3. Мета, завдання, напрямки земельної реформи.

На думку О. І. Заєць, мета земельної реформи полягає у відновленні ефективного використання земельних ресурсів.

На її погляд, сучасна земельна реформа має такі завдання:

1. запровадження різних форм власності і господарювання на землі та забезпечення їх рівноправного розвитку;

2. відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій;

3. створення ефективного апарату державного управління в галузі раціонального використання та охорони земель;

4) розробка та прийняття необхідної кількості нормативно-правових актів, які б "якісно" регулювали процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини.

Ці завдання відповідають чотирьом основним напрямам земельної реформи (реформування земельних правовідносин в загально-історичному аспекті може відбуватись шляхом будь-якої комбінації зазначених напрямів земельної реформи):

1) економічному - реформування відносин власності на землю, відносин землекористування; запровадження плати за землю, грошова оцінка земель, інвентаризація земель тощо;

2) екологічному - полягає в таких заходах: припинення використання земельних ділянок в разі порушення відповідних природоохоронних вимог; інтенсивні заходи держави по поліпшенню якісного та кількісного складу земель України; заходи по вдосконаленню системи охорони земель в Україні;

3. інституційно-функціональному - полягає у поліпшенні організації і розподілі, уточненні компетенції вищих, центральних і місцевих органів управління у галузі використання та охорони земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування, яким надані сьогодні повноваження щодо управління земельним фондом;

4. правотворчому, який полягає в розробці та прийнятті нового законодавства в галузі земельної реформи.

Литовська доба

вичаєве право. У земельно-правовому регулюванні Литовсько-польської держави зберігаються і розвиваються положення руського звичаєвого права. Зокрема, закріплювалося право селян на вільну купівлю-продаж землі. Визначалася специфічна форма угоди: при ній мали бути присутніми свідки або старці («діди») села.

За звичаями, встановлення меж громади покладалося на найстаріших жителів громади (іноді - тих, кому більше 100 років). Існували різні процедурні правила межування: наприклад, існував звичай на щойно встановлених межах бити дітей, щоб вони краще пам´ятали, де проходить межа. Передбачалися достатньо чіткі правила застосування межових знаків: межі позначалися частіш за все кіпцями (причому звичаєве право подекуди нормувало навіть їх розмір та форму); у лісі робилися знаки на деревах; на землях, які заливала вода, вбивали палі; при перетині меж закопували посуд з вугіллям, просом, тощо. Встановлювався обов´язок власника огороджувати певні види земельних угідь (насамперед, подвір´я і городи), при невиконанні якого власник позбавлявся права на відшкодування збитків, заподіяних потравою посівів худобою тощо, а іноді навіть міг бути покараний штрафом.

Магдебурзьке право. Магдебурзьке право надавалося як містам, так і селам. З початку XIV століття головною відмінністю між статусом села та міста була наявність у місті органу самоврядування - міської ради. Селами ж керували солтиси. Солтиси, зокрема, розподіляли земельні ділянки та займалися заселенням села. Крім низки прибутків від надання адміністративних послуг, солтиси володіли низкою пільг та привілеїв, зокрема, володіння земельними ділянками, причому солтис міг вибирати для своїх потреб ділянку землі під назвою «лан». Солтису також належала ділянка землі - «город», який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян - загородників. Земельні ділянки солтиса звільнялися від усіх податків, у т. ч. від церковної десятини.

Нормативно-правове регулювання. Волочний перемір (реформа Сигізмунда-Августа). Поряд із дією звичаєвого права, все більший розвиток отримують і нормативно-правові акти як джерела права. Спочатку земельно-правові положення мають розрізнений характер. Проте згодом з´являються акти, що мають для регулювання земельних відносин винятково велике значення. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про т. з. «волочний перемір» (або земельна реформа Сигізмунда-Августа). Для того, щоб розкрити його зміст, необхідно спершу дати характеристику поняття «дворище» («осілий дим»). Дворищем на Україні називалася форма землеволодіння і ведення господарства - спільнота з 20-40 осіб, переважно родичів, що проживали двором з кількох хат. Кількість ріллі, що знаходилася у користуванні дворища, істотно коливалася: є відомості про існування дворищ і з однією волокою землі (33 морги, або 19,5 десятин), і з вісімнадцятьма (до 500 моргів, або 295 десятин); у той же час, повинності дворища, будучи одиницями оподаткування, несли приблизно однакові.

Волочний перемір передбачав поділ усіх земель на ділянки одн

акової величини - «волоки» (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а «зайва» земля передавалося шляхті без усякого відшкодування138. Показово, що селяни були поділені на розряди («путні бояри», «бортники», «конюхи», «стрільці», «двірні слуги», «осочні», «сільські війти», «лавники», «тяглі селяни», «осадники», «огородники» тощо), для кожного з яких встановлювалася норма наділення землею на певних умовах (від 1/3 до 2 волок). Передбачалася диференціація повинностей в залежності від якості землі («підлої», «середньої», «доброї») волок, а також нормативи співвідношення між розміром селянської та фільваркової запашки («сім до одного»). Слід особливо відмітити, що при волочному перемірі були встановлені також агротехнічні нормативи: трипільна система землеробства, що існувала на Русі ще з XI сторіччя, стає обов´язковою.

