2. Структура стилістики

Більшість сучасних учених визначає таку структуру стилістики:

С тилістика

теоретична (загальна) практична

• стилістика ресурсів (фоностилістика,

лексична, граматична);

• функціональна (стилістика художнього мовлення)

У лінгвостилістиці ви­діляють кілька стилістичних наук або їх розділів.

Теоретична (загальна) стилістика визначає основні поняття і категорії її, предмет досліджень, теоретично обґрунтовує принципи й методи стиліс­тичних досліджень. Загальна стилістика вивчає універсальні стилістичні засоби мови, тобто ті, що є в багатьох мовах і ма­ють спільні характеристики, та закономірності функціонування мови залежно від змісту, мети, ситуації і сфери спілкування, тобто загальне про функціональні стилі.

Відповідно до цих аспектів виділяють стилістику ресурсів (засобів), або описову стилістику, і функціональну стилістику.

Стилістика ресурсів (неконтекстних мовних засобів) вивчає стилістично забарвлені засоби мови не тільки в тексті, а й поза контекстним використанням. Це традиційна стилістика, яка в основному прагнула до повного опису стилістичних засобів національної мови, тому її ще називають описовою стилісти­кою. Вона вивчає ті мовні елементи, які стануть матеріалом для вибору й подальшого відбору мовних засобів у мовленні.

У стилістиці ресурсів (описовій) виділяють такі частини: фоностилістика, лексична стилістика, граматична стилістика.

Фоностилістика відбиває фоносемантичні зв'язки між сло­вами в тексті. З твердими звуками асоціюється щось велике, твер­де, різке, неприємне, сильне, а з м'якими – м'яке, маленьке, легке, приємне, ласкаве. В основі звуконаслідування лежить відповідність (мотив) природних звучань, уявлень і акустико- артикуляторних ознак мовних звуків.

На акустико-артикуляторних ознаках звуків утворюють логогриф (гр. lоgоs – слово, grірhоs – загадка) – стилістичну фігуру, що нагадує словомереживо, у якому фонетичні й мор­фемні редукції чи „протези” (усічення звуків, складів або дода­вання) спричинюють семантичну метаморфозу: слова набува­ють щораз іншого значення, створюючи пластичний свіжий звуковий образ. Гарні логогрифи засвідчують високу версифі­каційну майстерність поетів, уміння створювати засобами фономорфології місткі синестезійні комплекси образів, чаруючи читача алітераціями та асонансами:

Лисніє липовий, липневий липець,

липучий і лискучий в білім збанку.

В нім розтопились зорі на світанку

і пахощі левад, квітчастих китиць.

Над озером пахучим, золотавим

дзеленькає маленькая бджола.

На брезклі брижі жовтого чола

Лягає тінь її пружком імлавим… (Б.-І. Антонич).

Стилістичними засобами фоностилістики є алітерація, асонанс, анафора, епіфора (про них більш детально йтиметься далі).

Лексична стилістика, або стилістична лексикологія, виділяє групи слів, які здатні створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення (моносемантичні й полісемантичні лексеми, синоніми й антоніми, ней­тральні й емоційно-оцінні слова, книжна, офіційна, розмовна, просторічна лексика тощо). Актуалізуються й іншомовні слова у ролі синонімів: напад, вторгнення – інвазія; згода, одностайність – консенсус; продовження – пролонгація; оживлення, відродження – реанімація; застій – стагнація; образ, ви­гляд – імідж; розмаїття, множинність – плюралізм; представлення – презентація; бавовняний – котоновий; продажний – корумпований.

Фразеологізми належать до текстотворчих стильових засобів. Це означає, що є фразеологізми, які вживають тільки або переважно в межах певного стилю, вони є суттєвим у ньому. Наприк­лад, у науковому стилі текстотворчими є фразеологізми: тех­нічний потенціал, доведення теореми, знаходження кореня, диференційні процеси, енергетичні ресурси, коефіцієнт корисної дії; в офіційно-діловому стилі: порушити питання, укласти уго­ду, скласти протокол, поставити резолюцію, прийняти рішення, вірча грамота, повірений у справах, країна перебування, оскарженню не підлягає, кредитна ставка, відкрити рахунок та ін.

Проте в межах одного чи кількох стилів фразеологізми диференціюються ще й за стилістичним значенням та колоритом. Наприклад, виділяють книжні, поетичні, урочисто-піднесені, високі фразеологізми: випити гірку чашу, дантове пекло, еолова арфа, езопівська мова, зачароване коло, іронія долі, земля обітована, знак зодіаку, золоті литаври, золоті слова, лебедина пісня.

Граматична стилістика. Граматика вивчає граматичну будову мови, мовні одиниці кількох її рівнів. У ній виділяють морфеміку, словотвір, морфологію (вчення про частини мови й словозміну) та синтак­сис. Відповідно в стилістиці національної мови виділяють її розділ – граматичну сти­лістику. Вона не повторює граматику, а досліджений нею ма­теріал вивчає в аспекті стилістичних протиставлень з тим, щоб виявити арсенал граматичних засобів, здатних до творення певних стилістичних ефектів відповідно до мети й призначення мовлення.

