1.5. Теорія Томаса Гобса — основа політичного абсолютиз­му і супутнього йому юридичного позитивізму

Символом абсолютизму виступає вчення, авторство якого належить сучасникові Англійської революції — Томасові Гобсу (Thomas Hobbes). Свою доктрину він виклав у двох працях — “De Cive” та “Leviathan”, в яких уміс­тилася не одна теорія. Провідною з-поміж них є досить ориґінальна за сутністю «теорія уповноваження», де йдеться про юридичну при­роду влади яку автор вибудував на різноманітних юридичних інститутах, категоріях і явищах, передовсім таких, як: природній закон і позитивний закон, влада і держава, суверен і право суверена, підда­ний і свобода підданого тощо.

В теорії Гобса визнають дві «видатні заслуги». Перша полягає в тому, що цією теорією було запровадже­но низку важливих моральних і політичних концептів, які завжди заслуговують на увагу. «Обов’язок» — це його «базовий моральний концепт». Загальновизнано, що саме висунута Томасом Гобсом «теорія уповноваження» («наділення владою») стала наріжним каменем тео­рії політичного абсолютизму. Згідно з цим ученням, юридична при­рода відносин між «сувереном» і «підданим» (у сучасному розумін­ні — між «державою» і «громадянином») містить два принципові елементи, зміст яких зводиться до такого:

1) обсяг «уповноваження» (себто обсяг «влади», «повноважень»), наданого «суверенові» (себто «державі»), визначає обсяг «прав суверена», тобто «держави»;

2) обов’язок «підданих» (тобто «громадян») визнавати і підтриму­вати таке «уповноваження» визначає обсяг їхньої свободи.

Свобода ж «підданих» у нього зводиться до трьох обов’язків, два з яких ґарантовані «природнім законом»:

1) «не вбивати чи калічити себе» та «захищати себе за будь-яких обставин»;

2) «не вбивати інших» чи «не брати участь у війні», якщо це не спри­чинено потребою «виживання держави» (отже, цим обґрунто­вувався «обов’язок» «підданого» брати участь у війні).

Це — «моральні обов’язки», бо випливали вони з «природнього закону», який Гобс визнавав «мораллю».

3) «піддані» не зобов’язані уникати того, що «су­верен» не заборонив «законом») був «політичним», бо випливав із «цивільного закону» (тобто закону, встановленого «державою») і означав «свободу», дозволену в такій формі, у якій вона не повин­на була включати дії деструктивного (стосовно держави) характеру, наприклад, такі як повстання (навіть тоді, коли воно не заборонене).

У середовищі науковців є ті, хто переконаний, що Гобс своїм ученням заклав нові підвалини для доктрини, знаної як юридичний позитивізм, оскільки відомо, що в основі цієї доктрини лежить передовсім ідея «держави як технічно довершеного людського продукту у вигляді механізму, що розуміє “право” та “істину” лише в собі, себто — у змісті свого утворення та своєї діяльності». Цю ідею, як вважають такі науковці, «найперше піймав Гобс», і це дало йому можливість «системно вибудувати на її основі чітку концепцію», яку вже згодом було трансформовано в концепцію «позитивістської правної держави».

1.6. Теоретична спадщина Джона Лока — висхідна лібе­ральної інтелектуальної традиції

У 1690р. відбулася інша знакова подія — вийшла друком збірка праць Джона Лока під назвою «Два трактати про вря­дування». Лок поставив запитання такого змісту: що спонукає людину (яка, перебуваючи «у стані природи», «є вільною», «є абсолютним володарем самої себе та свого майна», «є рівною з найбільшими», «є непідвладною нікому») «віддати свою свободу» та «підпорядкувати себе пануванню і контролю з боку якоїсь іншої влади»? І відповідь Лока на це запитання була така: «стан природи» — це «умови», «сповнені страхіття і постійних небезпек»; «користування [для лю­дини] своїм правом» тут «є дуже непевним, і воно постійно перебу­ває під загрозою зазіхань з боку інших»; оскільки «кожен є рівним», то «переважна частина не надто дотримується безсторонності та справедливості»; «користування власністю» є «дуже ненадійним і дуже небезпечним»; усе це «змушує» людину «прагнути» і «мати бажання» «приєднатися до тих інших у суспільстві», «хто або вже об’єднався, або має на меті об’єднатися» задля «взаємного збережен­ня своїх життів, свобод і статків», себто всього того, що «має загаль­ну назву — власність».