Засади здійснення волочного переміру встановлювалися у численних пам´ятках законодавства тих часів, однією із найяскравіших з яких є «Устав на волоки господаря його милості у всьому Великому князівстві Литовському» 1557 р. Проте волочний перемір, очевидно, розпочався у деяких місцевостях набагато раніше: з уставної Бєльської грамоти 1501 р. вбачається, що поділ на волоки існував ще за часів Вітовта (кінець XIV -початок XV сторіччя). Впроваджений волочний перемір (при запеклому опорі селян) був насамперед на Поліссі, наприкінці XVI сторіччя - на Во-лині, ще пізніше - на Київщині. Одночасно з переміром було скасовано саму можливість селян мати землю у власності, причому ця заборона у певних випадках запроваджувалася під страхом кари «на горло». Феодальне право починає визнавати селян невіддільною приналежністю земельної ділянки.

Реформа Сигізмунда-Августа залишила нащадкам цілу низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій, поділ ріллі за якістю, поземельний кадастр (щодо поняття та юридичної природи земельного кадастру див. тему «Управління у галузі земельних відносин»), межування сіл тощо

Наслідки скасування кріпосного права

Позитивні (буржуазний зміст):

· селяни одержували особисту свободу, тобто стали юридичними особами;

· селяни звільнялися із землею (за викуп).

Негативні (кріпосницькі риси):

· поміщики залишилися власниками більшості земель у державі;

· в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівлями, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити в поміщика;

· протягом 20 років селянин вважався «тимчасово зобов’язаним», мусив залишатися у поміщика, і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.;

· зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком (бо з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а вся громада в цілому);

· для розв’язання спорів був створений інститут мирових посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «безсторонніми примирителями» земельних спорів селян і поміщиків.

Реформа щодо поміщицьких селян

При втіленні реформ у життя різко посилилися кріпосницькі риси буржуазної по суті реформи 1861 р., тому що:

1. Поміщик давав селянину так мало землі, щоб економічно змусити його звернутися по допомогу й потрапити в нову економічну залежність від нього.

2. Мала місце система відрізків, коли для кожного регіону встановлювалась вища й нижча норма наділу (для більшої частини Харківської губернії — від 1 до 4,5 десятин на ревізьку душу, для півдня України — від 3 до 6,5 десятин і т. д.). Якщо в селянина до 1861 р. було менше нижчої норми наділу — поміщик повинен був за законом «дорізати» йому землі (на практиці подібного майже не було); більше вищої норми наділу — надлишок, названий відрізком, «відрізався» поміщику.

Як наслідок: до 1861 р. середній селянський наділ дорівнював 4,4 десятини на ревізьку душу, після реформи — 3,4 десятини землі.

3. Фактично відбувався обман селянина під час викупу ним землі (викупні платежі), бо селянин під час викупу землі відразу платив поміщику лише 20 % суми, решту 80 % поміщику виплачувала держава, а селянин був зобов’язаний повернути гроші за ці 80 % державі протягом 49 років, плюс іще 6 % додаткового боргу щорічно. У підсумку селяни виплатили за землю суму в 3 рази більшу, ніж вона коштувала (планувалися в 5 разів, лише революція 1905–1907 рр. змусила царизм у 1906 р. частково скасувати викупні платежі). Таким чином, селяни заплатили не тільки за землю, але й за своє звільнення.

В Україні проведення реформи мало таку особливість: більшість селян отримали менші наділи, ніж мали до реформи (через великі відрізки). У результаті значно зросла кількість малоземельних селян, які мали до 3 десятин землі (на Лівобережжі їх стало 43 %, на Півдні — 26 %).

Здійснення реформи щодо державних селян

Державні селяни зберегли всі землі, що знаходилися в них до 1861 р.

Розмір викупу в них перевищував вартість землі не в 5 разів, як у поміщицьких селян, а лише на 45 %.

До 1886 р. вони викупили свої наділи.

Отже, пільги державним селянам пояснюються тим, що держава була зацікавлена в якнайшвидшому переведенні країни на капіталістичні рейки і, по-друге, тим, що на державних землях не було поміщиків, які не бажали віддавати свою землю селянам.

Безземельні селяни

Колишні двірські, селяни дрібнопомісних поміщиків та інші повинні були 2 роки відробити на поміщика («тимчасово зобов’язані»), після чого одержували волю без землі, поповнюючи загін промислових і сільськогосподарських робітників.

Скасування кріпосного права спричинило зміну економічного базису держави, що змусило змінити політичну надбудову, для чого царизмом з 1864 р. до 1874 р. було проведено 5 великих політичних реформ (реформа місцевого самоврядування, військова, судова, фінансова, реформа народної освіти).