Стилістичний словотвір

Ілюст­рацією можуть бути слова з компонентами старослов'янсько­го походження, які мають стилістичне забарвлення книжності, урочистості: воз-, вос- (возвеличити, возлюбити, возвістити, восплакати, восхвалити, воззріти, возсіяти, возрадуватися, возгласити); со- (соратник, собрат,); пре- (предобрий, пречудовий); -іє (беззаконіє, безчестіє, нежитіє); -ущ-, -ющ- (грядущий, жи­вущий, цілющий); благо- (благоденствіє, благодушиє, благочинство), веле- (велеречивий, велемудрий) та ін.

Стилістична морфологія

Морфологічні одиниці мови не однозначні у стилістичному відношенні й неоднакові за обсягом стилістичних конотацій. Стилістичні можливості частин мови визначаються катего­ріальними значеннями кожної з них та способами організації слів у текстах певних стилів і жанрів.

На іменниках побудовне й таке стилістичне явище, як гетерономінація, або багатоназивання. Ним користуються для того, щоб, уникаючи повторень, у той самий час повніше охаракте­ризувати предмет розмови, особливо коли йдеться про особу, адже її можна номінувати за багатьма ознаками (статтю, спорідненістю, фахом, звичками, захопленням, невдачами), і кожний номен буде щось додавати до попередньої характеристики осо­би, викликати нові асоціації і поглиблювати образ. Отже, одна й та сама особа матиме кілька назв. Наприклад, у памфлетах М. Хвильового критиковані ним письменники названі такими словами: віршомази, борзописці, графомани, писаки, драмороби, папероїди.

До слів березень, вересень, соняшник у художніх тек­стах і розмовному мовленні засвідчено такі синоніми – вто­ринні образні номінації:

Березень ‒ березіль, березінь, березовень, березинець, білокорник, брамовесник, бурульник, бурунькотал, весняр, веснячок, веснявець, весній, весногрій, веснодум, веснодух, весномрій, весновій, веснород, весноклич, вирійник, веселик, веселинець, відтальник (протальник, розтальник), відтальний, відталець та ін.

Вересень – айстровик, барвограй, багатій, вересенько, відлетень, грибний, довирій, довирійник, довирісць, другожнив, двокрилий, запасливець, зажурець, голотень, маїк, осінець, павутинець (сивинець), похмурій, переджовтневець, посерпень, покрійний (від Покрови) та ін.

Стилістичний синтаксис

Стилістичні можливості синтаксичних структур виявляються у їх протиставленні за одним типом ознак. Так, зіставляючи одно­складні речення з двоскладними, неповні з повними, прості зі складними, виявляють їхні стилістичні функції (частотність їх використання в різних стилях та роль, яку вони відіграють). Наприклад: ...Свято Петра і Павла – жнива. А там і Маковія: святили квіти та мак. Мельна, мамине село. Хата дідова на горбі, білим піском висипані доріжки. Пахнуть печені паляниці. Катруся вносить велику чорну макітру. Ломить паляниці. У малій макітрі терти мак. Медом пахне. А ми випрошуємо кусочки ламанців. Катруся свариться: „Завтра Маковія. Потерпіть. Нині не мож­на їсти ‒ на те лиш час завтра” ... Як перебути ту ніч? Красне свято Маковія, як Святий вечір! (Р. Кобальчинська).

Мовна система має здатність до передачі одного змісту співвідносними, але протиставними за певною ознакою (проти­лежними) синтаксичними структурами: Дощ. Дощ іде. Іде дощ. Задощило; Настав вечір. На землю тихо спустився вечір. Повечоріло. Вечір. М. Рильський у поезії так художньо зобразив вечір цілим реченням: У яблуневому саду зоря вечірня грала, мережку яснозолоту на землю закидала, лягали смуги голубі на пагорби рожеві, у тихій радості-журбі вклонявся вечір дневі.

Функціональна стилістика вивчає функціональні стилі, їх класифікацію і внутрішню жанрову диференціацію (функціонально-стильові різновиди, підстилі), мовленнєву систем­ність стилів, принципи відбору й закономірності поєднання мовних одиниць у стилі. У сучасній лінгвістиці функціональна стилістика є основним, найперспективнішим напрямом роз­витку стилістики. Вона поєднує досягнення лінгвістичних наук, що вивчають структуру й систему мови (фонетика, лек­сикологія, граматика), і наук, що вивчають функціональний та естетичний аспекти мови (соціолінгвістика, психолінгвістика, риторика, поетика, історія мови, культурологія, комунікація).

У функціональній стилістиці як окрему галузь виокремлюють стилістику художньої літератури (вона найкраще представлена працями І. Білодіда, В. Ващенка, С. Єрмоленко). Стилістику художньої літератури виділяють в окрему га­лузь стилістики тому, що художній стиль ширше за інші функціональні стилі охоплює і засоби мови (системи), і засоби мовлення (функціонування). Художній стиль має свою специ­фіку. До художнього стилю можуть входити компоненти інших стилів – наукового, публіцистичного, офіційно-ділового, уснорозмовного. Він поєднує загальномовне й творчо-індивідуальне насамперед тому, що він антропоморфічний – „олюд­нений”. У художньому стилі все подається від людини, через її бачення і все спрямоване на сприймання людиною.

Термін практична стилістика є поширеним у навчальній літературі. Так називають прикладну навчальну дисципліну (не самостійну науку!), яка не має своєї особливої теорії, містить відомості з різних наук, подаючи найбільш складні випадки слововживання (наприклад, як відрізнити слова іноземний, іншомовний, закордонний?; як правильно: книга Жуль Верна чи Жуля Верна?).