Розділ 2. Особливості окупаційного режиму у високопільському районі

2.1. Заходи гітлерівців, щодо встановлення «нового порядку» в Україні та Високопільщині

Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій "Південь" окупували майже всю Україну. Найпершим у планах Гітлера було розчленування території країни на відповідні адміністративно – територіальні одиниці. Як цілісний суб’єкт Україна була Берліну непотрібна.

17 липня 1941 р. на території України була створена зона військового управління, яка підпорядковувалася імперському міністерству у справах східних областей й охоплювала Чернігівську, Сумську, Харківську, Ворошиловградську (сучасна Луганська), Сталінську (сучасна Донецька) області. Поточне управління зоною здійснювало Головне командування сухопутних військ Верхмату (ОКХ). Німців влаштовували межі колишніх районів і сіл, за винятком тих, де активно діяли радянські партизани. Такі райони німці збільшували[19, 23].

Інша частина України потрапила під цивільний контроль. 1 серпня 1941 р. створено дистрикт «Галичина» з центром у Львові та приєднано до польського генерал – губернаторства з центром у Кракові[Додаток Д].

Також у серпні 1941 р. на півдні було утворено 3 губернаторства: «Бессарабія» з центром у Кишиневі; «Буковина» з центром у Чернівцях; «Трансністрія»[Додаток Е] з центром спочатку у м. Тирасполі, а з 17 жовтня 1941 р. у м. Одесі.

20 серпня за розпорядженням Гітлера був утворений рейхкомісаріат «Україна»[Додаток Ж] з центром у м.Рівне.

З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід СРСР і райони Середньої Азії.

Туди було евакуйовано 3,5 мільйони громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці[17].

За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність.

Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської. Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето.

Високопільщина входила до рейхкомісаріату «Україна», намісником якої був Еріх Кох. Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України, проте радянська влада не зажадала його екстрадиції для суду за злочини проти українського народу. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально антагонізував відносини між німцями та українцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталінові і що він наказував робити радянським партизанам, які чинили німцям шкоду таким чином, щоб спровокувати репресії проти українського селянства.

Села Високопільського району входили до Александерштадтгебіт (адміністративна одиниця німецького окупаційного режиму, яка включала такі населені пунтки Великоолександрівського, Березнігуватського, Нововоронцовського районів з центром у смт. Велика Олександрівка). На чолі району (гебіту) стояв гебітскомісар – обов'язково рейхснімець. Очолював Александерштадтгебіт гебіткомісар Шульце[20]. Йому підпорядковувались усі цивільні місцеві органи влади. Він мав надзвичайні повноваження та широкі адміністративні права. Ним видавалися обов'язкові постанови, накази та розпорядження, що регулювали життя в межах району. Владу в селах представляли сільські бургомістри або старости сіл, що призначалися районними комісарами. У великих селах інститут окупаційної влади уособлювали коменданти або представники гебітскомісарів[10].

На всій окупованій території були створені районні, волосні та сільські управи, що виконували функцію допоміжних місцевих установ та уособлювали окупаційну владу на місцях. Районні управи очолював голова району, що обирався з місцевого населення. За своєю компетентністю райуправа була виконавчим органом німецької адміністрації, сприяла стягненню податків і зборів з місцевого населення, відправці молоді до Німеччини, відала справами місцевого господарства в межах району.

У селищі Кронау (окупаційна влада повернула Високопіллю його історичну назву) була створена управа, а в населених пунктах – комендатури. Зі спогадів очевидців відомо, що на території району в с. Іванівка німці створили концтабір, у якому тимчасово утримувались громадяни перед відправкою до Німеччини. Корінних жителів с. Іванівки в листопаді 1941 р. вивезли в степи Березнігуватського району і кинули там напризволяще. Натомість їхні будинки заселили німецькими сім’ями,які прибули з України в Німеччину слідом за військами Рейху. У самому Кронау у приміщені німецької школи – гімназії в 1942 році знаходилася тюрма для радянських військовополонених[10, 86].

Привчання людей до «дисципліни» було одним з найголовніших завдань як Шульце, так і всіх німецьких керівників.[Додаток З]

Отже, виходячи з досліджуваного матеріалу, окупаційна влада проводила жорсткі заходи задля встановлення своєї політики на окупованих територіях. Високопільщина увійшла до Александерштадтгебіт рейхкомісаріату «Україна». Гебіткомісаром Кронау став Шульце, відомий своєю жорстокістю та прагненням залізної дисципліни. Заходи гітлерівців були спрямовані на перетворення району в сировинний придаток та понімечення населення.