39. Громадянське суспільство як суб’єкт фінансового права.

Так, у пункті 1 статті 13 Конституції України, у якому зафіксовані природні об’єкти права власності українського народу, зазначається: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші мінеральні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської* економічної зони є об’єктами права власності Українського народу (виділено мною. – Г.Р.*. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією» (виділено мною. – Г.Р.*. Про бюджетні кошти держави тут і не згадується, ніби у них дійсно відмінна від природних об’єктів права власності українського народу правова природа.

Офіційну відповідь на це питання, на нашу думку, можна знайти у статті 95 Конституції України, пункт 1 якої гласить: «Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства (виділено мною. – Г.Р.* між громадянами  і територіальними громадами». Категорії власність Українського народу і суспільне багатство є синонімами, що свідчить про ідентичну правову природу відповідних суспільних феноменів, відображених у зазначених категоріях. Проте юридичний режим природних об’єктів права власності Українського народу та права суспільної власності на бюджетні кошти, як переконує системний аналіз Конституції України та іншого чинного законодавства України, є неідентичним, а щодо останнього навіть суперечливим.

Зокрема, спираючись на пункт 7 частини 1 статті 92 Конституції держави, який гласить, що «правовий режим власності» «визначається» «виключно законами України», вітчизняний законодавець право державної власності на грошові кошти, які належать державі Україна, закріпив у статті 326 Цивільного кодексу України. Цим самим він уможливив застосування до публічних фінансових ресурсів цивілістичних доктринальних підходів, що є, на нашу думку, методологічно і теоретично хибним, а практично небезпечним.

Один з провідних вітчизняних теоретиків-цивілістів Я.М.Шевченко у коментарі до статті 326 ЦК України резонно зауважує: «Належність майна невід’ємно пов’язана з його здійсненням, яке відображено у ст. 319 ЦК. Це правило стосується і права державної власності. Зміст права державної власності складають правомочності володіння, користування і розпорядження, які здійснюють відповідні органи державної влади». Чи наділена в дійсності держава в особі відповідних органів такими повноваженнями щодо коштів Державного бюджету? Деякі теоретики юристи-фінансисти відповідають на дане питання ствердно.

Наприклад, М.В.Карасьова правомочність володіння держави коштами Державного бюджету  вбачає у змісті статей 215 та 244 Бюджетного кодексу Російської Федерації. З аналізу цих статей випливає, як зазначає вона, що Російська Федерація в особі Федерального казначейства є володільцем федеральних бюджетних  засобів.

В Конституції України права природа та юридичний режим власності на кошти Державного бюджету визначені незрівнянно адекватніше, точніше, на нашу думку, ніж це зроблено у Конституції РФ. Зокрема, у статті 95 Конституції України зазначено: “Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства (виділено мною. – Г.Р.* між громадянами і територіальними громадами. Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків” (виділено мною. – Г.Р.*. Як бачимо, для позначення правової природи і юридичного режиму права власності на кошти Державного бюджету України вжито категорію суспільного багатства, що дуже чітко й однозначно вказує на суворо цільове призначення зазначеного грошового фонду. По-друге, держава у цій конструкції зобов’язана особа, управомочена здійснювати лише передбачені суспільством дії. Тобто, вона не є реальним власником державного бюджету України, а тільки від імені істинного власника – суспільства – здійснює його права “лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

Таким чином, розкривати правову природу та юридичний  режим коштів Державного бюджету через цивілістичні доктринальні підходи та категорійно-понятійний апарат науки цивільного права, на нашу думку, методологічно хибно. Держава, здійснюючи від імені суспільства право власності  на кошти Державного бюджету, завжди повинна діяти виключно в публічному інтересі, тому процедура здійснення нею цього права завжди повинна бути строго  визначена об’єктивним правом. Іншими словами, якщо об’єктивне право регулює право приватної власності шляхом встановлення тих дій, які власник здійснюватиме не вправі, то суб’єктивне  право публічної власності - це  завжди суворо  визначена відповідним законом можливість діяльності по задоволенню публічних інтересів.

конструкція “суспільне багатство” є встановленою у Конституції України мірою необхідної поведінки держави з приводу публічних фінансів.

конструкція “суспільне багатство” є визначеною у Конституції України мірою свободи контрагентів держави у податкових правовідносинах. Та частина їх приватної власності, на яку не поширюється правовий режим “суспільного багатства”, апріорі неподільно і повністю перебуває у їх приватній власності і відносно неї вони вправі застосовувати на власний розсуд весь набір правомочностей власника. На іншу ж частку власності контрагентів держави у податкових правовідносинах, на яку у належній правовій формі поширюється юридичний режим “суспільного багатства”, її виробники можуть претендувати поряд з іншими членами суспільства уже не як приватні власники, а лише як споживачі суспільних благ.