Отже — «правдивою і головною метою об’єднання людей у де­ржави й передання себе у владу є збереження своєї власності», чого неможливо досягти «у стані природи» через відсутність там «багатьох речей».

Найвагомішою вважається та особливість теоретичної спадщи­ни Лока, що сприймається в науковому середовищі як початок «лібе­ральної», «антиабсолютистської інтелектуальної традиції»

Аналізована праця Лока, звісно, насичена не однією політичною доктриною. Ці доктрини представляють низку принципів, які за рівнем своєї ефективності сягають порядку, не знаного на ті часи у те­оретичній літературі, а за своїм значенням — лишаються в багатьох своїх аспектах актуальними і для сучасного конституціоналізму. До їх числа можна віднести, зокрема, таке:

1) доктрина свободи - «усі є вільними та рівними» у тому ро­зумінні, що «кожен є вільним від іншого», і таким чином — «кожен є рівним стосовно іншого». «Абсолютна свобода» визначається так: «де немає закону, там немає свободи»; межі «природньої свободи» визначаються «законом природи». Отже, наявність «закону» Лок визнавав необхідною умовою існування «свободи». Але саме поняття «свобода» у нього має два аспекти: «неґативний» та «позитивний».

«Неґативний» — виражено як свободу від втручання інших. «У стані природи» людина має свободу, під якою розуміють такий стан людини, коли вона є «вільною від будь-якої вищої влади на землі», не перебуває «під волею законодавчої влади людини», а пе­ребуває «лише під владою закону природи [“only the Law of Nature for his Rule”]».

«Позитивний» — спирається на ідею «самовизначення», яку Лок сформулював як «свободу чинити на основі власної волі стосовно всього, що правило не забороняє».

2) доктрина «влади розуму»: «закон природи» — це «закон Розуму». Він ствер­джував: «ми є вільними від народження, оскільки ми за народженням є розумними»; свобода діяти відповідно до нашої власної волі, а не з примусу на основі волі інших, ґрунтується на володінні розу­мом; «розум» сприймається як «закон» — «закон природи» чи майже як «влада [“rule of Reason”]», він є «повелителем усіх вчинків людини» і «наказує людині чинити по совісті»; «розум» — це «людська якість», яка ставить людину вище від звіра і яка «дана Богом як принцип стосунків між людиною і людиною».

3) доктрина «природнього стану» - «природній стан» визначається як такий, де «кожна людина є суддею у своїй справі». Але «стан природи не є станом війни» — це «умови спільного проживання відповідно до розуму на засадах взаємної допомоги, миру, доброї волі та збереження, але без спільного зверхника на землі»

4) теорія «власності». Свою теорію «власності» Лок вибудував, виходячи з того, що пра­во людства на речі природи походить від Божого дарування — згідно зі Святим Письмом, від «фундаментального природнього закону са­мозбереження». Завдяки «труду» людини «річ природи» стає «власністю» людини. Саме «труд» людини «надає різної вар­тості» кожній речі природи. Отже, люди полишають «стан природи» і «засновують політичну організацію» у пошуку джерела влади «для реґулювання і збереження власності». Але «влас­ність» Лок визначає не як «матеріальні речі» — до «загального по­няття власність» він відносить такі категорії, як «життя, здоров’я, свободи та майно»

5) доктрина походження і природи держави. Лок стверджував, що «основне призначення суспільства» полягає в установленні державної влади. Проте «загальний зверхник» (себто — «держа­ва»), утворений в результаті «договору», не є «сувереном» у загальновизнаному розумінні: за Локом, «суверенітет» належить не «державі», а «особистим правам і тому законові природи, який їх визначає».

