Глосарій

Адекватність ‒ точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення.

Алітерація – повтор одного або кількох приголосних звуків у суміжних або близько розташованих одне від одного в тексті словах.

Анадиплоза – подовженість останніх синтаксичних одиниць, що йдуть одна за одною, повтор кінцевого елемента висловлення на початку наступного.

Анафора – повторення початкових (ініціальних) звуків. Повторюватись може перший звук рядка у вірші або першого звука у слові.

Асонанс – повтор одного або кількох голосних звуків у суміжних або розташованих недалеко одне від одного словах.

Багатство мовлення ‒ значний обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.

Виразність мовлення ‒ використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови, що лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови.

Дисонанс стилістичний (стильовий контраст) – використання мовних засобів, не характерних і навіть конвенційно неприпустимих у певній комунікативній ситуації.

Експресивність - властивість мовних одиниць, яка забезпечує їх повноцінне функціонування і створення стилістичного значення.

Експресивність адгерентна - інтенсивна виразність мовного знака, що сформувалася тільки в певному контексті, ситуації.

Експресивність інгерентна - внутрішньо притаманна мовному знаку, є його постійною ознакою в будь-яких умовах.

Епанода – слово чи словосполучення, які використовують на початку одного речення, повторюють у кінці наступного речення чи періоду.

Епіфора звукова – повторення кінцевих звуків чи словосполучень у закінченнях слів віршованого рядка.

Естетичність ‒ використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним.

Інформація додаткова ‒ виникає в процесі комунікації, залежить від умов і ситуації спілкування, ставлення мовця до предмета оповіді та до адресата тощо.

Інформація предметно-логічна - це зміст повідомлення, назви осіб, предметів, речей і відношення між ними.

Кодифікація – це письмова фіксація норми.

Конотація ‒ власне конотативна інформація, паралельна й додаткова до денотативно-десигнативної (предметно-понятійної), яка надає мовній оди­ниці можливість виконувати експресивну функцію; у вужчому розумінні коно­тація ‒ це такий компонент значення лексеми, який дає мож­ливість використовувати її для вторинної номінації.

Контекст ‒ оточення мовної одиниці, у якому виявляються її властивості.

Контекст екстралінгвістичний ‒ контекст, куди входять усі умови, за яких відбувається мовне спілкування.

Контекст лінгвістичний - сукупність фіксованих умов, за якої зміст певної мовної одиниці є однозначним.

Логічність мовлення ‒ логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності.

Логічність понятійна ‒ відображення структури логічної думки й логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови у мовленні.

Логічність предметна ‒ полягає у відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні зв’язкам і відношенням, що існують між предметами і явищами об’єктивної дійсності.

Логогриф (гр. lоgоs – слово, grірhоs – загадка) – стилістична фігура, що нагадує словомереживо, у якому фонетичні й мор­фемні редукції чи „протези” (усічення звуків, складів або дода­вання) спричинюють семантичну метаморфозу: слова набува­ють щораз іншого значення, створюючи пластичний свіжий звуковий образ.

Мовні засоби меліоративні ‒ виражають позитивне ставлення (оцінку) до висловлюваного.

Мовні засоби пейоративні ‒ виражають негативне ставлення до висловлюваного.

Надмірність мовленнєва ‒ багатослівʼя, формами якого є плеоназм і тавтологія.

Недостатність мовленнєва ‒ випадкове пропущення слів, потрібних для точного вираження думки, що породжує абсурдність і комізм.

Норма кодифікована – закодована графічно, тобто відображена у вигляді правил, що міститься в підручниках, навчальних посібниках і довідниках, словниках.

Норма мовна ‒ сукупність мовних засобів і правил їх використання, що сприймаються як правильні і зразкові.

Нормативність ‒ дотримання усіх правил усного й писемного мовлення.

Плеоназм (від гр. pleonasmos ‒ надлишок) ‒ частковий збіг значень лексем, що утворюють словосполучення.

Поліфункціональність мовлення ‒ забезпечення застосування мови в різних сферах життєдіяльності.

Правильність мовлення – одна з визначальних ознак культури мовлення. Це правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм

Стилістика – наука про мову й мовлення, яка вивчає мовні засоби всіх рівнів з точки зору їхніх експресивних можливостей і найбільш доцільного й суспільно прийнятого їхнього використання залежно від цілей, умов і особливостей спілкування.

Стилістика граматична ‒ вивчає досліджений нею ма­теріал в аспекті стилістичних протиставлень з тим, щоб виявити арсенал граматичних засобів, здатних до творення певних стилістичних ефектів відповідно до мети й призначення мовлення.

Стилістика лексична, або стилістична лексикологія, виділяє групи слів, які здатні створювати не тільки лексико-семантичні, а й стилістичні протиставлення (моносемантичні й полісемантичні лексеми, синоніми й антоніми, ней­тральні й емоційно-оцінні слова, книжну, офіційну, розмовну, просторічну лексику тощо).

Стилістика практична ‒ прикладна навчальна дисципліна, яка не має своєї особливої теорії, містить відомості з різних наук, подаючи найбільш складні випадки слововживання.

Стилістика ресурсів (неконтекстних мовних засобів) вивчає стилістично забарвлені засоби мови не тільки в тексті, а й поза контекстним використанням.

Стилістика теоретична (загальна) визначає основні поняття і категорії її, предмет досліджень, теоретично обґрунтовує принципи і методи стиліс­тичних досліджень.

Стилістика фонетична (фоностилістика) відбиває фоносемантичні зв’язки між сло­вами в тексті.

Стилістика функціональна ‒ вивчає функціональні стилі, їх класифікацію і внутрішню жанрову диференціацію (функціонально-стильові різновиди, підстилі), мовленнєву систем­ність стилів, принципи відбору й закономірності поєднання мовних одиниць у стилі.

Стиль функціональний – це різновид мови, який обслуговує ту чи ту сферу суспільно-мовленнєвої практики людей і характеризується сукупністю засобів.

Стиль індивідуальний (ідіостиль, ідіолект) ‒ це така сис­темність виразових засобів мови окремого письменника, діяча культури чи іншого індивіда, яка вирізняє, виділяє його мову серед інших мовців.

Тавтологія (від гр. tauto ‒ те саме, logos ‒ слово) ‒ змістові повтори, котрі виникають тоді, коли в реченні вживають поряд спільнокореневі слова.

Точність ‒ уміння оформляти й виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності, що зумовлюється знанням об’єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови.

Чистота мовлення ‒ вживання тільки літературно-нормативних слів і словосполучень, використання правильних граматичних форм.