фондами банківського управління, фондами операцій з нерухомістю, фондами фінансування будівництва; оплати третейського збору та відшкодування інших витрат пов’язаних з вирішенням спору третейським судом; надання послуг з агентування і фрахтування морського торгівельного флоту судновими агентами на користь нерезидентів ін.

Звільнення від оподаткування даним податком є податковою пільгою, підставою для надання якої є, як правило, діяльність, що має соціальне призначення та через свою низьку рентабельність потребує державної підтримки, або така діяльність необхідна для економічної та інших видів безпеки держави, здійснення державного управління. Так, звільняються від оподаткування операції з: постачання продуктів дитячого харчування та товарів дитячого асортименту для немовлят; надання освітніх послуг; постачання технічних та інших засобів реабілітації, їх ремонту, для інвалідів та інших пільгових категорій населення; надання послуг із доставки пенсій, страхових виплат, допомоги населенню; надання послуг з охорони здоров’я; надання послуг з перевезення пасажирів міським пасажирським транспортом; постачання релігійними організаціями культових послуг та предметів культового призначення; надання послуг з поховання та постачання ритуальних товарів державними та комунальними службами; безкоштовна передача однією залізницею іншій залізниці державної форми власності рухомого складу; безоплатна приватизація житлового фонду; постачання житла (об’єктів житлового фонду*, крім їх першого постачання; надання благодійної допомоги; постачання державних платних послуг фізичним або юридичним особам органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; надання послуг з реєстрації актів громадянського стану; інші. Вичерпний перелік операцій, які звільняються від оподаткування податком на додану вартість визначено статтею 197 Податкового кодексу України.

База оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної (контрактної* вартості, але не нижче звичайних цін з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується суб’єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів, (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів*, а також збору на обов’язкове державне пенсійне страхування на вартість послуг стільникового рухомого зв’язку*.

Особливий порядок визначення бази оподаткування встановлений Податковим кодексом України відносно: товарів, які ввозяться на митну територію України, послуг, які поставляються нерезидентами на митній території України; готової продукції, виготовленої з використанням давальницької сировини нерезидента, у разі її постачання на митній території України; постачання товарів/послуг без оплати, з частковою оплатою їх вартості коштами, у межах бартерних операцій, натуральних виплат у рахунок оплати праці фізичним особам, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, пов’язаним особам; тари; комісійної торгівлі, поруки, довірчого управління; фінансового лізингу; постачання товарів під забезпечення боргових зобов’язань покупця; ліквідації або безоплатної передачі особі, незареєстрованій як платник податку, основних виробничих або невиробничих фондів; умовного постачання товарів; операцій з постачання сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки придбаних таким платником податку у фізичних осіб, які не є платниками податку на додану вартість, особам, що не зареєстровані як платники податку.

Ставки податку (встановлюються від бази оподаткування та в залежності від об’єкта оподаткування* дорівнюють: 0%; 20% (з 01.01.2014 року – 17%*.

За нульовою ставкою оподатковуються операції з:

1* вивезення товарів за межі митної території України;

2* постачання товарів:

а* для заправки або забезпечення морських суден, що:

- використовуються для навігаційної діяльності, перевезення пасажирів або вантажів за плату, промислової, риболовецької або іншої господарської діяльності, що провадиться за межами територіальних вод України;

- використовуються для рятування або подання допомоги в нейтральних або територіальних водах інших країн;

- входять до складу Військово-Морських Сил України та відправляються за межі територіальних вод України, у тому числі на якірні стоянки;

б* для заправки або забезпечення повітряних суден, що:

- виконують міжнародні рейси для навігаційної діяльності чи перевезення пасажирів або вантажів за плату;

- входять до складу Повітряних Сил України та відправляються за межі повітряного кордону України, у тому числі у місця тимчасового базування;

в* для заправки (дозаправки* та забезпечення космічних кораблів, космічних ракетних носіїв або супутників Землі;

г* для заправки (дозаправки* або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством;

ґ* магазинами безмитної торгівлі, відповідно до порядку встановленого Кабінетом Міністрів України, у разі подальшого вивезення таких товарів за межі митної території України.

3* постачання таких послуг:

а* міжнародні перевезення пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом;

б* послуги, що передбачають роботи з рухомим майном, попередньо ввезеним на митну територію України для виконання таких робіт та вивезеним за межі митної території України платником, що виконував такі роботи, або отримувачем-нерезидентом;

в* послуги з обслуговування повітряних суден, що виконують міжнародні рейси;

г* послуги з перевезення пасажирів швидкісними поїздами Інтерсіті+.

Відносно всіх інших об’єктів оподаткування застосовується ставка податку 20% (з 01.01.2014 року – 17%*.

При визначенні дати виникнення податкового зобов’язання з податку на додану вартість зберігаються відмінності між податковим і бухгалтерським обліком і діє правило першої події, згідно якого датою виникнення податкових зобов’язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

а* дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку – дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої – дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку;

б* дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів – дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг – дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

За операціями з виконання підрядних будівельних робіт суб’єкти підприємницької діяльності можуть застосовувати касовий метод податкового обліку.

Платник податку зобов’язаний надати покупцю (отримувачу* товарів (робіт, послуг* на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності* податкову накладнуз визначеними статтею 201 Податкового кодексу України реквізитами, складену за вибором покупця (отримувача* в один з таких способів:

а* у паперовому вигляді;

б* в електронній формі, за умови реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Податкова накладна складається у день виникнення податкових зобов’язань продавця у двох примірниках, при цьому оригінал видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг. Податкова накладна є важливим елементом податкового обліку податку на додану вартість. Передбачається створення та ведення Єдиного реєстру податкових накладних. Під Єдиним реєстром розуміється реєстр відомостей щодо податкових накладних і розрахунків коригування, який ведеться центральним органом державної податкової служби у електронному вигляді згідно з наданими платниками податку на додану вартість – продавцями, електронними документами. Відсутність факту реєстрації платником податку – продавцем податкових накладних, в Єдиному реєстрі податкових накладних та порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов’язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов’язань за відповідний звітний період. Реєстрація податкових накладних платниками податку – продавцями, в Єдиному реєстрі податкових накладних запроваджується для платників податку на додану вартість, у яких сума податку на додану вартість в одній податковій накладній становить понад 10 тисяч гривень.

Реєстрація податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних здійснюється не пізніше 15 календарних днів, наступних за датою їх виписки.

Податковий кредит – це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов’язання звітного (податкового* періоду. Право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а* придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України* та послуг;

б* придбання (будівництво, спорудження, створення* необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв’язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності*;

в* отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г* ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної* вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених* платником податку за ставкою 20% (з 01.01.2014 року – 17%*, протягом такого звітного періоду у зв’язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті* та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням* основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи*, у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. У разі, якщо не всі товари, придбані платником, будуть використовуватись в оподатковуваних податком на додану вартість операціях, віднесення сум сплаченого податку до податкового кредиту відбувається виключно за пропорційним методом.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого* у зв’язку з придбанням товарів/ послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами*.

