1.2. Українські землі в планах гітлерівської Німеччини

Українське питання напередодні Другої світової війни було ще більш заплутаним, ніж у 1914 році. Його вирішення впливало на долю щонайменше чотирьох держав, до складу яких входили українські етнічні землі у міжвоєнний період (Польща, Чехо-Словаччина, Румунія та СРСР) .

З приходом у 1933 р. до влади в Німеччині націонал-соціалістичної партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, "українська проблема" набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів[1, 73].

Стороною, яка відразу включила «українське питання» до порядку денного, була Німеччина. Нацистська партія Німеччини, яка прийшла до влади в країні 1933 року, бачила Україну складовою «життєвого простору на Сході». Гітлер наголошував: «Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камерунах, але винятково в Європі». «Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки у здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни». «Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави». Під останніми нацистський фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну[3, 64].

У промові на велетенському щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р., він вигукував: «Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини — ми б мали все». Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: «Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!»[18, 67].

«В основному, — вів далі Гітлер, — перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати». «Основні принципи: ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин — не чех, не козак або українець»[11, 45].

На відміну від Гітлера, Альфред Розенберг, котрого фюрер призначив своїм «уповноваженим для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору», будучи офіційним ідеологом нацистської партії, у зовнішній політиці мав швидше традиційні імперіалістичні погляди, аніж екстремістські. Рейхміністр дотримувався поміркованої політики щодо поневолених народів окупованої території СРСР, розуміючи необхідність налаштувати їх лояльно до німців. Він говорив: «На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.ін.»[1, 75].

До речі, відносно культурного життя А.Розенберг дотримувався лояльності. Його позиція чітко викладена в розпорядженні від 10 квітня 1942 р. «Про ставлення до культури українців»[1]. Рейхміністр говорив: «Метою нашої політики є залучення українського населення до добровільного співробітництва, а це вимагає терплячого ставлення до притаманної їм культури». Проте Гітлер, вважаючи українців людьми другого сорту, принципово ставив на провокування освітньої та культурної деградації українського етносу, щоб паралізувати можливі визвольні рухи. «Було б помилкою, - говорив він, - дати освіту місцевим людям… Було б краще не вчити їх навіть читати… Якщо росіяни, українці, киргизи та інші умітимуть читати й писати, це може нам тільки нашкодити». З Гітлером цілком погоджувався Гіммлер, заявляючи, що «принципова лінія абсолютно ясна – цьому народу не треба давати культуру»[3].

Щодо українського населення А.Розенберг дійшов висновку, що ці стосунки мають бути прихильними з економічних причин:було б краще, на його думку, «співпрацювати з 40-ка млн. українців, ніж приставити до кожного українського селянина по солдатові»[11].

Однак, вище гітлерівське керівництво Німеччини відкинуло плани А. Розенберга щодо окупованих східних територій. А погляди рейхміністра Сходу на українське питання спровокувало гострі суперечки з Еріхом Кохом – прихильником жорсткого окупаційного курсу в Україні. У своїх виступах Кох завжди підкреслював: ніякої самостійної України не існує; німці увійшли в Україну не для того, щоб зробити її вільною, а щоб забезпечити собі «життєвий простір» і постачання до Німеччини необхідних товарів. Своїм підлеглим він постійно втокмачував, що доля українців - бути рабами німців, «білими неграми»; що всі ті, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Головне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха (як і Гітлера), займала національна інтелігенція, отже, вона перша підлягала винищенню[3].

Апогеєм масового нищення людей на територіях Сходу мало стати виконання грандіозної програми етноциду, розробка якої почалася відразу після розгрому та окупації Польщі. 7 жовтня 1939 р. Гітлер підписав декрет про посилення німецької нації. Зокрема, передбачалось повернути із-за кордону німецьких громадян та фольксдойчів, створити нові німецькі колонії та нове німецьке селянство.

Підводячи підсумки вище сказаного можемо сказати, що замисливши здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Україна завжди розглядалася Німеччиною як ідеальний регіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об’єктом виняткового значення у майбутній нацистській політиці онімечення Сходу. Українському народові це несло особливу загрозу.