3. Юридичні особи як суб’єкти міжнародного приватного права

Сучасні умови господарювання дозволяють підприємницькій організації розширити територію своєї діяльності. Фактично вона засновується за одним законодавством. Втім здійснювати діяльність організація може не лише в країні заснування, але й за її межами, в інших країнах, де автоматично визнається її особистий статут (у зв’язку з цим прийнято говорити про екстериторіальність особистого статуту організації). Особистий статут (закон) організації означає її правове положення (правовий статус) і визначається за її національністю.

Національність юридичної особи – це умовна категорія, яка позначає належність юридичної особи до конкретної держави. Саме національність організації дозволяє визначитися з питаннями щодо її правового положення (статусу), тобто є вона юридич-

ною особою чи ні, які в неї порядок заснування та організаційна структура, вид (об’єм) правоздатності, підстави та порядок реорганізації й ліквідації.

В міжнародному приватному праві немає єдиного підходу щодо визначення національності, й, відповідно, особистого статуту юридичної особи. Класична доктрина виділяє декілька критеріїв, за якими встановлюється національність юридичної особи. Найбільш відомими є:

1) критерій місця заснування (принцип інкорпорації) – національність юридичної особи визначається згідно з правом держави, на території якої вона заснована;

Цей критерій визнають найбільш поширеним у правових системах . Він є більш характерним для країн загального права;

2) критерій місця знаходження (принцип осілості) – національність юридичної особи визначається за місцем знаходження її виконавчого органу.

Такий критерій визнається в правових системах континентального права (Франція, Австрія, Швейцарія та ін.);

3) критерій місця здійснення діяльності (центр експлуатації) – національність юридичної особи визначається за місцем здійснення діяльності.

Такий підхід зустрічається, наприклад, в законодавстві Італії. Однак наведені вище критерії хоча і є доволі чіткими, але водночас вони є формальними. Практиці відомі випадки, коли ці критерії визначення належності юридичної особи не давали змогу досягнення конкретної мети, тому що вони не дозволяли побачити належність капіталу юридичної особи. Відомо, що як в Першу світову війну, так і в період Другої світової війни в практиці Великобританії та США при визначенні особистого закону юридичної особи («ворожої юридичної особи») виходили з принципу контролю, що дозволяв вста-

новити, хто дійсно контролює відповідну юридичну особу у зв’язку з належністю капіталу, або управління юридичною особою1.

Як в теорії, так і в законотворчості є певні зміни щодо врахування національності юридичної особи. М. М. Богуславський звертає увагу на те, що останніми роками в західній спеціальній літературі все частіше відділяється національна належність юридичної особи від особистого статусу юридичної особи. Більше того, пропонується при

вирішенні колізійних питань щодо юридичної особи не звертатися до категорії особистого статусу. З’являється й така законодавча практика Законодавець може вводити в законодавство різні критерії залежно від відносин, що регулюються, та мети, яка ним ставиться.

Такий підхід вже є характерним також для законодавства України. Наприклад, вперше закріплюється особистий закон юридичної особи в ст. 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» , де фактично збіглись два перших критерії. Закон юридичної особи визначається за правом держави місцезнаходження юридичної особи. Місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. Водночас «за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи» (тобто використано другий критерій). Особистим законом юридичної особи визначається цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи (ст. 27 вказаного Закону). Інакше визначається особистий закон у разі об’єднання осіб без

статусу юридичної особи. Відповідно до положень ст. 27 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, в якій така організація створена, вважається право цієї держави. Якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб,

якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин.

Іноземні юридичні особи в Україні. Іноземними є юридичні особи, які створені за законодавством іншим ніж законодавство України і мають місце знаходження за межами України.

Вид режиму, який встановлюється в Україні для іноземних юридичних осіб прямо визначається з самої ст. 29 спеціального Закону України «Про міжнародне приватне право», яка має назву «Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні»

В ній передбачено: «підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних

осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України». Ця норма є підставою для висновку, що іноземна юридична особа може мати такі самі права, як і українська юридична особа. Водночас закон допускає можливість виключення з національного режиму, якщо інше буде встановлено законом. Тобто законодавство

України може встановлювати певні обмеження щодо прав іноземних юридичних осіб. Фактично наведена норма продубльована й щодо здійснення господарської діяльності в ч. 2 ст. 129 ГК України: «Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями,

передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України» . Наприклад, для іноземних юридичних осіб встановлені обмеження щодо заснування телерадіоорганізацій як суб’єктів господарювання в Україні у ч. 2 ст. 12 Закону України «Про телебачен-

ня і радіомовлення» від 21 грудня 1993 року , інформаційних агенств у ст. 9 Закону України «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 року [13]. Іноземні юридичні особи можуть бути лише співзасновниками телерадіоорганізацій та інформаційних агенств при умові, що дотримуються встановлені законодавством розміри часток у

статутних капіталах створюваних організацій.

4. Представництва іноземних юридичних осіб. Іноземні юридичні особи здійснюють в Україні господарську діяльність через відповідні відокремлені підрозділи – філії, відділення, представництва, дочірні компанії, що створюються ними за законодавством України. Їх слід зареєструвати.

Порядок цієї реєстрації може бути різним залежно від виду суб’єкта, що реєструється та (2) від виду майбутньої діяльності. Міністерство економіки України реєструє підрозділи іноземних юридичних осіб відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні від 18 січня 1996 року.

Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно подати:

- заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі;

- виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб’єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору;

довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця;

- довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності.

Всі ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах України.

Свідоцтво про реєстрацію представництва видається після подання документів, але не пізніше ніж через 60 робочих днів з моменту сплати державного збору. Представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності в Україні вважається відкритим з дати ре-

єстрації.

Відмова у реєстрації представництва або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк може бути оскаржено в суді.

Представництво суб'єкта господарської діяльності не є юридичною особою і не здійснює самостійно господарської діяльності.

Воно діє від імені і за дорученням іноземного суб'єкта господарської діяльності, зазначеного у свідоцтві про реєстрацію, і виконує свої функції згідно із законодавством України.

Для здійснення на території України законної господарської діяльності цим відокремленим підрозділам слід набути статусу постійного представництва. Для цього потрібно стати на облік у податковому органі за своїм місцезнаходженням. Постійні представництва – це представництва нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється господарська діяльність нерезидента на території України і які відповідно до чинного законодавства України сплачують відповідні податки і збори (обов’язкові платежі).

У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб’єкта господарювання неплатоспроможним або банкрутом, представництво іноземної юридичної особи на території України зобов’язане повідомити про це центральний ор-

ган виконавчої влади з питань економічної політики у семиденний строк.

Діяльність представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності припиняється:

– у разі ліквідації іноземного суб’єкта господарської діяльності,

який має своє представництво в Україні;

у разі припинення дії угоди з іноземною державою, якщо представництво відкрито на підставі такої угоди і це прямо передбачено положеннями угоди;

– за рішенням іноземного суб’єкта господарської діяльності, який відкрив представництво;

– у разі невиконання іноземним суб’єктом господарської діяльності або представництвом вимог законодавства України діяльність представництва припиняється в судовому порядку.

У разі припинення діяльності представництва іноземного

суб'єкта господарської діяльності приймається рішення про скасування запису в Реєстрі представництв та вилучення Свідоцтва, про що повідомляється представництву у письмовій формі.

Особливий порядок встановлено для філій та представництв іноземних банків – вони потребують акредитації, яку здійснює Національний банк України відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» .

Діяльність іноземної юридичної особи. Іноземна юридична особа має право здійснювати інвестиційну діяльність. Порядок інвестування визначено законами України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року [16] та «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року .