Тема 1. Концептуальні джерела ідеї «верховенства права» у філософській спадщині античних мислителів та філософів Середньовіччя.

План

1.1. «Досконала держава» Платона з «верховенс­твом» «найкращого начала»

1.2. «Панування закону» як «панування Божества і Розуму» Аристотеля

1.3. Розуміння права як «найвищого закону» за вченням Цицерона

1.4.Magna Carta як найвизначніший середньовічний попе­редник «верховенства права»

1.5. Теорія Томаса Гобса — основа політичного абсолютиз­му і супутнього йому юридичного позитивізму

1.6. Теоретична спадщина Джона Лока — висхідна лібе­ральної інтелектуальної традиції

Західній науковій літературі не бракує спроб авторів різних часів порівняти «сучасний інтелектуальний статус» поняття «верховенство права» з «його ориґінальним значенням». Навіть ще на початку ХХ століття саме суспільство Стародавньої Греції визнавалося таким, пе­ред яким «західний світ» у боргу за «концепцію-двійню», якою в античних греків була концепція «Свободи і Права».

Серед західних авторів досить поширеною є думка, що перша зафіксована поява ідей, які в сучасному розумінні є складником змісту поняття “rule of law” (далі — за текстом українського ос­новоположного акта — поняття «верховенство права»), належить Стародавній Греції, в якій терміном “ισονομια” (isonomia) описува­ли такий стан, що його було запроваджено в Атенах, і який передбачав, по-перше, «рівність усіх законів стосовно всіх громадян», а по-друге, «впевненість у тому, що владу здійснювано відповідно до відомих правил». Ισονομια (isonomia) як основа «влади доброї якості» античними греками поціновувалася вище, аніж демократія, що давало підстави вважати: в античній Греції ідеї, які в сучасному розумінні є складниками змісту «верховенства права», передували самій демократії.

Серед західних авторів мало хто за­перечує, що поняття “rule of law”, яке виникло набагато пізніше за ан­тичні часи — у ХІХ столітті, ориґінально мало два чіткі значення:

• стосувалося «всього способу життя»

• стосувалося«кількох інститутів публічної влади».

Перша з цих моделей визнається такою, що була властива вже античним грекам, зокрема Аристотелю . Проте відомо, що сам Аристотель у багатьох аспектах був послідовником ідей Платона.

1.1.«Досконала держава» Платона

з «верховенством» «найкращого начала»

Вибудовуючи свою «ідеальну державу», один із найвеличніших мислителів усього світу й усіх віків у царині філософії, політичних наук та вчення про право — Платон (427–347 рр. до н.е.) — заклав у її підмурів’я такі речі, які й дотепер залишаються ідеалом для кожного, хто бажає щастя і процвітання своєму народові та державі, у якій він сам живе: передовсім — це ідеї Добра і Справедливості.

Замислюючись над причинами виникнення держави, Платон вів мову про те, що люди, самі народжені «не зовсім подібними один до одного», маючи «різну природу, а також і різні здібності до тої чи ін­шої справи» , не в змозі самотужки забезпечити собі найнеобхідніші речі (як-от: добування їжі, житло, одяг і все інше, потрібне для існу­вання й життя), «збираються разом, щоб спільно жити й допомагати одне одному». Таке «об’єднане поселення» Платон називає «держа­вою». Він хотів розглядати не просто «державу, яка постає», а саме «державу, яка має всього вдосталь», бо, розглядаючи саме таку держа­ву, на його переконання, можна швидше побачити, «як виникають у державах справедливість і несправедливість». Виходячи з того, що «ті, хто має владу», — «люди не безгрішні й часто-густо припус­каються помилок», причому «спонукаючи підлеглих виконувати свої розпорядження», ті, хто наділений владою, «можуть помилятися у виборі найкращого рішення навіть для себе», Платон дійшов висновку про те, що, «беручись встановлювати закони», вони «одні за­кони встановлюють правильно, а інші — неправильно». І тут же він логічно поставив запитання: якщо іншим людям слід дотримуватись «будь-чого», що встановили «ті, хто при владі», то хіба «саме це буде справедливим?». Тому головне, що прагнув з’ясувати мислитель, полягало для нього в одному: осягнути, «що таке справедливість». Його так само цікавило, «яким чином виникають у суспільстві спра­ведливість і несправедливість?». Щоб осягнути це, він пропонує розглянути спочатку, «що таке справедливість у державах», а потім уже простежити за нею «у одній людині», стверджуючи, що справед­ливість буває «властива як окремій людині, так і цілій державі».

