6.Загальне поняття про дидактику. Предмет і завдан­ня дидактики

Термін дидактика походить від грецького слова didaktikos — на­вчаючий і didasko – вивчаючий.

На сучасному етапі дидактику розуміють як нау­ку про викладання і навчання, про закономірності, що діють у сфері предмета. Ті дослідження, про залежності, що обумовлюють хід і результати процесу навчання; на цій основі вона встановлює відпові­дні закономірності, визначає методи, організаційні форми й засоби навчання учнів. Іншими словами — дидактика – це наука про навчан­ня і освіту, їх мету і завдання, зміст, методи, форми, засоби, органі­зацію, досягнуті результати.

Завдання дидактики на всіх етапах її історичного розвитку по­лягало в тому, щоб: а) визначати зміст освіти нових поколінь; б) знаходити найбільш ефективні шляхи озброєння їх корисними знання­ми, уміннями і навичками; в) розкривати закономірності цього проце­су. Тому зрозуміло, що дидактика визначається як теорія освіти і навчання. Враховуючи, однак, ту обставину, що процес навчання завжди пов'язаний з вихованням, перш за все розумовим і моральним, є підстави означувати дидактику як теорію освіти і навчання, а, разом з тим, і виховання. Сюди відноситься, перш за все, формування світо­гляду учнів.

Предметом дидактики на сучасному етапі її розвитку с процес освіти і навчання, взятий в цілому, тобто зміст освіти, що реалізується в навчальних планах, підручниках, методи й засоби навчання, органі­заційні форми навчання, виховна роль навчального процесу, а також умови, що сприяють активній творчій діяльності учнів і їх розумовому розвитку.

Розрізняють загальну і предметні дидактики.

Предметом дослідження загальної дидактики є процес на­вчання, взятий в цілому, а головним завданням – розкриття загальних закономірностей процесу навчання, що мають об'єктивний характер, і характеристика умов їх виявлення. Сучасна дидактика довела, що справжнім показником ефективності навчального процесу є не лише обсяг засвоєних знань, умінь і навичок, що безперечно, важливо, але й високий рівень розумового розвитку учнів, їх неперервне проникнен­ня в сутність навчальних предметів, процесів і явищ і перетворення середнього і навіть слабкого за успішністю учня в більш сильного і встигаючого.

Основними поняттями загальної дидактики як науки є: "викла­дання", "навчання", "навчальний предмет", "навчальний матеріал", "навчальна ситуація", "метод навчання", "учитель", учень", "урок" та ін. Це - специфічні поняття дидактики як науки. Дидактика оперує й іншими поняттями, а саме, "освіта", "просвіта", "самоосвіта", "виховання" тощо.

Історичний екскурс до вчень великих дидактиків

Дидактика — найстабільніший розділ у педагогіці, проте вона теж змінюється, іде в ногу з часом, убирає в себе світові науково-технічні досягнення (наприклад, кібернетизація, диференціація, інтегративність). Як уже зазначалось, засновником дидактики є Ян Амос Коменський — великий чеський гуманіст і педагог. Його визначним твором є "Велика дидактика" (1633). Коменському належить обґрунтування існуючої класно-урочної системи: поділ учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки з чвертями і канікулами між ними, 45-хвилинний урок, 10—20-хвилинні перерви, предметна система викладання за певними навчальними планами, програмами і підручниками, екзамени наприкінці року з переведенням до наступного класу або залишенням на другий рік. Низку своїх праць Я. А. Коменський присвятив професіоналізму вчителів, засобам активізації учнів, їх свідомому ставленню до навчання, законам добре організованої школи.

В історію дидактики зробили свій внесок філософи-просвітителі та педагоги XVIII століття. На початку XIX ст. склались дві теорії освіти — матеріальна і формальна. Прихильники теорії формальної освіти вважали головним завданням школи розвиток розумових здібностей дитини, гімнастику розуму. Автором цієї теорії був німецький філософ і педагог Й. Ф. Гербарт (1776—1841). Теорія формальної освіти запроваджувала класичну освіту, її було покладено в основу гімназійної освіти в Росії і зорієнтовано на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти.

Прибічники матеріальної освіти головним завданням навчання вважали засвоєння учнями певної суми реальних знань, а розвиток пізнавальних можливостей учнів вважали наслідком діяльності щодо засвоєння навчального матеріалу. Ця теорія належить англійському філософу Г. Спенсеру (1820—1903), вона була зорієнтована на підготовку практичного прошарку — бізнесменів, торговців, ремісників, кваліфікованих техніків і робітників. Г. Спенсер вважав, що школа повинна готувати молодь до п'яти видів людської діяльності — самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій і дозвілля. Він виступав проти розумового перенапруження дитини, пропагував вузько утилітарну освіту, нехтував теоретичними знаннями і тим самим принижував значення розвиваючого навчання.

В Україні у XIX ст. помітною постаттю серед педагогів-дидактиків є О. В. Духнович (1803—1865), який у Закарпатті, що тоді належало Австро-Угорській імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у широкій освіті, допоміг відкрити в Закарпатті понад 79 початкових шкіл. Автором низки підручників був Б. Д. Грінченко (1863-1910). Він викладав у школах українською мовою, видав "Словник української мови" у чотирьох томах, а також "Українську граматику до науки читання й писання".

У першій половині XX ст. особливо популярною була дидактична теорія американського філософа Дж. Дьюї (1859—1952), який заснував педагогічну течію — педоцентризм, а також діяльнісний підхід до навчання, пропагував навчання "шляхом дій", які з'являються з особистого досвіду дитини. Педоцентризм — це керування практичним досвідом дитини, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самодіяльність.

У 30-х роках у російській дидактиці посилилась увага до якості загальноосвітньої підготовки учнів, радянська школа досягла певних успіхів, але було допущено помилку щодо недооцінення ролі трудового, політехнічного навчання, ліквідовано навчальні майстерні і ручну працю в школах (1937), взято курс на академічний розвиток школи, що призвело до переваги словесних методів навчання і виховання.

До числа видатних дидактиків-практиків 50—60-х років належить В. О. Сухомлинський (1918—1970), який подав зразки дидактичних підходів до розумового розвитку дітей у ході їх навчання та практичної діяльності.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. почався новий етап досліджень у дидактиці — підвищення ефективності та якості навчального процесу шляхом посилення його виховної і розвиваючої функції, зв'язку з життям, з громадсько-корисною працею учнів, поєднання загальноосвітньої підготовки з трудовим вихованням.

У 80-ті рр. у зв'язку з реалізацією реформи школи досліджувались такі проблеми дидактики, як міжпредметні зв'язки, профорієнтаційна робота в школі, всебічний розвиток учнів у процесі навчання та позакласної роботи. І. Я. Лернер, В. О. Онищук, Н. Ф. Тализіна зробили внесок в обґрунтування теорії поетапного розвитку розумових дій дитини, управління пізнавальною діяльністю школяра. У розв'язання актуальних проблем демократизації дидактики вагомий внесок зробили вчителі-новатори М. М. Палтишев, В. Ф. Шаталов, Є. М. Ільїн, С. М. Лисенкова, О. А. Захаренко, а також педагогічні колективи багатьох шкіл.

Сучасна дидактика, виходячи на світові позиції, відкриває нові явища в навчальному процесі — його кібернетизацію, потребу диференціації і гнучких технологій у старших класах, інтегративність у змісті освіти, модульне навчання, стандартизацію освіти, індивідуалізацію та особистісну зорієнтованість.