3. Підстави виникнення представництва та його види

Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч.3 ст. 237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження, які в літературі називаються підставами виникнення повноважень.

Такими юридичними фактами можуть бути:

1) договір (наприклад, договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов’язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільності майна, що створює презумпцію згоди співвласників на ведення їхніх справ в певних межах).

Види представництва розрізняються в залежності від тих підстав (юридичних фактів), з наявністю яких закон пов'язує виникнення правовідносин представництва (ч.3 ст. 237 ЦК України). В залежності від значення волевиявлення сторін для виникнення правовідносин в науці прийнято виділяти три основних види представництва: добровільне, обов'язкове і добровільно-обов'язкове.

Представництво, що виникає на підставі кожної з зазначених груп юридичних фактів, своєрідно не тільки за підставою, але і характером повноваження, складом суб'єктів і інших елементів.

Іноді виокремлюють такі види представництва: а) представництво, засноване на адміністративному акті; б) представництво, засноване на законі; в) представництво, засноване на договорі. Слід зазначити, що схожої класифікації дотримував і Д.І. Мейєр, який виділяв наступні підстави виникнення повноважень за представництвом: 1) закон: так, опікун є представником особи, яка знаходиться під його опікою за законом; точно так само представництво юридичної особи зводиться до закону; наприклад, при укладенні договору від імені скарбниці представниками є посадові особи; отут представництво засноване на законі; 2) представництво іноді випливає з відношення влади; наприклад, батько може наказати сину бути його представником у справі; 3) підставою представництва служить і договірний правочин між представником і особою яку він представляє; немає необхідності, щоб представництво неодмінно зводилося до договору доручення; воно може випливати і з особистого наймання; наприклад, купецький прикажчик робить багато дій не за договором доручення, а за договором особистого наймання.

Добровільне представництво — це представництво, яке виникає в результаті правочину (договору) між представником і особою яку він представляє. Під добровільним представництвом розуміється представництво від імені дієздатного громадянина чи юридичної особи, які, мають можливість самостійного вести свої справи, використовують послуги представника. При добровільному представництві особистість і повноваження представника визначені волею особи яку він представляє і може бути виражено в різних формах.

Представництво, засноване на волевиявленні особи, виражене в довіреності, чи представництво, за довіреністю іменують також договірним у зв'язку з тим, що за волею особи яку представляють виникає представництво, визначається особистість представника, характер і межі повноваження, а також особливості змісту правовідносин між особою яку представляють і представником.

Реалізувати повноваження, які містяться в довіреності, представник може негайно після її одержання. Закон не вимагає вираження представником згоди на таку діяльність, і тим самим варто визнати, що довіреність — угода одностороння.

Однак законодавством можуть бути передбачені й інші форми вираження волевиявлення, що є підставою виникнення повноваження. Цивільне законодавство надає особі яку представляють можливість визначити свої відносини з представником докладно шляхом укладання договору доручення. Прикладом є відносини, які виникають у силу договору доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується здійснити від імені і за рахунок іншої (довірителя) певні дії. Відносини договору доручення можуть бути нерозривно пов'язані з відносинами, які виникають з договорів експедиції, перевезення, страхування тощо. Сторони в договорі доручення іменуються довірителем і повіреним. Ці визначення часто застосовуються до відносин представництва, що виникають не тільки з договору доручення. У таких випадках особу яку представляють іменують довірителем, а представника — повіреним.

Виникає питання: чи є представництво в договорах, які укладаються органами юридичної особи? У літературі широко поширена думка, що органи юридичної особи (директор, завідувач тощо) не є його представниками, і що при укладені правочину органом юридичної особи її укладає, як би сама юридична особа (Б.Б. Черепахин). Але деякі цивілісти (наприклад, І.В. Шерешевский) відстоювали іншу думку, вважаючи, що органи юридичної особи - це його законні представники. Ця позиція представляється більш правільною.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Особливістю суб’єктного складу відносин комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть бути юридичні особи - суб’єкти підприємницької діяльності, які засновані в встановленому законом порядку та фізичні особи - суб’єкти підприємницької діяльності.

Комерційне представництво ґрунтується на нормах, за деякими виключеннями, встановлених для представництва і є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного представництва необхідно віднести предмет, системний характер дій комерційного представника, оплатність відносин. Крім того, до особливостей комерційного представництва можна віднести можливість одночасного представництва кількох сторін правочину, якщо на це є згода цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, що представляються мають пріоритет стосовно інтересів самого комерційного представника. Комерційний представник зобов'язаний виконувати дане йому доручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається здійснення угод комерційним представником від імені особи, яку він представляє у відношенні себе особисто.

В світової практиці комерційний представник може: 1) приймати на себе зобов'язання здійснювати визначені юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється; 2) приймати на себе зобов'язання здійснювати визначені юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представляється; 3) приймати на себе зобов'язання здійснювати визначені фактичні дії (наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і проведенні переговорів з метою укладення з ними контрактів, які однак укладаються безпосередньо між особою що представляється і третьою особою).

