§ 1. Поняття та основні ознаки права власності

на землю

Відносини власності становлять основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальну основу існування кожної людини. Володіння власністю завжди було пов'язане з матеріальним достат­ком і наявністю влади. Категорія власності посідає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного і суспільного устрою. У соціальному житті відносини власності ви­ступають як відносини між людьми в процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення обміну ними, розподілу та спожи­вання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому саме в соціальному характері відносин власності полягає її сутність. Ад­же поза суспільством немає і відносин власності.

Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема власності на землю як споконвічної умови життєдіяльності люди­ни І суспільства. Специфіка правового регулювання відносин влас­ності, пов'язаних з землею, визначається низкою факторів: земля є утвором природи, тобто створена без участі людини і суспільних затрат; кількісно та якісно вона обмежена природним середови­щем; її просторові межі є невідтворюваними і не можуть бути роз­ширені шляхом відтворення; земля фізично нерухома і не може бу­ти переміщуваною у просторі; у суто економічному розумінні вона не є товаром, оскільки не має реальної вартості; земля є засобом виробництва в сільському та лісовому господарстві; відмова від ви­користання земельних ресурсів не призводить до їх деградації або іншого стану непридатності; в результаті використання землі як просторово-територіального базису для здійснення виробничо-господарської діяльності її межі не змінюються; земля є екологічним об'єктом життєзабезпечення, життєдіяльності та місцеперебування людини І суспільства; на земельних просторах розміщується й об-лаштовується держава тощо.

Оптимальне врахування обставин природного походження і фактичного стану землі як природного об'єкта, а також її соціаль­ного, політичного, економічного й екологічного значення в зако­нодавстві справляє істотний вплив на правове оформлення відно­син власності на земельні ресурси, забезпечує їх раціональне вико­ристання та ефективну охорону. Тому при вивченні питань права власності на землю необхідне глибоке осмислення природних зако­номірностей функціонування цієї унікальної матерії, пізнання ус­талених соціальних традицій користування нею та усвідомлення широкого кола суспільних відносин, пов'язаних з використанням земельних ресурсів.

У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі проблеми влас­ності є досить дослідженими, але й найбільш активно обговорюва­ними. При цьому як наукова категорія власність розглядається в економічному і юридичному розумінні, хоча вона має і філософсь­кий, психологічний, морально-етичний та Інші аспекти. Тому її ре­альний зміст не може бути вичерпаний дослідженням лише еко­номічних і юридичних аспектів суспільних відносин власності.

В економічному розумінні визначення власності як привласнен­ня (присвоєння) індивідом предметів природи, насамперед ос­воєння землі за допомогою певної суспільної форми*, у вітчиз­няній літературі є усталеним. Визнаною є також вказівка осново­положника марксизму на те, що ні про яке виробництво, а отже, ні про яке суспільство не може бути мови там, де не існує ніякої форми власності¹. При всій непопулярності марксистського вчення про відносини власності треба визнати, що наведене положення за­довольняє умовам належності та використання земельних ресурсів.

Економічне вчення про власність пов'язане з динамікою (про­цесом привласнення) і статикою (станом привласнення об'єктів природи чи освоєння земельних ресурсів), що є необхідною умо­вою існування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійсню­валися і будуть здійснюватися у певній суспільній формі залежно від сформованих економічних умов, які існують у суспільстві. Еко­номічні відносини власності являють собою певну суспільну фор­му, у межах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна ка-

тегорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних Інтересів громадян, їх об'єднань та суспільства в ціло­му, насамперед за допомогою використання земельних багатств.

Б юридичному розумінні власність на земельні ресурси є резуль­татом закріплення суспільних відносин власності у правових нор­мах. При цьому характер І зміст норм, що регулюють право влас­ності на землю, визначаються економічними відносинами влас­ності. За своєю сутністю право власності на землю є правом на привласнення її багатств. При цьому мається на увазі не відношен­ня індивіда до конкретної земельної ділянки, а певні суспільні відносини, що складаються у процесі привласнення багатств землі.

