1.2. «Панування закону» як «панування Божества і Розуму» Аристотеля

Наука визнає, що подальший розвиток і поглиблення античної політичної та правничої думки після Платона пов’язані з іменем його учня Аристотеля (384–322 рр. до н. е.). Всім відомо, що саме Аристотелю належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина — великий друг». До аналізу якого б явища він не вдався — людини, суспільства, держави, державного устрою, права, закону, — скрізь було присутнє його нама­гання розглядати усе це крізь призму «правильного» і «неправильного», «корисного» і «шкідливого», «розумного» і «нерозумного», «справедли­вого» і «несправедливого». Пишучи про те, що там, де відсутня «влада закону», немає місця і для певної форми державного устрою, про те, що «закон повинен па­нувати над усім», що «закон повинен мати верховенство над вла­дою», Аристотель водночас порушував питання про його наслідки, про те, «яка буде від нього користь у розв’язанні» певних «ускладнень».

Поняття «закон» і в Аристотеля і у Платона — це не завжди і не зовсім те, що пе­реважно виступає чи подається як акт парламенту. Прикладом слугує твердження мислителя про те, що «той закон, за яким влада належить більшості, не може вважатися справедливим», з чим кореспондується його висновок про те, що навряд чи «буде справедливо, коли правити­ме меншість, яку становлять багаті».

Іншим у цьому відношенні прикладом є таке розуміння Аристотелем справедливого, під яким він розумів такий порядок речей, такий стан, коли б «всі рівні владували тією ж самою мірою, якою вони ко­ряться, і щоб кожен поперемінно то повелівав, то корився». Це — той стан, той порядок речей, який він і називав законом: «В такому випад­ку ми маємо справу із законом, бо порядок і є закон. Тому доцільніше, щоб панував закон, а не котрийсь з-поміж громадян».

Отже, у цьому випадку Аристотель під поняттям «закон» цілком чітко розумів аж ніяк не акт законодавця, а певний стан, а саме — по­рядок, суть якого полягає у тому, що його встановлено і що він існує на засадах справедливості.

«Отже, хто вимагає, аби панував закон, очевидно хоче, щоб пану­вали Божество і Розум, а хто вимагає, аби панувала людина, проявляє (у своїй вимозі) певне дикунство; бо пристрасть саме і є таким (чимось тваринячим), до того ж вона зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху; навпаки, закон — це розум поза пристрастями і бажаннями».

Саме завдяки цим твердженням вважається, що один зі складників такого явища, як сучасне «верховенство права» (знане як “the rule of law”), на самому початку був саме версією Аристотеля, що стосувалася усього способу життя і була представлена в його вченні ідеєю «влади розуму» (“the rule of reason”).

За оцінками західних вчених, ця версія Аристотеля вмістила «вели­чезний етичний та інтелектуальний об’єм». Крім того, його версія — це також «арґументація, спрямована проти влади абсолютного ко­роля», яка, по суті, містила в собі вимогу стосовно того, щоб «таку владу правителів було обмежено рамками права».

Там, де Аристотель вів мову про «панування закону», у нього однозначно йшлося про «закон» у розумінні панування порядку на засадах справедливості, а не про панування позитивних правил, занесених до акта, ухваленого парламентом.