Комерційним представництвом може бути визнана брокерська діяльність професійних учасників ринку цінних паперів. До числа комерційних представників можна також віднести страхових агентів - фізичні і юридичні особи, які діють від імені і з доручення страховика.

Комерційний представник зобов’язаний виконувати доручення з ретельністю звичайного представника та охороняти таємницю, яка стала йому відомою у процесі укладання торгівельних правочинів і після виконання наданого йому доручення. Комерційний представник має право на винагороду і відшкодування збитків, яких йому було завдано при виконанні ним своїх представницьких повноважень.

Підставою для здійснення комерційного представництва може бути цивільно - правовий або трудовій договір, який має бути укладеним у письмовій формі і містити вказівки щодо повноважень представника.

В правозастосовчий діяльності відносини комерційного представництва реалізуються в договорах доручення, комісії, агентських, брокерських угодах.

Однак, ч. 2 ст. 237 ЦК передбачає, що не є представником особа, яка хоч і дії в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод. Тому можна зробити висновок про те, що комерційне представництво здійснюється, як правило, на підставі договору доручення або агентського договору. Цій договір повинен визначати об’єм наданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть бути підтверджені довіреністю.

Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. Так, наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право щодо укладання угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на визначеній території (ст. 1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій території інших комерційних представників. Крім того, існують інші особливості, передбачені ЦК: щодо виконання доручення комерційним представником (ст. 1004 ЦК), припинення договору комерційного представництва (ст. 1008 ЦК), наслідків припинення договору доручення за яким повірений діяв як комерційний представник (ст. 1009 ЦК).

Обов'язкове представництво — це таке представництво, що виникає з адміністративних актів і інших прямо передбачених законом юридичних фактів. Такою, що ґрунтується безпосередньо на законі (обов’язкове, законне представництво), є, наприклад, представницька діяльність профспілок, які представляють інтереси громадян в сферах виробництва, праці, побуту, культури тощо. Крім того, їм надано право здійснювати нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю і правил щодо охорони праці, вони контролюють житлово-побутове обслуговування працівників тощо (ст. 36 Конституції України). Інші громадські об’єднання за Законом України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. мають право представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учасників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та громадських об’єднаннях.

Повноваження з адміністративного акта виникають, якщо акт органа державної влади вповноважує особу бути представником.

Характерним прикладом є згода органа опіки і піклування на укладання опікуном правочинів. За своєю юридичною природою дозвіл органів опіки і піклування є виконавчо-розпорядницьким актом, а не правочином. Таким чином, згода органа опіки і піклування не входить до складу правочиину, оскільки правочин опікуна з третіми особами являє повний фактичний склад, який без вказаної згоди не має представницький характер, тобто не породжує для особи яку представляють правових наслідків. До розглянутого виду відноситься повноваження, що виникає в усиновителя при усиновленні. Усиновлення в ході виконавчо-розпорядницької діяльності державного органа приводить до виникнення повноваження в усиновителя.

Повноваження як суб'єктивне цивільне право, яке виникає з адміністративного акту, варто відрізняти від адміністративного повноваження як суб'єктивного права, заснованого на владі і підпорядкуванні однієї сторони іншій.

Представництво, засноване на волевиявленні, вираженому в акті юридичної особи, має місце найчастіше при виданні наказу про призначення на посаду, яка передбачає вчинення юридичних дій. Особою яка представляється в цьому випадку виступає організація (юридична особа), що видала адміністративний акт, а представником — та конкретна особа, що пойменована в акті.

Практично такі адміністративні акти видаються підприємствами й установами, що обслуговують потреби населення: магазинами, вокзалами, пральнями тощо. Представниками виступають продавці, касири, приймальники багажу, приймальники білизни тощо. Повноваження представника в цьому виді представництва виникає після видання відповідного адміністративного акта, а реалізується воно в процесі виконання покладених на працівника трудових обов'язків. При здійсненні представництва представляти документ, що підтверджує повноваження, здебільшого не потрібно, тому що воно випливає з обстановки, у якій діє представник.

Третім видом представництва є добровільно-обов'язкове представництво.

Його виділення пов’язане з тим, що деякі випадки представництва несуть в собі елементи як добровільного, так і обов'язкового представництва.

Так, наприклад, ст.61 Сімейного кодексу України передбачає, що майно придбане одним з подружжя в інтересах сім’ї є загальною спільною власністю подружжя. Виходячи з цього, при вчиненні одним з подружжя правочину для загальносімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені й в інтересах також іншого подружжя, тобто правочин укладений від імені обох, і чоловіка, і дружини, тому що згода останнього на вчинення такого правочину презюмується (за винятком правочинів, що виходять за рамки побутових) (ст. 65 Сімейного кодексу України ).

Таким чином, існують як би два типи формування волі учасників правовідносин: у шлюб вступають добровільно, а представництво загальних інтересів сім’ї відбувається в силу закону, яким визначені зміст і обсяг повноважень.