4.Ведучий. Відкриваємо четверту сторінку: «т.Г.Шевченко – борець за волю народу».

1.Ведучий. За бунтарські вірші 33-річного Тараса забрали в солдати. Він малює і пише таємно, а його гнівні вірші несли панам страх. Незважаючина заборону, Шевченко вірші і в солдатах:

«Та малює й пише

Він таємно там…

Гнівні його вірші

Страх несли панам».

2.Ведучий. Не звертаючи уваги на заборону, Г.Г. Шевченко писав вірші і ховав їх у чоботях. Поет писав:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

3.Ведучий. Коли Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він тужив за Україною, і це можна простежити в його віршах.

8.Учень. Садок вишневий коло хати,  Хрущі над вишнями гудуть,  Плугатарі з плугами йдуть,  Співають ідучи дівчата,  А матері вечерять ждуть.  Сем'я вечеря коло хати,  Вечірня зіронька встає.  Дочка вечерять подає,  А мати хоче научати,  Так соловейко не дає.  Поклала мати коло хати  Маленьких діточок своїх;  Сама заснула коло їх.  Затихло все, тілько дівчата  Та соловейко не затих.

4.Ведучий. Сум за рідною природою, за рідним краєм звучить і в віршах Тараса. Він при­зиває український народ на боротьбу за волю та краще життя. Доля України завжди непокоїла Кобзаря. Шевченко вірив в краще майбутнє свого краю.

9.Учень .І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.

1. Ведучий. Відкриваємо п’яту сторінку: «Ми тебе не забудем, Тарасе!».

2.Ведучий. 9 березня 1861 р. Т.Г. Шевченко виповнилося 47 років. Прийшло багато святкових телеграм, поздоровлень. Поздоровити поета, який лежав тяжко хворий, прийшли і друзі. А 10 бе­резня водяна пухлина підступила під серце, дійшла до легенів. Поета не стало. Всього 17 місяців після останньої мандрівки в Україну про­жив Шевченко в Петербурзі. Важка хвороба при­кувала його до ліжка, в маленькій кімнаті при Академії мистецтв, де він жив.

3.Ведучий.  Шевченко все сподівався, що пе­реїзд в Україну з гарним кліматом поверне йому здоров’я. Але хвороба ускладнилася. Перед смер­тю Тарас Григорович написав вірш «Что ж не по­ра ли понемногу». Це був останній його вірш.

Поховали поета на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі пам’ятали заповіт поета.

10.Учень. Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отоді я І лани і гори — Все покину і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Не злим тихим словом.

4.Ведучий. У травні 1861 р. труну з тілом Кобзаря було перевезено з Україну. 8 травня його привезли в Канів і похоронили на високій Черне­чий горі, поблизу того міста, де Тарас Григорович хотів побудувати собі дім.

11.Учень.  Уклін тобі, Тарасе,  Великий наш пророче,  Для тебе вірно б'ється -                 Те серденько дитяче. За тебе вічно б'ється,  За твої заповіти,  Чого батьки не зможуть,  Те сповнять їхні діти.

Вчитель. Ось і перегорнули ми останню сторінку життя і творчості Т.Г.Шевченка..

Минають віки, стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка — живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу. І серед них — найперший і найголовніший:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.