2. Основні концепції філософської антропології та її представники

У ХХ ст. Сформувалося чотири самостійні концепції філософської антропології:

• біологічна;

• культурологічна;

• релігійна;

• педагогічна⁸.

Крім названих концепцій це в ХІХ ст. Ф. Фейєрбахом було розроблено метафізичну концепцію антропологічного матеріалізму, згідно з якою людина є суто природною біологічною істотою, якості якої може розкрити антропологія. У цьому ж столітті К. Маркс висунув діалектико-матеріалістичну діяльну концепцію людини як продукту всіх суспільних відносин.

Згідно з біологічною концепцією людина є «незавершеною» в тваринно-біологічній організації, бо вона не може вести лише природне життя. Вона є біологічно недостатньою, бо їй не вистачає інстинктів. Історія, суспільство є формами доповнення біологічної недостатності людини, які сприяють реалізації її напівінстинктивних намагань. Родова сутність людини виявляється в її антисуспільній та антиприродній поведінці.

Представники даної концепції – А. Портман, А. Гелен.

Згідно з культурологічною концепцією культура визначається як творча відповідь людини на поклик природи, це її стиль життя й спосіб орієнтації в світі.

Представники даної концепції – М. Ландман, Е. Ротхакер.

Згідно з релігійною концепцією людина розглядається якскладова частина божої упорядкованості. Вона може дотримуватися трьох способів поведінки: об’єктивного, необ’єктивного та корисливого, будь-який з них обмежує свободу людини.

Представники даної концепції – М. Шелер, Н.Е. Хенгстенберг.

Згідно з педагогічною концепцією неприкаяна, загублена в екзистенціалістському сенсі людина може знайти притулок у визначених сталих і обов’язкових нормах суспільного життя, які може запропонувати релігійна або інша віра, виконуючи функції соціального регулятора, сприяючиоптимальній сублімації вроджених інстинктивних схильностей індивіда.

Найяскравіший представник даної концепції – О.Ф. Больнов.

Зупинимося дедальніше на філософських ідеях окремих вчених. Розуміння основних концепцій філософської антропології пов’язане передусім з ідеями М. Шелера (1874 – 1928 рр.). На його думку, філософська антропологія має показати, яким чином з основної структури людського буття випливають такі феномени, як мова, совість, любов, віра, засоби праці, зброя, тощо. Згідно з цією програмою філософська антропологія повинна поєднати конкретне наукове, предметне вивчення різних сфер буття людини з цілісним, філософським його осмисленням, стати наукою про метафізичне походження людини, її фізичних, духовних і психічних потенцій. Концепція М. Шеллера містить ряд цікавих положень та ідей: про різнопорядковість сутності людини, її зв’язок з усім живим, специфічність особистісних начал, єдність усіх сфер і виявів людської життєдіяльності⁹.

В переліку своїх робіт він констатує кризу розвитку сучасної йому західноєвропейської культури і робить спроби знайти та показати вихід із цього стану кризи.

Криза суспільства, соціальні та інші протиріччя для Шелера – прояв кризи людини, її особистості. Основну причину такого положення людини вчений бачить в існуючих тенденціях її вивчення різними, малопов’язаними одне з одним направленнями анторопологічної думки: теологічним, філософським, тощо. Філософська антропологія – це наука про сутність і структуру сутності людини.

Характеризуюючи вклад М. Шелера в створення та осмислення філософської антропології, звернемо увагу на два найважливіших положення його вчення:

1. Первинним в системі «людина-суспільство» є людина як деякий центр, в якому перехрещуються її різні зв’язки зі світом. Вона прагне знайти і визначити сутність цього центру – особистого буття людини, зрозуміти єдиність (унікальність), самовизначеність (свободу), і саморегуляцію (цілісність) людини як центру світу. При цьому оригінальним персональним буттям людини, де має місце і єдиність, і самовизначеність, і саморегуляція, з його точки зору, виступає любов (любляче буття).

2. Антагонізм особистості і суспільства, рівно як і саморозірваність особистості визначають шелерівське уявлення про людину як істоту, в якій перехрещуються дві його сфери (атрибути). Цими двома атрибутами, складаючими сутність людини, являються: «порив» - деяке ядро (цу захоплення, афекти людини, тобто все, що несе собою природне, органічне в житті), і «дух», як єдність того, що називають розумом і переживаннями (це доброта, любов, каяття – все те, що є свобода, відчуженість від примусу, тиск органічного життя).

3. Шелер визнає, що всі цінності (релігійні, філософські, етичні, наукові і т.д.) дані людині оскільки вона знаходиться в суспільстві. Вона ніби «нашаровуються» на вічне антропологічне ядро індивіда, первичне по відношенню до його соціальності¹⁰.

Отже, людина, займаючи центральне місце в філософії М. Шелера, являється духовною істотою, а основними принципами її буття виступають могутній, але сліпий життєвий порив і всеспроможний, але немічний дух.

Шелер концентрує увагу на етиці. Для нього було очевидним, що в етичному відношенні феноменологічна установка містить багато переваг. На підставі цього він створює змістовну етику, яку протиставляє формальним єтичним теоріям (кантіанства і утилітаризму). Водночас він був творцем і аксіології – філософської теорії цінностей. Систему цінностей можна і потрібно розрізняти. Естетичні цінності властиві предметам, а етичні (добро, зло, гідність) – особистостям¹¹.

