2.3.3. Хімія в Індії та Китаї

Дуже мало відомостей є про цей період в указаних країнах. Відомо лише, що в IV столітті в Делі поставлена колона з чистого заліза (99,72%), яке не ржавіє. Відомостей про те, як індуси отримали таке залізо, немає. Також невідомо, як китайці в IV столітті уміли отримувати сплав алюмінію (5% Mg, 10% Cu та 85% Al), знайденого на гробниці китайського полководця, побудованої в 316 р. В ІІ столітті в Китаї був розроблений спосіб виготовлення справжнього паперу з кори дерев, коноплі та старого ганчір’я. Китай вважається батьківщиною фарфору, який там виготовляли вже в VII столітті. В IX столітті китайці винайшли чорний порох – суміш сірки, селітри та деревинного вугілля.

2.3.4. Алхімія в Європі

Авіцена був останнім видатним ученим арабського світу, після нього настав занепад. Спустошувальні наскоки монгольських орд завершили цей процес, і центр наукової думки перемістився знову в Європу. Проникнення алхімічних учень у Європу йшло трьома шляхами: через Візантію (найраніший період), потім через Сірію, Єгипет та Сіцілію разом із хрестоносцями, що поверталися в Європу, а третій шлях через Піренейський півострів, захоплений арабами в VIII столітті. Освоєння арабської науки розпочалось з перекладів їх праць на латинську мову. Цьому сприяв французький учений Герберт (940 – 1003), що став римським папою Сильвестром ІІ в 999 році. Перший перекладач – англієць Роберт із Честера, кращий перекладач – італієць Герард Кремонський (1114 – 1187), що прожив більшу частину свого життя в іспанському місті Толедо, що його відвоювали християни в 1083 році. Він переклав з арабської 92 трактати.

Найвидатніші представники західної алхімії .

1. Альберт Больштедський (Альбертус Магнус  Альберт Великий) (1193 – 1280) був монахом домініканцем, професором теології, пізніше єпископом. Він прекрасно знав роботи Аристотеля, завдяки чому філософія Аристотеля набула особливого значення в епоху пізнього Середньовіччя та початку нового часу. Він першим із європейців описав магнітну стрілку й порох. У своїх роботах він дав настільки точну характеристику миш’яку, що йому іноді приписують його відкриття, хоча миш’як був відомий ще арабам. Альберт згадує сірчану кислоту, яку отримували, нагріваючи суміш залізного купоросу та галуну (звідси назва – купоросний спирт – spiritus vitrioli). Уже потім її навчились отримувати шляхом нагрівання сірки із селітрою (уперше згадується у Псевдо-Гебера).

До видатних алхіміків відносять сучасника Альберта Великого, англійського вченого монаха Роджера Бекона (1214 – 1294), який отримав різнобічну освіту та став викладачем на деякий час у Парижі та Оксфорді, але потім колеги запроторили його на 24 роки до в’язниці за чаклунство. Він сьогодні відомий завдяки чітко висловленому ним переконанню, що запорукою прогресу науки є експериментальна робота та застосування в ній математичних методів. Але світ ще не був готовим до цього.

Правда, деякі історики дорікають Бекону, що під дослідом він розумів не тільки експеримент у сучасному значенні, але й осяяння думки. Тому історик Мікеле Джуа не вважає, що Бекон відкрив експериментальний метод. Дуже часто в проблему пріоритету втручаються національні (чи націоналістичні) почуття. Джуа – італієць, Бекон – англієць. Але, з іншого боку, саме Джуа пише, що Бекон в 1242 році винайшов спосіб виготовлення чорного пороху (саме Бекон, а не Альберт Великий), але навряд чи винайшов, бо про порох уже щось знали від арабів. Справжній винахідник пороху залишився невідомим. За Беконом, алхімія – наука про утворення речей з елементів та про всі неживі предмети, про елементи та прості і складні рідини (далі у його довгому визначенні перераховується багато відомих на той час речовин), і все ж він вірив у філософський камінь і запевняв, що знайшов його. Він вважав ртуть матір’ю всіх металів, але під ртуттю та сіркою він розумів щось містичне.

