Тема 16. Реалізація цивільних прав та обов’язків за допомогою представника

Питання до теми:

1. Поняття представництва.

2. Зміст правовідносин представництва.

3. Повноваження представника.

4. Підстави виникнення та види представництва.

5. Представництво за довіреністю.

6. Передоручення.

7. Припинення та правові наслідки припинення довіреності.

8. Представництво без повноважень та з перевищенням повноважень.

1. Поняття представництва

Учасники цивільних правовідносин реалізовують свої права і виконують обов’язки власними діями. Але за різних обставин такої можливості може і не існувати. Потреба в представництві виникає не тільки тоді, коли особа, яку представляють в силу закону (наприклад, через відсутність необхідного обсягу дієздатності) чи конкретних життєвих обставин (наприклад, через хворобу, відрядження, зайнятості тощо) не може особисто здійснювати свої права й обов’язки. У цілому ряді випадків до послуг представників прибігають заради того, щоб скористатися спеціальними знаннями і досвідом представника, заощадити час, кошти (діяльність адвоката, патентного повіреного тощо) Діяльність більшості юридичних осіб узагалі немислима без постійного чи хоча б епізодичного звертання до представництва (робота продавців і касирів, функціонування філій і представництв, здійснення представництво в суді тощо). Такими чином, за допомогою інституту представництва створюються додаткові можливості для здійснення прав і виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб'єктивних прав, підвищується ефективність встановлення економічних зв'язків між двома суб'єктами права за допомогою третього.

Представництво виявляється необхідним і єдиним прийомом для реалізації належних особі суб'єктивних прав і виконання обов'язків. Суть представництва полягає у використанні правосуб’єктності одних осіб для реалізації прав і обов’язків та захисту прав інших осіб (Є.О. Харитонов).

В об’єктивному значенні представництво – це правовий інститут, сукупність правових норм, які опосередковують суспільні відносини, пов’язані з певною діяльністю, яку одна особа здійснює від імені і в інтересах іншої особи. У суб’єктивному значенні представництво, або точніше, право на представництво, це сукупність суб’єктивних прав (суб’єктивне право) однієї особи діяти від імені іншої.

Виходячи з необхідності розрізняти категорію “представництво” в об’єктивному та суб’єктивному значенні, звернемося тепер до загальної характеристики цього поняття.

Серед ознак представництва, як правового інституту (представництва в об’єктивному значенні) називають такі :

інститут представництва регулює стосунки, у рамках яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі набути і реалізувати суб’єктивні права й обов’язкі останнього у його відносинах з третіми особами;

така діяльність здійснюється в інтересах того, кого представляють;

сама можливість, зміст і межі зазначеної допомоги визначаються повноваженням – суб’єктивним правом представника;

у процесі здійснення повноваження представник діє стосовно третіх осіб;

в результаті здійснення повноваження для представника не виникає правових наслідків стосовно третіх осіб.

Відповідно, представництво це правовий інститут, який опосередковує відносини, що виникають у зв’язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах іншої особи спрямованої на реалізацію прав та обов'язків особи, яка представляється, а також захисту прав других осіб.

Що стосується представництва, як суб’єктивної категорії, то тут можна назвати такі ознаки:

1) представництво – це можливість (суб’єктивне право чи сукупність суб’єктивних прав) однієї особи діяти від імені та в інтересах іншої особи;

2) ці суб’єктивні права мають подвійну природу, будучи спрямованими як зовні ( право виступати перед третіми особами від імені того, кого представляють - повноваження), так і всередину ( право зобов’язувати того, кого представляють, своїми діями щодо третіх осіб);

3) за своєю сутністю суб’єктивне право на представництво є немайновим (організаційним) правом;

4) суб’єктивне право на представництво є абсолютним (виключним) правом. Йому не відповідає у зовнішніх відносинах певний обов'язок третіх ( інших) осіб. Як внутрішнє право, воно при певних умовах дає можливість його володільцю вимагати від довірителя чи осіб, які поклали на нього цей обов'язок, певної поведінки.

З урахуванням наведеного представництво у суб’єктивному сенсі – це сукупність прав особистого (особисто-організаційного) характеру вчиняти дії від імені й в інтересах іншої особи.