Звітним (податковим* періодом з податку на додану вартість є один календарний місяць. Платники податку, які мають право на застосування нульової ставки на прибуток протягом 01.01.2011 – 01.01.2016 років, протягом цього часу, а також платники єдиного податку мають право на вибір квартального податкового періоду з податку на додану вартість. Заява про вибір квартального податкового періоду подається податковому органу разом із декларацією за наслідками останнього податкового періоду календарного року. При цьому квартальний податковий період починає застосовуватися з першого податкового періоду наступного календарного року.

Податкова декларація подається за базовий звітний (податковий* період, що дорівнює календарному місяцю, протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового* місяця. Платник податку зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового зобов’язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого для подання податкової декларації.

120. Юридична конструкція акцизного податку

Стаття 212. Платники податку

212.1. Платниками податку є:

212.1.1. Особа, яка виробляє підакцизні товари (продукцію) на митній території України, у тому числі з давальницької сировини.

212.1.2. Особа - суб'єкт господарювання, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну територію України.

212.1.3. Фізична особа - резидент або нерезидент, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню, відповідно до митного законодавства.

212.1.4. Особа, яка реалізує конфісковані підакцизні товари (продукцію), підакцизні товари (продукцію), визнані безхазяйними, підакцизні товари (продукцію), за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання, та підакцизні товари (продукцію), що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави, якщо ці товари (продукція) підлягають реалізації (продажу) в установленому законодавством порядку.

212.1.5. Особа, яка реалізує або передає у володіння, користування чи розпорядження підакцизні товари (продукцію), що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законом відповідно до пункту 213.3 статті 213 цього Кодексу.

212.1.6. Особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, що передбачають звільнення від оподаткування, у разі порушення таких вимог.

212.1.7. Особа, на яку покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних товарів (продукції), на які встановлено ставку податку 0 гривень за 1 літр 100-відсоткового спирту, 0 євро за 1000 кг нафтопродуктів у разі порушення таких умов.

212.1.8. Особа, на яку при здійсненні операцій з підакцизними товарами (продукцією), які не підлягають оподаткуванню або звільняються від оподаткування, покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних товарів (продукції) в разі порушення таких умов.

212.1.9. Платниками особливого податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з деривативами є фізична або юридична особа - резидент або нерезидент (в тому числі їх відокремлені підрозділи), які проводять операції з деривативами або з продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів, крім випадків, передбачених пунктом 213.2 статті 213 цього Кодексу.

Не є платниками особливого податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з деривативами центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи, державні установи та організації - не суб'єкти підприємницької діяльності.

Не є платниками особливого податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з деривативами фізичні або юридичні особи - резиденти або нерезиденти (в тому числі їх відокремлені підрозділи), які проводять операції з відчуження акцій ощадних (депозитних) сертифікатів, акцій приватних акціонерних товариств, корпоративних прав в іншій, ніж цінні папери, формі, цінних паперів, корпоративних прав в іншій, ніж цінні папери, формі, емітованих нерезидентами.

{Пункт 212.1 статті 212 доповнено підпунктом 212.1.9 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

212.2. Замовники, за дорученням яких виробляються підакцизні товари (продукція) з давальницької сировини, сплачують податок виробнику.

212.3. Реєстрація осіб як платників податку.

212.3.1. Реєстрація в органах державної податкової служби як платника податку суб'єкта господарювання, що здійснює діяльність з виробництва підакцизних товарів (продукції) та/або імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється на підставі відомостей щодо видачі такому суб'єкту відповідної ліцензії.

Органи ліцензування, що уповноважені видавати ліцензії на зазначені види діяльності, зобов'язані надати органу державної податкової служби за місцезнаходженням юридичних осіб, місцем проживання фізичних осіб - підприємців інформацію про видані, переоформлені, призупинені або анульовані ліцензії у п'ятиденний строк з дня здійснення таких дій.

{Абзац другий підпункту 212.3.1 пункту 212.3 статті 212 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3609-VI від 07.07.2011}

212.3.2. Інші платники підлягають обов'язковій реєстрації як платники податку органами державної податкової служби за місцезнаходженням юридичних осіб, місцем проживання фізичних осіб - підприємців, не пізніше граничного терміну подання декларації акцизного податку за місяць, в якому розпочато господарську діяльність.

{Підпункт 212.3.2 пункту 212.3 статті 212 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3609-VI від 07.07.2011}

212.3.3. Особи, визначені в підпункті 212.1.9 пункту 212.1 цієї статті, не підлягають реєстрації як платники податку.

{Пункт 212.3 статті 212 доповнено підпунктом 212.3.3 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

Стаття 213. Об'єкти оподаткування

213.1. Об'єктами оподаткування є операції з:

213.1.1. реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції);

213.1.2. реалізації (передачі) підакцизних товарів (продукції) з метою власного споживання, промислової переробки, здійснення внесків до статутного капіталу, а також своїм працівникам;

213.1.3. ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію України;

213.1.4. реалізації конфіскованих підакцизних товарів (продукції), підакцизних товарів (продукції), визнаних безхазяйними, підакцизних товарів (продукції), за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання, та підакцизних товарів (продукції), що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави;

213.1.5. реалізації або передачі у володіння, користування чи розпорядження підакцизних товарів (продукції), що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законодавством, відповідно до пункту 213.3статті 213 цього Кодексу;

213.1.6. обсяги та вартість втрачених підакцизних товарів (продукції), що перевищують встановлені норми втрат з урахуванням пункту 214.6 статті 214 цього Кодексу;

213.1.7. операції з продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів, де відбувається перехід права власності на цінні папери, та операції з деривативами, крім операцій, що здійснюються на міжбанківському ринку деривативів.

Для цілей цього пункту під міжбанківським ринком деривативів розуміється сукупність відносин у сфері торгівлі деривативами між банками, між банками та їхніми клієнтами (у тому числі банками-нерезидентами), між банками і Національним банком України, а також Національним банком України і його клієнтами.

{Пункт 213.1 статті 213 доповнено підпунктом 213.1.7 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

213.2. Операції з підакцизними товарами, які не підлягають оподаткуванню:

213.2.1. вивезення (експорту) підакцизних товарів (продукції) платником податку за межі митної території України.

