34. Доктрина держави загального добробуту.

35. Основні положення теорії плюралістичної демократії.

Плюралістична демократія — сучасна концепція демократії, відповідно до якої влада ніби «розшаровується» і здійснюється як державою, так і багатьма недержавними об'єднаннями (асоціаціями підприємців, церквою, політичними партіями, фермерськими об'єднаннями тощо), що протидіють і зрівноважують одна одну, завдяки чому нібито досягається «чиста», «вища» демократія. Представниками даної концепції були Г. Ласкі, М. Дюверже,Р. Дарендорф, Р. Даль, Й. Шумпетер та інші.

Модель плюралістичної демократії найбільш близько до ідеалу народовладдя. На сучасному етапі вона стала характерною для більшості європейських країн. У плюралістичної концепції політика розглядається як конфлікт груп інтересів у їх політичній боротьбі, де рішення приймаються на основікомпромісу заради задоволення максимального обсягу інтересів.^[1] Плюралістичні концепції зберігають всі цінності ліберальної демократії, але багато в чому йдуть далі. Основні положення плюралістичної концепції:

• народ як суб'єкт влади має груповий склад;

• реальним джерелом влади є не особа, не народ в цілому, а групи інтересів;

• визнання групи інтересів центральним елементом демократичної політичної системи, в якому формуються інтереси, ціннісні орієнтації та яка гарантує реалізацію інтересів, прав і свобод особи; сама особа витискується на другий план, хоча і не відкидається її статус як первинного суб'єкта права;

• групи інтересів проявляють себе через політичні інститути, діяльність яких об'єктивується в управлінській системі;

• наявність партійної системи, що уможливлює вільну міжгрупову політичну конкуренцію;

• головною засадою політики повинна бути репрезентація різних за своїм внутрішнім спрямуванням інтересів, соціальна основа демократичної влади — баланс інтересів;

• діяльність держави розглядається як фактор збереження рівноваги суперницьких інтересів і забезпечення саморегулювання всього суспільства;

• підтримка державою соціально незахищених груп і індивідів з метою підвищення їх життєвих шансів і дотримання вимог соціальної справедливості.

36. Теорія еліт та елітарної демократії.

Теорія елітарної демократії  — одна із концепцій демократії, заснована на передачі компетенції прийняття політичних рішень спеціалістам — еліті, виходячи з того що «маси» не цікавляться політикою, не мають відповідних знань, навичок та інформації, не вміють приймати правильні політичні рішення. В такому випадку найефективнішим державним механізмом є такий, в якому право прийняття політичних рішень належить компетентним спеціалістам — еліті

Значну роль у становленні концепції елітарної демократії відіграла теорія еліт, на якій перша фактично повністю побудована.

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: «політична еліта» і «володарююча еліта». Найбільш містким є поняття «володарююча еліта»: це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу. Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи. Саме на цій теорії побудована елітарна демократія, яка говорить вже й про активні дії цієї еліти. Тобто, політична влада належить меншості (еліті), яка править формально від імені народу.^[7]

Елітарна модель передбачає здійснення таких організаційно-правових заходів у державному управлінні, які забезпечують наступне:

• Партійно-політичне структурування суспільства відбувається навколо певної кількості політичних лідерів;

• Головним спрямуванням передвиборчої агітації є обговорення особистісних якостей лідерів, а не їхніх політичних програм;

• Найвищі посади в державі здобувають персоналії, а не політичні партії чи блоки, уряд формується не на коаліційній основі, а прем'єр-міністром;

• Виконавча вертикаль (разом із регіональними її керівниками) формується «під лідера» за принципами централізації та концентрації влади і в разі зміни президента (прем'єра-міністра) уряд та регіональні керівники органів виконавчої влади у своїй більшості змінюються;