2. Основні ознаки стилю

Головні ознаки:

• образність,

• поетичність (поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів);

• естетика мовлення, призначення якої – викликати у читача почуття прекрасного;

• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, схвальне, фамільярне, іронічне, зневажливе мовлення);

• зображувальність (конкретно-чуттєве живописання дійсності – людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень);

• епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури;

• відсутня певна регламентація використання мовних засобів та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

• визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора, спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

На фонетичному рівні:

Фоностилістика вивчає засоби звукової організації мовлення, шляхи та прийоми досягнення його милозвучності, способи використання природних і функціональних властивостей звуків для створення певного стилістичного забарвлення.

Кожний стиль має свої фонетичні особливості, але найбільше вони виявляються в текстах художнього стилю. Найчастіше тут виступають звукоповтори. Фонетичні повтори в тексті спостерігаються серед окремих звуків. Можуть повторюватися і морфеми, увиразнюючи будову слів і речень. До таких повторів належать звукова анафора, звукова епіфора, алітерація, асонанс, рима, віршові розміри.

Звукова анафора – повторення початкових (ініціальних) звуків. Повторюватись може перший звук рядка у вірші або першого звука у слові:

Зелениться ніжна м’ята, рута, материнка, –

Знов я чую, мов співає давня українка.

(А. Кримський)

І по клавішах сивого смутку

Ходять сині, сумні слони.

(І. Драч)

Звукова епіфора – повторення кінцевих звуків чи словосполучень у закінченнях слів віршованого рядка:

Через перепони,

Попри всі закони,

Ти, мово дідівська, живлюща.

(М. Чернявський)

Особливе місце серед звукоповторів займають алітерації й асонанси.

Алітерація – повтор одного або кількох приголосних звуків у суміжних або близько розташованих одне від одного в тексті словах. Наприклад, у словах Павла Тичини „Крилами між люди лину” алітерується звук [л], що легко вимовляється й підкреслює легкість пташиного польоту. Алітерація звука [р] підкреслює швидкий рух, зміну пір року:

Весна прийшла в своїм убранні,

Як в різні роки і віки.

(Я. Шпорта)

Найчастіше алітеруються кілька різних звуків. Це створює своєрідну звукову поліфонічність поезії. Наприклад, алітерація звуків [л], [с], [м], [н], [р], [д] у таких рядках поезії:

Люблю, мов сонце, материнську мову…

Нам кожна мова дорога.

Грінченко й Даль ведуть у даль чудову,

О словників жага, віків снага!

(С. Литвин)

Асонанс – повтор одного або кількох голосних звуків у суміжних або розташованих недалеко одне від одного словах. Наприклад:

Давно, давно,

ще в пору колискову,

блаженним безтурботним малюком

я всмоктував у серце рідну мову

з цілющим материнським молоком.

(Д.Луценко)

У перших рядках повторюються голосні звуки [а], [о], а в наступних – [е], [и], що яскраво увиразнюють тексти.

У віршованих текстах алітерації й асонанси здебільшого виступають разом:

Плили хмарини, немов перлини…

Їх вид рожевий – уста дитини!

Набігли тіні – і… ждуть долини.

Пробігли тіні – сумні хвилини:

Плили хмарини чужі, далекі…

(П.Тичина)

Тут маємо поєднання алітерації [л], [м], [н] та асонансу [и], [і], що й створює ніжний, мінорний настрій.

Рима як різновид звукової епіфори разом із віршованими розмірами теж є важливим фонетичним засобом художнього стилю, зокрема поетичного мовлення.

На лексико-фразеологічному рівні:

• багатство найрізноманітнішої лексики з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак): „Лиже полум’я жовте черево, Важкувато сопе димар, галасує від болю дерево, Піднімаючись димом до хмар” (В. Симоненко);

• широке використання різних видів синонімів, омонімів, антонімів („Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневі дні...” (Д. Павличко); „Коли крізь розпач випнуться надії І загудуть на вітрі степовім, Я тоді твоїм ім’ям радію І сумую іменем твоїм” (В. Симоненко). Антонімія: Чудний українець – то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху… то він революціонер (М. Хвильовий); У душі моїй – місця немає туманам. У душі моїй – сонце червоне буя… (В. Симоненко); Але ж я не спати – жити! Жить і мріять люблю… (В. Симоненко).

На словотвірному рівні:

• запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів, що формують індивідуальний стиль митця). Художні твори постають перед читачами як авторський образ світу речей, почуттів, прагнень, як образ Всесвіту, втілений у слові. Як наслідок виникають індивідуально-авторські новотвори – оказіоналізми. Вони характеризуються специфічними ознаками, які відрізняють їх від інших слів у системі мови. Найважливіші з них:

• ненормативність;

• належність до сфери мовлення;

• функціональна одноразовість;

• експресивність;

• похідність;

• індивідуальна належність.

Усі авторські новотвори можна умовно поділити на 2 групи.

До першої належать такі, що хоч і не зафіксовані у словниках, але вони не виходять за межі продуктивних моделей українського словотвору.