Товари (продукція) вважаються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України, якщо їх вивезення (експортування) засвідчене належно оформленою митною декларацією, у тому числі, якщо відвантаження відбулося у звітному періоді, а вивезення (експортування) - у наступному звітному періоді і на дату подання декларації з акцизного податку за звітний місяць наявна така митна декларація;

{Абзац другий підпункту 213.2.1 пункту 213.2 статті 213 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3609-VI від 07.07.2011}

213.2.2. ввезення на митну територію України раніше експортованих підакцизних товарів (продукції), у яких виявлено недоліки, що перешкоджають реалізації цих товарів на митній території країни імпортера, для їх повернення експортеру.

Такі підакцизні товари (продукція) ввозяться їх продавцем (експортером) без подальшої реалізації на митній території України;

213.2.3. операцій з державними та муніципальними цінними паперами, цінними паперами, гарантованими державою, та цінними паперами, емітованими Національним банком України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику, Державною іпотечною установою, та звичайними іпотечними облігаціями, емітованими фінансовою установою, більше ніж 50 відсотків корпоративних прав якої належать державі або державним банкам, інвестиційними сертифікатами, сертифікатами фондів операцій з нерухомістю, цільовими облігаціями підприємств, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва;

{Пункт 213.2 статті 213 доповнено підпунктом 213.2.3 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

213.2.4. операції між емітентом та платником податку з викупу та повторного продажу за грошові кошти, розміщення, погашення, конвертації емітентом цінних паперів власного випуску, операції щодо здійснення внеску до статутного капіталу, а також операції за участю векселедавця, заставодавця та іншої особи, що видала ордерний або борговий цінний папір, з видачі та погашення цих цінних паперів;

{Пункт 213.2 статті 213 доповнено підпунктом 213.2.4 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

213.2.5. операції емітента цінних паперів інститутів спільного інвестування відкритого типу, а саме операції з розміщення, погашення, викупу та повторного продажу;

{Пункт 213.2 статті 213 доповнено підпунктом 213.2.5 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

213.2.6. операції з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами, що здійснюються особою, яка провадить клірингову діяльність та виконує функцію центрального контрагента відповідно до вимог Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", та операцій з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами, які здійснюються особою, яка провадить клірингову діяльність, з метою забезпечення виконання зобов'язань перед учасниками клірингу;

{Пункт 213.2 статті 213 доповнено підпунктом 213.2.6 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

213.2.7. операції Національного банку України на позабіржовому ринку, пов'язані з виконанням ним своїх функцій.

{Пункт 213.2 статті 213 доповнено підпунктом 213.2.7 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

213.3. Операції з підакцизними товарами, які звільняються від оподаткування:

213.3.1. реалізації легкових автомобілів для інвалідів, у тому числі дітей-інвалідів, оплата вартості яких здійснюється за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, коштів фондів загальнообов'язкового державного страхування, а також легкових автомобілів спеціального призначення (швидка медична допомога та для потреб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах цивільного захисту, рятувальної справи, пожежної і техногенної безпеки), оплата вартості яких здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів;

{Підпункт 213.3.1 пункту 213.3 статті 213 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5083-VI від 05.07.2012}

213.3.2. ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію України, призначених для офіційного (службового) користування дипломатичними представництвами іноземних держав, консульськими установами іноземних держав та для особистого використання членами дипломатичних представництв іноземних держав, консульських установ іноземних держав виходячи з принципу взаємності стосовно кожної окремої держави.

У разі реалізації на митній території України підакцизних товарів (продукції), що були ввезені із звільненням від оподаткування відповідно до норм цього підпункту, податок сплачується особами, що реалізують або передають у володіння, користування чи розпорядження такі підакцизні товари (продукцію), не пізніше дати такої реалізації одночасно із сплатою податку на додану вартість за ставками, що діяли на момент подання митної декларації при ввезенні підакцизних товарів (продукції) на митну територію України;

213.3.3. ввезення підакцизних товарів (продукції) з-за меж митної території України на митну територію України, якщо при цьому згідно із законом не справляється податок на додану вартість у зв’язку з розміщенням товарів (продукції) у митних режимах: реімпорту, транзиту, тимчасового ввезення, митного складу, вільної митної зони, безмитної торгівлі, переробки на митній території, знищення або руйнування, відмови на користь держави. У разі порушення умов митних режимів, що передбачають повне або часткове звільнення від оподаткування, особа, відповідальна за дотримання режиму, зобов'язана обчислити та сплатити суму податкового зобов'язання. У разі коли в зазначених випадках митним законодавством України передбачається вимога щодо здійснення заходів гарантування, така вимога встановлюється і для цілей акцизного податку. Податок справляється, якщо в подальшому щодо таких товарів (продукції) виникають зобов'язання зі сплати податку на додану вартість;

{Підпункт 213.3.3 пункту 213.3 статті 213 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4915-VI від 07.06.2012}

213.3.4. безоплатної передачі для знищення підакцизних товарів (продукції), конфіскованих за рішенням суду та таких, що перейшли у власність держави внаслідок відмови власника, якщо вони не підлягають реалізації (продажу) в установленому законодавством порядку;

213.3.5. реалізації підакцизних товарів (продукції), крім нафтопродуктів, вироблених на митній території України, що використовуються як сировина для виробництва підакцизних товарів (продукції);

213.3.6. ввезення на митну територію України підакцизних товарів (продукції), що використовуються як сировина для виробництва підакцизних товарів (продукції), за умови подальшого виготовлення з такої сировини готової продукції на митній території України, з якої сплачується акцизний податок, або реалізації такої продукції (підакцизних товарів) на експорт, та пред'явлення митному органу ліцензії на право виробництва (крім виробництва нафтопродуктів);

ввезення на митну територію України тютюнової сировини тютюново-ферментаційними заводами, які здійснюють реалізацію ферментованої тютюнової сировини виробникам тютюнових виробів або на експорт, та реалізація ферментованої тютюнової сировини тютюново-ферментаційними заводами виробникам тютюнових виробів;

{Підпункт 213.3.6 пункту 213.3 статті 213 в редакції Закону № 5503-VI від 20.11.2012}

213.3.7. ввезення фізичними особами на митну територію України підакцизних товарів (продукції) в обсягах, що не перевищують норм безмитного ввезення, встановлених Митним кодексом України;

{Підпункт 213.3.7 пункту 213.3 статті 213 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4915-VI від 07.06.2012}

213.3.8. реалізації безпосередньо вітчизняними виробниками алкогольних напоїв і тютюнових виробів магазинам безмитної торгівлі. Підставою для звільнення від сплати податку продукції, яка призначена для реалізації магазинами безмитної торгівлі, є належно оформлена митна декларація, що оформляється під час відвантаження продукції від такого виробника;

213.3.9. ввезення на митну територію України підакцизних товарів (продукції) (крім алкогольних напоїв і тютюнових виробів) як міжнародної технічної допомоги, яка надається відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або як гуманітарної допомоги, наданої згідно з нормами Закону України "Про гуманітарну допомогу";