Слід згадати про лікаря – алхіміка Арнольда з Вілланови (1240 – 1311), який першим описав етиловий спирт і вказав, що він може бути отриманим перегонкою вина (spiritus vini).

Наступні два видатні представники середньовічної алхімії фактично не встановлені.

Широку популярність у Європі у XIV столітті мала книга Гебера “Сума досконалостей”, але написав її явно не Джабір, а невідомий алхімік, назвемо його Псевдо-Гебер. Він описав різноманітні операції нагрівання на відкритому полум’ї, на пісчаній та водяній банях, перегонку, випаровування, кристалізацію, фільтрування, возгонку. Він описав міцну горілку (aqua fortis), тобто селітряну (азотну) кислоту, яку одержували шляхом нагрівання селітри, мідного купоросу та галуну. Він також описав одержання царської горілки дією азотної кислоти на нашатир. Але царська горілка була вже відома монаху Бонавентурі (1221 – 1274), який знав, що вона розчиняє золото.

В 1599 – 1604 роках видавець Іоганн Тьольде видав декілька книг монаха Василя-Валентина. Схоже, що це псевдонім самого Тьольде, міського скарбника з Тюрінгії (Германія), власника солеварні. Василь-Валентин, переганяючи залізний купорос із кухонною сіллю, отримав рідину, описані ним властивості якої дозволяють вважати, що це була соляна кислота (соляний спирт, spiritus salis). У своїй книзі “Тріумфальна колісниця антимонію” Василь-Валентин описав здобуту ним сурму (антимоній) та її деякі сполуки, вивчав дію соляної кислоти на метали та їх оксиди. У своїх творах він згадує сполуки цинку, ртуті, свинцю, олова, кобальту, вісмуту. Ішов час, і алхімія після багатообіцяючого початку стала вироджуватися в третій раз ( перший раз в Олександрії, другий – в арабів). Пошук золота став справою багатьох шахраїв, хоч і великі вчені навіть у XVII столітті (Бойль та Ньютон) не могли утриматись від спокуси спробувати домогтися успіху на цьому полі діяльності.

І знову, як і при Діоклетіані, вивчення алхімії було заборонено. Заборона переслідувала дві мети: не можна було допустити знецінення золота і треба було боротись із шахраями. В 1317 році папа Іоанн XXII піддав анафемі алхімію, і алхіміки стали говорити ще загадковіше. Але шарлатанство процвітало, як і раніш.

Але вітри змін у Європі вже бушували. Винахід компаса в XIIІ столітті прискорив розвиток мореплавства та нові географічні відкриття (відкрито шлях в Індію навколо Африки, Хр. Колумб відкрив Америку (роки його мандрів 1492 – 1504 р.)), стало очевидним, що європейці довели свою перевагу над греками в навігації, отож можна було спробувати перевершити їх і в інших науках.

В тому ж столітті відкриттів німецький винахідник Іоганн Гуттенберг винайшов друкарський станок із набірним друкарським шрифтом, тобто з рухомими літерами, збираючи які в текст, можна було надрукувати будь-яку книгу. Однією з перших була надрукована поема Лукреція про атомістичне вчення, завдяки чому в Європі воно широко розповсюдилось.

В 1543 році були надруковані дві книги, автори яких висловили дуже сміливі на ті часи погляди. Польський астроном Микола Копернік ( 1473 – 1543) опублікував свою астрономічну систему, відповідно до якої центром всесвіту є не земля, як вважали стародавні грецькі астрономи, а сонце. Автор іншої книги – фламандський анатом Андрій Везалій (1514 – 1564) – із нечуваною до нього точністю описав анатомію людини. Книга Везалія написана на базі особистих спостережень, спростовувала багато уявлень, що походили від древніх греків.

Повалення (чи дискредитація) грецької астрономії та медицини (хоч грецькі уявлення в ряді місць панували ще більше століття) ознаменувало початок наукової революції. Але у світ алхімії ця революція вторглась дуже повільно, виявляючись, головним чином, в мінералогії та фармації.