Серед дослідників інституту представництва не вироблена єдина думка щодо природи і сутності представництва. Частина авторів, які досліджували цей інститут, визначають його як юридичну діяльність представника в межах повноваження від імені особи, яку представляють і інтерпретують представництво як сукупність дій, включая вчинення правочинів та інших юридичних дій. Була також висловлена точка зору, що представництво э юридичний спосіб, прийом набуття, зміни і припинення цивільних прав і обов'язків, який не має суб'єкта й об'єкта. Терміни «прийом» і «спосіб» власне кажучи не відрізняються від терміна «діяльність». Твердження ж про відсутність у представництві суб'єктів і об'єкта не відповідає закону, тому що в нормах про представництво зазначені і особа, яку представляють, і представник, і третя особа як суб'єкти цього відношення, а як об'єкти — ті права й обов'язки, що створюються, змінюються або припиняються під впливом прийомів, способів (юридичної діяльності) представника. Крім того, представництво — прийом, спосіб (юридична діяльність) не будь-якого суб'єкта цивільного права, а тільки строго визначеного для конкретного випадку й у відношенні точно легітимізованої особи, яка представляється. Слід однак зазначити, що ця точка зору не набула значного поширення, через те, що терміни «прийом» і «спосіб» власне кажучи не відрізняються від терміна «діяльність». Твердження ж про відсутність у представництві суб'єктів і об'єкта не відповідає закону, тому що в нормах про представництво зазначені і особа, яку представляють, і представник, і третя особа як суб'єкти цього відношення, а як об'єкти — ті права й обов'язки, що створюються, змінюються або припиняються під впливом прийомів, способів (юридичної діяльності) представника. Крім того, представництво — прийом, спосіб (юридична діяльність) не будь-якого суб'єкта цивільного права, а тільки строго визначеного для конкретного випадку й у відношенні точно легітимізованої особи, яка представляється.

Третя точку зору була представлена Красавчіковим О.А. Він відзначав, що представництво є одним з видів цивільних організаційних правовідносин, які не є ні правовідносинами власності, ні зобов'язальними правовідносинами, сутність яких полягає в тому, що правомірні юридичні дії представника в межах даних йому повноважень від імені особи, яку він представляє щодо третіх осіб спричиняють виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків безпосередньо для особи, яку представляють. З наведеного, на його думку, випливає, що представництво за своєю юридичною природою є одним з особливих видів цивільних правовідносин, які складаються між цілком визначеними особами. Однією з найважливіших форм діяльності представника є здійснення ним правочинів від імені даного йому повноваження. Однак він може укладати не тільки правочини, але й здійснювати інші правомірні юридичні дії, наприклад, прийняти майно, адресоване особі, яку він представляє.

Представництво — це один з різновидів організаційних правовідносин, що виступають як засіб юридичної трансмісії прав і обов'язків між особою яку представляють і третіми особами. Дуже значною для представництва є та обставина, що представник діє не від свого імені, а від імені особи яку представляє.

Нарешті, настільки ж значимим моментом є правомірність дій усіх трьох суб'єктів (представника, особи яку представляють при надані повноважень, і третьої особи при здійсненні визначеної юридичної дії, правочину).

Всі наведені точки зору піддавалися критиці в літературі. Основні зауваження щодо "концепції дії" зводилися до того, що вона відкидає реальність правовідносин представництва, з огляду на те, що дія представника від імені особи, яку він представляє вже припускає правовий зв'язок, у рамках якого представництво виникає і реалізується. Тому таке трактування на думку прихильників теорії “правовідносин” не розкриває цілком сутність, не дає характеристики всім передбаченим у законодавстві правилам про представництво. Втім ї їх позиція не була безспірною, оскільки як думка про представництво тільки як про юридичну діяльність не охоплює всієї сутності поняття, не визначає його цілком і є вказівкою на те, що представництво — тільки правовідношення. Твердження ж, що представництво — система правовідносин, спірне, оскільки визнання зв'язку, що існує між представником і третіми особами у процесі укладення правочину чи здійснення іншої юридичної дії для особи яку представлять, правовідношенням назвати навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа обов'язків один перед одним не несуть, і тому вірніше визнати, що їхні взаємини здійснюються в рамках особливої юридичної форми — юридичної діяльності. При розумінні представництва як правовідносин, передумова представництва ототожнюється із самим представництвом, тому що дії представника здійснюються в рамках і у здійснені правовідносин представництва. У зв'язку з наведеним Є.Л. Невзгодіною була внесена пропозиція синтезувати дані концепції і визначити представництво як правовідносини, у рамках яких виникає і реалізується повноваження . З нашої точки зору, наявність наведених точок зору можна пояснити наступним. Згідно зі ст. 62 ЦК УРСР правочин, укладений однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють. З аналізу ст. 62 ЦК УРСР можна зробити висновок, що під представництвом розуміється укладення однією особою, представником, у межах наявних у нього повноважень правочинів і вчинення інших юридичних дій від імені й в інтересах іншої особи, - яку він представляє, тобто законодавчий акцент робився на діяльності і на повноваженні.

Після прийняття ЦК України, ст. 237 якого визначає представництво правовідношенням, у якому одна сторона (представник) зобов'язана чи має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, можна зробити висновок, що законодавець при побудові наведеної статті все-таки схильний розглядати представництво, насамперед, як правовідношення, які зв'язують представника, особу що представляється і третіх осіб, стосовно яких реалізовується повноваження. Участь третіх осіб у відношенні представництва припускає наявність у структурі представництва внутрішніх і зовнішніх правових зв'язків. Тому представництво можна розглядати як систему правовідносин, що складаються:

1) між особою яку представляють і представником (внутрішні);

2) між особою яку представляють і третіми особами (зовнішні);

3) між представником і третіми особами (зовнішні).

Внутрішні відносини представництва складаються між особою яку представляють і представником, обумовлюючи виникнення у першій прав і обов'язків у результаті діяльності представника. Ці відносини носять особистий характер і є підставою представництва. Зовнішньою стороною безпосередньо представництва є відносини між особою яку представляють і третіми особами. Відносини між представником і третіми особами є результатом здійснення представництва і тому представницькими в точному змісті цього слова вважатися не можуть, відповідно в юридичній літературі вказується , що власне є правовідношення між особою яку представляють і третіми особами, а відношення між особою яку представляють і представником розглядається лише як його передумова.

Внутрішні відносини представництва, які складаються між особою, яку представляють, і представником: 1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер; 2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер; 3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють (Є.О. Харитонов).

Організаційні відносини диференціюються на чотири групи, серед яких існують і відносини, що делегуються. Термін «делегат» (від латинського слова delegatus — посланий, посланець) охоплює своїм змістом поняття суб'єкта уповноваженого (за допомогою обрання, призначення, правочину тощо) виступати (діяти) від імені іншої особи (колективу, організації, держави тощо) перед третіми особами (окремими громадянами, організаціями, державами). Відносини, що делегуються це такі організаційно-правові відношення, у силу яких одна особа (делегат) набуває повноваження вчиняти юридично значиму дію (чи сукупність таких дій) від імені іншої особи, яка обрала, призначила чи іншим способом уповноважила делегата. Істотною особливістю представництва як делегуючих цивільно-організаційного правовідносин є та обставина, що юридичні наслідки дій представника лягають не на останнього, а безпосередньо на особу яку він представляє. Саме вона стає носієм тих прав і обов'язків, що виникають, наприклад, з правочину, укладеного представником із третіми особами. Однак для того, щоб ці наслідки наступили, необхідно, щоб представник зазначеним у повноваженні образом діяв, хоча його дії вже виходять за межі внутрішніх відносин представництва.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК). У цьому полягає сутність зовнішніх відносин представництва, як правового зв’язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов’язки у особи, яку представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником.

На відміну від внутрішніх зовнішні відношення представництва містять у собі дві інші категорії організаційно-правових відносин: 1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи; 2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.

1) Інформаційні відносини між представником і третіми особами. Сутність даних відносин зводиться до того, що представник зобов'язаний документально підтвердити наявність у нього повноваження виступати від імені особи яку він представляє. Цьому обов'язку представника відповідає право третьої особи вимагати представлення документів, які підтверджують його повноваження. Невиконання названого обов'язку представником створює юридичну перешкоду для формування бажаних правових наслідків; третя особа в цьому випадку взагалі може просто відмовитися від яких-небудь переговорів з неповноважним представником. У той же час нездійснення третіми особами зазначеного права може мати своїм наслідком різного роду «непорозуміння» юридичного характеру (перевищення повноваження представником тощо).

Інформаційне правовідношення між представником і третіми особами є конститутивним елементом зовнішніх відносин представництва.

2) Організаційно-передумовне правовідношення між представником і третіми особами є факультативним елементом зовнішніх зв'язків представництва (тому що воно може бути чи не бути). Усе тут залежить від того, якого характеру (змісту, спрямованості) дію стосовно третьої особи повинен вчиняти представник. Якщо він уповноважений на укладання правочину, то організаційно-передумовний зв'язок між ним і третіми особами формується, як правило, у процесі вчинення відповідного договору. Якщо ж представнику дане повноваження на припинення існуючого правовідношення (наприклад, шляхом сплати грошей за зобов'язанням, у якому особа яку він представляє виступає як боржник), у цих випадках, як правило, організаційно-передумовне відношення не складається.

Ці відносини не є представницькими у власному змісті цього слова, оскільки представник не приймає в них участі (не набуває за ними яких-небудь прав та обов'язків). Мова про них тут ведеться стосовно зв'язків представництва лише в той мірі, в якій це необхідно для з'ясування цілей представництва і визначення правових форм взаємозв'язку всіх трьох суб'єктів ( особи яку представляють, представника і третьої особи).

У силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:

а) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);

б) представити докази наявності і змісту повноваження.

Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другої може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Сутність зовнішнього відношення представництва складається в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до немайново-організаційних зв'язків. Реалізація цього відношення створює можливість реалізації повноваження, а разом з тим і можливість виникнення, модифікації припинення "організаційного" правового зв'язку.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємозалежні і взаємообумовлені, що створює можливість виникнення в силу їхньої реалізації правового зв'язку між особою що представляється і третіми особами (Харитонов Є.О.).

Правовий зв'язок, особи яку представляють з третіми особами є результатом реалізації зазначених вище внутрішніх і зовнішніх відносин представництва. Усі права й обов'язки за цим правовим зв'язком набуває особа яку представляють і третя особа.

Таким чином, представництво можна визначити як діяльність однієї особи (представника) від імені й в інтересах іншої особи ( яку він представляє), яка протікає в рамках правовідносин між представником і особою яку він представляє, у силу яких юридичні права й обов'язки виникають безпосередньо у останньої (Є.О. Харитонов).