213.3.10. ввезення акредитованими державними випробувальними лабораторіями та/або суб'єктами господарювання, які мають ліцензії на виробництво тютюнових виробів, еталонних (моніторингових) чи тестових зразків тютюнових виробів (не призначених для продажу вроздріб) для проведення досліджень чи випробувань (калібрування лабораторного обладнання, проведення дегустацій, вивчення фізико-хімічних показників, дизайну);

213.3.11. реалізації скрапленого газу на спеціалізованих аукціонах для потреб населення у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 214. База оподаткування

214.1. У разі обчислення податку із застосуванням адвалорних ставок базою оподаткування є:

214.1.1. вартість реалізованого товару (продукції), виробленого на митній території України, за встановленими виробником максимальними роздрібними цінами без податку на додану вартість та з урахуванням акцизного податку;

214.1.2. вартість товарів (продукції), що ввозяться на митну територію України, за встановленими імпортером максимальними роздрібними цінами на товари (продукцію), які він імпортує, без податку на додану вартість та з урахуванням акцизного податку.

214.2. При визначенні бази оподаткування перерахунок іноземної валюти на національну валюту здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, встановленим Національним банком України, що діє на дату подання до митного органу митної декларації до митного оформлення.

214.3. Митна вартість товарів, що ввозяться на митну територію України, визначається відповідно до Митного кодексу України.

214.4. У разі обчислення податку із застосуванням специфічних ставок з вироблених на митній території України або ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції) базою оподаткування є їх величина, визначена в одиницях виміру ваги, об'єму, кількості товару (продукції), об'єму циліндрів двигуна автомобіля або в інших натуральних показниках.

214.5. У разі обчислення податку із застосуванням одночасно адвалорних та специфічних ставок податку базою оподаткування є база, визначена відповідно до пунктів 214.1 та 214.4 цієї статті.

214.6. У разі наявності наднормативних втрат спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв, допущених з вини виробника під час виробництва підакцизних товарів (продукції), базою оподаткування є вартість (кількість) цих товарів, які можна було б виробити з наднормативно втрачених товарів (продукції).

Норми втрат і виходу спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв затверджуються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

{Абзац другий пункту 214.6 статті 214 із змінами, внесеними згідно із Законом № 4834-VI від 24.05.2012}

214.7. При псуванні, знищенні, втраті підакцизних товарів (продукції), крім випадків, передбачених у пункті 216.3 статті 216 цього Кодексу, базою оподаткування є вартість та обсяги втрачених товарів (продукції), що перевищують встановлені норми втрат згідно з пунктом 214.6статті 214 цього Кодексу.

214.8. Базою оподаткування особливого податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з деривативами є договірна вартість цінних паперів або деривативів, визначена у первинних бухгалтерських документах за будь-якою операцією з продажу, обміну або інших способів їх відчуження.

{Статтю 214 доповнено пунктом 214.8 згідно із Законом № 5519-VI від 06.12.2012}

Стаття 215. Підакцизні товари та ставки податку

215.1. До підакцизних товарів належать:

спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво;

тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну;

нафтопродукти, скраплений газ;

автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли.

215.2. Ставки податку та перелік товарів, з яких справляється податок:

215.2.1. ставки податку встановлюються цією статтею і є єдиними на всій території України;

215.2.2. ставки податку встановлюються відповідно до визначень розділу I цього Кодексу:

адвалорні,

специфічні,

адвалорні та специфічні одночасно;

215.2.3. ставки акцизного податку на бензин моторний за кодами згідно з УКТ ЗЕД 2710 11 51 00, 2710 11 59 00, що містить тетраетилсвинець, збільшуються в 1,5 раза.

121. Мито в податковій системі України

Митний кодекс України визначає мито як загальнодержавний податок, встановлений Податковим та Митним кодексами України, який нараховується та сплачується відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Мито володіє певними особливостями.

По-перше, на відміну від податків, які визначаються як безумовні платежі, мито є умовним платежем, умовою виникнення обов’язку його сплати є переміщення через митний кордон товарів та інших предметів.

По друге, введення мита, на відміну від податків, може переслідувати не тільки фіскальні, але і економічні, політичні та інші цілі. На відміну від податків, політика в сфері митного обкладання спрямована на формування раціональної структури імпорту та експорту в умовах відсутності прямого втручання держави в регулювання цих процесів. Введення митаможе мати на меті здійснення економічного тиску на відповідні держави чи надання їм режиму найбільшого сприяння з політичних мотивів. Фіскальне значення мита може мати другорядне значення.

Якщо розглядати спільні ознаки мита з податками, то найбільш наближеним є даний платіж до непрямих податків, а саме акцизного податку. Мито, як і акцизний податок: 1.збільшує ціну реалізації товарів; 2. ставки і мита, і акцизного податку диференційовані за групами товарів. 3. Але сплачується мито тільки при переміщенні через митний кордон України, 4. перелік товарів, що підлягають митному обкладенню є набагато ширшим, ніж в акцизного податку. 5. контроль за правильністю та своєчасністю його сплати до бюджету здійснюють не податкові, а митні органи.

Виділяють наступні різновиди мита:вивізне, ввізне, сезонне, особливі види мита (спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне).

Платниками мита є:

1* особа, яка ввозить товари на митну територію України чи вивозить товари з митної території України;

2* особа, на адресу якої надходять товари, що переміщуються у міжнародних поштових або експрес-відправленнях, несупроводжуваному багажі, вантажних відправленнях;

3* особа, на яку покладається обов’язок дотримання вимог митних режимів, які передбачають звільнення від оподаткування митом, у разі порушення таких вимог;

4* особа, яка використовує товари, митне оформлення яких було здійснено з умовним звільненням від оподаткування, не за цільовим призначенням або всупереч умовам чи цілям такого звільнення, а також будь-які інші особи, які безпідставно використовують звільнення від оподаткування митом;

5* особа, яка реалізує або передає у володіння, користування чи розпорядження товари, що були випущені у вільний обіг на митній території України із звільненням від оподаткування митними платежами;

6* особа, яка реалізує товари, транспортні засоби.

Об’єктами оподаткування митом є:

1* товари, митна вартість яких перевищує еквівалент 100 євро, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі митної території України підприємствами;

2* товари, що ввозяться на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню митними платежами;

3* товари, транспортні засоби, що реалізуються.

Базою оподаткування митом товарів, що переміщуються через митний кордон України, є:

1* для товарів, на які законом встановлено адвалорні ставки мита, - митна вартість товарів;

2* для товарів, на які законом встановлено специфічні ставки мита, - кількість таких товарів у встановлених законом одиницях виміру.