За своїм юридичним змістом право власності на землю являє собою надання можливостей щодо володіння, користування та роз­порядження земельними ресурсами фізичним і юридичним особам з метою задоволення їх інтересів і територіальним громадам та дер­жаві в особі їх органів від імені й в інтересах місцевих і регіональ­них об'єднань та усього суспільства у межах, визначених законом. У такому розумінні право власності стосовно до майнових відно­син випливає з ч. 1 ст. 2 Закону "Про власність", відповідно до якої право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Проте земля та інші об'єкти природного походження у строго економічному та правовому розумінні не є майном, У зв'язку з чим вони в законодавчому порядку виділені з системи майнових відно­син. Адже на відміну від товарно-матеріальних цінностей землю ніхто не створював, а тому вона не має реальної ціни. Встановлю­вана нормативна ціна землі є нічим іншим, як капіталізованою рентою. Так, продаючи земельну ділянку, її власник продає право на ренту, а покупець набуває право на одержання доходів від ви­користання цієї ділянки.

У зв'язку з цими та іншими особливостями земельної власності у правовій літературі склався широкий спектр думок про обгрунто­ваність її законодавчого закріплення у традиційно цивілістичному розумінні. Полярність таких думок дістає вияв, з одного боку, в твердженнях про необхідність закріплення права власності на зем­лю у "виключній" формі, а з другого — у запереченні права земель­ної власності та визнанні землі й інших природних об'єктів суспільним надбанням¹. Уявляється, що найбільш прийнятним є віднесення земельних ресурсів та інших природних об'єктів до ка­тегорії народного надбання², оскільки вони є основним багатством народу, успадкованим від попередніх поколінь.

Нині у вітчизняному законодавстві склалася та діє велика су­купність правових норм, що регулюють відносини власності на землю та інші природні ресурси. У цих нормах об'єктивно закріплена належність землі на праві власності, умови і порядок надання земельних ділянок у власність, засоби охорони і захисту права власності на землю тощо. Вони дістали закріплення у кон­ституційних нормах, ЗК, Законі "Про власність" та деяких інших законодавчих актах. Так, згідно з ч. 1 ст. ІЗ Конституції земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Ук­раїни, є об'єктами права власності українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. А у ч. 2 ст. 78 ЗК зазначено, що право власності на землю набу-вається та реалізується на підставі Конституції, ЗК, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Такі норми утворюють комплексний інститут права власності на землю. З цього випли­ває, що право власності на землю в об'єктивному розумінні являє собою сукупність або систему правових норм, які закріплюють, рег­ламентують та охороняють відносини власності на земельні об'єкти та їх ресурси'.

На підставі норм об'єктивного права власності закріплюються конкретні правові можливості та визначаються межі юридичної влади власників земельних ділянок щодо інших суб'єктів права, які не є їх володарями. Це дістає вияв у правомочностях, які дозволя­ють власнику використовувати земельні ресурси на свій розсуд для задоволення своїх інтересів, що становлять суб'єктивне право влас­ності. Так, згідно зі ст. 4 Закону "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Визначення змісту права земельної власності через правомоч­ності його суб'єкта передбачено й в ЗК. Так, відповідно до ч. 1 ст. 78 земельного закону право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянка­ми. Таким чином, право власності на землю в суб'єктивному ро­зумінні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов 'язані з володінням, користуванням і розпорядженням земельни­ми ділянками та їх використанням власниками на свій розсуд для задоволення своїх матеріальних потреб та реалізації інших інте­ресів.

З урахуванням економічного трактування земельної власності як освоєння природного об'єкта та привласнення його багатств і наведених формулювань права власності можна сформулювати за­гальне поняття права земельної власності. Отже, право земельної власності як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі являє собою систему право­вих норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення їх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів. Запропоноване загальне визначення права земельної власності охоплює його основні ознаки і найбільш характерні ри­си, закріплені в чинному земельному законодавстві.