3. Основні поняття стилістики

Запишіть визначення основних термінів курсу

Стиль. Стилістика одержала свою назву від латинського слова stilus. Так римляни, які писали чорнові тексти на покритих шаром воску дерев’яних дощечках, називали інструмент для писання. Гострим кінцем писали, а тупим кінцем можна було виправляти текст, стираючи написане. З цією особливістю писання було пов’язане прислів’я: „Часто перевертай стиль!” (saepe stilus verte!), тобто старанно виправляй написане, намагайся якнайкраще виразити словами свою думку.

Функціональний стиль – це різновид мови, який обслуговує ту чи ту сферу суспільно-мовленнєвої практики людей і характеризується сукупністю засобів. У сучасній українській літературній мові розрізняють стилі: розмовний і книжні, до книжних належать публіцистичний, офіційно-діловий і науковий. Окремо стоїть художній стиль. Питання про його місце в літературній мові викликає суперечки серед науковців. На думку окремих дослідників, він є функціональним стилем, інші мовознавці надають йому особливого статусу, виходячи з того, що мова художньої літератури „багатостильова”, оскільки містить елементи всіх стилів, зокрема територіальні й соціальні діалекти.

Індивідуальний стиль. Індивідуальний стиль (ідіостиль, ідіолект) ‒ це така сис­темність виразових засобів мови окремого письменника, діяча культури чи іншого індивіда, яка вирізняє, виділяє його мову серед інших мовців.

Стиль викладу. З погляду організації і викладу мовного матеріалу розрізня­ють такі стилі: лаконічний, лапідарний і періодичний, оповідний (звичайний).

Лаконічним називають стиль, для якого характерними є ряди коротких, здебільшого простих, непоширених або малопоширених речень. Термін „лаконічний” (лаконічно) походить від на­зви грецького полісу Лакедаймону, жителі якого не любили го­ворити багато, а висловлювалися коротко, стисло і, як писав Володимир Домбровський, „ядерно”, тобто повідомляли суть, ядро думки.

Вищою формою лаконічного стилю вважають лапідарний стиль, коли глибока думка так стисло вира­жається, що ніби замикається в словах. Походить назва цього стилю, та й саме поняття від латинського слова, що означало камінь, на якому вирізьблювали короткий, але гли­бокозмістовний вислів. Це, звичайно, були надмогильні плити з мудрими й поетичними написами ‒ епітафіями, короткими за формою і змістом.

В античній риториці лаконічний стиль мав ще один різно­вид ‒ рубаний стиль, який нині називають по-розмовному „телеграфний”. Рубаний стиль згадується в риториці Арісто­теля, але сам він не був його прихильником.

Лаконічний стиль властивий живому мовленню, бо воно ди­намічне, швидке, безпосереднє, часто доповнюється паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою, ситуацією). Отже, не­має потреби значно поширювати речення і розгалужувати його структуру. Лаконічним, але не лапідарним є стиль дитячого мовлення, коли дитина ще не навчилася розгортати речення зворотами й підрядними реченнями, а також художньої літератури, розрахованої на дитяче сприймання. Наприклад:

Дятел Тук ‒ на весь ліс коваль.

Тук ‒ дзень! Тук ‒ дзень!

І прокидається ліс, звірі, і птахи, й комахи. Кожен до свого діла береться.

До кузні, бува, ціла черга стає. І нікому Тук не відмовляє (В. Чухліб).

Лаконічний стиль трапляється у народній творчості, зокре­ма в народних казках, переказах, легендах, де за його допомо­гою передають наївне світобачення, доступне кожній людині.

У художніх текстах лаконічним стилем послуговувалися пе­реважно письменники, які підтримували народнорозмовні, фольклорні традиції в літературній мові. Наприклад: Чоловік умер, двоє діточок мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, своїх діток годувати. Не справляюся сама. Те продала, те продала – все попродала (Марко Вовчок).

Настав святий вечір. В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крути­ла голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім’ї (М. Коцюбинський).