В Україні застосовуються такі види ставок мита:

1* адвалорна – у відсотках до встановленої бази оподаткування;

2* специфічна – у грошовому розмірі на одиницю бази оподаткування;

3* комбінована, що складається з адвалорної та специфічної ставок мита.

Ставки мита визначаються Митним тарифом України і є диференційованими в залежності від товарної позиції, якій відповідає імпортований товар. Крім того, в залежності від країни походження товару, може бути застосована преференційна, пільгова чи повна ставка мита.

Датою виникнення податкових зобов’язань із сплати мита у разі ввезення товарів на митну територію України чи вивезення товарів з митної території України є дата подання митному органу митної декларації для митного оформлення або дата нарахування такого податкового зобов’язання митним органом.

Митні платежі нараховуються декларантом або іншими особами, на яких покладено обов’язок із сплати митних платежів, самостійно, крім випадків, коли такий обов’язок відповідно до законодавства України покладається на митні органи. Нарахування сум митних платежів здійснюється у валюті України.

При справлянні мита встановлена розгалужена система пільг. Пільги можуть надаватись у формі:

1* звільнення від сплати мита визначених категорій платників;

2* зменшення ставок мита;

3* повернення раніше сплачених сум мита;

4* звільнення від мита певних предметів.

У разі ввезення чи вивезення товарів суми митних платежів підлягають сплаті до Державного бюджету України платником податків до або на день подання митному органу митної декларації для митного оформлення, крім випадків, коли товари ввозяться на митну територію України із звільненням від оподаткування митними платежами. При розміщенні товарів на тимчасове зберігання митні платежі мають бути сплачені не пізніше дня закінчення строку тимчасового зберігання. При зміні митного режиму митні платежі мають бути сплачені не пізніше дня випуску товарів у наступному митному режимі.

Суми митних платежів підлягають сплаті до державного бюджету платником податків безпосередньо на єдиний казначейський рахунок. Мито сплачується в готівковій формі через касу митного органу чи фінансової установи або у безготівковій формі через фінансову установу. 122. Правова природа та особливості екологічного податку

Починаючи з 1 січня 2011 року, у зв’язку з набуттям чинності Податкового кодексу України, замість загальнодержавного збору за забруднення навколишнього природного середовища справляється екологічний податок.

Характерними особливостями цього податку є те, що з включенням в базу та об’єкт оподаткування обсягів та видів палива, реалізованого податковими агентами, він набув певних ознак непрямого оподаткування (акцизу*.

З іншого боку, в ньому також збережено принципові властивості природоресурсного платежу – збору за забруднення навколишнього природного середовища. Це, в свою чергу, не дозволяє розглядати його в якості різновиду “класичного” прямого чи непрямого податку.

Платники податку. Сплачується екологічний податок суб’єктами господарювання, юридичними особами, що не здійснюють господарську (підприємницьку* діяльність, бюджетними установами, громадськими та іншими підприємствами, установами та організаціями, постійними представництвами нерезидента, які під час провадження діяльності (на території України та в межах її континентального шельфу та виключної (морської* економічної зони* здійснюють:

- викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення;

- скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти;

- розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини;

- утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені*;

- тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк;

- викиди забруднюючих речовин в атмосферу пересувними джерелами забруднення незалежно від місця використання ними палива.

Платниками податку за викиди забруднюючих речовин в атмосферупересувними джерелами забруднення є також громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

Справляння екологічного податку за викиди забруднюючих речовин в атмосферу пересувними джерелами забруднення здійснюється через податкових агентів – суб’єктів господарювання, які:

1* здійснюють торгівлю на митній території України паливом власного виробництва та/або передають замовнику або за його дорученням іншій особі паливо, вироблене з давальницької сировини такого замовника;

2* здійснюють ввезення палива на митну територію України.

Екологічний податок сплачується платниками податку під час придбання палива, а податковими агентами, які реалізують паливо, цей податок утримується і сплачується до бюджету.

Обчислення екологічного податку проводиться податковими агентами самостійно. Тобто, платники податку, які здійснюють викиди забруднюючих речовин в атмосферу пересувними джерелами забруднення у разі використання ними палива, не складають та не подають звітів з цього податку.

Як і раніше (тобто при сплаті збору за забруднення навколишнього природного середовища*, платниками екологічного податку є також і суб’єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, зокрема сплачують єдиний податок та фіксований сільськогосподарський податок.

Не є платниками екологічного податку:

а* суб’єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені*, які:

- до останнього календарного дня (включно* звітного кварталу, у якому придбано джерело іонізуючого випромінювання, уклали договір щодоповернення відпрацьованого закритого джерела іонізуючого випромінювання за межі України до підприємства – виробника такого джерела;

- здійснюють поводження з радіоактивними відходами, що утворилися внаслідок Чорнобильської катастрофи, в частині діяльності, пов’язаної з такими відходами;

б* державні спеціалізовані підприємства з поводження з радіоактивними відходами, основною діяльністю яких є зберігання, переробка та захоронення тих радіоактивних відходів, що знаходяться у власності держави, а також дезактивація радіаційно-забруднених об’єктів за утворення та/або тимчасове зберігання радіоактивних відходів понад встановлений особливими умовами ліцензії строк;

в* суб’єкти господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю відходів як вторинної сировини, за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах суб’єкта господарювання.

Об’єктом та базою оподаткування екологічним податком є:

- обсяги та види забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря стаціонарними джерелами;

- обсяги та види забруднюючих речовин, що скидаються безпосередньо у водні об’єкти;

- обсяги та види (класи* відходів, що розміщуються у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах протягом звітного кварталу;

- обсяги та види палива, реалізованого податковими агентами;

- обсяги та категорія радіоактивних відходів, що утворюються внаслідок діяльності суб’єктів господарювання та/або тимчасово зберігаються їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк;

- обсяги електричної енергії, виробленої експлуатуючими організаціями ядерних установок (атомних електростанцій*.

Ставки податку за викиди та скиди забруднюючих речовин, а також за розміщення відходіввстановлено у гривнях за 1 тону забруднюючої речовини.

Ставки податкуза викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення, у разі використання палива, встановлено у гривнях за 1 тону реалізованого пального.

Ставки податкуза розміщення окремих видів надзвичайно небезпечних відходів встановлено у гривнях за одиницю, а саме:

- обладнання та приладів, що містять ртуть, елементи з іонізуючим випромінюванням;

- люмінесцентних ламп.

Слід зазначити, що за розміщення відходів на звалищах, які не забезпечують повного виключення забруднення атмосферного повітря або водних об’єктів, ставки податку збільшуються у 3 рази. Крім того, у разі розміщення відходів у навколишньому природному середовищі в межах населеного пункту або на відстані менш як 3 км від таких меж ставки податку також збільшуються у 3 рази.

