1. (Єгипет Середнього і Нового царств або

2. імперія Цинь у Китаї), коли світовий порядок транс­формувався порівняно повільно, змінилася епохою занепаду і роздроблення колишніх централізованих держав (VIII—III ст. до н. е.), протягом якої:

3. (наприклад, розквіт ан­тичних держав Середземномор'я і все, що з цим було пов'яза­но).

4. Потім, з II ст. до н. е. по II ст. н. е. продовжувалася епоха панування нових великих імперій — Римської імперії в Серед­земномор'ї, імперії Хань у Китаї, імперії Маурів в Індії та ін­ших.

5. На зміну йому прийшов період утворення і посилення великих імперій у VII—XIII ст.:

   1. Спочатку виник Арабський ха­ліфат, потім зміцнилася Візантійська імперія.

   2. У Європі в цей період піднялася імперія Карла Великого, якій багато в чому наслідувала Священна Римська імперія німецької нації.

   3. У Ки­таї — могутні імперії династій Тан (618—907 рр.) і Сун (960— 1279 рр.). Пізніше на зміну халіфату, що розпався, й імперії Сун прийшла Велика Монгольська імперія, яка об'єднала ве­личезні простори Азії та Європи.

Нова епоха дезінтеграції і ра­дикальної зміни світового порядку припала на XIV—XVIII ст.

Період XIV—XV ст. характеризувався настільки істотними політичними зрушеннями, що його можна характеризувати як своєрідну геополітичну революцію, її суть полягала в переміщенні центру економічного життя в Західну Європу: (причому її інтеграція за імперським типом була ускладнена. Політичні зміни XIV—XV ст. створи­ли передумови для зовнішньої експансії європейців. А вона, у свою чергу, привела до формування світового ринку, що спри­яло розвитку капіталізму, як у самій Європі, так і в інших регіонах світу. )

У зазначений час у Європі:

• На заході йшла Реконкіста — відвоювання Піренейського півострова іспанця­ми в арабів, на східний — криза і розпад Золотої Орди.

• У Північно-Західній Європі Столітня війна (1337—1453 рр.) серйоз­но послабила імперські Домагання Англії і Франції на конти­ненті й одночасно зробила незалежнішими багаті міста Фланд­рії.

• У Центральній Європі багато десятиліть точилися гуситсь­кі війни, що послабили Священну Римську імперію німецької нації і підготували Реформацію XVI ст.

• У Середземномор'ї з падінням Константинополя в 1453 р. припинила своє існуван­ня Візантійська імперія.

• Майже одночасно, у 1455 р., остаточ­но розпалася Монгольська держава. Впали "універсальні" ім­перії, які претендували на "вічність" і "об'єднання усього сві­ту".

Відбулися кардинальні зміни у світовому порядку. На авансцену виходить Європа¹.

Домінування Європи починається з кінця XV ст. і утвер­джується у XVI ст.:

1. Це час Ренесансу, Реформації, становлення капіталізму.

2. Майже одночасно, в XV ст., у Європі: Виникли відразу кілька центрів сили — Іспанія, Португалія, Франція, Англія. Ці централізовані держави конкурували між собою і прагнули створити могутню і пануючу в регіоні імперію. Од­нак, заважаючи одна одній, вони були не в змозі встановити політичну гегемонію на своєму континенті.

3. Тоді погляди були звернені за його межі. Великі географічні відкриття сприяли європейській експансії в інших регіонах. З одного боку, був до­сягнутий певний рівень господарського розвитку, з іншого — капіталізм міг розвиватися, тільки розширюючи сферу свого впливу. Завоювати країни периферії, потім створити там гос­подарські структури відповідно до своїх потреб, — от що було необхідно для капіталістичних метрополій. Таким чином, Ве­ликі географічні відкриття були пов'язані з формуванням європоцентристської світової системи. Створювалися колоніаль­ні імперії, що були складовою нагромадження капіталів, а потім основою світового ринку. (На той час Османська і Росій­ська імперії були зайняті боротьбою одна з одною і не могли істотно вплинути на колоніальні завоювання європейців.)

4. Віхою в історії Європи і світу стало формування Вестфальскої, або державно-центристської, моделі світу.

На початку XVIII ст. вперше з'являється термін "баланс сил"², що набув пізніше значного поширення. Однак цей баланс незабаром став відчу­вати напругу внаслідок посилення позицій Великобританії і значної протидії з боку Франції. Іспанія, Португалія, Швеція, Нідерланди, які мали колись дуже сильні позиції у світовій політиці, почали їх втрачати. Замість них активними актора­ми стають Пруссія і Росія.

Протягом усього XIX ст. у політичному житті Європи відбу­валися постійні зміни в балансі сил між різними державами:

Особливо серйозний "виклик" був кинутий Наполеоном з його претензією створити свою імперію. Справа закінчилася пораз­кою Франції і Віденським конгресом 1815 р. На ньому було укладено комплекс договорів, що передбачав збереження рів­новаги між великими державами.

5. Головним засобом і джерелом посилення могутності та впливу для ведучих європейських держав стають колонії. Конкуренція на периферії не наражала на небезпеку позиції в самій Європі доти, доки наприкінці XIX ст. на планеті не за­лишилося територій, які можна було б перетворити у свою ко­лонію.

Світ був поділений між колишніми активними учасни­ками світової політики. Однак на початку XX ст. в неї вступа­ють нові сильні гравці — Сполучені Штати Америки, Японія, Німеччина, Італія із своїми домаганнями.

6. Результа­том суперництва стала Перша світова війна. В ре­зультаті була сформована Версальсько-Вашингтонська систе­ма міжнародних відносин. Цього разу охоплювалася не тільки Європа, а й увесь світ. Вона будувалася насамперед на інтересах країн-переможниць, утискаючи інтереси переможених, а також новоутворених держав (у Європі їх налічувалося 9). Її суперечливість і нестабільність були однією з причин, що призвели до Другої світової війни.

7. По закінченні сформувалась Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Незабаром основною характеристикою її стала біполярність, тобто протиборство двох наддержав — СРСР і США. (В 1949 р. було створено Організацію Північноатлантичного дого­вору (англ. North Atlantic Treaty Organization — NАТО), в 1955 р. ~~ Організацію країн Варшавського договору). По­няття "баланс сил" стало одним із головних, що характеризу­вали Ялтинсько-Потсдамську систему.

І Радянський Союз, і Сполучені Штати не були європейсь­кими державами. Тобто у світовій політиці закінчився період, коли панував принцип європоцентризму, розмивання якого почалося ще на межі XIX—XX ст.

-2-