В опозиції до лаконічного перебуває періодичний стиль ви­кладу. У ньому розгорнену думку виражають багатослівно че­рез низку суджень, оформлених підрядними реченнями, по­рівняльними, дієприкметниковими й дієприслівниковими зво­ротами, складносурядними чи безсполучниковими реченнями. Наприклад: Сонце уже зійшло, але його ще не було видно із-за темного лугу; небо освітилося ясно й погожо, і луг теж посвітлішав і прихорошився. Уже горіли мохнатими і червоними, як жар, шап­ками будяки, дихаючи солодким медвяним душком; цілими озе­рами поміж трав біліли соромливі невісточки в жовтих шапоч­ках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок; виплітався та спалахував іскрою петрів батіг; розпарена нічною задухою, гостро і нудливо смерділа болиголова, яка то тут, то там здіймалася вище всіх на своєму товстому і порожньому стов­бурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гілляч­ками; іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий зда­ля на копицю сіна; над ними уже кружляли чайки, вишукували вранішню поживу на сніданок. Близькість ріки відчувалась особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала лю­дям на руки і на ноги світлими льодяними краплями, таємничіс­тю звуків, властивих для кожного приріччя; тихим бульканням, коротким раптовим плюскотом, якимось шарудінням, схожим на чиїсь хитрі кроки (Г. Тютюнник).

Періодичний стиль одержав назву від стилістичної (риторич­ної) фігури „період”. Період є фігурою думки, яку виражають кількома членованими частинами, що складають дві симет­ричні (але не обов'язково однакові) половини – арзу і тезу, які замикаються в одне ціле – коло: На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи про­пала овечка, полюбив легінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашу­міла смерека, ‒ все виливалось у пісню, легку й просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті (М. Коцюбинський).

Норма

Помилки одного покоління стають визнаним стилем і граматикою для наступних (І. Б. Зінгер – єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1978 р.)

В українському мовознавстві під мовною нормою традиційно розуміють сукупність мовних засобів і правил їх використання, що сприймаються як правильні і зразкові.

Для норми характерні: традиційність, стабільність, варіантність.

Порушення норм (суржик, неправильне наголошування, вимова (вади природні), просторічні слова). Літературна норма осмислюється як культурний варіант загальнонаціональної мови. Тому все, що не відповідає вимогам культури мови, залишається поза літературною нормою.

Стильова норма

Загальновідомим є і той факт, що всі функціональні стилі літературної мови і їх жанрові різновиди не виходять у писемній формі виявлення за межі літературної норми. Для них літературна норма є обовʼязковою і спільною ознакою. Проте кожний з них має у межах загальної літературної норми і свою специфічну ‒ внутрішню норму. Структури на зразок, у зв'яз­ку з тим, що, порушити клопотання, це дає підстави вважати, доповідна записка, річна звітність, порядок денний і т. ін. є лі­тературно нормативними. Водночас вони (поряд з аналогіч­ними одиницями) є внутрішньою нормою офіційно-ділового стилю, навіть закріпилися як його маркери (у текстах заяв, до­відок, звітів тощо). Проте, будучи літературно-нормативними, вони залишаються поза внутрішньою нормою художнього сти­лю, зокрема поетичного жанру лірики. До уваги не беруть випадки використання у поезії таких одиниць з метою створення комічного чи сатиричного ефекту ‒ це вже жанр гумо­ристичної поезії, де вони знову набирають нормативності як засоби створення контрасту.

Використання слів привіт! бувай! у значенні одиниць мовно­го етикету для сучасної української літературної мови є нор­мативним. Однак стильова (внутрішня) норма певних стилів по-різному реагує на це явище літературної норми. Внутрішня норма офіційно-ділового стилю і його жанрових різновидів не допускає вживання у своїх текстах цих слів як таких, що мають виразне забарвлення іншого (уснорозмовного) стилю і супере­чать своєю експресивністю та неномінативністю канонізова­ному мовленню офіційних паперів. З погляду норми офіційно-ділового стилю використання слів привіт! бувай! з інтерактив­ним значенням є ненормативним, не відповідає специфіці цьо­го стилю, у його мовленнєвій системності не знаходить свого місця, воно нічим не зумовлене й не передбачуване.

Проте для стильової норми уснорозмовного побутового мовлення слова привіт! бувай! є цілком нормативними.