Розміри ставок екологічного податку визначено у статтях 243-248 Податкового кодексу України. Однак відповідно до пункту 2 підрозділу 5 розділу ХХ “Перехідні положення” Податкового кодексу України зазначені ставки вводитимуться поступово. За податковими зобов’язаннями з екологічного податку, які виникли:

- з 1 січня 2011 року по 31 грудня 2012 року включно ставки податку становлять 50% від ставок, передбачених Податковим кодексом України;

- з 1 січня 2013 року до 31 грудня 2013 року включно – 75% від ставок, передбачених Податковим кодексом України;

- з 1 січня 2014 року – 100% від ставок, передбачених Податковим кодексом України.

Суми податку обчислюються платниками податку та податковими агентами самостійно щокварталу, без застосування принципу наростаючого підсумку, за формулами, закріпленими у статті 249 Податкового кодексу України. Податкові агенти, які здійснюють ввезення палива на митну територію України обчислюють суми податку на дату подання митної декларації для митного оформлення.

У разі якщо під час провадження господарської діяльності платником податку здійснюються різні види забруднення навколишнього природного середовища та/або забруднення різними видами забруднюючих речовин, такий платник зобов’язаний визначати суму податку окремо за кожним видом забруднення та/або за кожним видом забруднюючої речовини.

Базовий податковий (звітний* період дорівнює календарному кварталу. Платники податку та податкові агенти складають податкові декларації за встановленою формою та подають їх протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного* кварталу, до органів державної податкової служби та сплачують податок протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем граничного строку подання податкової декларації:

- за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення, скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти, розміщення протягом звітного кварталу відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об’єктах – за місцем розміщення стаціонарних джерел забруднення, спеціально відведених для цього місць чи об’єктів;

- за паливо, реалізоване податковими агентами, – за місцем знаходження пунктів продажу палива;

- за утворення радіоактивних відходів та їх тимчасове зберігання понад установлений особливими умовами ліцензії строк – за місцем перебування платника на податковому обліку в органах державної податкової служби.

Якщо місце подання податкових декларацій не збігається з місцем перебування платника на податковому обліку, до органу державної податкової служби, в якому такий платник перебуває на обліку, подаються протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного* періоду, копії відповідних податкових декларацій.

При наявності у платника податку кількох стаціонарних джерел забруднення або спеціально відведених для розміщення відходів місць чи об’єктів в межах кількох населених пунктів (сіл, селищ або міст* або за їх межами, то він зобов’язаний подати до відповідного органу державної податкової служби за місцем розташування стаціонарного джерела забруднення або спеціально відведених для розміщення відходів місць чи об’єктів податкову декларацію щодо кожного стаціонарного джерела забруднення або спеціально відведеного для розміщення відходів місця чи об’єкта окремо.

Суми податку, що справляється за викиди, скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів, перераховуються одним платіжним дорученням на рахунки, відкриті в територіальних органах Державної казначейської служби, які здійснюють розподіл цих коштів у співвідношенні, визначеному законом.

Платники податку, який справляється за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені* та/або тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк, перераховують суми податку до державного бюджету. За рішенням платника податку сума податку може сплачуватися щомісяця в розмірі 1/3 частини планового обсягу за квартал із перерахунком за результатами базового податкового (звітного* періоду.

Якщо платник податку з початку звітного року не планує здійснення викидів, скидів забруднюючих речовин, розміщення відходів, утворення радіоактивних відходів протягом звітного року, то він повинен повідомити про це відповідний податковий орган за місцем розташування джерел забруднення та скласти заяву про відсутність у нього у звітному році об’єкта обчислення екологічного податку. В іншому разі платник податку зобов’язаний подавати податкові декларації.

123. Поняття та правова природа зборів та інших обов’язкових платежів: поняття, види, особливості.

Ст.6.2 Збором (платою, внеском* є обов'язковий платіж: до від­повідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Аналізуючи справляння податків, необхідно враховувати, що вони є не єдиним джерелом доходів бюджету. Крім власне податків (яким належить провідна роль у формуванні бюджету*, іс­нують й інші види вилучень у бюджети: ліцензійні й реєстраційні збори тощо. Слід також враховувати, що юридичні та фізичні особи здійснюють обов'язкові відрахування в позабюджетні фонди, спла­чують інші обов'язкові платежі. Різноманіття форм платежів викликає необхідність визначити, що ж з них є безпосередньо податком, а що — неподатковими платежами. Таким чином, всюсистему платежів, які входять до податкової системи, можна розподілити на податки і збо­ри. Якщо до першої групи належать саме податки(податок на при­буток підприємств, плата за землю та ін.*, то друга група складається із зборів (збір за спеціальне використання води, збір за спеціальне використання лісових ресурсів та ін.*. Слід окремо зазначити, що відсутність єдиного підходу до роз­межування податкових зборів, їх класифікації створює труднощі, у тому числі й в аспекті характеристики нецільової природи податку.

Від правильного визначення місця кожного виду платежу в системі доходів публічних суб’єктів та, зокрема, в системі обов’язкових платежів, залежить порядок його встановлення та введення, підстави справляння та стягнення.

З цією метою необхідно провести чітку межу між окремими видами платежів, основою якої повинні стати не лише позиція законодавця, але і юридична природа та економічний зміст цих платежів. Як зазначає С.В. Разгулін, назва податкового платежу повинна законодавчо формулюватися на основі його сутності, а не навпаки[1].

Поняття збору використовується як родова конструкція до плати та внеску. Це дуже суперечлива та штучна позиція. По-перше, виникає питання щодо їх співвідношення. По-друге, якщо проаналізувати склад загальнодержавних та місцевих податків та зборів (статті 8-10 Податкового кодексу України*, то використовуєть­ся конструкція податку, збору, плати, мита. Тобто про внесок взагалі не йдеться, і в цьому сенсі ми стикаємося вже з колізією між окреми­ми статтями Загальної частини цього кодифікованого акту. По-третє,  із такої редакції ст. 6 залишається незрозумілим місце мита. Наявність навіть бланкетної норми до митного законодавства внесла б більшу визначеність у регулювання цих відносин.

Дуже часто як синоніми вживаються поняття «податок» і «збір». Дійсно, це дуже схожі категорії, але вони перебувають у певному співвідношенні. Тривалий час як певне родове визначення стосовно них використовувалось поняття обов'язкового платежу, яке розгляда­лося як родове, що охоплювало всю сукупність податків і зборів.

Природно податок та збір поєднує низка загальних рис:

а* обов'яз­ковість сплати податків і зборів;

б* надходження їх до відповідних бюджетів;

в* справляння на основі законодавчо закріпленої форми й порядку справляння;

г* примусовий характер вилучення у разі несплати в добровільному порядку;

ґ* здійс­нення контролю за їх справлянням спеціально уповноваженими конт­ролюючими органами;

д* безеквівалентний характер платежів.

