10.3. Національна Академія Наук України. Профільні інститути.

В розвиткові хімії на Україні дуже велике значення, що виходило за рамки України, відіграли інститути системи Академії наук України та науково-дослідницькі інститути прикладного характеру (в тому числі й оборонного). Академія наук (до 1936 року УУАН – Усеукраїнська Академія Наук) була створена за указом гетьмана Скоропадського в 1918 році. Першим її президентом був всесвітньо відомий учений, академік Володимир Вернадський (1863-1945), який ще в 1918 році заснував при АН хімічну лабораторію. В 1931 році виникло зразу два інститути: Інститут хімії, куди входили лабораторії з неорганічної, аналітичної, фізичної та органічної хімії, та Інститут хімічної технології Академії Наук. В 1945 році Інститут хімії розділився на Інститут загальної й неорганічної хімії АН та Інститут органічної хімії (ІОХ АН). Останнім керував академік Андрій Іванович Кіпріянов (1896-1972), який переслідувався комуністами і був знятий з роботи за праці з теорії кольору фарбників та будови органічних сполук, де використовувалася теорія резонансу Лайнуса Полінга – двічі лауреата Нобелівської премії (наукової саме за теорію резонансу за 1954 та миру за 1962 рік) та лауреата Ленінської премії миру (о парадокс!) за 1970 рік. Директором ІОХ АН України в 1960 році став академік Олександр Васильович Кірсанов (праці в галузі фосфоро- та сіркоорганічних сполук), якому радянська влада пробачила те, що він,як учень російського хіміка, одного з творців фармацевтичної промисловості в СРСР О.Є.Чічібабіна (1871-1945, емігрував у Францію в 1930 році), хотів через Туреччину втекти до вчителя, але був затриманий на морі.

В 1927 році в Дніпропетровську створено перший у колишньому СРСР науково-дослідний інститут фізичної хімії на базі науково-дослідної кафедри електронної хімії на чолі з директором академіком Л.Пісаржевським (1874-1938), переважаюча кількість робіт якого присвячена електронній хімії. В 1934 році цей інститут увійшов у систему АН України.

В 1965 році згаданий вище академік Л.М.Литвиненко заснував у Донецьку теперішній Інститут фізико-органічної хімії й вуглехімії АН (ІнФОВ АН). В 1977 році був організований Фізико-хімічний інститут АН в Одесі, першим директором якого став академік О.Богатський.

Значні сили хіміків були зосереджені також і в політехнічних інститутах, найбільш відомими з яких є Київський (заснований у 1888 році) та Харківський (заснований у 1885 році).

10.4. Хімічна промисловість на Україні

10.4.1. Азотна промисловість на Україні

В 1913 році на території тодішньої Росії і на Україні шляхом промивки сірчаною кислотою газів коксохімічних заводів отримували всього 0,8% від світового виробництва сульфату амонію. Азотну кислоту, необхідну для виробництва вибухівки, отримували з чилійської селітри, яку в роки першої світової війни завозили через Владивосток та транспортували залізною дорогою через усю країну в центральні райони країни на порохові заводи. В СРСР імпорт чилійської селітри тривав аж до 1932 року.

У зв’язку з труднощами імпорту селітри з Чилі в Росії, як і в Германії, виникла нагальна потреба в її заміні. Проблему вирішив талановитий російський хімік-технолог Іван Іванович Андрєєв (1880 – 1919), який в 1915 році розробив спосіб одержання азотної кислоти шляхом окиснення амоніаку, джерелом якого був коксовий газ, в присутності платинового каталізатора. В 1916 році він побудував у Макіївці на коксовому заводі дослідно-промислову установку. За його проектом у рекордно короткий строк ( за 1 рік) у Юзівці був побудований азотний завод (нині Донецький завод хімреактивів) по виробництву азотної кислоти та аміачної селітри. За технікою обладнання контактного відділу завод на той час був найкращий у світі, тут уперше в якості каталізатора замість складних спіралей Оствальда були застосовані платинові сітки. Діаметр контактних апаратів становив 30 см, тоді як в апаратах Оствальда – 10 см.. Вартість будівництва заводу була в 6 раз меншою, ніж заводу подібної потужності, побудованого англо-норвезькими фірмами. Будівництвом заводу відала комісія з російських хіміків та інженерів під керівництвом академіка Володимира Миколайовича Іпатьєва (1867 – 1952). Після реконструкції в 1923 році цей завод випускав крім азотної кислоти амонійну та калієву селітри, нітрит натрію, нітробензол, нашатирний спирт та вуглекислий амоній. Юзівський завод став базою підготовки кадрів для майбутніх підприємств азотної промисловості в СРСР.

Безумовно, коксового амоніаку не вистачало для задоволення потреб промисловості в азотній кислоті та нітратах. Проблема могла бути розв’язана лише розробкою методів фіксації атмосферного азоту. Виробництво синтетичного амоніаку в СРСР було розпочато з використанням закордонного обладнання на Чорноріченському хімічному заводі, де готувались технічні кадри для Горлівського азотнотукового заводу в Донецькій області. Проект цього першого на Україні заводу по виробництву синтетичного амоніаку розробила в 1929 році азотна група при Діпрококсі (м. Харків). Перша черга заводу була побудована протягом 1929 – 1933 року, причім, паралельно з виробництвом синтетичного амоніаку з використанням водню коксового газу було також запущено виробництво азотної кислоти та аміачної селітри. Друга черга заводу, оснащена вітчизняним обладнанням, була уведена в експлуатацію в 1937 році.

В 1934 році було закладено азотнотуковий завод у м. Каменському (нині Дніпродзержинськ). Першим було уведено в експлуатацію в 1938 році цех синтезу амоніаку, на повну потужність завод вийшов в 1940 році. Цей завод став першим на Україні виробництвом, яке було спроектовано, побудовано, оснащено повністю вітчизняним обладнанням та введено в експлуатацію своїми спеціалістами без іноземної допомоги.

Після другої світової війни, як Горлівський, так і Дніпродзержинський заводи були повністю відбудовані. Паралельно з цим створювалися нові азотні виробництва. Так, в 1951 році на Лисичанському (пізніше Сіверськодонецькому) комбінаті було введено в експлуатацію цехи азотної кислоти та аміачної селітри, які працювали на привізному амоніаку. А в 1953 році на цьому комбінати стало давати продукцію виробництво синтетичного амоніаку. В 1965 році став давати продукцію Черкаський завод мінеральних добрив, а в 1969 році Рівненський хімічний комбінат по виробництву рідинного амоніаку та аміачної води на базі природного газу Дашавського родовища.