Офіційно-діловий стиль віддає перевагу формам чоловічого роду (керівник, директор, переможець, заступник, бри­гадир, відповідальний редактор, ректор, декан), не підкреслюючи жіночу стать особи, що називається чи характеризується, і ця особливість становить норму цього стилю. Проте в межах офіційно-ділового стилю виділяють тематичні види мовлен­ня (спортивного, виробничого), де, навпаки, нормативним є чітке розмежування осіб за статтю, і використання форм жіночо­го роду виправдане внутрішньою нормою такого виду мовлен­ня (спортсменка, динамівка, спартаківка, гімнастка, баскетбо­лістка, хокеїстка, ковзанярка, шліфувальниця тощо).

Кодифікація – це письмова фіксація норми. Кодифікована норма – закодована графічно, тобто відображена у вигляді правил, що міститься в підручниках, навчальних посібниках і довідниках, словниках.

Недоліки кодифікації:

1. Це результат діяльності вчених (не позбавлена суб’єктивізму). В одних підручниках одні рекомендації, в інших – інші.

2. Кодифікація завжди відстає від норми. Тому кодифікаторам варто не покладатися на власне чуття, інакше це може призвести до пуризму (вимозі, „щоб правнуки говорили так, як у давнину говорили прадіди” (Г. Винокур).

Інформація як стилістичне поняття. У стилістиці використовують два види інформації: основну (предметно-логічну) та додаткову (конотативну). Предметно-логічна інформація  це зміст повідомлення, назви осіб, предметів, речей і відношення між ними. Додаткова інформація виникає в процесі комунікації, залежить від умов і ситуації спілкування, ставлення мовця до предмета оповіді та до адресата тощо.

Контекст ‒ оточення мовної одиниці, у якому виявляються її властивості. Розрізняють два види контексту: екстралінгвістичний та лінгвістичний.

В екстралінгвістичний контекст входять усі умови, за яких відбувається мовне спілкування. Оцінювати висловлене варто, враховуючи мовну ситуацію: Містер Джон Ланкастер Бек, неодмінно у шкіряних рукавичках, щоб не залишати відбитків, любовно протер ганчіркою свою карманну іграшку 45-го калібру. Без контексту не зрозуміло, про яку іграшку йдеться.

Можна припустити, що смисл – це начебто додатковий віртуальний текстовий простір, якому властиві змінність, багатоаспектність, поліфункціональність, що зумовлено специфікою читацького сприйняття: реципієнт не завжди може знайти ключі до розуміння авторського смислу, часто прочитує текст по-своєму, унаслідок чого народжуються нові смисли, а отже, різні оцінки одного й того самого матеріалу.

Так, наприклад, повідомлення на зразок „Футбольний стадіон „Ювілейний” побудували за один рік” може породжувати різний за оцінним навантаженням смисл: для вболівальників футболу він буде суто позитивним, оскільки пов’язується зі сподіваннями на перегляд футбольних матчів; для архітекторів та будівельників може мати негативний відтінок, оскільки зумовлює появу сумнівів щодо якості зведеної будівлі за такий короткий проміжок часу тощо.

Лінгвістичний контекст  сукупність фіксованих умов, за якої зміст певної мовної одиниці є однозначним.

Експресивність  властивість мовних одиниць, яка забезпечує їх повноцінне функціонування і створення стилістичного значення. Експресивність буває:

 інгерентна  внутрішньо притаманна мовному знаку, є його постійною ознакою в будь-яких умовах: котяра, спатоньки, шкандибати, кльово;

 адгерентна  інтенсивна виразність мовного знака, що сформувалася тільки в певному контексті, ситуації: корова (про дівчину), дуб-дерево, осел, ну ти звір! (про людей).

Конотація. Серед усіх інших мовознавчих термінів конотація є власне стилістичним терміном. Він походить від латинського, що означає „маю додаткове значення”. У широкому розумінні конотація є власне конотативною інформацією, паралельною і додатковою до денотативно-десигнативної (предметно-понятійної), яка надає мовній оди­ниці можливість виконувати експресивну функцію.

У вужчому розумінні коно­тація ‒ це такий компонент значення лексеми, який дає мож­ливість використовувати її для вторинної номінації. Він вини­кає на асоціативно-образних уявленнях і ніби заступає пряме об'єктивне значення, у результаті чого постають тропи і фігури: музика в камені (скульптура), медова гречка, цвіт мелодій, золоті литаври, біль слова, симфонія думок, жевріє хмарка та ін.