Разом з тим, збори відрізняються від податків. Особливості зборів пов'язуються також із певними рисами, які відмежовують їх від податків:

1* за значенням (податки забезпечують до 80 % надходжень у до­хідну частину бюджету, збори значно менше*;

2* за метою (податки — задоволення загальносуспільного інтересу; збори — задоволення потреб чи витрат юридичних, фізичних осіб, а також певних потреб або витрат установ*;

3* за обставинами (за характером платежу* (податки — безумовні, індивідуально безвідплатні та нецільові платежі,  збір - виплачуються за певних умов, має цільовий характер або справляється у зв'язку з по­слугою, яка надається платникові державною установою, що реалізує державно-владні повноваження, тобто сплачують у зв'язку з наданням певних прав, послуг, або як відшкодування деяких видатків бюджету*;

4* за характером обов'язку (сплата податку пов'язана із реалізацією чітко вираженого обов'язку платни­ка; збір може характеризуються певною добровільністю дій*;

5* за періодичністю (сплата деяких зборів може мати разовий характер, тоді як сплата податків характеризується певною періодичністю*. Відмінності за періодичністю враховують: періодичність сплати (збори (мито* можуть справлятися як одноразова сплата, податки — певна періодична сплата*; періодичність дій (збори, мито прямо за­лежать від кількості дій, що породжують зобов'язання по сплаті, податки — не погоджуються з періодичністю дій, наприклад, періо­дичність сплати податку із власників нерухомого майна відмінного від земельної ділянки не пов'язується з характером використання такого майна*;

6* за відплатністю (яка характерна для мита та зборів, на відміну від по­датків*.

Чіткого законодавчого розмежування мита й збору в Україні на сьогодні немає. Раніше основним критерієм було надходження коштів: якщо до бюджету — мито, якщо на користь організації — збір. За сучасних умов акценти трохи змістилися: збір — платіж за володіння особливим правом; мито — плата за здійснення на користь платників юридично значущих дій при перетинанні митного кордону України.

При визначенні збору законодавець розглядає його як обов'язковий платіж, що справляється з платників зборів унаслідок вчинення на їхкористь юридично значущих дій.

Виділено і суб'єктний склад тих осіб, які мають вчиняти такі дії. До них віднесено: 1* державні органи; 2* ор­гани місцевого самоврядування; 3*уповноважені органи; 4* інші осіб.

124. ЗБІР ЗА ПЕРШУ РЕЄСТРАЦІЮ ТРАНСПОРТНОГО ЗАСОБУ

Платниками збору є юридичні та фізичні особи, які здійснюють першу реєстрацію в Україні транспортних засобів, які (відповідно до статті 232 ПКУ* є об’єктами оподаткування.

Встановлено, за яких умов фізичні і юридичні особи стають платниками збору, а саме при здійсненні першої реєстрації в Україні транспортних засобів. Відповідно до пп. 14.1.163 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України перша реєстрація транспортного засобу - це реєстрація транспортного засобу, яка здійснюється уповноваженими державними органами України щодо цього транспортного засобу в Україні вперше.

Платники даного збору – юридичні і фізичні особи – сплачують його при першій реєстрації в двох випадках: коли реєструють новий, тільки придбаний у продавця транспортний засіб, виготовлений в Україні, та при реєстрації транспортного засобу, завезеного з-за кордону – як нового, так і старого.

Об’єкти оподаткування збором –  Транспортні засоби, якими є:

1. колісні транспортні засоби, крім: а*  транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, що закріплені на праві оперативного управління за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, які повністю утримуються за рахунок бюджету, крім тих, що віднесені до транспортної групи, в порядку, визначеному головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, оборони і військового будівництва; б*  транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, що закріплені на праві оперативного управління за військовими формуваннями головного органу у системі центральних органів виконавчої влади у сфері охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, які повністю утримуються за рахунок бюджету, крім тих, що віднесені до транспортної групи, в порядку, визначеному таким головним органом; в*  транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, що закріпленіна праві оперативного управління за підрозділами служби цивільного захисту, які повністю утримуються за рахунок бюджету, крім тих, що віднесені до транспортної групи, в порядку, визначеному головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту населення; г*транспортних засобів вантажних, самохідних, що використовуються на заводах, складах, у портах та аеропортах для перевезення вантажів на короткі відстані, - товарна позиція 8709 згідно з УКТ ЗЕД; ґ* транспортних засобів швидкої медичної допомоги; д*  машин і механізмів длясільськогосподарських робіт - товарні позиції 8432 і 8433 згідно з УКТ ЗЕД; е*причепів (напівпричепів*; є* мопедів; ж* велосипедів;

2.   судна, зареєстровані у Державному судновому реєстрі України або у Судновій книзі України;

3.  літаки і вертольоти, зареєстровані у Державному реєстрі цивільних повітряних суден України або у Реєстрі державних повітряних суден України, крім: а* літаків і вертольотів Збройних Сил України; б*  літаків і вертольотів головного органу у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту населення, а також органів управління та сил цивільного захисту, що виконують завдання цивільного захисту.

База оподаткуваннявизначається окремо для кожного транспортного засобу:

Аналізуючи ставки збору за першу реєстрацію колісних транспортних засобів, необхідно врахувати, що даний збір не є головним джерелом доходів бюджету, а є одним із видів поповнення державної казни. Передбачено встановлення наступних ставок збору:

1* для легкових авто (крім електромобілів*: залежно від об'єму циліндра двигуна

2* для легкових автомобілів, обладнаних електродвигуном, – 0,58 грн. за 1 кВт потужності двигуна;

3* для мотоциклів з двигуном об’ємом до 500 см3 збір – 3,53 грн. за 100 см3; від 501 до 800 см3 включно – 5,88 грн. за 100 см3; понад 800 см3 – 11,75 грн. за 100 см3;

4* для автобусів, у тому числі мікроавтобусів, – 5,88 грн. за 100 см3 об’єму циліндрів двигуна;

5* для тракторів – 2,93 грн. за 100 см3 об’єму циліндрів двигуна;

6* для вантажних та вантажопасажирських автомобілів з двигуном об’ємом до 8200 см3 – 17,63 грн. за 100 см3; від 8201 до 15 000 см3 – 23,50 грн. за 100 см3; понад 15000 см3 – 29,38 грн. за 100 см3;

7* для сідельних тягачів – 17,63 грн. за 100 см3 об’єму циліндрів двигуна;

8* для автомобілів спеціального призначення 5,88 грн. за 100 см3 циліндрів двигуна

9* для інших колісних транспортних засобів, які не включені у вище зазначені групи – 5,40 грн. за 100 см3 циліндрів двигуна;

9* для суден, оснащених стаціонарним або підвісним двигуном потужністю до 55 кВт включно, – 2,93 грн., а понад 55 кВт – 3,53 грн. за 1 кВт потужності двигуна;

10* для суден, не оснащених двигуном – 8,22грн. за 100 см довжини корпусу судна, якщо така довжина не перевищує 7,5 метрів, та 16,45 грн. за 100 см, якщо довжина судна перевищує зазначений розмір;

11* для літаків і вертольотів – 1,18 грн. за кожен кілограм максимальної злітної маси.

