3. Засоби державного регулювання господарських відносин

Відповідно до ч.1 ст.8 ГК України держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших від-носин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган дер-жавної влади або орган місцевого самоврядування є суб’єктом, наділе-ним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільо-вих економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання гос-подарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання (ч. 2 ст. 12 ГК України) є:

1. Державне замовлення (ст. 13 ГК України) – засіб державного ре-гулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріо-ритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на по-ставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності. Державний контракт – це договір, укладений державним замовником від імені держави із суб’єктом господарювання – виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечу-ються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього.

Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають у зв’язку з поставками (заку-півлею) для пріоритетних державних потреб сільськогосподарської про-дукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону;

2. Ліцензування, патентування і квотування у господарській діяльності (ст. 14 ГК України) є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної по-літики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господар-ської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційно-го права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не заборо-неної законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 Господарського кодексу України.

Ліцензія – документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання – ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов’язані з ліцензуван-ням певних видів господарської діяльності, регулюються ЗУ «Про ліцен-зування певних видів господарської діяльності».

У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому чис-лі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в інозем-ній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та по-бутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання. Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється податковим кодексом України.

Згідно з ч. 5 ст. 14 ГК України у необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробни-цтва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот вста-новлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

3. Сертифікація та стандартизація – відповідно до ч. 2 ст. 15 ГК України застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для:

а) суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в тех-нічних регламентах;

б) учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; в) виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи за-стосував позначення цих стандартів у її маркуванні.

4. Застосування нормативів та лімітів – у сфері господарювання застосовуються: технічні регламенти; стандарти; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови.

Згідно з ч. 3 ст. 15 ГК України у разі виготовлення продукції на екс-порт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що вста-новлено технічними регламентами, дозволяється застосування поло-жень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству Укра-їни в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України;

5. Регулювання цін і тарифів.

6. Надання інвестиційних, податкових та інших пільг – встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до Госпо-дарського кодексу України та інших законів. Так, наприклад, згідно з ч. 5 ст. 11 ГК України суб’єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціаль-ного розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та пе-реваги у здійсненні господарської діяльності.

7. Надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій – відповідно до ст. 16 ГК України держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важли-вих продуктів харчування; на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів; на імпортні закупівлі окре-мих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинилися у кри-тичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінан-сування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності; на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогос-подарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтрим-ки суб’єктів господарювання визначаються, зокрема, Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва».

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом України, іншими законодавчими актами, а та-кож програмами економічного і соціального розвитку.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, вста-новлюються Конституцією України та іншими нормативними актами чинного законодавства.