6) доктрина «обмеженої політичної влади». Входячи до політичного суспільства, лю­дина не однаковою мірою передає свої дві «природні влади».

Перша «влада» — «чинити все, що, на думку людини, є придатним для збереження самої себе та решти людства», — то її людина віддає лише «у тому обсязі, який є необхідним для збереження самої людини та ре­шти того суспільства»;

Другу «владу» — «карати за злочини, вчинені супроти закону природи», вона віддає у повному обсязі.

7) теорія «згоди». Згідно з ученням Лока, політична влада є наслідком «акту згоди [“Act of consent”]» до такої міри, що стає можливим стверджувати: «рішення держави є нашими власними рішеннями, бо вони витворені нами самими або нашим “представником”». Тоді люди не мають обов’язків стосовно будь-якої влади, якій вони не висловили свою «згоду».

8) теорія «суспільного договору» та концепція «довіри». Державна влада в жодному разі не може бути свавільною або ж — бути питанням волі: «певна довіра кожного стосовно іншого» є тим, з чого виходять усі, хто долучився до творення суспільства. «Довіра» в рамках теорії Лока виступає як «логічним наслідком», так і «ґарантією» «природньої політичної чесноти»; «довіра» лежить в основі «договору [“compact”, “agreement”]», яким створюється «суспільство», «спільнота» , або «політична влада» чи навіть «закон».

(9) теорія «правомірного опору» — «права народу на повстання». У Лока таке право настає тоді, коли має місце «узурпація», яку він наділяє тією самою юридичною природою, що й «завоювання»: захоплення прав однієї особи іншою — це своєрідне «внутрішнє завоювання»; тому несправедливе застосування сили до людини з боку тих людей, які не мають влади над нею, не може бути «основою для влади» цих людей, так само як несправедливе і незаконне застосування сили навіть законною владою не означає, що держава має владні права над своїми підданими; оскільки вся леґітимність державної влади походить від правного порядку

10) теорія «суверенітету народу» - «право на­роду замінити не лише правителів, а й змінити саму форму держав­ного правління»

11) теорія «поділу влади». Згідно з цією теорією Лока, державна влада має бути «збалан­сована шляхом зосередження окремих її складників у різних руках». Тому єдине «живе тіло» політичної влади складається із «законодавчої влади», і «похідної» від неї — «виконавчої влади», яка «неодмінно підпорядкована» першій.

Лок не веде мови про «судову владу» як окрему гілку влади. У нього «судівництво» виступає як «загальна характе­ристика держави»: воно має бути «неупередженим і чесним», «відомим та уповноваженим». Але, судова влада у Лока «присутня на кожному з рівнів його розуміння організації державної влади», тому що — за його логі­кою — «суддівська функція держави потенційно існує в кожній із при­родніх влад людини і, по суті, існує в кожній із цивільних влад». Хоч Лок не розглядав її як «окрему державну інстанцію», проте «здійснен­ня правосуддя у нього виступає суттєвою і всеохопною властивістю держави, і як таке воно визнається надзвичайно важливим».

Томас Гобс і Джон Лок: одна країна, єдина правнича культура, однак — принципово протилежні світогляди

1. Томас Гобс, як і Джон Лок, став автором багатьох теорій, які можна

розглядати як окремо одна від одної, так і сукупно.

2. (а) Згідно з теорією Гобса, державна влада за своїм характе­ром є абсолютною, невідчужною і неподільною

(б)Теорія Лока, на відміну від теорії Гобса, у цьому відношенні — це теорія принципово «обмеженої влади» держави.

3. (а) Згідно з теорією Гобса, державна влада (себто сама держа­ва) за своїм призначенням — це примусова сила, яка є інструментом стримування громадян і яка діє за допомогою загрози покарання.

