1.4.Magna Carta як найвизначніший середньовічний попе­редник «верховенства права»

Документом, у якому відбулася «нормативізація» згаданих вище ідей, історично виступила англійська Magna Carta Про це, зокрема, пишуть західні автори, наголошуючи на тому, що Magna Carta в багатьох її проявах була духовною та юридичною попередницею того, що всі сьогодні сприймають як поняття “the rule of law”, себто поняття, яке українською відоме нам як «верховенс­тво права».

Документ, усім зазвичай відомий як Magna Carta, — це типова середньовічна грамота, написана від руки на перґаменті і скріплена печаткою короля Джона, дарована ним 15 червня 1215 року «на луговині за назвою Ранімід», що пролягла течією Темзи поблизу Лондона. З часом цей до­кумент дістав назву Велика Хартія завдяки «незвичайним, особливим рисам, які, власне, й виправдовують поняття „велика“».

Юридична природа Великої Хартії досліджувалася з різних пози­цій і в різні часи. І в цьому однозначної її оцінки не існує. Все залежало від того, з позиції яких часів на неї дивилися: під кутом зору сучасних поглядів чи поглядів доби Середньовіччя. А за своєю юридичною при­родою вона розглядалася і як «акт законодавства», і як «королівська відповідь на петицію», і як «декларація прав», і як «угода між договір­ними сторонами», і як «поєднання двох чи більше» перелічених видів документа.

«Жодну вільну людину [“no freeman”] не може бути схоплено, ув’язнено, позбавлено власності чи вольностей, оголошено злочинцем, піддано вигнанню чи в будь-який інший спосіб позбавлено юридичних прав, а також жодне рішення не буде винесено стосовно неї, ні жодне — стосовно засудження її, інакше ніж на підставі правомірного судово­го рішення рівних їй перів або на підставі закону, що діє в країні» .

Ці положення стали основою того, що згодом фундаментально закріпилося в праві як формула «справедливої юридичної процедури [“due process of law”]». Застосований український відповідник англомовної форумули “due process of law” — «справедлива юридична процедура» — не має нічого спільного з майже дослівним перекладом цієї фрази, як «належна правова процедура».

Формула, застосована в главі 40 тексту 1215 року (вона стала час­тиною глави 29 в тексті 1297 р.), є дуже короткою, але не менш ві­домою. Вона звучить так: «Ми не продаватимемо жодній людині, ми не відмовимо жодній людині чи не відстрочимо для жодної людини — ні правосуддя, ні відновлення права (справедливості)».

Цією формулою король пообіцяв забезпечити три речі. Мова йшла про три «Ні!», без яких і тоді, і нині не можна уявити належного, тоб­то справедливого, функціонування правосуддя як інституту захисту прав особи: Ні — «продажу» правосуддя!

Ні — «відмові» в правосудді!

Ні — «зволіканню» з правосуддям!

Три «Ні!» Великої Хартії заклали «базовий зразок суддівської поведінки, якого судді не завжди дотримувалися, але який неодмінно відігравав свою роль у поліпшенні забезпечення правосуддя».

Із започаткуванням «конфірмацій» Великої Хартії англійським парламентом цей документ став дієвим інструментом у вибудуванні доктрини справедливої процедури (“doctrine of due process”), яка зго­дом, як переважно вважають англійські автори, «трансформувала цей принцип у величнішу формулу — the rule of law»

А по­ложення глави 39 (29), яку називають «золотою», оцінюються як такі, що «явили проблиск» того, що «стане реальністю століттями пізніше», власне — того самого the rule of law, яке наразі нам відоме як верховенство права.

Загальне значення Великої Хартії для людства

Значення Великої Хартії для світу передовсім пов’язується з тим, що вона «скерувала напрям головної лінії західної політичної думки»: у ній, хоч і «невиразно», але присутній той «принцип», який сьогодні можна називати принципом верховенства права [“rule of law”]

Отже, аналіз виникнення, еволюції та змісту як самої Великої Хартії, так і її впливу на розвиток англосаксонської системи права у британському та американському різновидах дає підстави для таких висновків:

1. Велика Хартія як юридичний документ 1215 року за своїм історико-філософським походженням є втіленням теорії «ви­щості права» (англійською мовою — “predominance of law”), яка існувала ще за часів заснування Англії германськими племе­нами і зміст якої полягав у тім, що влада короля походить від «загального права [“common law”]», яке передбачало «загальне визнання взаємних прав та обов’язків» між правителем і йому підвладними.

2. За своїм історико-політичним походженням цей документ був виявом опору постійним і тривалим зловживанням владою з боку монархів та успішною спробою поставити конкретного вищого одноосібного правителя в певні правні рамки.

3. За своїм історико-юридичним походженням цей документ був договором, де сторонами виступали: з одного боку — повста­ле дворянство, яке потерпало від свавілля монарха і внаслідок цього висунуло йому низку вимог; а з іншого — сам монарх, який за конкретних історичних обставин був вимушений погодитись на висунуті йому вимоги повсталих і дав згоду на запровадження в країні певного правного порядку, якого сам пообіцяв дотримуватися.

4. За своїм філософсько-юридичним змістом цей документ дав чітку відповідь на запитання: «Що є вищим — влада права (правом у цьому випадку виступали положення самого доку­мента як договору) чи воля владаря?»

5. За своїм юридичним характером цей документ став актом унормування відносин між монархом і підданими в рамках права.

6. Отож усе викладене дає змогу говорити про те, що Велика Хартія як юридичний документ у вигляді мирного договору між королем та його підданими заклала стрижневий принцип політичного життя, суть якого полягає в тім, що влада (на­віть одноособова, що перебувала в руках монарха) повинна бути відповідальною (в політико-юридичному значенні) пе­ред тими, стосовно кого вона здійснюється (тобто перед під­даними, перед народом). Втілена у Великій Хартії ідея, згід­но з якою в суспільстві існує корпус правил (право), якому має коритись і сам монарх, стала основою теорії обмеженої монархії.

7. Юридичним механізмом (інструментом) обмеження влади мо­нарха стала Велика Хартія як юридичний документ загалом, а системними елементами його виступали, зокрема:

а) формула «справедливої юридичної процедури» (“due process of law”), яка внаслідок практичного застосуван­ня стала юридичним принципом з кількома складниками (глава 39 в редакції 1215 р.).

Такими складниками були:

- юридична ґарантія недоторканності особи та недотор­канності власності: через запровадження заборони за­тримання, арешту, ув’язнення чи вигнання особи за межі країни, а також вилучення власності особи, якщо на такі дії не було «належних юридичних підстав». «Належними юридичними підставами» виступало рішення про мож­ливість застосування таких обмежень недоторканності, ухвалене виключно в судовому порядку;

- обов’язкова наявність судового рішення як підстави позбавлення особи її недоторканності. «Належними юридичними підставами» так само виступало тільки рішення, ухвалене в судовому порядку;

- правомірний характер судового рішення : судове рішен­ня визнавалося правомірним, якщо воно було прий­няте «належним» судом і на основі «справедливого ха­рактеру» самої юридичної процедури, тобто на основі «належного права»;

- справедливий характер самого суду : «належність» юридичної підстави у вигляді судового рішення мала місце тоді, коли це було рішення «справедливого суду», тобто суду того рівня, який визначався положеннями Великої Хартії («суду рівних» — формула “of equals”), а не якогось іншого рівня, приміром, Королівського суду;

- справедливий характер юридичної формули, на основі якої дозволялося постановляти рішення про позбав­лення особи її недоторканності, причому «справед­ливим» могло бути тільки те судове рішення, яке було ухвалено на основі «права, що існує в країні» (формула “law of the land”), а не (як це було раніше) на основі пра­ва Королівського суду. Формула “law of the land” охоплювала як приписи Королівського суду, так і місцеві звичаї та всі різновиди права, що діяли на той час по всій території Англії.

б) зміна (з метою вдосконалення) характеру правосуддя, що містило положення стосовно:

- зобов’язання короля забезпечити, щоб суддями були тільки ті, хто знає право і хто налаштований дотриму­ватися права (глава 45);

- заборони « продажу» правосуддя, «відмови» у право­судді, «утривалення» правосуддя (глава 40);

в) запровадження контролю над здійсненням королем пов­новажень у сфері обкладання митом шляхом формування для цих цілей виборного колеґіального органу (глава 48);

г) зобов’язання короля позбутись у своєму оточенні тих, хто зловживав своїм становищем, і взяти на службу «по­рядних людей» (глава 50);

ґ) встановлення контролю над королем з боку ще двох ко­леґіальних органів — двадцяти п’яти обраних баронів і «загальної ради королівства» з наглядовими та законо­давчими функціями (глави 12, 14, 52, 55, 61), що уособлю­вало зародок парламентаризму.

8. Концептуальні елементи теорії обмеженої монархії, реалізо­ваної в юридичних документах доби Середньовіччя (зокрема таких, як Велика Хартія 1215 р. та Золота Булла 1222 р.), стали з часом основою для становлення і розвитку доктрини «здійснення державної влади відповідно до права» (“government according to law”), яку використовували для протиставлення існуючому на практиці «здійсненню влади на задоволення бажання/волі суверена» (“government by will”). За допомогою доктрини «здійснення державної влади відповідно до права» свавільним діям монарха протиставлялися право та юридична процедура. У такий спосіб відбувався процес народження, ста­новлення та утвердження принципу, згідно з яким влада має бути підпорядкована праву.

9. Процес постійного і тривалого підтвердження («конфірмацій») Великої Хартії 1215 р. (спочатку іншими королями, а згодом і парламентами Англії, причому не менш як 55 разів) зумовив і утвердив за цим документом характер «вищого права» Англії.

10. Положення Великої Хартії мали безпосередній вплив на фор­мування змісту передовсім таких прав особи, як право на життя, право на свободу, право приватної власності, а також багатьох процесуальних ґарантій у сучасному їх розумінні англосаксонською системою права. Крім того, завдяки своїм положенням Велика Хартія вважається першоджерелом того, що сьогодні розуміють у світі під поняттям «громадянські пра­ва і свободи людини» в частині, що стосується прав на життя і свободу.

11. Виходячи з того, що доктрина «здійснення державної влади відповідно до права» сприяла становленню принципу, згідно з яким влада має бути підпорядкованою праву, Велика Хартія вважається символом того, що розуміється під концепцією «державна влада, що існує і здійснюється в рамках консти­туції» (“constitutional government”). З огляду на це, загальноп­рийнято вважати, що Велика Хартія мала безпосередній вплив на становлення і розвиток британського конституціоналізму через сприяння утвердженню двох головних конституційних принципів англійського права:

1) принципу «організації державної влади на підставі договору» (“government by agreement”) та

2) принципу «функціонування державної влади під ору­дою верховенства права» (“government under the rule of law”).

Завдяки принципові «організації державної влади на підставі договору»— принцип «правління більшості» (“majority rule”),

принцип «представництва» (“principle of representation”)

принцип «відповідальної влади» (“responsible government”).

Застосування британськими суддями, адвокатами і парла­ментарями різних глав Великої Хартії (спершу — у повному обсязі, а сьогодні — тих, що ввійшли до англійського зводу законів [“English Satute Book”]) стало тим чинником, завдяки якому Велика Хартія поєднується з поняттям «верховенство права».

12. Велика Хартія справила як безпосередній, так і опосеред­кований вплив на становлення та розвиток американського конституціоналізму. Безпосередній:

- творці американських конституцій (як на рівні штатів, так і на федеральному рівні) визнали за необхідне мати письмовий реєстр (на взірець Великої Хартії) прав і свобод особи, що їх вона має і може використовувати для свого захисту від влади;

- принципи Великої Хартії увійшли у вигляді положень американських біллів про права як додатки до конс­титуцій (і на рівні штатів, і на федеральному рівні); це передовсім стосується формули «справедлива юридич­на процедура» (“due process of law”) та формули «право, що існує в країні» (“law of the land”).

Опосередкований:

- Велику Хартію сприйняли як початок в англо-амери­канській історії ідеї «ієрархії в системі права»;

- Велику Хартію саму сприйняли як «реєстр найвищого права в системі права».

13. Велика Хартія стала основою для розширення доктрини «справедливої юридичної процедури» в американських умовах.

14. Під час опрацювання американської моделі організації держав­ної влади відбувався пошук її «правильного» варіанта, тобто «правдивої влади [“true government”]», в основу якої було пок­ладено американську конституційну доктрину, побудовану на ідеї «влади законів [“government of laws”]» як «загального прав­ного порядку», тобто на ідеї «правління права».

15. Для людства загалом Велика Хартія стала доказом того, що проти свавільної влади є ефективний інструмент дії, який по­лягає в реалізації ідеї встановлення «загального правного по­рядку», якому має коритися будь-яка влада. У цьому аспекті Велику Хартію слід сприймати як юридичний документ, що був середньовічним попередником доктрини верховенства права та відповідного їй юридичного принципу.

В основу принципу відповідальної влади було покладено віру в те, що владу побудовано і що вона діє — «на підставі договору». Двома складниками такого «договору» були односторонні зобов’язання кожної зі сторін, а саме: з одного боку — присяга підданих на вір­ність і відданість, яка їх «зв’язувала обов’язком» стосовно короля, а з іншого — присяга короля, виголошена ним під час коронації, в якій він обіцяв дотримуватися, виконувати і підтримувати закони, які його «зв’язували обов’язком» «перед Богом і народом».

Юридичний наслідок «конфірмацій» Великої Хартії пар­ламентом означав передовсім те, що «король та його уряд перебирали на себе обов’язок виконувати пункти договору, якими визначалося, що право — безперечно, статутне право — верховодитиме всім і всіма».

Король Едвард І у своїй «конфірмації» від 1297 року погодився на те, що королівський суд визнає Велику Хартію як «загальне право» (common law) і що всяке рішення суду, яке суперечитиме Хартії, не матиме жодного юридичного наслідку. Відтак судді, адвокати й пар­ламентарії стали застосовувати різні глави Хартії як статутне право. Тому вважається, що саме діяльність судів виявилася тим чинником, завдяки якому Велика Хартія стала поєднуватися з двома «великими принципами сучасного конституціоналізму» — принципом договору та принципом верховенства права, а також «зміцнила їхню силу, дію та дієвість».