А. Про «цілком досконалу» державу, де є «верховенство розуму»

На досягнення цілі Платон подумки вибудовував державу, яка, на його погляд, буде щасливою, бо саме в державі, що є «по-справжньому щасливою», він і сподівався знайти справедливість. «Цілком доско­налою», на думку Платона, держава буде у тому разі, «якщо тільки вона правильно побудована». А якщо вона «правильно побудована», тоді їй властиві чотири «доброчесності», завдяки яким вона, зрозуміло, «муд­ра, мужня, розсудлива й справедлива».

Найпершою з доброчесностей, «абсолютно безсумнівною», в «ціл­ком досконалій державі» є мудрість. А «мудрою» держава є тому, що їй властива розсудливість, яка «виражає якесь знання», бо саме «завдяки знанням люди приймають добрі рішення». А з усіх знань є таке, що може зарадити проблемі, яка стосується не окремої дрібниці, а держа­ви в цілому, бо визначає, «в який спосіб держава найкраще повинна вреґульовувати як внутрішні, так і зовнішні відносини».

Цим знанням є «вміння стояти на сторожі держави» і виступає такою доброчесністю, як мужність. Порівнюючи розглянуті вище три «доброчесності», властиві «пра­вильно побудованій» державі, Платон всетаки спинив свою увагу на розсудливості, яка, на його погляд, відрізняється від мудрості та муж­ності тим, що (на відміну від цих двох) вона «подібна до якоїсь гар­монії», вона «попросту налаштовує все на свій лад, змушуючи і слабше, і сильніше, і середньо натягнуті струни звучати в гармонії між собою». Розсудливість — це «ніби якийсь порядок», це «приборкання власних задоволень і пожадань», це «бути володарем над собою», це — «узгодженість», «природна співзвучність гіршого і кращого в тому, яка з цих двох властивостей повинна брати гору і в державі, і в кожній лю­дині зокрема». Четверта властивість держави — це справедливість, яка є тим, задля чого, на думку Платона, і слід творити державу.

Тому саме таку державу і такий державний уст­рій Платон називає «добрим і правильним». Він вважав, що «добро спричинює не всілякі дії, а лише правильні».

Так поступово Платон у своїх розмірковуваннях наближався до ідеї добра, завдяки якій «справедливість і все інше стають тим, що потріб­не і корисне», і без чого не може бути мови про «досконало впоряд­кований» державний устрій, бо він можливий «лише тоді, коли його триматиме в руках охоронець», який має розумітися на тому, в чому полягає сутність добра.

Платон стверджував, що «вершиною світу думки є ідея добра». Свій обов’язок як засновника «ідеальної держави» Платон вбачав у тому, щоб «змусити людей, обдарованих найкращими здібностями», до здобуття «найвищої науки» — «набуття вміння бачити добро і здійматися до нього». А сама правда полягає в тому, що «у державі, де люди, яким випадає правити, менш за все прагнуть влади, керівництво здійснюється якнайкраще». У державі «з добрим устроєм» правлять люди «насправді багаті — але не золотом, а тим, що становить багатство щасливої людини: доброчесним і розсудливим життям». Інша річ, коли «до влади дорива­ються люди убогі й спраглі особистого благополуччя», коли вони «одер­жують доступ до загального добра, метикуючи, як би його звідти урвати для себе ласий шматок». Тоді про «добрий державний устрій» не може бути й мови. Тоді «влада неминуче стає предметом чвар».

Платон вважав, що зрозуміти суть самого добра можливо «за допомо­гою одного лиш розуму». Для цього не слід послуговуватися жодним від­чуттям, а слід «пориватися до суті кожного предмета» і не заспокоюватись, доки не стане зрозумілою «суть самого добра». Якщо домогтися цього, тоді можна опинитися «на найвищій вершині доступного осягненню розумом», подібно до того, як хтось би піднявся «на найвищу вершину видимого». Цей шлях Платон називав «діалектикою», з допомогою якої можна «крок за кроком охопити все, що становить суть тієї чи іншої речі».

У своїх роздумах про «ідеальну державу» Платон часто вживав слово «закон». Але звертає на себе увагу та обставина, що практич­но в усіх випадках під цим словом він мав на увазі далеко не те, що у нас і донині переважно сприймають у теоретичних розмірковуваннях і практичній діяльності, себто «закон» як нормативний акт, виданий від імені держави уповноваженим на те органом влади.

Отже, ще в давні часи грецький мислитель був глибоко перекона­ний у тому, що головним чинником у творенні «досконалої держави» виступає людина.