39. Процес пізнання за Кантом.

Кант проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед – розумової) активності. Вперше у філософії розглядалась не структура пізнаваної субстанції, а специфіка суб’єкта, який пізнається. Кант робить гносеологію основною філософією, предметом якої є не природа, світ, а пізнавальна діяльність суб’єкта, а також утвердження законів людського розуму і його меж. Він називає свою філософію трансцендентальною, а метод – критичним. Кант змінює своє уявлення про співвідношення раціонального й емпіричного у пізнанні.

Кант вважав, що відчуття, і розум важливі у пізнанні світу. Він стверджує, що знання про світ одержуємо зі свого чуттєвого досвіду, але й людський розум має певні властивості, які визначають наше світосприйняття. У нашому розумі закладені певні можливості, і саме вони впливають на весь наш досвід. Незалежно від того, що ми бачимо, ми сприймаємо усі явища у просторі і часі. Кант називав час та простір двома формами людського світобачення. Цьому присвячується праця І.Канта «Критика чистого розуму». Кант запровадив розмежування на "речі у собі", тобто те, що нам належить пізнати, він їх називає ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нерозкритими і «речі для нас» – те, що вже ми пізнали, які існують у свідомості суб’єкта, називаються феноменами (ті, що являються). Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду..

Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку(глузду) та розуму. В процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Це означає, що наукове знання можна мислити як синтез відчуття і розсудку.

40.Суб’єктивний ідеалізм й. Фіхте.

Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість. «Я» – це єдина реальність, всемогутня творча сила, що зрештою співпадає із самосвідомістю всього людства. «Я» за Фіхте – це все, що може мислитися. «Я» – абсолютна творча засада, що покладає основу всього сущого й самого «Я» як «не Я». «Я» трактується двояко: 1) «Я», яке людина відкриває в акті самосвідомості, тобто «індивідуальне або емпіричне Я»; 2) «Я» як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна нашій свідомості, це «абсолютне Я».

Три положення є основним у філософії Фіхте: «Я покладає Я» (самотворення, самоствердження); «Я покладає не – Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе, тобто суб’єкт і об’єкт взаємовідносини між ними.

Діяльність «Я» відбувається як рух від початкового самоствердження «Я» до протилежності «не-Я», а від нього до сутності, яка є єдністю, синтезом перших двох і «Я», і «не-Я».

41. Філософська система і метод Гегеля.

Гегель розробив теорію діалектики і діалектичного методу мислення і світорозуміння. весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді руху, змін, перетворень, розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив ідеалістично. Незалежно від нас існує абсолютний Дух, Ідея, як самостійна, духовна субстанція світу. Абсолютна ідея у Гегеля – це чиста думка, яка мислить саму себе. Ця Абсолютна ідея чи розум постійно розвивається, породжуючи спочатку природу, породжуючи суб’єктивний дух – людину, через розвиток людської історії. Абсолютна ідея приходить до абсолютного самопізнання у духовній культурі людства – мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Саме у філософії здійснюється зустріч індивідуального людського розуму із всесвітнім Божественним розумом.

Свій метод Гегель називає діалектичним. Будь-який розвиток відбувається за певною формою – тріадою. Тезис (утвердження), антитезис (заперечення цього твердження) і синтез (заперечення).