2.3. Колабораціонізм в житті мешканців району

Щоб ґрунтовно розібратися в темі колабораціонізму,спочатку треба визначити сторони. Розглядаючи Україну і нацистську Німеччину ,не слід забувати про СРСР. До війни Україна не була окремою державою,а входила до складу СРСР. «Bloodlands» – саме цим неологізмом позначив американський історик Тимоті Снайдерземлі, що найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До «кривавих земель» (а саме так переклали українською поняття, винайдене Снайдером) він, зокрема, включив Польщу та Україну[18, 35].

Сталін ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстровані у 1917-1920 роках. Він люто боровся не лише із відвертими супротивниками більшовиків. Серед української етноеліти він постійно вишукував «сепаратистів» і «націонал-ухильників», висловлював недовіру всій Компартії України, а зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х років для упокорення України за допомогою Голодомору.

Приреченій на те, щоб опинитись між двома тоталітарними потугами, Україні під час Другої світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцидів, депортацій, мобілізацій, вивезень на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що направду зробило українську землю кривавою.

Причини колабораціонізму в Україні були різними, серед яких найбільш поширеними слід вважати наступні:бажання помститися радянській владі за всі кривди (репресії, розкуркулення, тощо), що їм завдала радянська система; ідеологічне несприйняття радянської влади, комуністичної ідеології, антисемітизм; страх за своє життя і життя близьких; кар’єризм, прагнення пристосуватися до нових умов життя; позиція радянського уряду щодо військовополонених, яких вважали зрадниками; обман нацистської пропаганди та прагнення за допомогою Німеччини боротися за незалежність України[11].

Колабораціонізм в Україні проявився в надзвичайно широкому діапазоні – від побутового рівня до адміністративного військового співробітництва. Він носив різний характер – добровільної співпраці з нацистами, із політичних чи ідеологічних переконань, вимушеної тривалої або епізодичної співпраці з гітлерівцями та їхніми союзниками. Найбільш поширеним був побутовий та економічний колабораціонізм. Адже мільйони мешканців окупованої України добровільно або під примусом працювали на промислових об’єктах і в сільському господарстві, розчищали вулиці від завалів і сплачували податки окупаційній владі, надавали свої помешкання для розквартирування військ тощо. Всі ці дії можуть вважатися співпрацею із окупантами але уникнути цього, навіть за великого бажання, було майже неможливо.

Багато жителів Високопільського району були нейтральними, частина служила окупаційній владі,частина стала на шлях опору фашистам, на шлях саботажу розпоряджень і наказів окупантів.

Колабораціоністів виявляли вже по завершенню війни. І від ставлення співпрацюючих з німцями до людей залежала доля колабораціоністів. Адже міра їхнього покарання вимірювалася ще й людським фактором. З досліджуваних матеріалів по с. Миколаївка Високопільського району в роки Великої вітчизняної війни є деякі дані щодо старост села (а отже колабораціоністів, бо старостами ставали лише ті, хто здобував довіру у окупантів):

1. Коцур Омелян (по закінченню війни німці забрали з собою, подальша доля невідома) ;

2. Кошулько Яків (сидів по звинуваченню у колабораціонізмі);

3. Шевченко Іван (сидів по звинуваченню у колабораціонізмі);

4. Гром Іван Іванович ( не сидів, був виправданий, адже під час окупації був добрий до людей) ;

5. Кривобік Микола (по закінченню війни німці забрали з собою, подальша доля невідома) ;

6. Кривобік Сава Хомич (поширені чутки, що був есесівцем, сидів по звинуваченні у колабораціонізмі, але потім служив у партизанів і був реабілітований).

Позитивним явищем було насамперед те, що помічники старостів населених пунктів, коменданта району були, в основному, із місцевих. Серед них було мало таких, що допомагали тим, хто цього потребував, іноді ризикуючи життям. Знаючи про набори молоді до Німеччини, попереджували місцевих жителів: про набір до Німеччини і вказували, який рік народження підпадає під набір. Молодь переховувалась по схованках, або навмисне себе калічили.

Таким чином бачимо з досліджуваного матеріалу, що прояви колабораціонізму були, але не широко представлені, і не несли якоїсь особливої шкоди. Зрозуміло, що окупаційна влада вимагала від населення, а тим паче від управ лояльності. Зрозуміло, що знайшлося чимало тих, хто прислуговував новим окупантам, як перед цим виконував антиукраїнські накази їхніх попередників, такі люди служили в поліції, гебіткомісаріатах тощо, стежили за настроями населення, виявляли неблагонадійних, викривали українських патріотів та комуністів. Однак не можна не бачити того, що уникнути співпраці з німцями на окупованій території було майже неможливо. Відмовитися працювати на підприємствах, у школах, у лікарнях, означало приректи себе і свою родину на голодну смерть. Адже позаду були жахливі 1930 роки, коли, не маючи власної держави, під час колективізації, голодомору, репресій, депортацій Україна втрачала свій генофонд.

Тож на нашу думку, щодо українців, які співпрацювали з німцями, не слід приміряти мірило колабораціонізму, як до французів, голландців, поляків чи росіян. У цих націй до війни були свої держави. А Україна, не будучи самостійною, опинилася між двох вогнів, двох тоталітарних імперій, тому за кожним з її громадян залишалося власне право вибору незалежно від того де ця людина прожоживала.