Г. Плеснер ( 1892 – 1985 рр.) вивчав сутність людини у двох вимірах: горизонтальному та вертикальному. У першому з них він проводить пошук зв’язків людини зі світом її турбот, страждань і дій, у другому – визначає природне становище та місце людини в світі інших організмів. Загалом індивід тлумачиться Г. Плеснером як неосяжна таємниця буття, істота, яка в своїй діяльності постійно виходить за межі реального в трансцендентний простір. За своєю сутністю людина є не лише політичною твариною, а й непостійною відкритою істотою ця відкритість визначається тим, що в людини як істоти не інстинктової, а розумної не формуються вічні й однозначно налагоджені зв’язки з навколишнім середовищем. Філософія, на думку Г. Плеснера, має постійновказувати людині на її велич і злиденність, доводити до її відомості ті питання, з якими вона постійно зустрічається¹².

В методологічному відношенні філософсько-антропологічна думка Плеснера направлена до виявлення базисної структури людини використовуючи аналіз феноменів її існування (перш за все в космологічній перспективі, тобто в ряду рослина – тварина – людина), а потім рухається знову до феноменів з цілю іх обгрунтування на основі виявленої базисної структури. Не «дух», а структура життєвих взаємовідносин з навколишнім середовищем визначає тілесну і духовну організацію живих істот. Ці відносини Плеснер назвав «позиціональністю».

Позиціональність реалізується різноманітними шляхами. Будь-яка жива істота як тіло має володіти певною замкнутістю і в той же час бути відкритим для навколишнього середовища, від якого вона залежить. Найпростіший спосіб заключається в безпосередньому «потязі» тіла до навколишнього середовища. Таке відбувається з рослинами, позбавлених центрального органу, що направляє рухи інших органів. Плеснер називає це відкритою формою організації, тобто такою формою, яка безпосередньо «вливає» організм в навколишнє середовище і робить його несамостійною частиною відповідного йому життєвого оточення.

В тварині, на відміну від рослини, Плеснер бачить більш високу форму самовіднесення, адже вона не «влита» простим і безпосередній способом у своє оточення. Тут «влиття» носить форму опосередкованості, і тварина володіє самостійністю по відношенню до навколишнього середовища, але володіє замкнутою організацією. Така форма робить тварину самостійною частиною довкілля.

Залишається ще одна ступінь самовіднесеності, при якій усвідомлюється власний життєвий центр. Ця ступінь органічного життя належить людині, яка усвідомлює власне життя і власні переживання. На відміну від тварини людина здатна пізнати себе як «я в тілі» і як «я». «Я» можна осягнути тільки як «пункт, що знаходиться поза собою», із якого людина може споглядати «сценарій свого внутрішнього життя».

Ще одним важливим моментом, який роз’яснює мислитель є те, що він не співвідносить сутність людини з Богом, відповідно божественна реальність не залучається в якості пояснень до антропологічної реальності¹³.

Арнольд Гелен (1904-1976) задачу філософської антропології бачить у визначенні особливого положення людини як деякої цілісності в природі, його осягнення як унікального «проекту природи». Відповідно вона має розробляти визначений «цілісний погляд», який буде носити характер наукового вчення, загальної науки про людину.

Християнські теорії виводять людину із Бога, а дарвіністські – із тваринного царства. Гелен відмовляється від останнього, так як він вважає, що подібні теорії не можна вважати антропобіологічними, бо вони не пояснють особливого положення людини.

В праці Гелена «Людина. ЇЇ природа і положення у світі» (1940) відстежується ідея розуміння суті людини через сукупність даних багатьох наукових дисциплін. Головне – зрозуміти те, що існує єдність людського роду над усіма расовими, національними, єтнічними і іншими особливостями. «Прогрес в природі» заключається в органічній спеціалізації видів, тобто у все більш природньому пристосуванні їх до визначених умов проживання. У тварин спеціалізація органів і умови проживання відповідають одне одному. На відміну від тварин людина не має подібної біологічної спеціалізації. Іншими словами, в природних умовах вона як земна істота була б давно винищена.

Людина як біологічно «недостатня», «неготова» істота має сама вирішити задачу свого виживання, свого життєзабезпечення. Діяти, щоб вижити, - принципіально важлива задача людини. Дії постають як оволодіння природою з ціллю життєзабезпечення людини.

Відкритість світу, надмірна обтяжливість сприйняттями постає як умова можливості творення культури. Людина здатна творити свій світ, свою культуру, - в цьому її головне призначення. Крім того, культурне володіння світом, відповідно виживання людини стають можливими ще й завдяки мові.

Таким чином біоантропологічне розуміння рілігії мислителем означає відмову від співвідношення людини з божественною реальністю¹⁴.

Отже, як висновок можна сказати наступне:

• для розглянутих вище філософів головним питанням, яке вони досліджували у своїх працях є питання що таке людина;

• філософська антропологія має стати наукою, яка синтезує знання про людину з інших наук;

• питання людини досліджується різносторонньо, що призвело до виникнення різних концепцій;

• філософська антропологія є вчення про людину з точки зору буття самої людини.