(б) У вченні Лока держава — це «згода» і «результат домовленос­ті» людей щодо об’єднання у єдину організацію, яка є інструментом збереження (себто захисту) всього того, що охоплене загальним по­няттям «власність» — «життя, свобода і майно».

4. (а) Згідно з теорією Гобса, за своїм наповненням (тобто за зміс­том) державна влада — це вся сукупність прав і повноважень, переда­них їй громадянами, що в наслідку означає для держави — права, а для громадян — обов’язки.

(б) Згідно з ученням Лока, держава — це також сукупність прав, «отриманих» від людини, але це — сукупність природніх прав, які людина «передала» не для того, щоб у держави були тільки права, а в людини залишилися тільки обов’язки. Це — права, передані «політич­ному об’єднанню» задля «збереження» як «самої людини», так «і ре­шти людства».

5. (а) За теорією Гобса, свобода належить не людині, а — державі. «Кожна держава» (а не «кожна людина) має абсолютну свободу. Свобода ж громадянина — це лише те, що «дозволила держава».

(б) Згідно з теорією Лока, людина навіть у «цивільному суспільстві» (себто за наявності політичної організації у вигляді держави) збері­гає за собою «природню свободу», яка полягає в тому, що людина є вільною від будь-якої «вищої влади на землі». «Природня свобода» лю­дини означає не бути підпорядкованою волі чи владі будь-якої іншої людини. Людина в суспільстві має за свою «владу» лише «закон при­роди». «Свобода в суспільстві людей, що перебувають під владою де­ржави» — це: 1) наявність сталого правила, встановленого законною владою; 2) стосовно всього, що це правило не забороняє, людина має право (отже — свободу) «чинити на основі власної волі» і «не бути підпорядкованою» «непостійній» (себто часто змінюваній, примх­ливій), і тому — «невизначеній» та «свавільній», «волі іншої людини». Свобода «вільно дотримуватися своєї власної волі», згідно з ученням Лока, це — інструмент захисту людини від свавільної влади.

6. (а) Як теорію політичного абсолютизму, так і доктрину юри­дичного позитивізму, що є прямим наслідком теоретичної спадщи­ни Гобса та інших представників теорії державного абсолютизму, на практиці було застосовано в перебігу історії при обґрунтуванні леґі­тимності походження і законності існування та наслідків низки полі­тичних режимів.

(б) Відкидаючи «узурпаторство», «тиранію», «владу однієї людини [“rule of one man”]» на тій підставі, що у таких формах правління «відсутній порядок», Лок виступив носієм ідеї свободи як інструмента захисту від свавільної влади, який здійснюється на основі ключового елементу теорії радикального індивідуалізму та ліберально-демократичного вчення — людського «права на опір», «права на непокору», «права на повстання».

Тим часом як Гобс залишав за державною владою можливість необмеженого здійснення всіх прав, що належать їй як суверенові, включ­но зі звільненням її від відповідальності за заподіяння людині шкоди чи навіть з унеможливленням звинувачувати державну владу в не­справедливому її ставленні до людини, Лок надавав людині свободу і право діяти на власний розсуд (дискреційні повноваження) включно з правом народу вдаватися до повстання.

7. Саме «ліберальна», «антиабсолютистська» спрямованість спад­щини Лока стала основою історичного типу спочатку англійської політико-правної тканини, а потім — основою для розвитку, вдоско­налення та утвердження цієї моделі поза межами Англії. Авторству Лока належить універсальний принцип лібералізму.

8. Саме вчення Лока сприяло не тільки розвиткові доктрини при­роднього права як альтернативи юридичному позитивізмові, а й ста­ло логічним розвитком і фундаментально насиченим удосконаленням закладеної ще античними мислителями основи для остаточного фор­мування тієї нової юридичної доктрини і того юридичного принципу, якими згодом стали доктрина та принцип, що дістали термінологічне оформлення у вигляді англомовної фрази “the rule of law” (яка перекла­дається українською як «верховенство права»).

28