До другої групи, вужчої за обсягом, зараховують оказіоналізми, які одразу привертають увагу нетрадиційним використанням мовного потенціалу, позначені яскравою новизною:

Антон Іванович Рилло керував трестом „Синтетична коломазь” главку „Возосаниголоблячерезсідельниксупоня”, а як для телеграм – „Возочерсуп” (Остап Вишня).

Так отаха хвороба, коли в лікаря свербить права долоня і нічим, крім десятки, тої сверблячки не спинити, зветься хапендицит. Почули ми недавно, що на таку хворобу захворів ветеринарний лікар Вашківецького району Чернівецької області Дмитро Ількович Касянчук. І так у нього та хвороба поширилася і в’їлася, що як починає права долоня свербіти, то вже десяткою її не вгамуєш, а треба не менше як півста карбованців, – це як засвербить долоня, коли треба йти до хворої корови. Це вже хвороба запущена сильно. Треба рятувати людину! (Остап Вишня).

На граматичному рівні:

• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у формах теперішнього й майбутнього часу дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у формах наказового способіу В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

• широке використання різних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

• функціонування усіх частин мови, використання морфологічних синонімів – граматичних форм того самого слова, які різняться засобами граматичного вираження, відтінками спільного граматичного значення (напр., „Ой оце чудне дівчатонько, ой-я, Щосуботоньки їде з містонька...” (І. Драч);

• форми середнього роду, які найчастіше застосовують до маленьких дітей або тварин:

Прийшла до невістки сердита свекруха,

Сидить, бурчить, набридає, як осіння муха:

- Ой, невісточко, невдале ж у тебе дитятко,

Якесь воно вовкувате, німе, як телятко.

Вже ж йому десятий місяць, а ще не балака,

Даю йому копієчку, воно каже: „Кака”.

Невістка й відказує: „Чого ж дивуваться?

Хто ж Вам за копієчку скаже, що ви цяця?” (П. Глазовий)

Іноді при використанні форм середнього роду вживаються до узагальнення Недарма кажуть, старе  як мале: розуму однаково (Є. Гуцало).

Якщо форми середнього роду використовують одночасно із формами чоловічого та жіночого роду стосовно тієї самої особи, вони набувають виразного негативного забарвлення: Насилу виліз з бебехів пан Цибульський: таке плюгавеньке, товстеньке, кирпате, очі як осокою попрорізувані, а пика та червона, як новий п’ятак, аж блищить (О. Стороженко);

• іменники спільного роду не мають такого яскравого стилістичного забарвлення. Проте деякі з них мають позитивні або негативні семантичні відтінки: бідолаха, трудяга, причепа, плакса, рюмса, приблуда;

• використання власних назв: рідкісні, дивні імена надають мові гумористичного забарвлення;

• використання всіх типів речень, синтаксичних зв’язків, ритмомелодики висловлень та текстів;

• використання усіх функціональних типів текстів (опис, розповідь, роздум), а також різних їх комбінацій;

• поширеним способом організації тексту в публіцистичному стилі та в мові художньої літератури є надфразна єдність  композиційно-синтаксична конструкція, у якій об’єднано кілька речень, фраз чи навіть абзаців, що мають певну змістову завершеність і структурну єдність:

На Буковині світок найясніший,

І найтепліші сіються дощі.

Слова шепочуть зорі найніжніші

До місяця-опришка уночі.

Трава на Буковині найгустіша,

Ліси найзеленіші і сади.

Присвітанкова тиша найдзвінкіша

В криницях найсолодшої води.

Найголосніші солов’ї весною,

І найрясніша осінь золота.

Цілющою вмиваються росою

Найчепурніші села і міста.

На Черемоші хвиля найбистріша,

Найвродливіше місто  з-над Прута.

Як писаночки, гори  найрідніша,

Найперша і найвища висота 

В моїм гуцульськім серці! А пізніше…

Бо я лиш гість при щедрому столі, 

На Буковині вкритись наймиліше

М’яким пером найлегшої землі (В. Лелек).

Доню моя! Хай оберігає тебе доля від хвороби і злих людей, від нещастя і злих язиків, від смутку і від нерозумних веселощів!

Коли з’явилася ти на світ, мені подумалось: „Ще одна страдниця прийшла до людей”. А коли підросла, заговорила, очицями-зорями в очі людські задивилася, допитуючись знань і ласки, думалось: „Таку не зможуть люди не любити”.

Дивні вони, чоловіки,  синів геть усі хочуть першими з дітей своїх бачити… А коли донечка охопить рученятами шию  нічого іншого вже й не бажають, хіба братика для доньчиного захисту.

Хай життя вистелить тобі стежки моріжком і барвінком, висвітить зорями ясними, виспіває солов’ями красними! Доню моя! (Н. Бабич).

Художній стиль залежно від родів і жанрів літератури поділяється на такі підстилі:

епічні (прозові – епопея, роман, повість, оповідання, нарис);

ліричні (поема, балада, пісня, поезія);

драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо).

Питання для самоконтролю

1. Яка сфера застосування художнього стилю?

2. У чому його специфіка?

3. Які основні ознаки художнього стилю?

4. Що вивчає фоностилістика?

5. Що таке оказіоналізми та яка їх роль у структурі художнього тексту?

Висновки

У розділі 2.2. подано відомості про функцію, сферу застосування, структуру, основні лінгвістичні ознаки текстів художнього стилю та засоби створення образності.