Але й у держави, згідно Конституції України, не виникає право власності на створене таким чином суспільне багатство – вона від імені суспільства тільки здійснює управління та розпорядження ним. Більше того, як однозначно випливає зі статті 95 Конституції України, держава у юридичній конструкції “суспільне багатство” є зобов’язаною стороною, управомоченою здійснювати тільки передбачені суспільством дії. Тобто, за нині чинною Конституцією України українська держава не є реальним власником Державного бюджету України, а лише від імені істинного власника – українського суспільства – здійснює його права “лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України”.

40. Територіальна громада та органи місцевого самоврядування як суб’єкти фінансового права. Конституції України, статті 140, Бюджетного Кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування є суб’єктами фінансового права.

Адміністративно-територіальні утворення реалізують свою правосуб’єктність через органи державної влади або органи місцевого самоврядування, які діють в межах компетенції встановленої відповідним нормативно-правовим актом. Адміністративно-територіальні утворення реалізують свою правосуб’єктність у таких випадках:

-  встановлення та справляння місцевих податків та зборів;

-  формування та виконання місцевих бюджетів;

-  організації випуску, розміщення та обслуговування місцевих позичок.

Органи місцевого самоврядування наділені такими рисами правосуб’єктності:

1. можуть відповідати за належне здійснення своїх повноважень перед територіальними громадами;

2. діяльність, яка має владний характер;

3. є самостійними у межах своїх повноважень, але діють відповідно до нормативно-правових актів;

4. наділені відносною самостійністю, тісно пов’язані з державними органами, наділені окремими повноваженнями для здійснення фінансових повноважень.

Фінансовою основою діяльності органу самоорганізації насе­лення є: - кошти відповідного місцевого бюджету, які надаються йому сільською, селищною, міською, районною у місті (у разі її ство­рення* радою для здійснення наданих органу самоорганізації населення повноважень; - добровільні внески фізичних і юридичних осіб; - інші надходження, не заборонені законодавством. Орган самоорганізації населення самостійно використовує фінансові ресурси, отримані з місцевого бюджету, на цілі та в межах, визначених відповідною радою.

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про місцеве самовряду­вання в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР, виключ­но до компетенції сільських, селищних, міських рад належать питання: • затвердження програм соціально-економічного та куль­турного розвитку відповідних адміністративно-тери­торіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування; • затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету; • встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ста­вок у межах, визначених законом; • утворення цільових фондів, затвердження положень про ці фонди; • прийняття рішень щодо випуску місцевих позик; • прийняття рішень щодо отримання позик з інших місце­вих бюджетів та джерел, а також щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету;

Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено повноваження виконавчих органів сільських, селищ­них, міських рад у фінансових правовідносинах. Так, до влас­них (самоврядних* повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: • складання проекту місцевого бюджету, подання його на затвердження відповідної ради, забезпечення виконання бюджету;  • щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і ре­зультати виконання бюджету; • підготовка і подання відповідно до районних, обласних рад необхідних фінансових показників і пропозицій щодо складання проектів районних і обласних бюджетів; • встановлення в порядку і межах, визначених законо­давством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємс­твами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; • встановлення за узгодженим рішенням відповідних рад порядку використання коштів та іншого майна, що пере­бувають у спільній власності територіальних громад;  блаблабла)

До делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері фінансів належать: • здійснення відповідно до закону контролю за дотриманням зобов'язань щодо платежів до місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях, незалежно від форм влас­ності; • здійснення відповідно до закону контролю за дотриман­ням цін і тарифів; • сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на від­повідній території.

До повноважень районних у містах рад та їх виконавчих ор­ганів у сфері фінансових правовідносин, передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», належать: • формування, затвердження, виконання відповідних бюд­жетів та контроль їх виконання; • управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності тери­торіальних громад районів у містах.

Крім зазначених повноважень, обласні ради делегують облас­ним державним адміністраціям такі повноваження: • визначення відповідно до закону розміру відрахувань під­приємствами, установами та організаціями, що надходять на розвиток шляхів загального користування в області; • погодження у випадках, передбачених законом, з від­повідними сільськими, селищними, міськими радами пи­тань щодо розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища.