6. Початок дисидентського руху

Політика десталінізації сприяла формуванню руху дисидентів (інакомислячих). Цей рух сформувався в різних республіках СРСР. У Росії дисиденти зосередили увагу в основному на правозахисній діяльності і критиці тоталітаризму.

Саме слово «дисидент» латинського походження і означає «незгідний ». Ця назва поширилась на людей, які не розділяли погляду офіційних властей на існуючий суспільний лад.

Дисиденти відкрито висловлювали свої погляди, піддавали критиці політику КПРС і радянського уряду. В Україні дисиденти висловлювались за незалежну державу, проти колоніальної політики центру. Дисидентство – мирна боротьба, мета якої переконати суспільство в необхідності демократичних змін.

Спочатку дисидентами стали «шістдесятники» - молоде покоління письменників: Л.Костенко, В.Симоненко, І. Драч, І.Світличний, В.Стус, Є.Сверстюк, І. Дзюба.

Потім кількість дисидентів зросла, починають створюватись дисидентські організації:

 1953р. - Об’єднана партія звільнення України ;

1959р. - УРСС – українська робітничо-селянська спілка;

1960р. - український національний комітет (УНК) ;

які виступали за незалежність України, з критикою русифікації, критикою радянської системи, організували мітинги, видання книг, брошур.

Організації дисидентів зазнавали переслідувань. Активізацію дисидентів влада зустріла у всеозброєнні. Як і раніше, вона не допускала критики режиму. 25 грудня 1958р. був схвалений Закон СРСР « Про кримінальну відповідальність за державні злочини », а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР була збережена 62 стаття – «антирадянська агітація та пропаганда».

Тривали пошуки «ворогів радянської влади». Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР рапортував у 1960р., що за період 1954- 1959рр. у республіці ліквідовано 183 націоналістичні та інші антирадянські організації і групи, притягнуто до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжито профілактичних заходів щодо 1300 громадян.

Особливим досягненням керівництво КДБ вважало розкриття 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які налічували 245 учасників. Проти них проводились судові процеси. У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судовой процес над Українською робітничо-селянською спілкою, організованою в 1959 р. Левком Лук’яненком, яка ставила мету виходу України зі складу СРСР. Лук’яненко був засуджений до страти, заміненої згодом на 15 р. ув’язнення в таборах та десятирічним засланням. До різних термінів були засуджені і інші члени спілки.

Після усунення від влади М. Хрущова стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо дисидентів.У серпні – вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них – літературний критик Іван Світличний, історик Валентин Мороз, репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху генерала Петра Григоренка.

Відповіддю на арешти дисидентів була книга І. Дзюби – літературна критика «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Автор засудив політику КПУ у ігноруванні громадських прав українського народу, цю книгу він адресував П. Шелесту – тодішньому І секретарю ЦК КПУ.

В 1972 р. на травневому пленумі ЦК КП України П. Шелеста усунули з поста І секретаря ЦК КПУ, перевели в Москву на «вищу» посаду заступником голови Ради Міністрів СРСР, на цьому ж пленумі було обрано В. В. Щербицького І секретарем..

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала гармонізації відносин держави з церквою. Ідеологія, яка базувалась на матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в суперечність з релігійною свідомістю саме це стало причиною чергової антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50-60-х рр. Газети, радіо, культурно- освітні заклади, інші засоби впливу на населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запорізькій області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині- 26, у Криму 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах. Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень релігійне мислення є проявом відсталості.