Зазначені ставки збору за першу реєстрацію транспортного засобу не є постійними. Прикінцевими положеннями Податкового кодексу Українипередбачено обов’язок Кабінету Міністрів України щорічно до 1 червня вносити до Верховної Ради України проект закону про внесення змін до цього Кодексу щодо ставок даного збору, з урахуванням індексів споживчих цін та індексів цін виробників промислової продукції.

Залежно від того, який транспортний засіб реєструється (новий чи використовуваний*, при розрахунку збору застосовуються коефіцієнтивизначені статтею 234 Податкового кодексу України:

1* для нових транспортних засобів (щодо яких немає актів державної реєстрації уповноважених органів, у тому числі іноземних, які дають право на їх експлуатацію* – 1;

2* для транспортних засобів, які використовувалися до 8 років (крім електромобілів та тракторів* – 2;

3* для суден, літаків і вертольотів, які використовувалися понад 8 років – 3;

4* для колісних транспортних засобів, які використовувалися понад 8 років (крім електромобілів та тракторів* – 40.

Сума збору обчислюється щодо кожного транспортного засобу як добуток відповідної бази оподаткування, ставки збору та відповідного коефіцієнта.

Від сплати збору звільняються:

- легкові автомобілі для інвалідів з об’ємом циліндрів двигуна до 1500 см3, що придбані за рахунок коштів державного чи місцевих бюджетів та/або безоплатно передані інвалідам відповідно до законодавства України;

- транспортні засоби будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, дитячих будинків-інтернатів, пансіонатів для ветеранів війни і праці, геріатричних пансіонатів, реабілітаційних установ для інвалідів та дітей-інвалідів, що фінансуються з державного та місцевого бюджетів.

Проте у разі відчуження вищезазначених транспортних засобів особи, які отримали їх у власність, зобов’язані сплатити збір за ставками, у порядку та на умовах, передбачених Податковим кодексом України.

Збір сплачується перед проведенням першої реєстрації в Україні транспортних засобів за місцем реєстрації транспортних засобів за ставками, які діють на день сплати.

Базовий податковий (звітний* період дорівнює календарному року.

Платники збору зобов’язані при першій реєстрації в Україні пред’являти квитанції або платіжні доручення про сплату збору з відміткою банку про дату виконання платіжного доручення, а платники, звільнені від сплати збору, – відповідний документ, що дає право на користування такими пільгами. При відсутності зазначених документів реєстрація не проводиться.

положенням статті 239 Податкового кодексу України, яким встановлено обов’язок юридичних осіб в десятиденний строк після першої реєстрації в Україні транспортних засобів подавати відповідному органу державної податкової служби за місцем свого знаходження та за місцем реєстрації транспортного засобу розрахунок суми збору за такі транспортні засоби за формою, затвердженою центральним контролюючим органом, з додаванням копій реєстраційних документів, завірених органами, які провадили таку реєстрацію. 

Центральні органи виконавчої влади, що забезпечують здійснення обліку та реєстрації транспортних засобів, зобов’язані повідомити центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, про зареєстровані транспортні засоби, а також про осіб, на яких вони зареєстровані, а також зняті з реєстрації такі транспортні засоби.

125. ЗБІР У ВИГЛЯДІ ЦІЛЬОВОЇ НАДБАВКИ ДО ДІЮЧОГО ТАРИФУ НА ЕЛЕКТРИЧНУ І ТЕПЛОВУ ЕНЕРГІЮ,  КРІМ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ, ВИРОБЛЕНОЇ КВАЛІФІКОВАНИМИ  КОГЕНЕРАЦІЙНИМИ УСТАНОВКАМИ та  ЗБІР У ВИГЛЯДІ ЦІЛЬОВОЇ НАДБАВКИ  ДО ДІЮЧОГО ТАРИФУ НА ПРИРОДНИЙ ГАЗ  ДЛЯ СПОЖИВАЧІВ УСІХ ФОРМ ВЛАСНОСТІ

Платниками збору є:

-  оптовий постачальник електричної енергії

- тавиробники електричної енергії, які мають ліцензію на право  здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної  енергії і продають її поза оптовим ринком електричної енергії, та теплової енергії (далі − юридичні особи*.

Тобто, платниками цього збору є оптовий постачальник електричної енергії ДП «Енергоринок», та юридичні особи – виробники електричної енергії, що мають ліцензію на право здійснення підприємницької діяльності з виробництва електричної енергії і продають її поза оптовим ринком електроенергії, та виробники теплової енергії.

Об’єктом оподаткування збором є:

а* для оптового постачальника електричної енергії – вартість відпущеної електричної енергії без урахування податку на додану вартість;

б* для юридичних осіб – вартість відпущеної електричної енергії, що продається поза оптовим ринком електричної енергії, зменшена на вартість електричної енергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками та/або з відновлюваних джерел енергії, а для гідроенергії – виключно у частині виробленої малими гідроелектростанціями без урахування податку на додану вартість.

Ставка збору становить 3 відсотки від вартості фактично відпущеної платником збору електричної енергії без урахування податку на додану вартість.

Базовий податковий (звітний* період для збору дорівнює календарному місяцю.

Податкове зобов’язання із збору за базовий податковий (звітний* період визначається виходячи з ставки збору і вартості фактично відпущеної електричної енергії, яка є об’єктом оподаткування.

Нарахування податкового зобов’язання проводиться платниками збору у Податковій декларації зі збору у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну і теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками.

Податкові декларації збору подаються платниками збору органам державної податкової служби у строки, визначені для місячного податкового (звітного*періоду, за місцем податкової реєстрації.

Платники збору самостійно нараховують, подають декларацію за місцем податкової реєстрації та сплачують податкові зобов’язання у строки, визначені для місячного податкового (звітного* періоду, за місцем податкової реєстрації. Тобто, податкові декларації зі збору подаються протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового* місяця, а сума збору, задекларована платником, сплачується таким платником протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем граничного строку подання податкової декларації.

Контроль за цільовим використанням таких коштів здійснює національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики.

Юридичні особи – виробники електричної енергії на малих гідроелектростанціях спрямовують кошти у розмірі збору на будівництво нових та реконструкцію і модернізацію діючих малих гідроелектростанцій. Контроль за цільовим використанням таких коштів здійснює Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики.