§ 6. Право державної власності на землю

Державна власність на землю є досить давньою і бере свій по­чаток із князівської "сабіни", що пережила періоди земельної влас­ності царської сім'ї та імператорського двору, кабінетного землево­лодіння і казенних земель й, нарешті, набула статусу державної власності на землю. Отже, держава з моменту свого виникнення володіла і до наших днів володіє певними земельними площами на власницькій основі. Безумовно, вона й у майбутньому буде мати право власності на відповідні земельні ресурси для здійснення своїх функцій з метою виконання загальнодержавних завдань та за­доволення публічних інтересів суспільства¹.

Однак проблема полягає у встановленні того, в яких межах і на якому праві земля належить державі. Відомо, що у радянський період право власності на землю та інші природні ресурси існува­ло у виключній формі, що означало усунення усіх, крім держави, суб'єктів права від участі у відносинах власності на землю та інші природні багатства. Таким чином, держава була єдиним власником землі та інших природних багатств. Однак при цьому не було зако­нодавчо визначено конкретного власника в особі будь-якого дер­жавного формування. А це призвело до становлення не державної власності на землі та її багатства, а адміністративно-управлінської й чиновницько-бюрократичної.

Відносини, пов'язані з державною власністю на землю, дістали принципово інше закріплення в законодавстві сучасної української держави. Так, згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК у державній власності перебу­вають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Наведена норма дає підстави для деяких висновків.

По-перше, у ній визначення об'єкта права державної власності зроблено на основі використання не поняття конкретної земельної ділянки, а більш широкої категорії "землі", що охоплює й ознаки відособленої земельної ділянки. З цього випливає, що об'єктами права державної власності є не тільки конкретні ділянки, а всі землі відповідних категорій у просторових межах держави, не віднесені до комунальної та приватної власності. Відособлення зе­мельних площ державної власності не за ознаками місць розташу­вання конкретних ділянок і встановлення їх меж на земній по­верхні, а за ознаками меж державного кордону забезпечує їх відме­жування від земель сусідніх держав (зовнішнє) і від земель кому­нальної та приватної власності (внутрішнє).

По-друге, за такого широкого позначення об'єктів державної власності законодавчою вказівкою на "усі землі" складається ситу­ація, коли у державі не можуть бути земельні об'єкти, які не нале­жали б кому-небудь на підставі права власності. Це означає, що як­що земельні площі не є об'єктами комунальної чи приватної власності, вони належать до об'єктів державної власності. Отже, дер­жавна власність на землю на відміну, наприклад, від приватної зе­мельної власності фізичних та юридичних осіб на конкретні зе­мельні ділянки ніби презюмується на законодавчому рівні. Але з цього не випливає, що держава не може володіти правом власності на відособлені земельні ділянки, наприклад, при викупі їх з кому­нальної чи приватної власності, наданні в користування державним підприємствам, установам І організаціям, конфіскації у встановле­ному порядку та в інших випадках, передбачених законом.

Важливою особливістю права державної земельної власності є й визначення у законодавчому порядку земель, що не підлягають пе­редачі в комунальну власність. Відповідно до ч. З ст. 84 ЗК до зе­мель державної власності, які не можуть передаватись у комуналь­ну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної сис­теми; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та Історико-куль­турними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного зна­чення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України і державних галузевих академій наук; зе­мельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Зазначені землі призначені для виконання державою її внутрішніх і зовнішніх функцій. Вони використовуються для задо­волення інтересів усього суспільства і виконання загальнодержав­них завдань. Ці землі не обмежені ні категоріями, ні розмірами площ, ні місцем розташування. А з урахуванням функціонального призначення їх використання треба визнати, що наведений вище перелік державних земельних ресурсів, які не можуть передаватися у комунальну власність, не є вичерпним. Тому все більш актуаль­ною стає проблема розмежування земель державної та комунальної власності на законодавчому рівні.

Не менш важливе значення має законодавче визначення земель державної власності, які не підлягають передачі у приватну власність. Так, згідно з ч. 4. ст. 84 ЗК до земель державної влас­ності, що не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі під держав­ними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, які мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбаче­но законом; землі лісового та водного фондів, крім випадків, виз­начених земельним законом; земельні ділянки, які використову-

ються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Прези­дента України, Кабінету Міністрів України та інших органів дер­жавної влади, Національної академії наук України та державних га­лузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безу­мовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного за­бруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Не важко побачити, що перелік земель державної власності, що не підлягають передачі у приватну власність, є більш широким порівняно з переліком земельних об'єктів, які не можуть передава­тись у комунальну власність. Однак це не позначається на ре­алізації конституційного принципу рівності суб'єктів права влас­ності перед законом хоча б тому, що приватні власники не можуть бути суб'єктами права апасності на зазначені землі. Крім того, тре­ба мати на увазі, що комунальні землі, як й земельні ресурси дер­жавної власності, призначені для задоволення публічних інтересів територіальних громад.

Найбільш істотно рівність прав власності на землю характери­зує положення ч. 2 ст. 14 Конституції про набуття і реалізацію пра­ва власності на землю державою нарівні з громадянами та юридич­ними особами виключно відповідно до закону. Цей консти­туційний принцип дістав закріплення в земельному законі. Так, згідно зч. 5 ст. 84 ЗК держава набуває право власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за до­говорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельних ділянок.

Показовим є те, що у наведеній земельно-правовій нормі в усіх випадках набуття державою права власності на землю фігурують зе­мельні ділянки з ознаками відособленого об'єкта права. Придбан­ня таких ділянок здійснюється на підставі закону, перед яким фізичні та юридичні особи рівноправні з державою. Що ж сто­сується "земель" у розглянутому вище розумінні їх право-об'єктності, то вони були і залишаються у власності держави і в їх "повторному" придбанні немає необхідності. Ці землі належать нашій державі на підставі їх природного привласнення нею як пра-вонаступницею попередніх державних утворень.

Українській державі можуть належати на праві власності й зе­мельні ділянки, розташовані за її територіальними межами. Так, відповідно до ч. З ст. 18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий ре­жим яких визначається законодавством відповідної країни. Незва­жаючи на незначні порівняно з площами внутрішніх земель дер­жавної власності розміри закордонних землеволодінь нашої держа­ви, наведене положення має принципове значення.

Суб'єктом права власності на державні землі та конкретні зе­мельні ділянки, що входять до їх складу, завжди залишається держава як політико-правова організація суспільства. При цьому зако­нодавче покладання державою функцій, пов'язаних з реалізацією правомочностей власності, на ті чи інші органи державної влади, не применшує її власницької правосуб'єктності і не підмінює дер­жаву як власника земельних ресурсів. Землі державної власності належать державі з усіма соціальними і юридичними наслідками, що випливають з цього, а не органам представницької або вико­навчої влади, які здійснюють правомочності, пов'язані з во­лодінням, користуванням і розпорядженням ними у встановлених законом межах від імені та в інтересах держави.